Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Остання зброя

Едсель був у вбивчому настрої. Разом із Парком і Факсоном вони впродовж трьох тижнів розкопували кожен курган, який траплявся їм у цій клятій місцині, не знаходили нічого й бралися до наступного. Минало швидкоплинне марсіанське літо, що не день холоднішало. І що не день розхитувалися нерви Едсе-ля, які й за спокійніших часів були не надто міцними. Коротун Факсон здавався веселим і мріяв про купу грошей, які вони матимуть, коли знайдуть зброю. Парк, ніби залізний, мовчки сунув уперед, і якщо його не зачіпали, не озивався й словом.

Але Едсель був на межі. Вони розрили ще один курган і знову не знайшли жодних ознак загубленої марсіанської зброї. Бліде сонце в нереально синьому небі, в якому і вдень блищали зірки, здавалося Едсе-лю сліпучим. Надвечірня прохолода пробиралась під ізоляційний костюм, пронизуючи холодом суглоби та м'язи.

Зненацька Едселю захотілося вбити Парка. Він незлюбив цього мовчазного чоловіка ще на Землі, коли вони домовлялися про партнерство. Парка він ненавидів навіть сильніше, ніж зневажав Факсона.

Едсель зупинився.

— Ти хоч знаєш, куди ми оце йдемо? — звернувся він до Парка лиховісно тихим голосом.

Парк байдуже стенув вузькими плечима. Жодне почуття не відбилося на його блідому, худорлявому обличчі.

— Ти знаєш, де ми зараз? — допитувався Едсель.

Парк знову знизав плечима.

«Увігнати б йому кулю в голову», — подумався Ед-сель і дістав зброю.

— Зачекай! — Факсон став між них. — Не заводься, Едселю. Краще подумай, яка купа грошей у нас буде, коли ми знайдемо зброю!

Очі коротуна знову засвітилися від цієї думки:

— Вона десь тут, Едселю. Можливо, у наступному кургані.

Едсель завагався, ще раз глянув на Парка. Понад усе на світі хотілося його порішити. Якби ж на Землі, плануючи експедицію, він знав, що все так обернеться... Адже звідти все здавалося таким простим. Він мав рукопис, у якому розповідалося, де розташований таємний склад загубленої легендарної марсіанської зброї, Парк знав марсіанське письмо, Факсон мав змогу профінансувати експедицію. Отже, гадав Едсель, їм потрібно лише дістатися Марса та дійти до кургану, в якому заховані ті штуки.

Едсель ніколи раніше не залишав Землі. Не збирався впродовж тижнів мерзнути, недоїдати, харчуватися концентратами, крізь апарат вдихати повітря з убогим вмістом кисню, відчуваючи постійне запаморочення. Не знав безперервного болю у м'язах, бо не доводилося торувати собі шлях густими марсіанськими чагарниками.

Він тоді думав лише про ціну, яку уряд — байдуже, який — буде готовий заплатити за цю легендарну зброю.

— Перепрошую, — Едсель, насилу опанував себе, — ця місцина мене дістала. Вибач, Парку, я зірвався. Веди нас далі.

Парк кивнув і рушив уперед. Факсон полегшено зітхнув і пішов слідом.

Зрештою, думав Едсель, я зможу пришити їх будь-коли.

Вони знайшли потрібний курган аж надвечір, коли терпіння Едселя знову майже зійшло нанівець. То була дивна, масивна споруда, саме така, як описано в рукописі. Під кількома дюймами ґрунту наткнулися на метал і відшукали вхід.

— Я виб'ю двері, — Едсель знову нетерпляче дістав револьвер.

Парк відтіснив його вбік, повернув ручку, й двері відчинилися.

Усередині вони побачили величезну кімнату. Ряд за рядом виблискувала там легендарна втрачена зброя, зниклі артефакти марсіанської цивілізації.

Троє чоловіків якусь мить просто непорушно дивилися. Перед ними був скарб, від пошуків якого люди майже відмовилися. Від часу висадки на Марс земляни дослідили руїни великих міст. Скрізь були розкидані потрощені транспортні засоби, витвори мистецтва, знаряддя виробництва — сліди величної цивілізації, яка на тисячі років випереджала земну. Старанно розшифровані науковцями писемні пам'ятки розповідали про великі війни, що точилися на Марсі. Однак усі рукописи створювалися до того, як із марсіанами сталося непоправне. Кілька тисяч років на Марсі не було розумного життя. Ба більше, весь тваринний світ планети виявився знищеним.

Здавалося, марсіани забрали з собою в могили й свою зброю.

Едселю вдалося дізнатись, що ця втрачена зброя цінувалася на вагу радію. Не було нічого подібного до неї.

Чоловіки увійшли до приміщення. Едсель схопив перше, що трапилося під руку. Зброя мала вигляд пістолетів сорок п'ятого калібру, тільки здавалася трохи більшою. Він підійшов до дверей і повернув зброю до чагарників.

— Не стріляй, — сказав Факсон, коли Едсель прицілився, — хтозна, як воно діє. Коли ми продамо цю зброю урядові, хай він шукає фахівців для випробування.

Едсель натиснув на курок. Кущ на відстані сімдесяти п'яти футів вибухнув із яскраво-червоним спалахом.

— Непогано, — Едсель погладив пістолет, відклав його і взяв інший.

— Будь ласка, Едселю, — нервово повторив Факсон, — навіщо все це випробовувати тут? Ти ж можеш натрапити на якусь атомну бомбу, абощо.

— Замовкни, — процідив Едсель, розглядаючи спусковий механізм.

— Не стріляй більше, — знову попросив Факсон і глянув на Парка, сподіваючись на підтримку, але той мовчки спостерігав за Едселем.

— Ви ж знаєте: можливо, щось із усього цього знищило марсіанську расу. Хочете знову запустити це в дію?

Едсель дивився, як спалахнула яскравим сяйвом розжарена ділянка рівнини там, куди сягнув його постріл.

— Гарна штука.

Він узявся до іншого пристрою, схожого на палицю. Забув уже й про холод і голод, почувався абсолютно щасливим від забав із цими блискучими іграшками.

— Збираймося вже, — Факсон подався до дверей.

— Збиратися? Куди? — Едсель узяв ще один блискучий пристрій, зручний, вигнутий під зап'ясток і долоню.

— Повертаймося до космопорту, — сказав Факсон, — щоби продати все це, як планували. Гадаю, зможемо запросити будь-яку ціну, без обмежень. За таку зброю уряд заплатить мільярди.

— Мої плани змінилися, — Едсель кутиком ока спостерігав за Парком. Худорлявий чоловік ходив поміж штабелів зброї, але ні до чого не торкався.

— Слухай-но, — Факсон пильно глянув на Едсе-ля, — врешті-решт, я фінансував цю експедицію. Ми планували продати все це добро. Я теж маю право на… ну гаразд, можливо, я не правий.

Ще не випробувана Едселем зброя націлилася йому в живіт.

— Що ти збираєшся робити? — він намагався не дивитися на пістолет.

— Треба бути цілковитим дурнем, щоби комусь це продати. — заявив Едсель і прихилився спиною до стіни печери так, щоб тримати у полі зору ще й Парка, — Думаю, що зможу й сам це використати.

Він широко усміхався обом.

— Удома я зможу озброїти надійних хлопців. З цим, що тут є, ми зможемо легко скинути будь-який уряд у Центральній Америці. Упевнений: ми протримаємося скільки завгодно.

— Ну, — Факсон не міг відвернути погляду від пістолета, — якось мені не хочеться влазити у такі справи. Я виходжу з гри.

— Гаразд, — кивнув Едсель.

— Не бійся, я нікому нічого не розкажу, — поквапливо заговорив Факсон, — просто не хочу займатися нічим таким — стріляниною, вбивствами… Ліпше повернуся додому.

— Як собі хочеш, — погодився Едсель.

Парк стояв осторонь, розглядав свої нігті.

— Коли вже матимеш власне королівство, якось заїду до тебе, — вів далі Факсон, невпевнено посміхаючись. — Може, зробиш якимсь герцогом чи щось таке.

— Напевне, я зможу влаштувати це для тебе.

— Ну то бувай. Удачі, — Факсон махнув рукою і вийшов. Едсель дав йому змогу відійти на двадцять футів, потім прицілився з нової зброї, натиснув на курок.

Ні звуку, ні спалаху — Факсону просто відтяло руку. Едсель ще раз швидко натиснув курок, і далі цілячись у Факсона. Маленького чоловічка розрізало навпіл, ще й глибоко проорало землю по обидва боки від нього.

Едсель раптом збагнув, що відкрив спину Парку, й озирнувся. Тому достатньо було просто схопити найближчий пістолет, щоби знищити Едселя. Але Парк незворушно стояв на місці зі згорнутими на грудях руками.

— Цей промінь, як бачу, розрізує все, — нарешті мовив він. — Корисна штука.

Едсель бавився ще близько півгодини, бігаючи до дверей і назад з різною зброєю. Парк сам ні до чого не торкався, але зацікавлено спостерігав. Стародавня марсіанська зброя була мов новенька. Тисячі років зберігання їй анітрохи не зашкодили. Тут лежала безліч вогнепальної зброї різної конструкції та ефективності. Знайшлися також дивовижно компактні теплові та радіаційні пристрої. Були знаряд-дя, що могли заморожувати, спалювати, руйнувати, розрізувати, коагулювати, паралізувати й знищувати все живе в різноманітні способи.

— Спробуймо ось це, — запропонував Парк.

Едсель, який саме зібрався випробувати цікаву триствольну гвинтівку, зупинився.

— Я зайнятий, — відмахнувся він.

— Та облиш ті цяцьки. Роздивімося щось серйозніше.

Парк стояв біля присадкуватої чорної машини на колесах. Разом вони витягли її назовні. Парк спостерігав, як Едсель навмання натискав кнопки на пульті керування. З нутра машини почулося слабке гудіння, її огорнув блакитний туман. Що більше Едсель крутив регулятор на пульті, до далі розповзався туман, поки не накрив обох чоловіків.

— Спробуй пробити це бластером, — порадив Парк.

Едсель узяв один з пістолетів і вистрілив. Туман поглинув заряд. Едсель поквапливо випробував ще три види зброї. Вони не могли пробити прозору перешкоду.

— Гадаю, — стиха озвався Парк, — воно зможе зупинити навіть атомну бомбу. Це силове поле.

Едсель вимкнув машину, й обоє повернулися в склад. Сонце схилялося до обрію, в печері темнішало.

— Знаєш, Парку, — мовив Едсель, — ти класний мужик. Хлопець хоч куди.

— Дякую, — всміхнувся Парк, погляд якого ковзав купами зброї.

— Ти ж не образився, коли я перерізав Факсона? Він би бігцем помчав нас здавати уряду.

— Та навпаки, я це схвалюю.

— Так отож. Бачу, на тебе можна покластися. Ти ж міг мене вбити, поки я займався Факсоном.

Едсель, звісно, промовчав, що на місці Парка він би так і вчинив.

Парк знизав плечима.

— А ти не від того, щоб нам удвох заснувати королівство? — поцікавився Едсель. — Думаю, вдвох нам це легко вдалося б. Підберемо собі якусь гарненьку місцинку, матимемо повно дівчат, всілякі розваги. Як тобі це?

— Авжеж, я не проти, — кивнув Парк, — можеш на мене розраховувати.

Едсель поплескав його по плечі, й обоє пішли поміж рядів зброї.

— Ну, з цим усе ясно, — сказав Парк, коли дісталися кінця складу. — Це не надто відрізняється від уже випробуваного.

І тут вони помітили в кутку двері з написом, ви-карбуваним марсіанськими письменами.

— Що тут написано? — поцікавився Едсель.

— Щось про «останню зброю», — Парк уважно придивлявся до витонченого орнаменту з дивних літер, — і попередження: заходити не можна.

Він відчинив двері. Чоловіки зазирнули всередину й зненацька позадкували.

Це приміщення разів у три було більше за попереднє. І в ньому, скільки сягало око, стояли шереги солдатів. Гарно вбрані, повністю озброєні, вони застигли непорушно, ніби статуї.

Ті люди, здавалося, були неживі.

Біля дверей вони побачили стіл, на якому лежали три речі: куля завбільшки як кулак із цифровою шкалою, блискучий шолом і невеличка чорна скринька з марсіанським написом.

— Це що — гробниця? — прошепотів Едсель, з острахом вдивляючись у жорсткі неземні обличчя марсіанських солдатів.

Парк у нього за спиною промовчав.

Едсель підійшов до столу і взяв кулю. Обережно змістив шкалу на одну поділку.

— По-твоєму, як воно працює? — звернувся він до Парка. — Думаєш..?

І тут обидва скрикнули й відсахнулися.

У шерегах солдатів почався ледь помітний рух. Вони похитнулися і виструнчились. Тепер ці люди не здавалися мертвими. Стародавні воїни ожили.

Один з них, у дивовижному пурпурово-сріблястому однострої, вийшов наперед і вклонився Едселю.

— Пане, ваші війська напоготові.

Вражений Едсель не спромігся на відповідь.

— Як ви залишаєтеся живими тисячі років? — нарешті вичавив із себе Парк. — Ви марсіани?

— Ми слуги марсіан, — відповів солдат. Парк зауважив, що губи в нього не ворушилися. Ці істоти спілкувалися за допомогою телепатії.

— Ми Синтетики, пане.

— Кому ви підкоряєтеся? — запитав Парк.

— Активатору, пане, — солдат звертався до Едсе-ля й глянув на кулю в його руці. — Ми не потребуємо ні їжі, ані сну, пане. Наше єдине бажання — служити вам і воювати.

Солдати в шерегах виструнчилися.

— Ведіть нас у бій, пане!

— Будьте впевнені! — Едсель нарешті оговтався. — Я вам покажу, хлопці, що таке справжній бій, навіть і не сумнівайтеся!

Солдати тричі урочисто його привітали. Едсель з посмішкою глянув на Парка.

— Що означає решта поділок на цій шкалі? — запитав Едсель. Але солдат мовчав.

Запитання вочевидь виходило за межі запрограмованої інформації.

— Мабуть, активують інших Синтетиків, — сказав Парк. —Імовірно, під землею є інші приміщення.

— Браття! — гукнув Едсель. — Я поведу вас до бою!

Воїни знову тричі вигукнули вітання.

— Вимкни їх, нехай сплять, давай виробимо план дій, — запропонував Парк.

Едсель зітхнув і повернув перемикач у попереднє положення. Солдати знову нерухомо застигли.

— Вийдімо звідси.

— Гаразд.

— І прихопи ось ці речі.

Едсель узяв блискучий шолом і чорну коробку та вийшов слідом за Парком. Сонце майже сховалося за обрієм, червоною землею стелилися чорні тіні. Добряче похолоднішало, але чоловіки навіть не помітили цього.

— Ти чув, що вони сказали, Парку? Ти це чув? Вони сказали, що я їхній командир! З такими воїнами.., — Едсель радісно засміявся.

З такими солдатами і такою зброєю його ніщо не зможе зупинити. Він справді матиме свою власну країну, і найвродливіших дівчат у світі. Ох, і життя ж настане!

— Я генерал! — закричав Едсель і надягнув шолом.

— Поглянь, Парку? Мені це личить? Не схожий на... — він раптом зупинився. У вухах ніби хтось шепотів і бурмотів. Що воно за голос?

— …божевільний із жалюгідною мрією про королівство. Така міць гідна генія, людини, яка може змінити історію. Такої, як я!

— Хто це говорить? Це ти, Парку? — Едсель раптом зрозумів, що шолом дав йому змогу підслухати чужі думки. Він не мав часу, щоби подумати, як саме ця зброя може прислужитися правителю.

Парк вистрілив йому в спину з пістолета, який весь час тримав у руці.

— Ото дурень, — пробурмотів Парк і надягнув собі шолом. — Королівство! Вся сила світу була у нього в руках, а він мріяв про якесь нікчемне королівство!

Парк озирнувся на печеру.

— З цими військами, силовим полем і зброєю я завоюю цілий світ, — він вимовив це зі спокійною впевненістю, що так і буде.. Повернувся, щоб зайти до печери і активувати синтетиків, але спершу зупинився, щоб забрати маленьку чорну коробку, яку виніс Едсель.

На ній витонченим марсіанським письмом був вирізьблений напис: «Остання зброя».

Цікаво, що це може бути, — сам у себе запитав Парк. Він дозволив Едселю прожити достатньо довго, щоб той зміг випробувати всі інші види зброї. Парк не хотів наражатися на небезпеку. Погано, що Едсель не дожив до останнього випробування.

«Звичайно, можна обійтися і без нього», — подумав Парк. — Досить і того, що вже є. Але ж ця річ може набагато спростити справу, зробити безпечнішою. Хоч би що, воно може знадобитися».

Ну, давай поглянемо, що марсіани вважали своєю останньою зброєю.

Він відкрив коробку.

З неї заклубочилася легка пара, Парк відкинув коробку, налякавшись, що то може бути отруйний газ.

Пара піднялася вище. Деякий час вона розповзалася хаотично, далі почала густішати, поширюватися і формуватися.

За кілька секунд воно набуло остаточно сформованого вигляду й зависнуло над коробкою. У сутінках Парк розгледів щось подібне до велетенського рота й очей, які не кліпали.

— Ох-хо-хо, — почулося з рота, — протоплазма! — Воно рушило до тіла Едселя. Парк підняв бластер і старанно прицілився.

— Спокійна протоплазма, — повторило воно, і далі наближаючись до мертвого Едселя, — люблю спокійну протоплазму.

Одним ковтком воно поглинуло тіло.

Парк вистрілив, вогонь випалив у землі яму завглибшки футів із десять. З неї з лиховісним реготом піднявся гігантський рот.

— Довго ж я чекав, — прозвучало з нього.

Парк намагався опанувати себе. Не дозволяючи собі запанікувати, він активував силове поле. Навколо Парка утворилася блакитна сфера…

Воно з хихотінням пробиралось крізь цю синяву туманність.

Парк схопив зброю, якою Едсель убив Факсона, і відчув, як добре припасований пістолет зручно влігся у долоню. Він обернувся до того краю силового поля, звідки до нього наближалось воно, й випустив промінь.

Воно не зупинилося.

— Здохни, щезни! — заволав Парк, уже втрачаючи контроль над собою.

Воно, широко посміхаючись, просувалося вперед.

— Люблю спокійну протоплазму, — знову почулося з гігантського рота, який упритул наближався до Парка. — Але активну протоплазму теж люблю.

Воно зробило ще один ковток, а потім вигулькнуло із силового поля, збуджене відчуттям мільйонів одиниць протоплазми навколо, як колись у давнину.