Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Жертва космосу

Хадвелл із радісним збудженням розглядав планету внизу — чарівний світ зелених рівнин, червоних гір і бурхливих синьо-сірих морів. Прилади корабля швидко зібрали інформацію — виявилося, що планета цілком придатна для людей. Хадвелл вивів корабель на орбіту, ввімкнув гальмівну систему й розгорнув свій записник.

Він був письменником, автором книг «Білі тіні в поясі астероїдів», «Сага глибокого космосу», «Подорожі міжпланетного волоцюги» та «Теріра — планета загадок!».

Хадвелл записав: «Переді мною нова планета, приваблива та загадкова. Що знайду тут я, міжзоряний блукач? Які дивовижні таємниці ховаються під її зеленим покривом? Чи зустрінусь я там із небезпекою? Чи, може, з коханням? Із новими звершеннями? Чи знайдеться там місце для відпочинку втомленого мандрівника?».

Річард Хадвелл був високим, тонким, рудоволосим молодим чоловіком. Він отримав від батька чималий спадок та інвестував його у космічну шхуну CC-класу. На цьому старому судні він подорожував протягом останніх шести років і писав захопливі книги про місця, у яких побував. Але чудові пригоди здебільшого вигадував, бо чужі планети найчастіше розчаровували його.

Мешканці інших планет, з якими стикався Хад-велл, були не надто розумні та навдивовижу потворні. Їхні харчі було неможливо їсти, їхні манери викликали відразу. Проте Хадвелл описував романтичні пригоди та сподівався одного разу пережити їх насправді.

Унизу не виднілося жодного міста, всю планету вкривала чудова тропічна рослинність. Корабель Хадвелла взяв курс на невеличке село з хатинами, вкритими соломою.

«Можливо, я зустріну тут те, чого прагну», — подумав Хадвелл, коли корабель різко почав гальмувати.

Рано вранці Катага та його дочка Мел перейшли плетеним з лози мостом до гори Редж збирати квіти фрегу. Ніде в Ігаті фрег не цвів так пишно, як на горі Редж. І не дивно — гора була святилищем Тангукарі, усміхненого бога.

Ближче до полудня до них приєднався Брог, тупуватий молодий хлопець, який нічим не цікавився, крім себе самого.

Мел не полишало передчуття, що цього дня має статися дещо вкрай важливе, і вона замріялася. Дівчина була висока й струнка, під час роботи рухалася повільно, але впевнено, її довге чорне волосся розвівалося з вітром. Все навколо, таке звичне, нині здавалося їй незвичайно яскравим, особливим. Вона глянула на село — на хатки розсипані понад річкою, на вершину за селом, де здійснюва-лися ігатійські шлюби, й ще далі, на море у ніжних барвах.

Мел була найвродливішою дівчиною в Ігаті, навіть старий жрець визнавав це. Вона прагнула життя, сповненого цікавих подій. Але кожен день у селі одноманітно змінювався іншим, таким самим, і Мел все так само збирала тендітні суцвіття фрегу під гарячим промінням двох сонць. Це здавалося їй несправедливим.

Її батько працював енергійно, стиха щось наспівуючи. Він знав, що квіти мають перебродити у великій діжці. Лаг, жрець, промовить відповідні слова над напоєм і проллє його трохи перед ликом Тангукарі. Коли обряд здійсниться, все село включно з собаками розпочне розкішний бенкет.

Ці думки мовби підганяли його в роботі. Працюючи, Катага обмірковував тонкий і небезпечний план, завдяки якому збирався піднестися до вищого становища. Ці думки дарували йому неабияке задоволення.

Брог випростався, витер обличчя полою, глянув на небо, чи не збирається дощ.

— Агов! — погукав він.

Катага і Мел підняли голови.

— Он там! — показував Брод. — Там, ондечки!

Просто у них над головами з'явилася срібляста плямка у спалахах червоного і зеленого світла. Вона повільно спускалася, зростала просто на очах, поки не перетворилася на блискучу кулю.

— Пророцтво! — побожно прошепотів Катага. — Нарешті, після століть очікування!

— Треба повідомити в селі! — вигукнула Мел.

— Зажди, — зупинив її Брог, червоніючи й колупаючи землю пальцем босої ноги. — Я перший це побачив, еге ж?

— Ну звичайно, ти, — нетерпляче кинула Мел.

— А якщо я перший побачив, — вів далі Брог, — то прислужився селу… Чи не здається вам… Може, було б можливо… Може, було би правильно…

Брог хотів того, чого бажав кожен ігатієць, заради чого працював і за що молився, а деякі розумники на кшталт Катаги ще й розробляли для цього хитромудрі плани. Але вважалося непристойним називати це вголос. Однак Мел та її батько зрозуміли, про що йдеться.

— Як ти гадаєш? — звернувся Катага до Мел.

— Думаю, він на дещо заслуговує, — відповіла вона.

Брог потер руки:

— Може ти, Мел? Ти зробиш це сама?

— Але такі речі вирішує жрець, — заперечила дівчина.

— Будь ласка! — скрикнув Брог. — Лаг може вирішити, що я не готовий. Будь ласка, Катага! Зроби це ти сам!

Катага глянув на застигле обличчя дочки й зітхнув:

— Вибач, Брогу. Якби ми з тобою були самі ... Але Мел дуже суворо дотримується звичаїв. Нехай це зробить жрець.

Брогу довелося погодитись. Блискуча куля тим часом спускалася до рівнини поблизу села. Троє ігатійців забрали свої торби з ніжними суцвіттями й поквапилися додому.

Вони дійшли до плетеного з лози мосту через бурхливу річку. Катага пустив Брога вперед, Мел рушила слідом. Останнім на міст ступнув Катага. Він дістав з-під пов'язки на стегнах невеличкого ножа.

Як він і очікував, Мел і Брог не оглядалися. Обоє були надто заклопотані балансуванням на хисткому містку, стараючись утримати рівновагу. Катага дій-шов до середини мосту й провів пальцями по лозині, що слугувала за основу. За мить намацав місце пошкодження, знайдене за кілька днів до цього. Швидко черкнув ножем і відчув, що перерізав частину волокон. Ще один-два надрізи, й лоза не витримає ваги людини. Але наразі цього досить. Задоволений собою, Катага сховав ножа за пов'язку та поквапився наздогнати Брога й Мел.

Новина збурила все село. Ні чоловіки, ні жінки не могли говорити ні про що інше, крім великої події. Перед святилищем Інструменту розпочався імпровізований танець, який, однак припинився, коли старий жрець, накульгуючи, вийшов із храму Тангукарі.

Жрець Лаг був високим, виснаженим старим чоловіком. За багато літ він обличчям почав нагадувати усміхненого, доброзичливого бога, якому служив. На його лисій голові красувалася корона з пір'я — атрибут касти жерців. Старий важко спирався на священний чорний жезл.

Люди підійшли ближче. Брог стояв біля жерця, нервово потирав руки, побоюючись наполягати на отриманні винагороди.

— Мій народе, — промовив Лаг, — здійснилося давнє пророцтво Ігаті. З неба впала чарівна блискуча куля, як і сказано у стародавній легенді. Всередині кулі має бути схожа на нас істота, і це посланець Тан-гукарі.

Люди у захваті закивали.

— Посланець творитиме добро, й таких див досі ніхто не бачив. А коли він завершить свою роботу й зажадає спочинку — чекатиме винагороди, — голос Лага стишився до виразного шепоту. — Ця нагорода — те, чого прагне кожний ігатієць, те, про що він мріє, за що молиться. Це останній дарунок, який Тангукарі приносить тим, хто добре служить йому та селу.

Жрець звернувся до Брога:

— Ти, Брогу, — мовив він, — перший побачив прибуття посланця. Ти добре прислужився селу.

Жрець підніс руки:

— Браття! Чи гадаєте ви, що Брог має отримати винагороду, якої прагне?

Більшість людей погодилися з жерцем. Але вийшов наперед багатий торговець Васі.

— Це несправедливо, — заявив він. — Іншим доводиться працювати для цього довгі роки, приносити коштовні дари храму. Брог не зробив нічого надзвичайного, щоб заслужити винагороду. Крім того, він має низьке походження.

— Ти маєш рацію, — погодився жрець, і Брог скрикнув у розпачі, — але, — жрець вів далі, — щедрість Тангукарі поширюється не лише на шляхетних. Найбідніший з нас може прагнути цього. Якби Брог не був належно нагороджений, чи не втратили б надію інші?

Люди схвально загомоніли, й очі Брога засяяли вдячністю.

— На коліна, Брогу, — наказав жрець, обличчя якого випромінювало доброту й любов.

Брог став навколішки. Всі навкруг затамували подих.

Лаг підняв свій важкий жезл і щосили опустив його на череп Брога. Удару він завдав так вправно, що Брог звалився, мов підкошений, смикнувся і завмер. Піднесений вираз невимовної радості застиг на його обличчі.

— Як це прекрасно, — заздрісно прошепотів Катага.

Мел стиснула його руку:

— Не переймайся, батьку. Одного дня ти теж отримаєш свою нагороду.

— Сподіваюся, — зітхнув Катага. — Але чи ж можна бути цілком упевненим? Згадай-но Рії. Такої щирої, доброчесної людини годі було й шукати. Цей бідолашний старий працював усе життя та молився, благаючи наглої смерті. Будь-якої, аби лишень насильницької! І що ж врешті-решт сталося? Він помер уві сні! Що це за смерть для людини?

— Ну, й таке трапляється.

— Я міг би розповісти ще про десяток таких випадків, — сказав Катага.

— Постарайся не перейматися цим, батьку, — знову попросила Мел. — Знаю, що ти помреш так само красиво, як і Брог.

— Так, так... Але якщо подумати, смерть Брога була досить простою, невибагливою, — очі в Катиги заблищали. — Я хотів би чогось по-справжньому величного, чогось болісного, складного й захопливого на кшталт того, що призначено посланцеві.

Мей відвернула погляд:

— Ти забагато хочеш, батьку.

— Авжеж, справді, — кивнув Катага. — Добре, одного дня...

Він усміхнувся сам до себе. Атож, такий день настане! Розумний і сміливий чоловік усе тримає у власних руках і готує собі жорстоку смерть, замість того, щоб покірно чекати, поки про нього згадає забудькуватий жрець. Хай би це називали блюзнірством, або чим завгодно, внутрішній голос підказував Катазі, що людина має право помирати тією смертю, яку сама обере, й у таких муках, яких забажає, — звісно, вона здатна це собі влаштувати.

Згадка про надрізану лозу наповнила радістю його серце. Яке щастя, що він так і не навчився плавати!

— Ходімо, — звернувся він до Мел. — Час вітати посланця.

Вони разом із усіма мешканцями села рушили до місця приземлення кулі.

Річард Хадвелл відкинувся на спинку крісла й витер піт з чола. Останні тубільці щойно залишили його корабель, він ще чув їхні співи та сміх, з якими вони у вечірніх сутінках поверталися до села. У кабіні пілота розливався запах квітів, меду й вина. Гудіння барабанів, здавалося, ще відлунювало від сірих металевих стін.

Він усміхнувся, про щось згадав, дістав записник та ручку й записав:

«Це прекрасна планета величних гір та бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, зеленої рослинності джунглів, великих квітучих дерев у лісах».

«Непогано сказано», — подумав Хадвелл. Він зосереджено стиснув губи й продовжив:

«Тубільці належать до гуманоїдної раси, смагляві, гнучкі та спритні. Вони зустріли мене квітами й танцями і виявили ознаки радості та дружнього ставлення. Я без жодних проблем за допомогою гіпнотичного методу опанував їхню мову й незабаром почувався ніби вдома. Вони доброзичливі й веселі, делікатні та ввічливі, безтурботно живуть у гармонії з природою. Який чудовий приклад для Цивілізованої Людини!

Мимоволі сповнюєшся симпатією і до них, і до Тангукарі — їхнього доброго божества. Залишається сподіватися, що Цивілізована Людина, цей злий геній руйнації та безумства, не сягне сюди, щоб вивести цих людей зі стану впевненості й радості».

Хадвелл вибрав кращу ручку й продовжив: «Тут є дівчина на ім'я Мел, яка...». Він закреслив і написав: «Чорнява дівчина на ім'я Мел, невимовно гарна, підійшла до мене і глибоко зазирнула у мої очі». Потому викреслив і це.

Насупився, спробував написати якось інакше: «Її ясні карі очі обіцяли таке щастя... Її маленькі рожеві вуста тремтіли, коли я... Хоча її тендітна рука затрималась у моїй лише на коротку мить...».

Він зім'яв аркуш. Це все наслідки вимушеного целібату впродовж п'яти місяців космічної подорожі, — вирішив він. Краще повернутися до головних питань, а Мел поки що залишити. Він написав:

«Доброзичливий спостерігач має багато можливостей для допомоги цим людям. Але відчуваю сильну спокусу: не робити нічого. Боюсь зруйнувати їхню культуру».

Хадвелл закрив записник, глянув з ілюмінатора на далеке село, освітлене смолоскипами. Й знову розгорнув на чистій сторінці:

«Однак їхня культура справляє враження сильної та гнучкої. Певна допомога буде їм на користь. І я, мабуть, таки допоможу».

Він відклав ручку.

Наступного дня Хадвелл почав свої добрі справи. Він виявив, що багато ігатійців потерпають від хвороб, які передаються москітами. Зі знання справи Хадвелл підібрав антибіотики й зміг вилікувати всіх хворих, крім безнадійних. Далі порадив спустити воду із застійних водойм, де розмножувалися москіти.

Поки він лікував хворих, Мел супроводжувала його. Прекрасна ігатійка швидко засвоїла деякі прості прийоми допомоги недужим, і Хадвелл високо цінував її старанність.

Незабаром село позбулося всіх серйозних хвороб. Тоді Хадвелл почав проводити дні в гаю неподалік Ігаті, де відпочивав і працював над своєю книгою.

Одного разу Лаг призначив зібрання селян для обговорення важливих питань.

— Браття, — промовив старий жрець, — наш друг Хадвелл зробив багато прекрасних справ на благо жителів нашого села. Він вилікував наших хворих, тож вони можуть жити далі, сподіваючись на дарунок Тангукарі. Тепер Хадвелл стомився і відпочиває на сонечку. Отже, він чекає на винагороду, по яку прибув сюди.

— Буде справедливо, — сказав торговець Васі, — якщо посланець отримає нагороду. Нехай жрець візьме жезл, підійде до нього…

— Ну навіщо ж така скупість? — вигукнув Джюель, учень жерця. — Невже посланець Тангу-карі не заслуговує на кращу смерть? Хадвелл заслуговує на більше, ніж якийсь там удар жезлом! Набагато більше!

— Твоя правда, — визнав Васі, — у такому разі давайте заженемо йому під нігті отруйні колючки.

— Можливо, це непогано для торгівця, — заперечив Тгара, каменяр, — але не для Хадвелла. Він вартий смерті вождя! На мою думку, його треба зв'язати й розкласти у нього під ногами невеличке багаття, поступово…

— Зачекайте, — промовив Лаг. Посланець заслуговує на Смерть Мученика. Тому давайте візьмемо його ніжно та міцно, занесемо до якнайбільшого мурашника і там закопаємо по шию.

Звідусіль залунали схвальні вигуки. Тгара додав:

— І коли він закричить, почнуть бити древні ритуальні барабани.

— І ми танцюватимемо для нього, — додав Васі.

— І добряче за нього вип'ємо, — докинув Катага.

Усі погодилися з тим, що це буде прекрасна смерть.

Тож обговорили всі деталі, встановили час. Село поринуло у релігійний екстаз. Всі хати прикрасили квітами, крім святилища Інструменту, якого, за звичаєм, не можна було прикрашати. Жінки сміялися й співали, готуючи свято смерті. Тільки Мел не знати чому засумувала. Вона пройшла селом з похиленою головою і повільно піднялася на пагорб до Хадвелла.

Хадвелл, роздягнений до пояса, засмагав під промінням двох сонечок.

— Привіт, Мел, — сказав він, — я почув барабани. Щось має відбутися?

— Свято, — відповіла Мел, сідаючи біля нього.

— Чудово. Мені можна буде прийти?

Мел глянула на нього й повільно кивнула. Її серце вразила така мужність. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким людина має вдавати, що власне свято смерті її не стосується. Вона бачила, що людям часто бракувало стійкості в подібних випадках. Але посланець Тангукарі, звичайно, найкраще знає звичаї.

— Коли ж усе почнеться?

— За годину, — сказала Мел. Раніше вона говорила з Хадвеллом прямо й відверто. Та нині важкий тягар гнітив її серце. Вона сама не розуміла, чому. Боязко глянула на його незвичний одяг, на руде волосся.

— Має бути цікаво, — мовив Хадвелл. — Так-так, цікаво…

Він замовк. З-під примружених повік дивився на симпатичну ігатійку, бачив чисту лінію її шиї та плеча, пряме темне волосся і вловлював навіть не запах, а ледь відчутний тонкий аромат. Хвилюючись, він зірвав травинку.

— Мел, — почав він, — я...

Слова завмерли на вустах. Мел опинилась у його обіймах.

— О, Мел!

— Хадвелле! — скрикнула вона й притулилася тісніше. Потім рвучко відсторонилася, глянула схвильовано.

— Що таке, люба? — скрикнув Хадвелл.

— Хадвелле, чи не можеш ти ще щось зробити для нашого села? Щось корисне? Наші люди так цінують твою допомогу.

— Ну, звичайно, можу, — всміхнувся Хадвелл, — але збирався спочатку трохи відпочити.

— О ні! Будь ласка! — благала Мел. — Ті зрошувальні канали, про які ти говорив, не можна почати копати просто зараз?

— Ну гаразд, якщо ти так уже просиш, — погодився Хадвелл, — але…

— Ой, любий! — дівчина підвелася.

Хадвелл простяг до неї руки, але вона відступила:

— Не на часі! Я кваплюся розповісти про це в селі!

Мел втекла, а Хадвелл замислився про дивну поведінку тубільців, і особливо їхніх жінок.

Мел побігла до села і знайшла у святилищі жерця, який молився, щоби бог послав йому мудрість для керування народом. Дівчина похапцем розповіла жерцеві про нові плани посланця стосовно допомоги їхньому селу.

Старий жрець поволі кивнув:

— Тоді церемонію доведеться відкласти. Але скажи мені, дитино, як же ти про це дізналася?

Мел зашарілася, не в змозі відповісти.

Старий жрець посміхнувся. Та враз його обличчя стало суворим.

— Я здогадуюся. Але послухай мене, дівчинко. Не дозволяй коханню збити тебе з правильного шляху поклоніння Тангукарі та дотримання давніх звичаїв нашого села.

— О, ні! — скрикнула Мел. — Мені просто здалося, що Смерть Мученика була б недостатньою для Хадвелла. Він заслуговує на більше! Він заслуговує Найвищого Дару!

— Шість сотень років ніхто не був гідним Найвищого Дару, — відповів Лаг, —жодна істота звідтоді, як герой-напівбог В'кат врятував ігатійців від жахливих звірів хуельвів.

— Але Хадвелл сповнений героїчних намірів, — вигукнула Мел. — Дайте йому час, аби їх здійснити! Він доведе, що гідний найкращого!

— Можливо й так, — замислено відповів жрець. — Це була б видатна подія для нашого села... Але подумай, Мел! Для того, щоб довести свій героїзм, може знадобитися ціле життя.

— Хіба на таке не варто зачекати? — запитала вона.

Старий жрець стиснув жезл і наморщив чоло в задумі.

— Може, ти й маєш рацію, — промовив він повільно. — Атож, швидше за все, ти права.

Раптом він випростався й кинув на дівчину гострий погляд.

— Але скажи мені правду, Мел. Ти справді намагаєшся зберегти його для смерті? Чи просто хочеш зберегти його для себе?

— Він повинен отримати смерть, на яку заслуговує, — впевнено відповіла Мел, але зустрілася поглядом із жерцем і їй забракло сміливості.

— Цікаво, — сказав старий, — цікаво, що у тебе на серці. Побоююся, що ти схиляєшся до єресі, Мел. Ти, що була однією із найбільш ревних у своїй вірі!

Мел збиралася відповісти, але тут купець Васі забіг у святилище.

— Ідіть мерщій! — кричав він. — Селянин Іглей порушив табу!

Товстий, веселий Іглей помер страшною смертю. Він проходив звичним шляхом від своєї хати до центру села повз старе дерево з колючками, й воно несподівано гепнулося просто на нього. Колючки пронизали його наскрізь. Очевидці казали, що Іглей стогнав і звивався цілу годину, перш ніж помер.

Але відійшов він із посмішкою на обличчі.

Жрець глянув на натовп, що оточив тіло Іглея. Дехто прикривав рота долонею, приховуючи посмішки. Лаг підійшов до колючого дерева й оглянув його.

Він зауважив ледь помітні сліди пилки, трохи затерті й замазані глиною. Жрець звернувся до натовпу:

— Чи часто ви бачили біля цього дерева Іглея?

— Аякже, — озвався один із селян, — він завше обідав під цим деревом.

У натовпі хихотіли, вочевидь пишаючись витівкою Іглея. Звідусіль залунали жартівливі зауваження:

— Я ще дивувався, чому він завжди тут їсть.

— Ніколи не йшов до гурту. Казав, що любить їсти в самоті.

— Так отож!

— Мабуть, пиляв собі потроху.

— Напевно, не один місяць колупався. Дерево он яке тверде.

— Ох, і розумний був цей Іглей.

— Я вам скажу: він був простий селянин, ще й не надто ревний у вірі, а помер такою прекрасною смертю.

— Послухайте, люди добрі! — закричав Лаг. — Іглей вчинив немислимий злочин! Тільки жрець може подарувати насильницьку смерть!

— Якщо жерці нічого не бачили, то це їх і не стосується, — пробурмотів хтось.

— Ну то й що, коли це блюзнірство, — докинув хтось інший. — Іглей здобув собі прекрасну смерть. Це найголовніше.

Старий жрець сумно відвернувся. Він нічого не міг вдіяти. Якби він затримав Іглея вчасно, то вжив би проти нього найжорсткіших заходів. Іглей ніколи б не наважився влаштувати собі смерть і, мабуть, спокійнісінько помер би в ліжку в похилому віці. Але тепер було запізно. Селянин домігся таки свого, відлетів на крилах смерті до Рукечангі. Прохати бога покарати Іглея в потойбічному житті було, мабуть, марною справою, бо хитрий селянин там, на місці, точно вже якось зуміє виправдатися.

Лаг запитав:

— Хіба ніхто з вас не бачив, як він підпилює дерево?

Якби хто й бачив, то не признався б. Лаг знав, що вони всі в змові. Попри те, що він змалечку навчав цих людей релігійних правил, вони все одно намагалися перехитрувати жерців.

Якби ж вони могли нарешті зрозуміти, що незаконна смерть ніколи не буває такою приємною, як смерть зароблена, заслужена і виконана за всіма урочистими ритуалами?

Він зітхнув. Життя іноді буває таким важким.

За тиждень Хадвелл записав у щоденнику:

Для здійснення шлюбної церемонії все село на чолі зі старим жерцем рушило до Вершини, де відбувалися всі іґатійські шлюби. Чоловіки були прикрашені церемоніальним пір'ям, жінки — намистом із мушель та блискучих камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли дивний пристрій. Хадвелл бачив його лише мимохідь. Цю річ урочисто винесли з простої хати під зчорнілою солом'яною стріхою — здається, якогось святилища.

Учасники процесії по одному ступали на хисткий місток із лози. Катага, який ішов останнім, ледь усміхнувся й знову нишком помацав підпиляну лозу.

Вершина виявилася вузьким виступом чорної скелі, який нависав над морем. Хадвелл і Мел стояли на краю навпроти жерця. Всі замовкли, Лаг підніс руки.

— О великий Тангукарі! — вигукнув жрець. — Візьми цього чоловіка Хадвелла, твого посланця, який прийшов до нас із неба в осяйній кулі й зробив для Ігаті так багато, як ніхто й ніколи не робив. І змилуйся над своєю дочкою Мел. Навчи її любити пам'ять про свого чоловіка — та зміцни її в нашій вірі.

Священик пильно дивився на Мел, промовляючи ці слова. Дівчина зустріла його погляд із високо піднятою головою.

— Нарікаю вас подружжям! — проголосив жрець.

Хадвелл обійняв і поцілував дружину. Люди раділи.

Катага усміхнувся своєю хитруватою посмішкою.

— А тепер, — сказав жрець лагідно, — маю гарну новину для тебе, Хадвелле. Просто чудову!

— О, справді? — Хадвелл неохоче випустив з обіймів свою наречену.

— Ми високо поцінували твої справи, — промовив Лаг, — і вирішили, що ти гідний Найвищого Дару!

— Дуже вам вдячний, — уклонився Хадвелл.

Жрець подав знак. Четверо чоловіків підійшли ближче з дивним пристроєм, який Хадвелл зауважив раніше. Тепер він побачив, що це був поміст завбільшки як ліжко зі старого почорнілого дерева. До нього були прикріплені різноманітні зубці, гачки, загострені мушлі та шпичаки. Були там і порожні чаші та інші предмети дивної форми, призначення яких Хадвелл вгадати не міг.

— Шістсот років, — сказав Лаг, — Інструмент не виносили з його Святилища. Ще з часів В'ката, героя-напівбога, який власноруч врятував Ігаті від знищення. Тепер Інструмент винесли зі святилища заради тебе, Хадвелле!

— О, ні! Я не гідний такої честі, — розгубився Хадвелл.

У натовпі, враженому його скромністю, зчинився гамір.

— Повір мені, — твердо запевнив Лаг, — ти гідний цього. Чи приймаєш Найвищий Дар, Хадвелле?

Хадвелл глянув на Мел. Не зміг зрозуміти виразу її прекрасного обличчя. Глянув на жерця. Обличчя Лага залишалося незворушним. Натовп мовби занімів. Хадвелл глянув і на Інструмент. Вигляд пристрою чомусь не надто його надихав. Закралися певні сумніви.

Може, він неправильно зрозумів цих людей? Цей інструмент у прадавні часи, безперечно, використовувався для тортур. Ці колючки та гачки... А для чого тут решта деталей? Хадвелл спробував уявити можливе застосування деяких, і його пройняв дрож. Натовп тісно зімкнувся перед Хадвеллом. Позаду був лише вузький виступ скелі, а під ним — прірва футів на тисячу вглиб. Хадвелл знову глянув на Мел.

Її обличчя світилося любов'ю і відданістю.

Глянувши на селян, він помітив їхнє хвилювання. Чого це він, справді, стривожився? Хіба ці люди хотіли б зашкодити йому після того всього, що він зробив для села?

Інструмент, безумовно, має певне символічне призначення.

— Я приймаю Найвищий Дар, — сказав Хадвелл жерцеві.

Селяни закричали, їхнє радісне ревіння луною прокотилося в горах.

Вони з'юрмилися навколо Хадвелла, посміхалися, потискали йому руку.

— Церемонія відбудеться негайно, — сказав жрець, — у селі, перед статуєю Тангукарі.

І всі рушили назад. Жрець ішов попереду, Хад-велл і його наречена — посередині. Мел від початку урочистостей не промовила й слова.

Мовчки перейшли хисткий місток. На другому березі селяни щільніше збилися навколо Хадвелла, й він відчув напад клаустрофобії. Подумалося таке: якби не був цілком упевнений у їхній доброзичливості, міг би занепокоїтися.

Попереду були село й жертовник Тангукарі. Жрець поспішав туди.

Раптом почувся крик. Усі кинулися назад до мосту.

На березі річки Хадвелл побачив, що сталося. Ката-га, батько Мел, замикав процесію. Коли він дійшов до середини містка, лоза, яка несла основне навантаження, чомусь обірвалася. Катага зумів зачепитися за тоншу лозину, але довго не протримався. Коли селяни прибігли, руки в нього ослабли, він пустився і впав у річку.

Хадвелл застиг від несподіванки. Нереально виразно побачив деталі жахливої картини: Катагу, що падав, посмішку на його обличчі, що свідчила про неймовірну мужність, білу піну на хвилях бурхливої річки, гострі скелі нижче за течією.

Катазі загрожувала неминуча страшна смерть.

— Чи вміє він плавати? — запитав Хадвелл у Мел.

— Ні, — відповіла дівчина, — він не хотів навчатися... О, батьку! Як же ти міг!

Клекотіння білих бурунів видалося Хадвеллу страшнішим за все бачене раніше, значно страшнішим за порожнечу космічного простору. Але батько його дружини був у небезпеці. Хадвелл мав діяти.

І він пірнув в крижану воду.

Хадвеллу вочевидь пощастило, бо коли він дістався Катаги, схопив його за волосся й поплив до берега, той був майже непритомний і не пручався. Дістатися берега Хадвеллу не вдалось. Течія підхопила обох і понесла: вони то зникали під водою, то виринали на поверхню. Надлюдським зусиллям Хадвелл зумів уникнути перших скельних виступів. Але ще страшніші стриміли попереду.

Селяни з криками бігли берегом.

З останніх сил Хадвелл гріб до берега. Його вдарило об підводне каміння, і рука, що вчепилась у волосся Катаги, почала слабшати. Ігатієць потроху отямився й почав пручатися.

— Тримайся, старий, — видихнув Хадвелл. Берег був усього за якісь десять футів, але течія знову підхопила їх.

Хадвелл у відчаї підняв руку та вчепився у гілку. Так він тримався, опираючись шаленому натискові течії. За кілька хвилин селяни на чолі з жерцем ви-тягли обох чоловіків на берег.

Їх понесли до села. Хадвелл відхекався, повернувся до Катаги й кволо посміхнувся йому:

— Ну, старий, вискочили з халепи.

— Зануда! — Катага плюнув на Хадвелла й пішов геть.

Хадвелл подивився йому вслід і знизав плечима.

— Мабуть, не в собі від пережитого… — І звернувся до селян: — То що, почнемо церемонію Найвищого Дару?

Селяни знову його обступили, але їхні обличчя не віщували нічого доброго.

— Еге! Найвищого Дару захотів!

— Що він за людина така.

— Після того, як витяг бідолашного Катагу з річки, ще язик йому повертається...

— Власному тестю життя рятує!

— Така проклята людина, — виніс остаточний присуд Васі, торговець, — не заслуговує на смерть!

Хадвеллу здалося, що всі раптом подуріли. Він невпевнено повернувся до жерця:

— Що, оце й усе?

Лаг глянув на нього зі скорботою, стиснув губи так, що аж побіліли, й не відповів.

— Урочистої церемонії не буде? — у голосі Хадвел-ла вже бриніли жалібні ноти.

— Ти заслужив її, — відповів жрець. —Якщо хтось коли-небудь заслуговував на Найвищий Дар, то це саме ти, Хадвелле. Гадаю, ти мав би його отримати. Але тут ідеться про важливіші речі. Є закони милосердя та співчуття, які цінує Тангукарі. За цими законами, Хадвелле, ти здійснив страшний, нелюдський злочин, рятуючи бідолашного Катагу з річки. Боюся, що цього пробачити не можна.

Хадвелл не знав, що й казати. Вочевидь існує певне табу на порятунок людей, які впали в річку. Але звідки ж йому було про це знати? Невже така дрібниця переважила все, що він зробив для села?

— Може, все ж таки я вартий хоч якоїсь церемонії? — промовив він. — Я люблю ваш народ, я хочу тут жити. Щось же ви можете зробити для мене.

У погляді старого жерця світилося співчуття. Він узявся за жезл і хотів його підняти.

Але його руку зупинило лиховісне ревіння натовпу.

— Я нічого не можу зробити для тебе, — сказав жрець, — залиш нас, фальшивий посланцю. Залиш нас, Хадвелле, який не заслуговує на смерть!

— Гаразд! — крикнув Хадвелл, і його раптом понесло. — Ідіть під три чорти, купка брудних дикунів! Я б тепер не залишився тут, якби ви навіть і благали мене про це. Я забираюся. Ти зі мною, Мел?

Дівчина кліпнула, подивилася на Хадвелла, потім на жерця. Запанувала тиша. Тоді жрець прошепотів:

— Пам'ятай батька свого, Мел! Пам'ятай вірування твого народу!

Мел гордо підняла голову.

— Я знаю свій обов'язок, — сказала вона. — Ходімо, любий Річарде.

— Ходімо, — Хадвелл рушив до космічного корабля, за ним пішла Мел.

Старий жрець у відчаї спостерігав за ними.

— Мел! — гукнув він суворо.

Та Мел не повернулася. Жрець бачив, як вона заходила в корабель, як зачинявся люк.

За кілька хвилин червоне та синє полум'я охопило срібну кулю. Вона піднялася в повітря, набрала швидкість, зменшилася до плямки й зникла.

Щоками старого жерця, який проводжав її поглядом, котилися сльози.

За кілька годин Хадвелл сказав:

— Люба, я відвезу тебе на Землю, планету, з якої прибув. Тобі там сподобається.

— Я знаю, — пробурмотіла Мел, дивлячись в ілюмінатор на блискучі колючі зірки.

Десь серед них був її втрачений назавжди дім. Вона вже тужила за ним. Але вибору не було. Жінка завжди йде з за чоловіком, якого кохає. І жінка, яка справді кохає, ніколи не втрачає віри в свого чоловіка.

Мел не втратила віри в Хадвелла.

Вона доторкнулася до маленького кинджала, схованого під одягом. Вістря було змащене особливою отрутою повільної дії, що приносить нелюдські страждання. Це була її сімейна реліквія, призначена для тих випадків, коли жерця поблизу нема, й тільки для тих, кого найдужче любиш.

— Я досі просто гаяв час, — сказав Хадвелл. — А тепер з твоєю допомогою здійсню великі подвиги. Ти пишатимешся мною, люба!

Мел здогадувалася, що він мав на увазі. Колись, думала вона, Хадвелл спокутує злочин, який вчинив проти її батька. Може, навіть, за якийсь рік. І тоді вона дасть йому найцінніше, що жінка може дати чоловікові.

Болісну смерть.