Одного звичайнісінького ранку Чарлз Енджер Редферн отримав два цікаві листи. Один був у простому білому конверті. Почерк, яким на ньому писали адресу, здався Редферну знайомим. Він розпечатав конверт і дістав листа без привітання та без підпису. Поміркував лише хвильку, перш ніж збагнув, що почерк здається дивно знайомим, бо нагадує його власний. Це трохи інтригувало, хоча загалом він не очікував нічого незвичайного. Але прочитав таке:
«Більшість правил так званого Лабіринту Редферна, без сумніву, не викликає заперечень, тому що ніхто особливо не переймається обранням шляху. Лабіринт Редферна не може запропонувати нічого, крім розгубленості та безпорадності самого Редферна. Відчувається лише, що Редферну не вдалося подолати власну слабкість і свою рабську сутність та безмежне прагнення покори, які він сам зневажає
Через цю критичну неспроможність перше відчуття читача може виявитися вочевидь недоречним: зацікавленість у скромній обмеженості Лабіринту та зловтішне бажання бачити його якомога коротшим.
Але це швидко минає, і читач виявляє, що його переважний настрій — приховане бажання взагалі нічого не відчувати. Він з вдячністю відкриває у собі байдужість. Та хоча він, звичайно, не бажає пам'ятати Лабіринт, водночас і не докладає достатніх зусиль до того, щоб його забути.
Таким чином, читач стикається з нудьгою Редферна та з ще більш спустошливою власною нудьгою. Він наслідує Редфернову ворожість і легко її перевершує, відмовляється навіть визнати існування Редферна, і через це почувається невпевнено, взагалі не випробувавши Лабіринту. І тут він має рацію — жодне число повторних спроб не зможе змінити цього винятково логічного висновку.
Цей Лабіринт, мабуть, можна було б використати як зразковий пам'ятник нудьзі, не прикрашений (як це природно для Редферна!) жодною провокаційною ідеєю.
Це відображено у правилі 113: “Усім відомо, що Лабіринт керує своїми випадковими жертвами за залізними правилами, але мало хто розуміє логічні наслідки цього — а саме: Лабіринт повинен стати однією з цих жертв, і тому він має бути рівною мірою підпорядкований жорстоким нормам правил”.
Редферн не встановлює “правила”, порушення яких ми могли б передбачити. Це добре видно з його ін-шого позбавленого сенсу положення 282: “Провидіння, попри всі його зовнішні вияви, все-таки милосердне”.
За Редферном, Лабіринт керує людьми, але Провидіння керує Лабіринтом. Як ми можемо про це дізнатися? За правилами, яким підпорядковується Лабіринт (спільно з усіма іншими речами, окрім Провидіння). Що є цей закон? Те, що Лабіринт підпорядковується правилу повідомлення про себе. Наші докази цього? Той факт, що Редферн, найбільш покірна та найбільш тривіальна людина, це знає.
Але тепер ми хочемо точно знати, що це саме той закон, який керує Лабіринтом. Як Лабіринт має виявити себе? Без опису цього в нас нема нічого, й Редферн не допоможе нам у даному квесті. Він не здатний нам цього сказати й, мабуть, не сказав би навіть, якби міг. Тому й звертаємося до непримітного за інших обставин Чарльза Енджера Редферна по опис правил, які регулюють Лабіринт, його особливостей і форми та по допомогу в його пізнанні».
Редферн відклав листа. Його втомили надумані двозначності. Довільна манера викладу та загальне враження чогось надто умоглядного несподівано принесли йому втіху, яку зазвичай отримує людина, викриваючи брехню там, де вона сподівалася знайти істину. Він узяв другого листа.
Конверт був незвично довгим і вузьким і мав неприємний сірий колір. Він зберіг слабкий, та легко впізнаваний запах морських водоростей. Ім'я адресата, виведене ручкою, нерівними друкованими літерами, написали правильно, але вказали не ту адресу: бульвар Брукнера, 132. Її перекреслили, й на штампі поштового відділення можна було прочитати: «Повернути відправникові». Але на конверті не було зворотної адреси. Штамп, своєю чергою, перекреслили чорним олівцем і дописали: «Спробуйте передати на Дванадцяту вулицю, 137 В». Це й була справжня адреса.
Редферн подумав, що всі ці деталі зайві й ніби замінюють листа всередині конверта. Він відкрив конверт і дістав клапоть коричневого пакувального паперу, на якому прочитав:
«Вітаємо!
Вас обрали як одного зі справді сучасних і розважливих людей, у яких прагнення нового переважає страх, а потяг до незвичайного обмежується лише родимим смаком і бездоганними манерами. Перш за все ми віримо, що Ви належите до нестримних шукачів пригод, з якими бажаємо потоваришувати.
Тому користуємося цією можливістю, запрошуючи вас на ГРАНДІОЗНЕ ВІДКРИТТЯ НАШОГО ЛАБІРИНТУ!!!
Цей Лабіринт (єдиний подібний на Східному узбережжі) подарує вам, без сумніву, безліч задоволень. Наші криві не мають кутів! Цей Лабіринт перевершує уяву та здійснює дитячі бажання.
Будь ласка, зателефонуйте нам, і ми організуємо зручні для вас час і місце входу в Лабіринт. Ваш внесок нам — це лише життя, свобода та прагнення щастя.
Прохання зателефонувати якнайшвидше. Заздалегідь вдячні!».
Замість підпису був номер телефону.
Редферн з досадою змахнув затиснутим у руці листом. Це, швидше за все, справа рук одного надміру енергійного англійського майора — аматора модних новацій і дружніх жартів.
Автор листа вочевидь мав намір розіграти Редферна. А Редферн вирішив розіграти хитруна — вдати, що повірив йому. Він узяв телефон і набрав номер, вказаний у листі.
Голос жінки середніх років, відчутно чимось роздратованої, відповів доволі стримано:
— Інститут дослідження поведінки Редферна.
Редферн насупився, прочистив горло й мовив:
— Я телефоную, щоб запитати про Лабіринт.
— Про що? — перепитала жінка.
— Про Лабіринт.
— Який номер ви набирали?
Редферн назвав номер. Жінка сказала, що це справді номер Інституту Редферна, але про лабіринт вона нічого не знає. Якщо, звичайно, він не має на увазі добре відому серію L лабіринтів, які використовуються для дослідів зі щурами. Лабіринти серії L, вела далі жінка, є в в різних модифікаціях, ціни встановлюються відповідно до їх площі у футах. Є моделі від L–1001, простого лабіринту бінарного примусового вибору з площею двадцять п'ять квадратних футів, аж до L–10023 багатоваріантної моделі випадкового вибору з площею дев'ятсот квадратних футів, придатного для демонстрації в аудиторії.
— Ні, — сказав Редферн, — побоююся, мав на увазі не це.
— Тоді що саме ви мали на увазі? — поцікавилася жінка. — Ми створюємо також спеціальні лабіринти, як вказано у нашій рекламі на «Жовтих сторінках».
— Але я не хочу, щоб ви створювали для мене лабіринт, — сказав Редферн. — Розумієте, якщо вірити листу, який я отримав, цей лабіринт уже існує і, здається, він досить великий за розміром і розрахований на людей.
— То йдеться про такий лабіринт? — в голосі жінки прозвучала підозрілива нотка.
Редферну довелося пояснювати:
— Я отримав листа. Мене запросили на урочисте відкриття цього Лабіринту й дали ваш номер телефону для отримання додаткової інформації…
— Послухайте, пане, — роздратовано перебила його сердита жінка, — я не знаю, чи ви справді псих, чи це у вас такі жарти, чи може ще щось інше, але Інститут Редферна — поважна установа, якій понад тридцять п'ять років. І якщо ви знову набридатимете нам з цією нісенітницею, я запишу ваш дзвінок, і ви відповісте згідно з законом!
Вона кинула слухавку.
Редферн сів у крісло. Помітив, що у нього тремтять руки. Намагаючись викрити чийсь розіграш, він збирався влаштувати власний, а натомість наразився на другий, додатковий. Зрозумів, що повівся як дурень.
Тут у нього виникла тривожна думка. Він відкрив телефонну книгу Мангеттена і пошукав номер Інституту дослідження поведінки Редферна.
Такого у списку не було.
Редферн зателефонував у довідкову службу й попросив подивитися у списку нових номерів, потім — у звичайному списку, але, як і передбачав, інституту Редферна ніде не було. Нарешті, він узяв «Жовті сторінки» й почав шукати у різних розділах: «Лабіринти», «Дослідження», «Поведінка», «Наукове та лабораторне обладнання». Ніде не було жодної згадки ні про Редферна, ні про якусь фірму, що спеціалізується на створенні лабіринтів.
Він зрозумів, що намагаючись розгадати другий розіграш, втрапив у пастку третього і, швидше за все, серія розіграшів на цьому не закінчується.
Але вже накопичилося забагато доказів, щоб і далі вважати це жартом. Серія розіграшів була, фактично, частиною самого Лабіринту, невеличкою петлею, яка швидко згорнулася назад, до початкової точки. Або до моменту, який дуже нагадує початкову точку.
Однією з основних особливостей лабіринту є дублювання, подвоєння. І воно насправді було — вочевидь через використання імені Редферна в обох листах і наслідування його почерку та приховано — через монотонно повторювані протиріччя у кожному твердженні.
Опис закону лабіринту (який, як було заявлено, він знав і водночас якого не знав) був доволі простим. Це міг бути опис лише його власних емоцій, що їх міг викликати лабіринт. Його стомили навмисні двозначності. Довільна манера й загальне враження чогось умоглядного принесли несподівану втіху, яку зазвичай отримує людина, викриваючи брехню там, де вона сподівалася знайти істину.
Таким чином, він побачив, що перший лист насправді був лабіринтом — рабським, без кінця ду-бльованим пам'ятником нудьзі, чию досконалість порушила одна важлива деталь — власне його існування. Другий лист був необхідним дублюванням першого, й у такий спосіб виконувалися закони Лабіринту.
Можливі й інші точки зору, але тієї миті, коли Редферн про це подумав, він зауважив, що, можливо вже міркував про все це раніше.