Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Сезон риболовлі

Вони мешкали на новому місці лише тиждень, і це вперше їх тут запросили в гості. Прийшли о восьмій тридцять вечора. Здавалося, Кармайкли на них чекали. На ґанку й у вітальні горіло світло, вхідні двері були прочинені.

— Як я тобі? — запитала Філліс, наближаючись до дверей. — Із зачіскою все гаразд?

— Ти — чарівне видіння в червоному капелюшку, — запевнив її чоловік. — Головне — не зіпсуй враження, коли візьмешся до карт.

Вона швидко показала чоловікові язика й натиснула кнопку. З будинку долинув приглушений дзвінок.

Маллен тим часом поправив краватку й на кілька міліметрів витяг носовика з нагрудної кишеньки.

— Може, вони спустилися в погріб по джин, — сказав він дружині. — Чи ще раз подзвонити?

— Ні, ліпше зачекаймо.

Вони трохи постояли й подзвонили знову.

— Дуже дивно, — сказала Філліс за кілька хвилин. — Ми нічого не переплутали? Нас запрошували саме на сьогодні?

Чоловік кивнув. Був теплий весняний вечір, вікна у будинку Кармайклів стояли відчинені. Крізь жалюзі було видно столик для бриджу, розставлені стільці, цукерки. Все підготували для гостей. Але до дверей ніхто не підходив.

— Може, вони кудись поїхали? — припустила Філліс Маллен.

Її чоловік швидко пройшов подвір'ям до під'їзної доріжки.

— Автомобіль стоїть у гаражі.

Він повернувся й штовхнув вхідні двері. Вони відчинилися.

— Джиммі, не заходь!

— Та я не заходжу, — він простромив голову в двері. — Доброго вечора! Є хто вдома?

У будинку було тихо.

— Вітаю вас! — гукнув чоловік і прислухався. Від сусіднього будинку долинав затишний гомін, як завше ввечері напередодні вихідних, — люди розмовляли, сміялися. Вулицею проїхала машина. Десь рипнула дошка, потому знову все стихло.

— Вони не могли піти й ось так залишити свій будинок, — сказав Маллен дружині. — Мабуть, щось сталось.

Він увійшов у дім. Філліс зайшла слідом, але невпевнено стояла у вітальні, поки чоловік заглядав у кухню. Почула, як він відчинив двері погребу, гукнув: «Є хто вдома?» й зачинив їх знову, потім повернувся до вітальні та зійшов нагору.

За якийсь час Маллен спустився зі збентеженим виглядом.

— Нікого немає, — повідомив він.

— Ліпше ходімо звідси, — попросила Філліс, раптом відчувши ніяковість у яскраво освітленому порожньому приміщенні. Вони порадилися: чи не залишити записки, й вирішили, що не треба, та вийшли.

— Може, слід зачинити вхідні двері? — запитав Джим Маллен, зупиняючись.

— Яка з того користь? Усі вікна відчинені.

— І все-таки...

Чоловік повернувся й зачинив двері. Вони повільно пішли додому, оглядаючись. Все-таки сподівалися, що Кармайкли вибіжать слідом із вигуками: «Сюрприз!».

Але в будинку панувала тиша.

Їхній дім розташовувався лише за один квартал — цегляне бунгало, подібне до двох сотень інших у цьому районі. Вдома пан Картер сидів біля карткового столика та майстрував штучних комах для лову форелі. Він працював повільно й упевнено, його спритні пальці вправлялися з кольоровими нитками з любов'ю і старанністю. Він так захопився роботою, що навіть не почув, як увійшли Маллени.

— Ми вдома, тату, — сказала Філліс.

— А, — озвався пан Картер, — погляньте-но на цю красу.

Він підняв закінчену роботу. Це була майже точна копія шершня. Гачок був хитро захований між жовтими й чорними нитками.

— Кармайклів не було вдома, — повідомив Маллен, вішаючи куртку.

— Я вранці збираюся піти на Олд Крік, — правив своєї пан Картер. — Щось мені підказує, що там може бути форель.

Маллен посміхнувся. Розмовляти з батьком Філліс було непросто. Він ніколи не говорив ні про що, крім риболовлі. Старий залишив дуже успішний бізнес, коли йому виповнилося сімдесят, і цілковито присвятив себе улюбленому заняттю.

Тепер, майже у вісімдесят, містер Картер мав чудовий вигляд. Навіть дивно, подумав Маллен. Шкіра в тестя була рожева, очі — ясні й безтурботні, біле волосся він акуратно зачісував назад. Старий здавався цілком притомним — поки не йшлося про риболовлю.

— Давайте щось трохи поїмо, — сказала Філліс.

Не без жалю вона скинула червоний капелюшок, розправила вуаль і поклала його на кавовий столик. Пан Картер додав ще одну нитку до своєї наживки, уважно її оглянув, потім відклав і пішов у кухню.

Поки Філліс готувала каву, Маллен розповідав тестеві, що сталося. Відповідь пана Картера була цілком очікуваною:

— Ходімо завтра на риболовлю, й викинь усе це з голови. Риболовля, Джиме, більше, ніж спорт. Риболовля — це спосіб життя, це навіть філософія. Це чудово — десь знайти собі спокійне плесо та посидіти на бережку. Найкращим вважаю те місце, де є риба.

Філліс посміхнулася, спостерігаючи за Джимом, який нетерпляче крутився на стільці. Коли батько починав розводитися про риболовлю, зупинитися він уже не міг. А до цих балачок його могло навернути що завгодно.

— От скажімо, — вів далі пан Картер, — молодий керівник. Такий, як ти, Джиме, — працює у офісі, переходить з посади на посаду. Звичайна історія? Але наприкінці довгої кар'єри на нього чекає річка з фореллю. Візьмімо політика. Ви, звичайно, бачили їх в Олбані. Кейс у руці, заклопотаний…

— Дивно, — Філліс перервала батькову тираду. В руці вона тримала закриту пляшку молока.

— Подивіться...

Молоко до них надходило з молочарні Стенерто-на. На зеленій етикетці можна було прочитати « Мо-лочорня Стенерон», і обидва слова з помилками.

— І ось ще, — Філліс показала напис нижче: «Ли-цензія охарони здаров'я н'Ю-йоРку». Це здавалося незграбною підробкою справжньої етикетки.

— Де ти це взяла? — запитав Маллен.

— Ну, як завше, в крамниці пана Елджера. Може, це такий рекламний трюк?

— Я зневажаю тих, хто рибалить із хробаками, — торочив своє пан Картер, — от комаха, муха, скажімо, — витвір мистецтва. А той, хто користується хробаком, здатен грабувати сиріт і палити церкви.

— Не пий цього, — сказав Маллен дружині, — давай перевіримо решту продуктів.

Виявили ще три підробки. Шоколадний батончик «Мелло-Біт» мав помаранчеву обгортку, замість знайомої малинової. Ще виявили банку «Смитани», майже на третину більшу за звичайні баночки цієї марки, та пляшку «Мініральної води».

— Дуже дивно, — мовив Маллен, потираючи підборіддя.

— Я завжди маленьких випускаю, — базікав пан Картер, — бо не спортивно ловити їх. Не брати мальків — один із пунктів кодексу рибалки. Нехай вони ростуть, нехай дозрівають, нехай набувають досвіду. Інша річ — старі хитруни. Мені потрібні ті, що забиваються під коріння, ті, що втікають, перш ніж рибалка на них погляне. Це хлопці, з якими можна поборотися!

— Я збираюся повернути цей товар Елджеру, — сказав Маллен, складаючи продукти в паперовий пакет. — Якщо побачиш подібне, відкладай сюди.

— Олд Крік — ото місцина, — не вгавав пан Картер, — отам вони й ховаються.

Суботній ранок видався сонячним і теплим. Пан Картер поснідав і легкою, молодою ходою подався на Олд Крік. Його пошарпаний широкополий капелюх швидко зник удалині.

Джим Маллен випив кави й пішов до будинку Кармайклів.

Машина стояла в гаражі. Вікна були так само відчинені, так само стояв стіл для бриджу, як минулого вечора, світла досі не вимкнули. Це нагадало Маллену історію, яку він колись читав, — про корабель під усіма вітрилами, з усім начинням, але без жодної живої душі на борту.

— Може, комусь зателефонуємо? — запропонувала Філліс, коли чоловік повернувся додому. — Мені здається, трапилося щось лихе.

— Так, але кому телефонувати?

Маллени щойно оселилися тут. Віталися з трьо-ма-чотирма сусідськими родинами, але не знали, у кого можна щось дізнатися про Кармайклів.

Проблему вирішив телефонний дзвінок.

— Якщо це хтось із місцевих, — підказав Джим, перш ніж Філліс узяла слухавку — розпитай їх про Кармайклів.

— Слухаю?

— Доброго дня. Гадаю, ви мене не знаєте. Я Марі-ан Карпентер, живу неподалік. Я просто хочу запитати, чи не заходив до вас мій чоловік? — голос у жінки був наляканий.

— Ні, сьогодні в нас нікого не було.

— Зрозуміло, — жінка ніби вагалася.

— Вам чимось допомогти? — запитала Філліс.

— Просто якось дивно, — сказала пані Карпентер. — Ми з Джорджем, моїм чоловіком, снідали сьогодні вранці. Потім він піднявся нагору по куртку — і більше я його не бачила.

— Оце так!

— Я впевнена, що він не спускався вниз. Я зійшла нагору подивитися, що його затримало, — ми збиралися виїжджати, — а його там не було. Я обшукала весь дім. Подумала, що, може, це якийсь дурнуватий жарт, хоча такі речі й не характерні для Джорджа, тому пошукала під ліжками й у шафах. Потім подивилася в підвалі, розпитала сусідів, але ніхто його не бачив. Я подумала, можливо, він пішов з вами знайомитися — ми якось говорили з ним про це.

Філліс розповіла жінці про зникнення Кармай-клів. Вони поговорили ще трохи, й Філліс поклала слухавку

— Джиме, — сказала вона, — все це мені страшенно не подобається. Мабуть, ліпше повідомити поліції про Кармайклів.

— Матимемо дурнуватий вигляд, якщо вони просто поїхали відвідати друзів в Олбані.

— Це буде найкращим з того, що могло статися.

Джим набрав номер, але лінія була зайнята.

— Я туди піду.

— Візьми і це з собою, — дружина подала йому паперовий пакет.

Капітану поліції Леснеру впродовж цілої ночі й цілого ранку довелося терпляче вислуховувати нескінченний потік звернень. Патрульні й сержанти з ніг збилися, а він стомився найдужче. Попри це він запросив пана Маллена до свого кабінету й вислухав його історію.

— Викладіть усе це на папері, — попросив Лес-нер. — Ми вчора пізно ввечері вже отримали дзвінок про Кармайклів від їхнього сусіда й розшукуємо їх

разом із чоловіком пані Карпентер. Це вже десяте за два дні.

— Десяте — що?

— Зникнення.

— О Господи! — видихнув Маллен і переклав паперовий пакет із руки в руку. — І всі з цього міста?

— Усі до єдиного тутешні, — кивнув капітан Лес-нер. — Ба більше — всі з житлового масиву Вейнсвілл, навіть фактично, з чотирьох кварталів цього масиву. Він назвав вулиці.

— Я живу саме там, — сказав Маллен.

— Я теж.

— У вас є певні здогади? Хто може бути викрадачем? — запитав Маллен.

— Скидається на те, що це не викрадач, — похитав головою Леснер, прикурюючи двадцяту за час цього чергування сигарету. — Жодних натяків на викуп. Зниклих безвісти нічого не поєднує. За багатьох з них викрадач зміг би вимагати лише якихось жалюгідних копійок. І чому відразу зникли стільки людей?

— Може, це якийсь маніяк?

— Усе може бути. Але як він зміг захопити цілі сім'ї? Дорослих чоловіків, міцних, як от ми з вами? І де він сховав їх чи їхні тіла? — Леснер сердито загасив сигарету, — Мої люди обшукали в місті кожен дюйм. Ми підняли на ноги кожного копа в радіусі двадцяти кілометрів. Поліція зупиняє автомобілі. І ми нічогісінько не знайшли.

— О, і ще тут ось що, — Маллен показав йому підробки.

— Біс його знає, що воно таке, — з досадою мовив капітан Леснер. — Не було часу займатися ще й цим. До нас уже надходили подібні скарги.

Задзвонив телефон, та Леснер на нього не зважав.

— Схоже на певну схему чорного ринку. Я надіслав деякі продукти в Олбані на аналіз. Перевіримо торгові точки. Може, це зроблено за кордоном. Насправді ФБР може… Клятий телефон!

Він схопив слухавку.

— Леснер слухає. Так. Так. Ти впевнена? Звичайно, Мері. Зараз буду, — він поклав слухавку. Його рожевощоке обличчя раптово сполотніло.

— Телефонувала сестра моєї дружини, — пробурмотів він. — Моя дружина зникла!

Маллен мчав додому з шаленою швидкістю. Вдарив по гальмах так, що ледь не розбив головою лобове скло, і вскочив до будинку.

— Філліс! — погукав він. Та де ж це вона? О, Боже, що, як і вона зникла…

— Ти чого кричиш? — Філліс вийшла з кухні.

— Я подумав... — він схопив її в такі міцні обійми, що жінка скрикнула.

— Що з тобою? — посміхнулася вона. — Ми ж не молодята. Півтора року, як одружилися.

Чоловік розповів їй усе, про що дізнався в поліцейській дільниці.

Філліс оглянула вітальню. Все тут ще тиждень тому здавалося таким привітним і милим. Тепер її вже лякала тінь під кушеткою, прочинені дверцята шафки змусили здригнутися. Жінка зрозуміла, що все це вже ніколи не буде таким, як раніше.

Постукали в двері.

— Не виходь, — попросила Філліс.

— Хто там? — запитав Маллен.

— Джо Даттон, ваш сусід. Гадаю, ви чули новини?

— Ну, так, — крізь зачинені двері відповів Маллен.

— Ми перегороджуємо вулиці, — сказав Даттон. — Перевірятимемо кожного, хто заїжджатиме сюди чи виїжджатиме звідси. Самі покладемо цьому край, якщо поліція не може впоратися. Хочете приєднатися до нас?

— Ви ризикуєте, — зауважив Маллен і відчинив двері. Біля порогу стояв невисокий, смаглявий чоловік у старій армійській куртці. Він стискав у руці замашну палицю.

— Ми повністю контролюємо ці квартали, — сказав Даттон. — Хай лишень спробують ще когось захопити.

Маллен поцілував дружину й приєднався до Даттона.

У другій половині дня в приміщенні школи відбулися збори. Там зібралися всі мешканці постраж-далих кварталів і багато інших жителів міста, які змогли пропхатися до зали. Насамперед вони дізналися, що попри всі перестороги з Вейнсвілла зникли ще троє людей.

Виступив капітан Леснер і повідомив, що він звернувся в Олбані по допомогу. Офіцери спецпри-значення вже виїхали, ФБР також цим займається. Офіцер чесно зізнався, що йому невідомо, хто й чому це робить. Леснер навіть гадки не мав, чому зникали люди з однієї частини Вейнсвілла.

Він також отримав відповідь з Олбані на запит про підроблені продукти: виявилося, що вони розповсюджені всім житловим масивом. Хімічний аналіз не показав слідів будь-яких токсичних агентів. Це заперечило попередню підозру про те, що такі харчі справляли на людей наркотичний вплив і змушували бозна куди йти з дому. Проте Леснер застеріг усіх від вживання цих продуктів, позаяк їх походження поки не з'ясоване.

Компанії, продукцію яких фальсифікували, не мають жодної інформації, про те, хто доклав до цього рук. Вони готують позови про порушення їхніх авторських прав.

Мер розповів про низку вжитих заходів і порадив усім зберігати спокій, адже влада повністю контролює ситуацію.

Певна річ, мер жив не у Вейнсвіллі.

Збори закінчилися, й чоловіки повернулися на свої пости. Почали шукати дров для нічних вогнищ, але потреба чергування відпала. Прибула допомога з Олбані — колона техніки з людьми. Чотири горезвісні квартали оточила озброєна охорона. Встановили портативні прожектори, на оточеній території з восьмої вечора оголосили комендантську годину.

Пан Картер пропустив усі ці тривоги й метушню. Цілий день він ловив рибу. Із заходом сонця старий повернувся з порожніми руками, але цілком щасливий. Охорона пропустила його до будинку.

— Гарний був день для риболовлі, — повідомив він.

Маллени провела жахливу ніч. Не роздягалися й лише уривками дрімали у світлі прожекторів, яке било у вікна, прислухаючись до кроків охоронців на вулиці.

До восьмої ранку зникли ще двоє людей — просто з території, яка охоронялася пильніше за будь-яку в'язницю.

О десятій пан Картер знехтував умовляннями Мал-ленів, зібрав своє рибальське начиння і пішов. Від тридцятого квітна він не пропустив жодного дня й не збирався втрачати бодай хвилини сезону риболовлі.

У неділю опівдні зникла ще одна людина. Загальний рахунок сягнув шістнадцяти осіб.

О першій дня знайшлися всі зниклі діти!

Поліція виявила їх на дорозі поблизу міста. Всі восьмеро включно з хлопчиком Кармайклів, не розуміли, як вони там опинилися, — просто прямували додому. Їх помістили в шпиталь.

Однак жодних слідів дорослих знайти не змогли.

Чутки розповсюджувалися швидше за новини з газет чи радіо.

Діти не зазнали жодних ушкоджень. Огляд психіатрів встановив, що вони не пам'ятають, де були та як їх було викрадено. Все, що змогли пригадати малюки, — це відчуття польоту й нудоту, яку воно викликало. Дітей тримали в лікарні під охороною.

Але до вечора ще одна людина зникла з Вайн-свілла.

Перед заходом сонця пан Картер повернувся додому. У його ранці були дві великі веселкові форелі. Він бадьоро привітався з Малленами і подався в гараж чистити рибу.

Похмурий Джим Маллен вийшов на заднє подвір'я і теж рушив до гаража. Хотів розпитати старого про те, що той казав день чи два тому. Він не міг виразно пригадати, про що саме йшлося, але зараз йому це здавалося важливим.

Сусід, імені якого він не міг пригадати, привітав Маллена через паркан.

— Маллене, — сказав він, — мені здається, я все зрозумів.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Маллен.

— Ви обмірковували можливі версії? — поцікавився сусід.

— Авжеж.

Худорлявий сусід був у жилеті без піджака, його лисина червонясто вилискувала в променях сонця, що вже схилялося до обрію.

— Дивіться. Це не може бути викрадач. У його вчинках немає жодного сенсу. Правильно?

— Так, цілком погоджуюся.

— Маніяк теж відпадає. Як він зміг би викрасти п'ятнадцять-шістнадцять осіб? І повернути дітей? Навіть ціла банда маніяків не впоралася б, та ще й за такого натовпу копів навколо. Правильно?

— Так, і що ж далі?

Кутиком ока Маллен помітив, як за спиною сусіда з'явилася його огрядна дружина. Вона підійшла ближче та прислухалася.

— Те саме стосується і банди злочинців чи навіть марсіан. По-перше, неможливо таке скоїти, по-друге немає на те жодних причин, навіть якщо б і була така можливість. Маємо шукати щось нелогічне — тоді залишиться лише єдина логічна відповідь.

Маллен міркував, до чого сусід хилить, поглядаючи на його дружину. Вона дивилася на Маллена, згорнувши руки перед грудьми, з якимсь викличним виглядом. «Чого б це їй гніватися на мене? — подумав Маллен. — Що я їй такого зробив?».

— Єдина відповідь, — неквапом викладав свою думку сусід, — це те, що десь тут є отвір. Діра в просторово-часовому континуумі.

— Та про що ви? — не стримався Маллен. — Якось я не зовсім вас розумію.

— Діра в часі, — пояснив лисий інженер, — або діра в просторі. Або у тому й іншому. Я вам не поясню, звідки вона взялася, але вона таки є. Людина потрапляє в ту діру, і — маєте! — переноситься в інше місце. Або в інший час. Або перше й друге водночас. Цю діру, звичайно, неможливо побачити. Це четвертий вимір. Але вона існує. Гадаю, якби можна було простежити за цими людьми, ми помітили б, як кожен з них пройшов через певне місце — і зник.

— Ну, так, — Маллен замислився, — це цікаво, але ж ми знаємо, що багато людей зникли просто з власних будинків.

— Справді, — погодився сусід. — Дайте мені подумати… Знаю! Діра у просторі-часі не фіксована. Вона рухається, переміщується певною територією. Скажімо, була в будинку Карпентерів, потім якось перемістилася…

— Чому вона не виходить за межі цих чотирьох кварталів? — запитав Маллен, водночас і далі міркуючи, чому сусідка так сердито стиснула вуста й так пильно дивиться на нього.

— Ну, — сказав сусід, — мабуть, існують певні обмеження.

— І чому діти повернулися?

— Заради Бога, Маллене, ви хотіли б, щоб я тут-та-ки з'ясував усе до найменших дрібниць? Це непогана робоча гіпотеза. Треба назбирати більше фактів, перш ніж можна буде пояснити все до кінця.

— Вітаю! — з гаража вийшов пан Картер. Він тримав дві красиві форелі, акуратно почищені й вимиті.

— З одного боку форель — гідний противник, з іншого — чудова страва. Найкращий спорт і смачні харчі! — старий не поспішаючи пішов у дім.

— А в мене є краща теорія, — дружина сусіда взяла руки в боки.

Обоє чоловіків обернулися до неї.

— Хто тут єдина людина, нітрохи не стурбована тим, що відбувається? Хто ходить з мішком, у якому, як він каже, носить рибу? Хто розказує, що він весь час на риболовлі?

— Ну, ні, — протягнув Маллен. — До чого тут татусь Картер? У нього є ціла філософія риболовлі…

— Мені начхати на його філософію! — закричала жінка. — Він може обдурити вас, але не мене! Я просто бачу, що він єдиний чоловік у нашому районі, який нічим не переймається, і що він щодня вештається скрізь, і, можливо, його лінчувати замало!

Вона круто розвернулась і пішла до свого будинку.

— Будь ласка, Маллене, — сказав лисий сусід, — я перепрошую. Ви знаєте, які ці жінки. Вона переживає, хоча Денні зараз у безпеці, в лікарні.

— Я розумію, — кивнув Маллен.

— Вона нічого не тямить у просторово-часовому континуумі, — серйозно провадив сусід, — але я поясню ці речі їй сьогодні ввечері. Вона вранці вибачиться. Ось побачите.

Чоловіки потиснули один одному руки й повернулися до своїх будинків.

Швидко смеркло, прожектори освітили місто. Промені світла пронизували вулиці й двори, відбивалися у шибках зачинених вікон. Мешканці Вейнсвілла зачаїлися в передчутті можливих нових зникнень.

Джим Маллен хотів би дістатися до того, хто такого накоїв. Хоча б на мить — йому більше не знадобилося б. Але мусив сидіти й чекати. Почувався цілком безпорадним. Очі в дружини були стомлені, вуста — бліді й потріскані. Зате пан Картер веселився, як завжди. Він підсмажив форель на газовій плиті й пригощав їх обох.

— Я сьогодні знайшов чудову спокійну затоку, — розповідав пан Картер. Це біля гирла Олд Кріка, на невеличкій його притоці. Цілий день я рибалив, сидячи на травичці на березі й спостерігаючи за хмарами. Фантастична річ — ці хмари! Я піду туди завтра й ще день там порибалю. Тоді подамся деінде. Мудрий рибалка не виловлює всю рибу на одному місці. Помірність — ось правило рибалки. Трохи візьми, трохи залиш. Я часто думав…

— Тату, заради Бога! — скрикнула Філліс і зітхнула. Пан Картер сумно похитав головою, усміхнувся з розумінням і доїв свою форель. Потім пішов у вітальню працювати над новою мухою.

Виснажені Маллени лягли спати...

Маллен прокинувся й сів у ліжку. Глянув на дружину, яка спала поряд. Годинник показував п'ятдесят вісім хвилин на п'яту. «Майже ранок», — подумав він.

Устав, накинув халат і тихо спустився вниз. Прожектори миготіли навпроти вікна вітальні, було видно охорону.

Це якось заспокоювало, і він пішов у кухню. Намагаючись рухатися тихо, налив у кухоль молока. На холодильнику стояв свіжий пиріг, і Маллен відрізав собі скибочку.

«Викрадачі, — думав він, — маніяки. Марсіани. Діри в просторі. Або все разом. Ні, це не те». Маллен намагався пригадати, про що хотів запитати в пана Картера. Це було щось важливе.

Він вимив кухоль, поставив пиріг на місце й пішов у вітальню. Раптом його рвучко кинуло вбік.

Щось тримало його! Маллен почав молотити руками навсібіч, але відбиватися не було від кого. Однак щось його схопило мов залізною рукою і звалило з ніг. Він шарпнувся в інший бік, якось звівся на ноги. Але раптом його відірвало від підлоги, й на якусь мить він повис, звиваючись і розмахуючи ногами. Навколо грудей щось охопило так жорстко, що не давало ні дихнути, ні видати бодай звук. Його підкинуло догори.

«Діра в просторі», — згадав він, намагаючись крикнути. Безладно розмахуючи руками, чоловік якось зміг ухопитися за край кушетки й поволік її за собою. Маллен смикнувся, невидима петля навколо грудей на мить послабшала й дала йому змогу опуститися на підлогу.

Чоловік поповз до дверей. Його знову підхопило, але він устиг обіруч обхопити радіатор опалення й опирався щосили. Ще кілька зусиль — і він зачепився за радіатор спочатку однією ногою, а потім і другою.

Радіатор жахливо заскрипів. Маллен відчув, що його самого ось-ось розірве навпіл, але тримався. Кожен його м'яз розтягнувся, загрожуючи розривом. Раптом петля повністю його відпустила.

Маллен скотився на підлогу.

Отямився він уже при денному світлі. Закусивши вуста, Філліс бризкала йому водою в обличчя. Він закліпав, якусь мить не в змозі збагнути, де він.

— Я тут? — запитав Маллен.

— Як ти почуваєшся? — стривожено допитувалася Філліс. — Що трапилося? Любий! Давай виїдемо звідси…

— Де твій батько? — вигукнув Маллен і звівся на ноги.

— На риболовлі. Будь ласка, сядь. Я зателефоную до лікаря.

— Ні. Зачекай, — Маллен пішов у кухню.

На холодильнику стояла коробка з пирогом. Він прочитав: «Кондитерська Джонсона. Вейнсвілл, Нью-ЙорК». Велика літера K в слові «Нью-Йорк». Незначна помилка.

Де ж пан Картер? Чи справді розгадка в ньому? Маллен піднявся нагору й одягнувся. Склав коробку від пирога, запхав до кишені й поквапився до дверей.

— Ні до чого не торкайся, поки я не повернуся! — крикнув він Філліс.

Жінка побачила, як він сів у машину та виїхав на вулицю. Стримуючи сльози, вона пішла в кухню.

Маллен дістався Олд Кріка за п'ятнадцять хвилин. Зупинив авто й рушив уздовж річки.

— Пане Картере! — гукав він. — Пане Картере!

Він кричав добрі півгодини, забираючись дедалі глибше в ліс. Дерева нависали над водою, доводилося обминати їх убрід, і це добряче затримувало його. Він поспішав. Весь обляпаний, ковзаючи на камінні, намагався бігти.

— Пане Картере!

— Агов, привіт! — Маллен почув голос старого й кинувся на його звук угору течією вздовж притоки. Пан Картер сидів на крутому березі невеличкої заплави з довгим бамбуковим вудлищем у руці. Маллен підійшов до нього.

— Чудово, синку, — сказав пан Картер, — добре, що ти прислухався до моєї поради щодо риболовлі.

— Ні, — Маллен спохмурнів, — я хочу, щоб ви мені дещо сказали.

— Залюбки, — всміхнувся старий. — Що ж ти хочеш запитати?

— Чи може рибалка повністю виловити всю рибу на певному місці?

— Я такого не роблю. Але дехто, гадаю, здатен до чогось подібного.

— І ще приманка... Чи кожен гарний рибалка використовує штучні приманки?

— Я пишаюся своїми комахами, — сказав пан Картер, — намагаюся зробити їх якомога більш схожими на справжніх. Ось, наприклад, чудова копія шершня.

Він відчепив жовтий гачок від свого капелюха.

— А ось чудовий комар.

Раптом волосінь на вудці ворухнулася. Легко й упевнено старий витяг її. Він схопив форель у руку й показав Маллену.

— Мале ще — не буду його брати.

Він обережно зняв гачок, попустив волосінь і вкинув рибу в річку.

— Коли ви кидаєте їх назад — гадаєте, вони розуміють, що сталося? Можуть щось повідомити іншим?

— Ні, — похитав головою пан Картер, — нічого це їх не навчає. Трапляється, одна й та сама молода рибка потрапляє на вудку двічі й тричі. Вони повинні трохи підрости, перш ніж почнуть щось розуміти.

— Я так і думав, — Маллен глянув на старого. Навколишній світ не обходив пана Картера. Жах, який скував увесь Вейнсвілл, його не зачепив.

«Рибалки живуть у власному світі», — подумав Маллен.

— Шкода, що тебе не було тут годину тому, — сказав пан Картер. — Я підчепив такого красеня. Чудовий хлопчина, фунтів зо два. Гідний противник для такого старого бойового коня, як я! І це ж треба — зірвався. Але спіймається інший… Агов, куди ти йдеш?

— Повертаюся додому! — вигукнув Маллен, брьо-хаючись у воді. Тепер він знав, чого шукав у пана Картера, — паралелей. І тепер уже все розумів.

Безневинний пан Картер, витягуючи форель, дуже нагадував іншого, набагато сильнішого рибалку, який ловив…

— Назад, попередити інших риб! — крикнув Маллен, на мить озирнувшись, і спотикаючись, побіг попід берегом. Хоч би тільки Філліс не торкалася ні до якої їжі! Він дістав із кишені упаковку від пирога й пожбурив її якнайдалі. Ненависна приманка!

А тим часом рибалки, кожен на своїй риболовлі, знову з посмішками закинули у воду свої вудки.