Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Привид V

— Читає нашу вивіску, — Грегор припав до вічка в дверях офісу своїм довгобразим кістлявим обличчям.

— Дай і мені глянути, — попросив Арнольд.

Грегор відсторонив його.

— О, зараз постукає! Ні, передумав. Пішов.

Арнольд повернувся до свого столу і почав розкладати новий пасьянс. Грегор залишився на своєму пункті спостереження біля вічка.

Три місяці тому вони створили власну фірму та орендували офіс. Вічко у дверях проробили з нудьги. Упродовж всього часу свого існування «ААА Головна міжпланетна служба дезактивації» не отримала жодного замовлення, попри перше за абеткою місце в телефонному довіднику. Дезактивація планет була давнім, усталеним бізнесом, повністю монополізованим двома великими компаніями. В цьому бізнесі не знаходилося місця новоспеченій дрібній фірмі, створеній двома амбітними молодиками з безліччю ідей і купою обладнання, за яке ще потрібно було сплатити.

— О, повертається, — вигукнув Грегор, — мерщій зроби поважний вигляд заклопотаної людини!

Арнольд кинув карти в шухляду й не встиг ще за-стібнути ґудзики на лабораторному халаті, як у двері постукали.

Відвідувач був маленький, лисий, стомлений з вигляду. Він дивився на парубків із сумнівом.

— Ви займаєтеся очищенням планет?

— Саме так, сер, — кивнув Грегор, відсунув купу паперів і потиснув вологу руку чоловічка. — Я Річард Грегор, а це мій партнер, доктор Френк Арнольд.

Арнольд, страшенно серйозний, у білому халаті й темних окулярах в роговій оправі, й собі недбало кивнув, і далі діловито розглядаючи осад у пробірках, що стояли тут уже хтозна відколи.

Прошу, сідайте, пане…

— Фернграум.

— Пане Фернграум. Гадаю, ми зможемо впоратися з усім, що вам потрібно, — приязно запевнив Грегор. — Контроль флори або фауни, очищення атмосфери, води, знезараження ґрунту, тестування стабільності, контроль вулканів і землетрусів — усе необхідне для того, щоби планета стала придатною для проживання людини.

Фернграум і далі вагався.

— Буду з вами відвертий. У мене проблемна планета.

Грегор упевнено кивнув.

— Вирішувати проблеми — наша робота.

— Я брокер з продажу нерухомості, — повідомив Фернґраум. — Ви знаєте, як це зазвичай робиться: одні купують планети, інші їх продають, і кожен щось має з цього. Зазвичай працюю з неочищеними світами — хай уже там покупці проводять знезараження. Але кілька місяців тому мені вдалося придбати справді якісну планету — вихопив просто під носом у великих компаній.

Фернграум сумно витер піт з чола.

— Чудова місцина, — він вів далі без жодного ентузіазму, — середня температура двадцять градусів. Місцевість гориста, але родюча. Водоспади, веселки, все таке. І взагалі немає фауни.

— Ну, це ж здорово, — закивав Грегор. — А мікроорганізми?

— Нічого небезпечного.

— Тоді що не так?

Фернграум помітно збентежився.

— Можливо, ви вже чували про цю планету. Номер в урядовому каталозі — RJC-5. Але зазвичай її називають Привид V.

Грегор підняв брови. Привид — чудернацька назва для планети, але йому й не таке доводилося чути. Зрештою, якось же потрібно називати всі ці планети. Існують тисячі зірок з планетами в межах досяжності космічних кораблів, на багатьох з них є життя або вони потенційно придатні для життя. З іншого боку, безліч людей із цивілізованих світів хотіли б колонізувати ці планети. Релігійні секти, політичні угруповання, філософські спільноти, або врешті просто піонери, яким кортить почати нове життя.

— Якось не пригадую, — похитав головою Грегор.

Фернграум ніяково завовтузився у кріслі.

— Я мав би послухатися своєї дружини. Але ж ні — закортіло бути крутим бізнесменом. Заплатив за цей Привид V удесятеро більше, ніж плачу зазвичай, і тепер застряг із ним.

— То у чому ж там справа? — поцікавився Грегор.

— Здається, там щось водиться, — у голосі Ферн-граума почувся відчай.

Він розповів, що перевірив планету радаром, по тому здав її в оренду фермерській спілці з Діжона VI. Авангард із восьми осіб висадився на планету, й того ж дня звідти почали надходити заплутані повідомлення про демонів, упирів, відьмаків, динозаврів та інших агресивних істот.

Коли по відряджених на планету прийшов рейсовий корабель, всі виявилися мертвими. У звіті про розтин було сказано, що глибоких ран могли їм завдати будь-які істоти включно з демонами, упирями, відьмаками чи динозаврами, якби такі справді існували.

Фернграума оштрафували за недбале очищення планети. Фермери розірвали договір оренди. Але йому вдалося здати планету секті сонцепоклонників з Опала II. Шанувальники сонця виявилися обережними. Вони відрядили на планету насамперед своє майно. Супроводжували його лише троє чоловіків, які мали розвідати, чи все там безпечно. Чоловіки об-лаштували табір, розпакувалися й оголосили планету раєм. За якийсь час вони вийшли на радіозв'язок і попросили негайно їх звідти забрати, потім почувся жахливий крик і розмова урвалася.

Патрульний корабель прибув на планету, за п'ять хвилин забрав на борт три понівечені тіла й поквапився вшитися звідти.

— І ось тепер, — закінчив свою розповідь Фернгра-ум, — ніхто не наважується мати бодай якісь справи на цій планеті. Космічні екіпажі відмовляються туди летіти. А я так і не знаю достеменно, що ж там коїться.

Він глибоко зітхнув і підняв погляд на Грегора.

— Ну, це ж нібито ваша парафія… Може, візьметеся?

Грегор і Арнольд вибачилися та вийшли до передпокою.

Арнольд відразу вигукнув:

— У нас є робота!

— Так-то воно так, — пробурмотів Грегор. — Але ж яка!

— Ми ж хотіли чогось крутого, — зауважив Арнольд. — Якщо впораємося, гарно себе зарекомендуємо, не кажучи вже про відсотки від прибутку.

— Ти забуваєш, — заперечив Грегор, — що саме я — той, кому доведеться сісти на планеті. Ти тільки й того, що сидітимеш тут і трактуватимеш мої дані.

— То ми ж так і домовлялися, — нагадав йому Арнольд. — Я виконую дослідницькі роботи, а ти вирішуєш проблеми. Пам'ятаєш?

Ще б пак! Як Грегор міг не пам'ятати? Змалечку підставляв свою голову, втрапляючи у всілякі халепи, тимчасом як Арнольд відсиджувався у безпеці та під'юджував Грегора, щоби той наражався на ризик.

— Чомусь я не в захваті, — пробурчав він знову.

— Ти що, віриш у привиди?

— Звичайно, ні.

— Ну, а з усім іншим ми зможемо впоратися. Виграють найвідважніші.

Грегор знизав плечима. Вони повернулися до Фернграума.

За півгодини узгодили умови своєї роботи — значний відсоток майбутніх доходів від розвитку планети в разі їхнього успіху та компенсація їхніх витрат у гіршому випадку.

Грегор провів Фернграума до дверей.

— До речі, сер, — запитав він наостанок, — чому ви звернулися саме до нас?

— Окрім вас, ніхто за це не брався, — пояснив цілком задоволений Фернграум. — Бажаю удачі.

Три дні потому Грегор на борту старого вантажного космічного корабля прямував до Привида V. Дорогою ознайомився із звітами про дві спроби колонізації планети й переглянув різноманітні повідомлення про надприродні явища.

Це не надто допомогло. На Привиді V не було знайдено жодних слідів фауни. І ніде в галактиці не виявили жодних доказів існування надприродних істот.

Грегор обміркував усе це, потім перевірив свою зброю. Тим часом вантажний корабель вийшов на орбіту навколо Привида V. На його борту знаходився арсенал, достатній для початку невеличкої переможної війни.

Якби ж тільки дізнатися, у що стріляти ...

Корабель знизився лише до кількох тисяч футів над привітною зеленою поверхнею планети. Грегор парашутами скинув своє спорядження до місця двох попередніх таборів, потиснув руку капітанові та вистрибнув.

Він безпечно опустився на ґрунт і глянув у небо. Корабель рвонув у космос, ніби за ним гналися.

Грегор залишився сам на Привиді V.

Після перевірки обладнання він передав Арнольду, що прибув нормально. Потім з бластером напоготові оглянув табір адептів секти поклоніння сонцю.

Табір облаштували біля підніжжя гори, біля маленького кришталево-чистого озерця. Будиночки, зібрані з готових конструкцій, мали ідеальний стан. Негода не пошкодила їх — на Привиді V був благословенно рівний клімат — але вигляд вони мали до сліз самотній.

Грегор ретельно перевірив житло. Одяг був акуратно складений у шафи, картини висіли на стінах, на одному з вікон навіть встигли почепити штори. У кутку однієї з кімнат стояла відкрита коробка з іграшками, що очікувала на прибуття основної пар-тії поселенців з дітьми. На підлогу випали водяний пістолет, дзиґа та торбинка з крем'яхами.

Надходив вечір, Грегор заходився біля свого обладнання, яке затягнув до одного з будиночків. Налаштував сигналізацію, аж таку чутливу, що спрацювала б від щонайменшого руху. Потім налагодив радіолокаційне сканування прилеглої території, розпакував свій арсенал, поклав потужні гвинтівки поблизу, ручний бластер застромив за пасок. Потому, задоволений своїми приготуваннями, неквапно повечеряв.

Сутінки густішали. Тепла дрімотна ніч укрила темрявою все довкола.

Лагідний вітерець здіймав на поверхні озерця легкі хвильки та шелестів у високій траві.

Усе навкруги здавалося доволі мирним.

Переселенці, мабуть, були істеричними типами, вирішив Грегор. Вони, можливо, здійняли паніку та повбивали один одного.

Він ще раз перевірив сигналізацію, кинув одяг на стілець, вимкнув світло й ліг у ліжко. Зірки освітлювали кімнату яскравіше, ніж місячне світло на Землі. Бластер лежав під подушкою. Усе було добре.

Він тільки почав дрімати, коли раптом усвідомив, що в кімнаті хтось є.

Це було немислимо. Сигналізація не спрацювала. Радар мирно гудів.

Але кожен нерв Грегора волав про небезпеку. Він узяв бластер і роззирнувся кімнатою.

Чоловік стояв у кутку.

Не було часу на роздуми про те, як він там опинився. Грегор наставив бластера й сказав спокійним, рішучим голосом:

— Руки вгору.

Постать не рухалася.

Палець Грегора на спусковому гачку напружився, потім раптом розслабився. Він упізнав чоловіка. То був його власний кинутий на стілець одяг, примхливо змінений зоряним світлом і напруженою уявою.

Він посміхнувся й опустив бластер. Одяг ледь гойднувся.

Грегор відчув слабкий вітерець з вікна й посміхнувся знову.

Але купа одягу встала, випросталась і рішуче рушила до Грегора.

Грегор завмер у ліжку, спостерігаючи, як порожній одяг, зібраний у приблизну подобу людини, насувався на нього.

Коли одяг опинився посеред кімнати і його порожні рукави потяглися до Грегора, той почав стріляти.

Він усе натискав і натискав на курок, а купа пошматованого ганчір'я вперто посувалася до нього, ніби жива. Обгорілі клаптики тканини нависли йому над обличчям, ремінь намагався обмотатися навколо ніг. Припинилося це лише тоді, коли Грегор спалив усе до останньої нитки.

Коли це скінчилося, Грегор увімкнув усе можливе світло, заварив собі кави й додав у неї гарну дозу коньяку. Зумів утриматися від бажання розтрощити непотрібну систему сигналізації. Натомість зв'язався зі своїм партнером.

— Дуже цікаво, — так зреагував Арнольд на розповідь Грегора. — Одяг оживає! Справді дуже цікаво.

— Я так і знав, що тебе це потішить, — скрушно мовив Грегор. Після кількох ковтків коньяку він почувався покинутими напризволяще.

— Чи сталося ще щось?

— Поки що ні.

— Ну, будь обережний. У мене є гіпотеза. Потрібно її перевірити. До речі, якийсь божевільний букмекер приймає ставки на тебе п'ять проти одного.

— Та що ти кажеш?

— Так. Я теж зробив ставку.

— За мене, чи проти? — іронічно поцікавився Грегор.

— За тебе, звичайно! — обурився Арнольд. — Ми ж партнери, чи як?

Вони попрощалися, і Грегор заварив собі ще кави. Цієї ночі спати вже не збирався. Було приємно дізнатися, що Арнольд поставив на нього. Але, з іншого боку, Арнольду зазвичай страшенно не щастило в іграх.

Коли розвиднилося, Грегору вдалося кілька годин міцно поспати. Прокинувся він уже доволі пізно, знайшов собі одяг і заходився вивчати табір сонцепоклонників.

До вечора дещо виявив. На стіні будиночка було похапцем нашкрябане слово Тгаскліт. Тгаскліт. Слово нічого не означало для Грегора, але він відразу повідомив про це Арнольдові.

Далі він ретельно обшукав свій будиночок, встановив більше ламп, протестував систему сигналізації та зарядив бластер.

Здавалося, все було гаразд. Та Грегор з острахом спостерігав, як заходить сонце, сподіваючись, що доведеться побачити його знову. Потім влаштувався у зручному кріслі й спробував спокійно все обміркувати.

Тут не було ні тварин, ані рухливих рослин, не могло бути розумних каменів або гігантського мозку в ядрі планети. Привид V не мав навіть малого супутника, на якому хтось міг би сховатися.

Грегор не вірив у привидів чи демонів. Він знав, що надприродні явища за детального вивчення за-звичай перетворюються на цілком природні. Міфи якщо не розвінчуються, то якось самі по собі перестають нас цікавити. Примари не стоять і не чекають, поки їх почнуть досліджувати ті, хто в них не вірить. Привид замку завжди йде у відпустку, коли з'являються вчені з камерами та магнітофонами.

Тож залишилася єдина можливість. Припустимо, хтось прагнув отримати цю планету, але не бажав сплачувати ціну, якої вимагав Фернграум. Може, той хтось і ховається тут, лякає поселенців, навіть вбиває їх, щоб збити ціну?

Це здавалося логічним. Можна було б навіть якось пояснити поведінку його одягу. Статична електрика за належного використання, могла б…

Перед ним щось стояло. Сигналізація, як і минулого разу, не спрацювала.

Грегор повільно розглядав примару. Створіння мало приблизно десять футів зросту, а статурою нагадувало людину, якщо не враховувати крокодилячої голови. Воно було яскраво-малинового кольору в пурпурову повздовжню смужку. В одній лапі створіння тримало велику коричневу бляшанку.

— Вітаю, — озвалося воно.

— Привіт, — вичавив із себе Грегор. Його бластер лежав на столі лише за два кроки. Він замислився: чи нападе потвора, якщо він спробує схопити зброю?

— Як тебе звати? — безбарвним голосом запитав Грегор, і далі перебуваючи в стані глибокого шоку.

— Я — Смугастий Хапуга, — відповіло створіння, — хапаю різні речі.

— Як цікаво.

Рука Грегора поволі потяглася до бластера.

— Можу схопити те, що зветься Річардом Грегором, — вів далі Хапуга веселим, безтурботним тоном, — і з'їсти в шоколадному соусі. — Він підняв коричневу бляшанку, й Грегор прочитав на етикетці: «Шоколад Сміга. Ідеальний соус до Грегорів, Ар-нольдів і Фліннів».

Пальці Грегора торкнулися бластера. Він запитав:

— Ти збираєшся мені з'їсти?

— Авжеж, — відповів Хапуга.

Грегор схопив зброю, зняв запобіжник і вистрілив. Промінь бластера відбився від грудей Хапуги і обпалив підлогу, стіни та брови Грегора.

— Це мені не зашкодить, — пояснив Хапуга, — я зависокий.

Бластер випав із руки Грегора. Хапуга нахилився ближче.

— Я зараз тебе не з'їм, — сказав він.

— Ні? — насилу промимрив Грегор.

— Ні. Я зможу з'їсти тебе лише завтра, першого травня. Такі правила. Я просто прийшов про дещо попросити.

— Про що саме?

Хапуга усміхнувся.

— Будь такий ласкавий, з'їж кілька яблучок. Вони надають м'ясу надзвичайного, дивовижного смаку.

І з цими словами смугасте чудовисько зникло.

Тремтячими руками Грегор викликав по радіо Арнольда і розповів йому, що сталося.

— Гм, — сказав Арнольд, — Смугастий Хапуга, еге ж? Гадаю, це саме те, чого слід було очікувати. Все сходиться.

— Що там у тебе сходиться? Що ти маєш на увазі?

— Насамперед, зроби так, як я скажу. Я хочу переконатися.

Отримавши вказівки Арнольда, Грегор розпакував хімічне обладнання та виставив рядком пробірки, реторти й хімічні речовини. Він зливав, перемішував, досипав, розділяв, як йому було вказано, і, нарешті, поставив суміш на плиту, щоб нагріти.

— Тепер, — Грегор знову вийшов на зв'язок, — поясни мені, що відбувається.

— Авжеж. Я знайшов слово Тгаскліт. Це опалій-ське слово. Воно означає «багатозубий привид». Ті, хто поклоняється сонцю, були з Опала. Це тобі щось підказує?

— Вони були вбиті рідним привидом зі своєї планети, — злісно процідив Грегор. — Мабуть, той якось прослизнув на їхній корабель. Можливо, було якесь прокляття і…

— Заспокойся, — зупинив Арнольд його іронічний монолог, — не йдеться про жодні привиди. Розчин ще не кипить?

— Ні.

— Скажеш, коли закипить. Тепер давай розглянемо твій одяг, який ожив. Це нагадує тобі щось?

Грегор подумав.

— Ну, — почав він невпевнено, — коли я був дитиною… Ні, це безглуздо.

— Пригадай, — наполягав Арнольд.

— Малим я ніколи не залишав одяг на стільці. У темряві це завжди нагадувало людину, дракона чи щось подібне. Гадаю, такі страхи були не лише в мене. Але це не пояснює…

— Навпаки, якраз у цьому й річ! А пам'ятаєш Смугастого Хапугу?

— Ні. Звідки мені про нього знати?

— Та ти ж сам придумав його! Пам'ятаєш? Нам було десь вісім чи дев'ять — тобі, мені й Джиммі Флінну. Ми вигадали найжахливіше чудовисько, яке лише можна було уявити, — наше особисте чудовисько, й воно хотіло з'їсти тебе, мене або Джиммі з шоколадним соусом. Але тільки першого числа кожного

місяця, коли ми приносили табелі з оцінками. Треба було вимовити чарівне слово, щоб позбутися його.

Грегор пригадав і здивувався, як він міг таке забути. Скільки ночей він провів у жахливому очікуванні Хапуги? Через цей страх про табель з поганими оцінками вже й не думалося.

— Розчин кипить? — запитав Арнольд.

— Так, — відповів Грегор, слухняно глянувши на плиту.

— Якого він кольору?

— Якогось зеленаво-синього. Ні, радше синього…

— Правильно. Можеш його вилити. Я хочу провести ще кілька тестів, але гадаю, що загалом задачку ми розв'язали.

— Розв'язали? Може, ти й мені хоча б щось поясниш?

— Це ж очевидно. На планеті немає тварин. Жодних примар, тим паче, аж таких сильних, щоб знищити цілий загін озброєних чоловіків, не існує в природі. Звідси напрошується відповідь — галюцинації. Тому я шукав те, що могло б їх викликати. Виявляється, таких речовин чимало. Окрім усіх наркотиків, які існують на Землі, в «Каталозі інопланетних мало поширених речовин» налічується понад десяток галюциногенних газів. Є депресанти, стимулятори, сполуки, які змушують людину уявляти себе генієм, дощовим хробаком або орлом. Конкретна речовина, з якою ти зіткнувся, за своїми властивостями відповідає Лонгстиду 42 з цього каталогу. Це важкий, прозорий, фізично не шкідливий газ без запаху — стимулятор уяви.

— Ти маєш на увазі, що у мене просто галюцинації? Я кажу тобі…

— Не все так просто, — перебив Арнольд, — Лонг-стид 42 впливає безпосередньо на підсвідомість. Він вивільняє найсильніші й давно придушені підсвідомі страхи, дитячі жахіття. Він оживляє їх. І це саме те, що ти бачив.

— Тобто тут нічого немає? — запитав Грегор.

— У фізичному сенсі — нічого. Але галюцинації досить реальні для того, хто їх має.

Грегор дістав ще одну пляшки коньяку. Це варто було відсвяткувати.

— Привид V не важко буде дезактивувати, — упевнено провадив Арнольд. — Ми без особливих труднощів позбудемося Лонгстиду 42. І ось тоді вже забагатіємо, колего!

Грегор запропонував тост, але раптом у нього виникла тривожна думка.

— Якщо це просто галюцинації, то що ж сталося з поселенцями?

Арнольд трохи подумав.

— Ну, — озвався він нарешті, — Лонгстид може мати властивість стимулювання мортидо — інстинкту смерті. Переселенці, мабуть, з'їхали з глузду й повбивали один одного.

— І жоден з них не вижив?

— Ну, ти ж сам знаєш. Останні, які залишилися живі, мабуть, наклали на себе руки або померли від ран. Не переймайся цим. Я негайно зафрахтую корабель і вилечу, щоб провести решту тестів. Заспокойся. Я заберу тебе за день-два.

Грегор закінчив розмову й дозволив собі допити пляшку коньяку. Врешті для цього був привід. Таємниця Привида V розкрита, вони забагатіють. Незабаром він зможе найняти когось для десантування на незвичайні планети, а сам сидітиме вдома та даватиме розпорядження по радіо.

Наступного дня він прокинувся з похміллям. Корабель Арнольда ще не прибув, тому Грегор спакував своє обладнання й заходився чекати. До вечора корабель не з'явився. Грегор сидів на порозі будиночка й споглядав неприродно яскравий захід сонця, потім повечеряв.

Проблема переселенців досі не давала йому спокою, але він вирішив не перейматися. Безумовно, це було розумне рішення.

Після вечері Грегор простягнувся на ліжку. Ледве заплющивши очі, почув, як хтось обережно кашлянув, ніби перепрошуючи за те, що турбує.

— Вітаннячко, — сказав Смугастий Хапуга.

Власна галюцинація Грегора повернулася, щоб з'їсти його.

— Привіт, старий, — весело відгукнувся Грегор, анітрохи не злякавшись і ні про що не турбуючись.

— Ти їв яблука?

— Вибач. На жаль, якось забув.

— Ну, то таке, — Хапуга намагався приховати своє розчарування, — я приніс шоколадний соус. Він показав бляшанку.

Грегор посміхнувся.

— Облиш, — сказав він, — я ж знаю, що ти просто витвір моєї уяви. Ти не можеш мені зашкодити.

— Я й не збираюся тобі шкодити, — заперечив Хапуга. — Я тебе просто їстиму.

Він підійшов ближче. Грегор ще посміхався, хоча його непокоїло, що Хапуга здавався цілком справжнім. Хапуга нахилився і спробував куснути Грегора.

Грегор відстрибнув і глянув на свою руку. На ній були сліди зубів. Виступила кров — справжня, його кров!

Колоністи були покусані, пошматовані, мали глибокі рани.

Тієї ж миті Грегор згадав сеанс гіпнозу, який колись бачив. Гіпнотизер сказав загіпнотизованому чоловікові, що прикладає до його руки запалену сигарету, і торкнувся цього місця олівцем.

За кілька секунд на руці загіпнотизованого з'явився червоний слід опіку, бо чоловік повірив, що справді обпікся. Якщо ваша підсвідомість вважає, що ви помираєте, ви справді помрете. Якщо вона уявляє рани від укусів, вони з'являються.

Він не вірив у Хапугу.

Але його підсвідомість вірила.

Грегор спробував вибігти за двері. Хапуга відрізав йому шлях. Він схопив Грегора своїми лапами і нахилився до шиї.

Чарівне слово! Що ж це було за слово?

Грегор вигукнув:

— Альфойсто!

— Неправильно, — сказав Хапуга. — Будь ласка, не репетуй.

— Регнастико!

— Ні. Припини пручатись, і я закінчу, перш ніж ти…

— Вурсфелхеппілор!

Хапуга скрикнув від болю, випустив Грегора, піднісся вгору й розтанув у повітрі.

Грегор гепнувся на стілець. Ледь не загинув. Ще трохи, і його спіткав би страшний кінець.. Було б геть безглуздо вмерти через власну підсвідомість, бути знищеним власною уявою, самонавіюванням. Йому пощастило, що згадав це слово. Хоч би тільки Арнольд поквапився...

Він почув тихе задоволене хихотіння.

Воно чулося з чорноти прочиненої шафи, викликаючи давні спогади. Йому знову було дев'ять років, і Тіньовик — його Тіньовик — був химерною, худою, жахливою істотою, яка ховалася за дверима, спала під ліжками і нападала лише в темряві.

— Вимкни світло, — сказав Тіньовик.

— Нізащо, — Грегор схопився за бластер. На світлі він був у безпеці.

— Краще вимкни.

— Ні!

— Ах так! Еган, Меган, Деган!

Три маленькі створіннячка заскочили до кімнати. Вони побігли до найближчої лампочки, кинулися до неї та почали жадібно ковтати світло.

У кімнаті потемнішало.

Грегор стріляв у істот щоразу, коли вони наближалися до лампочок. Скло розліталося на друзки, а меткі створіння спритно ухилялись.

Нарешті Грегор збагнув, що накоїв. Ці створіння не могли з'їсти світло Уява жодним чином не може впливати на неживу матерію. Він уявив, що в кімнаті темнішає, і…

Грегор сам потрощив усі лампочки! Його власна згубна підсвідомість обдурила його.

Тіньовик вийшов із шафи. Стрибаючи від тіні до тіні, він наблизився до Грегора.

Бластер не завдавав йому жодної шкоди. Грегор гарячково намагався пригадати чарівне слово — і, на жаль, згадав, що не було чарівного слова, яке проганяло б Тіньовика.

Він відступав, а Тіньовик просувався до нього, поки Грегору не заступила шлях велика коробка. Ті-ньовик височів над ним, Грегор зісковзнув на підлогу й заплющив очі.

Його руки діткнулися до чогось холодного. Він спирався на коробку з іграшками для дітей поселенців. І тримав у руці водяний пістолет.

Грегор погрозливо махнув іграшковою зброєю. Тіньовик відступив, з острахом її розглядаючи.

Грегор швидко підбіг до крана, заповнив пістолет і скерував убивчий струмінь води на чудовисько.

Тіньовик завищав у агонії та зник.

Греґор стримано посміхнувся й заклав порожній пістолет собі за пасок.

Водяний пістолет був зброєю, придатною саме для боротьби з уявним чудовиськом.

Аж під ранок прибув корабель, із якого вийшов Арнольд. Не гаючи часу, він узявся до своїх тестів та до полудня скінчив роботу. Виявлена сполука була, без сумніву, Лонгстидом 42. Вони з Грегором негайно спакувалися і відлетіли.

Щойно опинилися в космосі, Грегор усе розповів партнеру.

— Добряче тобі дісталося, —поспівчував Арнольд.

Грегор посміхнувся як скромний герой. Тепер він був у безпеці й не міг зазнати впливу Привида V.

— Могло бути й гірше, — сказав він.

— Що ти маєш на увазі?

— Уяви, що там опинився Джиммі Флінн. Отой уже вмів вигадувати чудовиськ як ніхто! Пам'ятаєш Буркотуна?

— Авжеж, скільки нічних жахіть я пережив через нього, — всміхнувся Арнольд.

Корабель прямував до Землі. Арнольд зробив деякі нотатки для статті «Інстинкт смерті на Привиді V: дослідження впливу стимуляції підсвідомості, істерії та масових галюцинацій на виникнення фізичних ушкоджень». Потім пішов на пункт керування, щоб налаштувати автопілот.

Грегор упав на ліжко, збираючись нарешті, вперше після свого десантування на Привид V нормально поспати вночі. Ледь-ледь почав засинати, як прибіг Арнольд із перекошеним від жаху обличчям.

— Мені здається, на пункті керування щось є, — вигукнув він.

Грегор сів.

— Не може бути. Ми ж…

З пункту управління долинуло неголосне бурчання.

— О, Господи! — забідкався Арнольд. Та за якусь мить йому вдалося опанувати себе.

— Я зрозумів. Коли я там сів, то залишив люки відчиненими. Тепер ми дихаємо повітрям з Привида V!

У прочинених дверях стояло величезне сіре створіння з червоними плямами на шкірі. Воно мало безліч рук, ніг, мацаків, кігтів та зубів, а також двоє крихітних крилець на спині. Воно повільно наближалося до приятелів, бурмотіло й стогнало.

Обоє впізнали Буркотуна.

Грегор рвонувся вперед і захряснув перед чудовиськом двері.

— Тут ми будемо в безпеці, — видихнув він, — ці двері герметичні. Але як ми будемо пілотувати корабель?

— Ніяк, — розвів руками Арнольд, — доведеться покластися на автопілот, якщо не зможемо в якийсь спосіб позбутися чудовиська.

Вони побачили ледь помітний димок, який почав просотуватися з-під замкнених дверей.

— Це що таке? — скрикнув Арнольд, і в його голосі вже відчувалася паніка.

Грегор спохмурнів.

— Ти що, не пам'ятаєш? Буркотун може потрапити в будь-яку кімнату. Його неможливо втримати.

— Я чомусь не багато пам'ятаю про нього, — зітхнув Арнольд. — Він їсть людей?

— Ні. Як я пригадую, він просто кришить їх на капусту.

Дим почав формуватись у величезну сіру постать Буркотуна. Вони сховалися в наступний відсік і замкнули двері. За якусь мить і туди просотався легкий димок.

— Просто смішно, — промовив Арнольд, кусаючи губи, — коли тебе переслідує уявне чудовисько… Че-кай-но! Водяний пістолет ще у тебе?

— Так, але…

— Давай його сюди!

Арнольд підбіг до бака з водою і наповнив пістолет. Буркотун знову сформувався і наближався до них із лиховісним стогоном. Арнольд вдарив по ньому струменем води.

Буркотун і далі рухався вперед.

— Я пригадав, — сказав Грегор, — водяний пістолет не може зупинити Буркотуна.

Вони відступили в сусіднє приміщення і зачинили двері. Лише одна стіна відділяла їх тепер від смертоносного космічного вакууму.

Грегор поцікавився:

— Чи не можна щось зробити з атмосферою корабля?

Арнольд похитав головою.

— Вона поступово очищується. Але потрібно близько двадцяти годин, щоб ефект Лонгстиду вичерпався.

— А немає якоїсь протиотрути?

— На жаль, немає.

Буркотун знову матеріалізувався і поводився якось не надто спокійно й не сказати щоб люб'язно.

— То як же нам із ним упоратися? — заметушився Арнольд. — Має ж бути якийсь спосіб. Чарівні слова? Може, дерев'яний меч?

Грегор похитав головою.

— Я пригадав Буркотуна, — промовив він скрушно.

— То що ж його вбиває?

— Його не можна знищити ні водяним пістолетом, ні пістонами, ні петардами, ні рогатками, ні смердю-чими бомбочками, ані будь-якою іншою дитячою зброєю. Буркотун абсолютно нездоланний.

— Ох, цей мені Флінн із його клятою фантазією! Якого дідька нас тільки повело на розмови про нього? Як же тепер позбутися цього Буркотуна?

— Я ж кажу тобі: нічого не вийде. Він повинен зникнути просто сам по собі.

Буркотун досяг свого повного розміру. Грегор з Арнольдом заскочили в тісний спальний відсік і зачинили двері.

— Думай, Грегоре, — благав Арнольд, — жоден хлопчисько не вигадуватиме чудовисько, від якого не можна врятуватися. Пригадуй!

— Буркотуна не можна вбити, — мов заведений повторив Грегор.

Плямисте чудовисько сформувалося знову. Грегор пригадав усі нічні жахи, які будь-коли переживав. Мабуть, у дитинстві він мав певний спосіб боротьби з невідомими силами.

Раптом — ще мить, і було б запізно — він пригадав…

Під керуванням автопілота корабель мчав до Землі з Буркотуном на борту, й останній почувався тут повноправним господарем. Він ходив порожніми коридорами, пробирався крізь сталеві стіни в каюти й вантажні відсіки, стогнав, охкав і лаявся, але не зміг знайти жодної жертви.

Корабель досяг сонячної системи, автоматично вийшов на орбіту навколо місяця.

Грегор обережно визирнув, готовий, у разі чого, знову сховатися. Не було чутно жодного підозрілого руху, ніхто не стогнав і не охкав, лиховісний туман не просотувався попід двері або крізь стіни.

— Усе гаразд, — гукнув він до Арнольда, — Буркотун зник.

Приятелі, які врятувалися найнадійнішим засобом проти нічних жахів — загорнувшись у ковдри з головою, повилазили зі своїх ліжок.

— Я ж казав, що водяний пістолет не допоможе, — заявив Грегор.

Арнольд ледь всміхнувся у відповідь і заховав пістолет до кишені.

— Я таки залишу його собі. Якщо коли-небудь одружуся й матиму малюка, це буде моїм найпершим подарунком йому.

— Ну, таке не для моїх дітей, — сказав Грегор.

Він ніжно поплескав рукою по ліжку.

— Ніщо тебе не дістане, якщо загорнешся з головою у ковдру.