Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Заборонена зона

— Ну тут же просто чудово, капітане! — вигукнув Сім-монс, ніби ненароком зазирнувши в ілюмінатор, — наче в раю. — І зітхнув.

— Виходити поки що не можна, — зауважив капітан Кілпеппер.

На обличчі біолога відбилося розчарування.

— Але, капітане…

— Ні, — Кілпеппер дивився в ілюмінатор на коло прим'ятої лугової трави навкруг корабля. Всипана червоними квітами, трава здавалася такою само свіжою, як і два дні тому, коли вони приземлилися. Праворуч, за луками виднівся бурий ліс, крізь гілля зблискували жовті й помаранчеві квіти. Ліворуч тяглася низка синьо-зелених пагорбів. Схилом одного з них стікав водоспад.

Дерева, квіти й усе таке. Місце безперечно красиве, й саме тому воно викликало у Кілпеппера недовіру. Він змінив на своєму віку двох дружин і п'ять кораблів, тож досвід підказував, що за прекрасною зовнішністю може приховуватися що завгодно. П'ят-надцять років у космосі додали йому зморшок на чолі й сивини у волоссі, але не дали жодних підстав для відхилення від власних переконань.

— Ось звіти, сер, — помічник капітана Морена передав йому стоси документів. На широкому, грубуватому обличчі Морени застиг зневажливий вираз. Кілпеппер чув притлумлену метушню й стримуваний шепіт за дверима. Він знав, що це команда зібралася слухати, що він скаже цього разу.

Усім хотілося нарешті вибратися назовні.

Кілпеппер переглянув звіти. Вони були такі самі, як і чотири попередні. Атмосфера придатна для дихання, небезпечних мікроорганізмів не виявлено, шкідливого випромінювання також. Якісь форми тваринного життя в сусідньому лісі. Виявлено багато металу — можливо, гори з покладами залізної руди за декілька кілометрів на південь. Підлягає подальшому дослідженню.

— Добре, — сказав Кілпеппер. — Звіти чимось дратували його. З попереднього досвіду він знав, що на кожній планеті зазвичай буває хоча б щось та не так. Волів виявляти подібне відразу, перш ніж воно призведе до непоправного.

— То нам можна вийти, сер? — перепитав Морена й напружено виструнчився. Кілпепперу здавалося, що він чує навіть дихання екіпажу за дверима.

— Ну, не знаю, — протягнув Кілпеппер і почухав голову, намагаючись придумати привід для відмови. Щось йому тут таки не подобалося.

— Гаразд, — здався він нарешті, — встановіть захисне озброєння, щоб було напоготові на час перебування зовні. Випустіть чотирьох. Ніхто не повинен відходити далі, ніж за двадцять п'ять метрів від корабля.

Йому довелося дозволити їм вийти. Досить з них і шістнадцяти місяців у задушливому, тісному кораблі.

— Так, сер! — відповів помічник Морена й зник за дверима.

— Я вважаю, наукова група теж має вийти, — сказав Сіммонс, напружено стискаючи кулаки в кишенях.

— Згоден, — стомлено озвався Кілпеппер, — і я піду з вами. Врешті-решт, ця експедиція має і практичну мету.

Після очищеної рециркульованої атмосфери корабля повітря безіменної планети здавалося сповненим пахощів. З гір повівав легкий свіжий вітерець.

Капітан Кілпеппер стояв, склавши руки на грудях, і з насолодою дихав. Четверо членів екіпажу ходили поблизу, розминаючи ноги, й теж наповнювали легені свіжим повітрям. Група науковців стояла разом, вирішуючи, з чого почати. Сіммонс нахилився і зірвав стебельце трави.

— Цікава штучка, — мовив він, тримаючи травинку проти сонячного світла.

— І що ж у ній цікавого? — капітан Кілпеппер підійшов ближче.

— Ось погляньте, — худорлявий біолог подав йому стебельце, — ідеально гладенька. Не видно жодних ознак клітинної будови. Зачекайте-но...

Він схилився над червоною квіткою.

— Ти диви! До нас гості, — один із членів екіпажу, Флінн, перший помітив місцевих мешканців. Вони вийшли з лісу й луками прямували до корабля.

Капітан Кілпеппер глянув на корабель. Озброєння у бойовій готовності. Для впевненості намацав особисту зброю в очікуванні розвитку подій.

— Еге, браття, — промимрив Арамік, корабельний лінгвіст. Він уважно, як зацікавлений фахівець, розглядав тубільців, які повільно наближалися. Решта чоловіків здивовано спостерігали.

Очолювала процесію істота з шиєю щонайменше вісім футів завдовжки, як у жирафи, та з товстими короткими ногами гіпопотама. Вираз її обличчя видавався веселим, фіолетова шкіра була розцяцькована великими білими плямами.

За нею рухалися п'ять маленьких звірят, укритих білосніжним хутром, приблизно розмірів тер'єра і з пихатим виглядом. Замикала ходу маленька товста істота, червона, з довжелезним зеленим хвостом.

Усі зупинилися перед чоловіками та вклонилися. Запанувала тривала незручна мовчанка. Нарешті всі розсміялися.

Сміх, здавалося, спрацював як сигнал. П'ять маленьких створінь вистрибнули на спину бегемо-то-жирафі. За якусь мить вони почали дертися одне одному на плечі. Ще за хвилину всі п'ятеро балансували в піраміді, мов група акробатів.

Чоловіки із захватом зааплодували.

Товста тварина, й далі балансуючи, стала на хвіст.

— Браво! — закричав Сіммонс.

П'ять пухнастих звірят зістрибнули зі спини жирафи й почали танцювати навколо товстуна.

— Вау! — вигукнув Моррісон, бактеріолог.

Бегемото-жирафа перевернулась у незграбному сальто, невдало приземлилася, однак скочила й глибоко вклонилася.

Капітан Кілпеппер супився й потирав долоні, не в змозі збагнути причини такої поведінка місцевих істот.

Тубільці заходилися співати. Мелодія здавалася дивною, але, без сумніву, то був таки спів. Істоти кілька секунд щось узгоджували між собою, та нарешті вкотре вклонилися й почали качатися в траві.

Екіпаж і далі аплодував. Арамік дістав диктофон і записував звуки тубільців.

— Поки що досить, — сказав Кілпеппер членам екіпажу, — повертаймося на корабель.

Наказ викликав обурені погляди.

— Інші теж хочуть вийти, — пояснив капітан. Чоловіки неохоче почали заходити у корабель.

— Гадаю, ви хочете ще трохи на них подивитися, — Кілпеппер звернувся до науковців.

— Звичайно, — озвався Сіммонс, — ніколи не бачив нічого подібного.

Кілпеппер кивнув і разом із чотирма членами екіпажу пішов до корабля.

— Морена! — гукнув Кілпеппер. Помічник капітана увійшов до командного пункту.

— Вирушите на пошуки родовищ металевих руд. Візьміть ще одну людину та постійно підтримуйте радіозв'язок з кораблем.

— Слухаюся, — Морена широко посміхнувся, — начебто місцеві доброзичливо ставляться до нас, чи не так, сер?

— Так, — коротко відповів Кілпеппер.

— Красивий світ, — вів далі помічник.

— Так, — знову сказав капітан.

Помічник капітана Морена пішов готувати потрібне обладнання.

Капітан Кілпеппер замислився про те, що все-таки не гаразд із цією планетою. Решту дня він провів за складанням звітів. Під вечір облишив роботу і вийшов на прогулянку.

— У вас є вільна хвилинка, капітане? — звернувся до нього Сіммонс. — Я хотів би дещо показати вам у лісі.

Кілпеппер за звичкою трохи побурчав, однак пішов з біологом. Ліс викликав у нього цікавість.

Дорогою їх супроводжували троє тубільців. Трійця нагадувала собак за всіма ознаками, крім забарв-лення — у червоно-білу смужку. Вони були схожі на льодяники.

— Ну ось, — стримуючи нетерпіння, промовив Сіммонс, щойно вони опинилися в лісі, — погляньте: вам ніщо не видається дивним?

Кілпеппер подивився навколо. Дерева були грубі й росли рідко, так рідко, що крізь них проглядався майже весь ліс.

— Бачу, — пробурчав він, — заблукати тут не вдасться.

— Придивіться пильніше, — не вгавав Сіммонс.

Кілпеппер посміхнувся. Сіммонс привів його сюди, бо лише капітан міг по-справжньому розділити з ним захоплення незвичайним відкриттям, зрозумів би його ліпше, ніж будь-хто з колег.

Троє тубільців, які прийшли з ними, гралися й стрибали поряд.

— Немає підліску, — зауважив Кілпеппер, коли пройшов на кілька метрів далі. Стовбури дерев, укритих різнобарвними квітами, обвивали в'юнкі рослини. Кілпеппер оглядівся навколо й помітив пташку, що підлетіла до одного смугастого песика, якусь хвилину пурхала навколо його голови, а потім полетіла геть.

Пір'я птаха виблискувало сріблясто-золотавими барвами.

— Вас ніщо тут не насторожує? — нетерпляче запитав Сіммонс.

— Ну, хіба що гама кольорів, — сказав Кілпеп-пер. — Чи є ще щось?

— Погляньте на дерева.

Дерева рясніли плодами, які звисали з нижніх гілок, вражаючи дивовижним розмаїттям кольорів, розмірів і форм. Деякі нагадували виноград, інші — банани, ще інші — кавуни…

— Здається, вони належать до різних видів, — несміливо припустив Кілпеппер, не впевнений, що саме це Сіммонс хотів йому показати.

— Справді, до різних видів! Але ж придивіться, капітане. Ці різноманітні плоди начебто різних видів ростуть на одній гілці!

Глянувши уважніше, Кілпеппер переконався, що біолог має рацію. Кожне дерево вражало розмаїттям плодів.

— Такого просто не повинно бути, — сказав Сім-монс. — Звичайно, я не фахівець з біології рослин, але чітко бачу, що це зовсім різні плоди, а не одні й ті самі на різних стадіях достигання.

— Як же ви це пояснюєте? — поцікавився Кілпеп-пер.

— Особисто я — ніяк, — посміхнувся біолог, — нехай цим переймається якийсь бідолашний ботанік.

Вони повернули назад, до корабля.

— А ви тут чим займалися? — звернувся Кілпеппер до Сіммонса.

— Проводив невеличке антропологічне дослідження. Хотів дізнатися, де живуть наші друзі. Нічого не вийшло. Не знайшов ні доріг, ні жодних знарядь праці, ані оброблених ланів — нічогісінько, навіть печер.

Кілпепперу не здалося дивним, що до антропологічних досліджень узявся біолог. Неможливо включити до складу пошукової експедиції фахівців з усіх галузей. Насамперед обирали біологів та бактеріологів, бо це вважалося життєво важливим. Наступними за значенням для експедиції були лінгвісти. До ботаніків, екологів, психологів, соціологів та інших дослідників зверталися насамкінець.

Поки вони йшли до корабля, з десяток птахів кружляли навколо тваринок — чи, можливо, тубільців. Усі пташки мали яскраве забарвлення — різнокольорові цятки, смужки, плямки. Не було жодного у темних, чи сірих тонах.

Помічник капітана Морена й член екіпажу Флінн перетнули ріденький гайок і зупинилися біля підніжжя невисокого пагорба.

— Невже доведеться дертися нагору? — зітхнув Флінн, зігнутий під вагою величезної камери, яку ніс за спиною.

— Зважаючи на показники — таки доведеться, — Морена дивився на шкалу портативного приладу, який показував присутність металу на схилі, по той бік пагорба.

— У космічні подорожі непогано було б брати автомобілі, — сказав Флінн, нахиляючись уперед, щоб втримати рівновагу на пологому схилі, — чи хоча б верблюдів.

Над ними з веселим щебетанням пурхали червонясто-золоті птахи. Вітер гойдав високу траву й шелестів густим гіллям сусіднього лісу. Їх супроводжували двоє місцевих, дуже схожих на коней, але дивної масті — зелені в білі цятки.

— Якийсь дурнуватий цирк, — пробурчав Флінн, коли один коник оббіг навкруг нього по колу.

— Справді, — погодився Морена.

Вони досягли вершини пагорба й почали спускатися. Раптом Флінн зупинився:

— Нічого собі!

Біля підніжжя пагорба височіла стрімка й пряма металева колона. Вона здіймалася, скільки сягало око, верхівка губилася в хмарах.

Вони поквапилися вниз, аби роздивитися дивовижну колону зблизька. Вона була масивнішою, ніж здавалася з відстані. Морена припустив, що її діа-метр близько двадцяти футів. На його думку, метал сіро-синього кольору був сплавом сталі. Але, з іншого боку, яка сталь зможе втримати таку вагу?

— Як гадаєш, яка відстань до хмар? — поцікавився Морена.

Флінн задер голову:

— Боже мій, та не менше півмилі. Може, миля.

Від корабля колони не було видно, бо її основа ховалася за пагорбом, верхня частина зливалася з сіро-блакитним небом, а вище колона зникала серед хмар.

— Просто не вірю власним очам, — сказав Морена. — Цікаво, яку механічну напругу витримує ця штука.

Вони зачудовано розглядали величезний стовп.

— Ну, — сказав Флінн, — мабуть, треба зробити фотографії.

Він зняв зі спини камеру й тричі зняв колону з відстані двадцяти футів, потім ще раз із Мореною для порівняння розмірів. На наступних трьох знімках він охопив, наскільки зміг, загальний вигляд колони.

—Що ж це таке, на твою думку? — запитав Морена.

— Нехай із цим морочаться великі уми, — сказав Флінн, — тут їм буде над чим сушити мізки.

Він запакував камеру

— Ну, що, рушаємо назад?

Флінн поглянув на зелених коней у білу цяточку.

— Чорт забирай, а чи не можна пристосувати їх для їзди верхи?

— Спробуй, може, скрутиш в'язи, — запропонував Морена.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — покликав Флінн.

Один коник справді підійшов і став навколішки. Флінн обережно всівся йому на спину. За мить уже хвацько сидів верхи й усміхався Морені.

— Не розтовчи камеру, — буркнув Морена, — все-таки казенне майно.

— Гарний хлопчик, — похвалив Флінн коня, — розумний хлопчик.

Кінь посміхнувся.

— Давай, назад у табір — сказав Флінн, скеровуючи коня геть від пагорба.

— Зачекай-но, — зупинив його Морена.

Він зацікавлено подивився на Флінна й покликав іншого коня.

— Давай-но, хлопчику.

Кінь опустився навколішки, й Морена теж сів верхи.

Задля спроби вони кілька разів об'їхали по колу. Кіньми можна було керувати за допомогою дотиків. На широких спинах надзвичайно зручно було сидіти. Один з червоно-золотих птахів спустився і сів на плече Флінна.

— Хіба ж не чудове життя? — Флінн погладив лискучу шкіру коня, — давай наввипередки до табору!

— Гаразд, — погодився Морена.

Але коні, попри спонукання вершників, брели повільно, мов на прогулянці.

Біля корабля Кілпеппер сидів навпочіпки на траві, спостерігаючи за роботою Араміка. Лінгвіст славився своєю витримкою. Його сестри завжди про це говорили, колеги його поважали, студенти, яких він навчав, почувалися вдячними йому. Тепер Араміку знадобилися всі його досвід, терпіння і наполегливість, накопичені за шістнадцять років.

— Спробуємо знову, — спокійно сказав Арамік і перегорнув сторінку написаної ним самим книги «Мовний підхід до чужорідного інтелекту другого ступеню». Знайшов потрібну картинку й вказав на неї.

Тварина поряд із ним здавалася немислимим гібридом бурундука й гігантської панди. Істота одним оком втупилася в діаграму, тимчасом друге безглуздо крутилося в орбіті.

— Планета, — сказав Арамік, вказуючи на малюнок, — планета.

— Пробачте, капітане, — заговорив Сіммонс, — я хотів би встановити тут рентгенівський апарат.

— Ну звичайно, прошу, — Кілпеппер підвівся, аби біолог міг розмістити на його місці своє обладнання.

— Планета, — повторив Арамік.

— Елам вессел холам крам, — люб'язно промовив бурундук-панда.

Чорт забирай, вони ж таки мають мову. Звуки, які видавала істота, були, звичайно, репрезентативними. Потрібно було лише знайти щось спільне. Чи можуть тубільці оперувати простими абстракціями? Арамік відклав книгу й вказав на бурундука-панду.

— Тварина, — вимовив він і зачекав на відповідь.

— Затримайте його на місці на якийсь час, — попросив Сіммонс, налаштовуючи рентген-апарат, — так, добре. Тепер ще кілька знімків.

— Тварина, — з надією повторив Арамік.

— Іджул біфул бокс, — вимовила істота, — локс, рамадан, самдуран, іджул біфул бокс.

«Насамперед терпіння — нагадав собі Арамік, — позитивне ставлення. Доброзичливість. Опануй себе».

Він узяв ще один посібник. Цей мав назву «Мовний підхід до чужорідного інтелекту першого ступеня».

Знайшов потрібне й відклав посібник. Усміхнувся, підняв палець.

— Один, — мовив Арамік

Істота нахилилася вперед і понюхала його руку.

Вимушено посміхаючись, Арамік підняв другий палець:

— Два, — потім підняв третій. — Три.

— Хугелекс, — сказала раптом істота.

Може, це слово «один» їхньою мовою?

— Один, — знову сказав Арамік, розмахуючи пальцем.

— Вересевевеф, — радісно відгукнулася істота.

Можливо, це синонім слова «один»?

— Один, — вкотре повторив Арамік.

Істота завела пісеньку:

— Севеф хевефулуд крем, араган, біліган, хомус дрем…

Раптом вона замовкла, подивилася на посібник з мовного підходу, схопила його й закинула якнайдалі від лінгвіста. Той уже ледь стримувався, щоб не придушити «співрозмовника».

Доповідь Морени й Флінна, які саме нагодилися, вразила Кілпеппера. Він розклав перед собою фотографії, уважно їх вивчив.

Колона була кругла, гладенька і, без сумніву, виготовлена штучно. Будь-яка раса, здатна створити щось подібне, могла б завдати їм неабиякого клопоту.

Але хто ж поставив колону? Звичайно, не ці веселі грайливі істоти, що юрмляться навколо корабля.

— Ви кажете, що її верхівка ховається у хмарах? — запитав Кілпеппер.

— Так, капітане, — відповів Морена. — Ця бісова штука заввишки щонайменше з милю.

— Повертайтеся туди, — наказав Кілпеппер, — візьміть радіолокатор. Прихопіть обладнання для дослідження за допомогою інфрачервоного випромінювання. Отримайте зображення верхньої частини цієї колони. Я хочу знати, як високо вона здіймається і що знаходиться над нею. Покваптеся.

Флінн з Мореною пішли збирати обладнання.

Кілпеппер розглядав фотографії ще з хвилину. Потім відкинув їх убік і з відчуттям невиразної тривоги пішов у корабельну лабораторію. Все, що вони бачили на планеті, здавалося безглуздим, і це турбувало капітана. Кілпеппер на гіркому досвіді переконався, що все на світі відбувається за певними законами. І якщо вчасно не виявити ці закони, все може скінчитися дуже кепсько.

Моррісон, бактеріолог, був маленьким, непоказним чоловічком. Зараз він ніби зрісся в одне ціле з мікроскопом, до якого припав.

— Щось знайшли? — запитав Кілпеппер.

— У тім то й річ, що не знайшов, — Моррісон на мить відірвався від мікроскопа. — Біс його знає, чого я тільки не знайшов — і не знайшов нічого.

— Що ви маєте на увазі? — здивувався Кілпеппер.

— Я провів дослідження зразків рослин, — пояснив Моррісон, — а також ґрунту й води. Висновки ще не остаточні, але — краще сядьте, бо впадете.

— Ну, сиджу, кажіть.

— На цій планеті немає жодних бактерій!

— Он воно що? — Кілпеппер не знайшов слова у відповідь. Відкриття мікробіолога не шокувало його. Але той поводився так, ніби виявив, що надра планети — стовідсотковий зелений сир.

— Саме так. Вода в струмку стерильна мов спирт. Ґрунт на планеті чистіший за прокип'ячений скальпель. Єдині бактерії — ті, що ми привезли з собою. І вони також гинуть.

— Як це — гинуть?

— Тут у повітрі я виявив три агенти дезінфекції. Можливо, є ще з десяток, яких я не знаю. Те саме з ґрунтом і водою. Це місце абсолютно стерильне!

— Ну, і що це означає? — поцікавився Кілпеппер, не в змозі оцінити справжнє значення цього відкриття, бо йому досі не давали спокою думки про сталеву колону.

— Добре, що ви запитали, — сказав Моррісон. — Так, дуже гарне запитання. Це просто означає, що таке місце не може існувати.

— От і приїхали.

— І я так кажу. Не може бути життя без мікроорганізмів. На планеті відсутній цілий життєвий цикл.

— Але ж, як бачите, ця планета таки існує, — заперечив Кілпеппер. — У вас є інші теорії?

— Так, але я хочу спочатку закінчити дослідження. Я скажу вам ще одну річ, про яку варто замислитися.

— Слухаю вас.

— Я не знайшов на цій планеті жодного камінця. Звичайно, я не фахівець з мінералогії, але ми в цій експедиції майстри на всі руки. Так чи інакше, я стикався з геологією. Тут немає ні уламків скель, ні каміння. Найменший камінь, за моєю оцінкою, важить не менше семи тонн.

— І про що це свідчить?

— Вам також цікаво? — Моррісон посміхнувся. — Перепрошую, я хочу закінчити своє дослідження до вечері.

До заходу сонця були також опрацьовані рентгенівські знімки місцевих істот. Кілпеппер отримав ще один сюрприз. Спочатку Моррісон сказав йому, що планета не може існувати. Тепер Сіммонс запевняв, що такі тварини існувати не можуть.

— Погляньте лише на цю картину, — сказав він Кілпепперу. — Ви бачите хоча б якісь органи?

— Я не надто знаюся на рентгенівських знімках.

— Та цього й не потрібно. Просто подивіться. Рентген виявляє лише кілька кісток і один-два органи. На деяких знімках спостерігаються певні сліди нервової системи, але в основному тварини мають однорідну структуру. — Наявної внутрішньої структури недостатньо навіть для забезпечення життєдіяльності черв'яка-паразита, — вів далі Сіммонс. — Таке спрощення неможливе. Немає нічого, що відповідає легеням або серцю. Немає кровообігу. Немає мозку. Чортма нормальної нервової системи. Натомість призначення органів, які в них є, незрозуміле.

— Отже, ваш висновок…

— Такі тварини не можуть існувати, — повторив Сіммонс у запалі.

Йому сподобалася ця ідея. Було б цікаво написати статтю про тварин, існування яких неможливе. Зайшов Арамік, стиха лаючись.

— Які успіхи на мовному фронті? — поцікавився Сіммонс.

— Та жодних! — вигукнув Арімік і зашарівся. — Вибачте. Я протестував їх до ступеня інтелекту C3BB. Це майже рівень амеби. Не домігся жодної відповіді.

— Можливо, це тому, що у них просто немає мозку, — припустив Кілпеппер.

— Та ні. Здатність до трюків свідчить про певний рівень інтелекту. Вони також мають мову і застосовують певні зразки відповідей. Але ці істоти не можуть ні на чому зосередитися. Лише час від часу співають пісеньки.

— Гадаю, нам усім зараз не завадить вечеря, — сказав Кілпеппер, — і, мабуть, з двома-трьома «зарядами» з резерву.

За вечерею «заряди» виявилися дуже доречними. Десь аж після п'ятого дослідники, нарешті набралися рішучості й узятися до розгляду фактів.

Отже, тубільці (або тварини) не мають внутрішніх органів та репродуктивної системи. Те саме стосується рослин.

Здається, тут є щонайменше три десятки різних видів тварин, не рахуючи птахів, і щодня з'являються нові.

Планета неприродно стерильна і певним чином цю стерильність підтримує.

Тубільці мають мову, але вочевидь не можуть передати її іншим. До того ж, вони самі не спроможні вивчити іншу мову.

Ніде немає дрібних уламків скель або каміння.

Є величезна сталева колона, що підноситься на висоту щонайменше півмилі. Точні її розміри буде визначено після отримання нових даних. Хоча на планеті не виявлено ознак машинного виробництва, колона, без сумніву — його продукт. Хтось її виготовив і встановив.

— Якщо скласти все це докупи, що ж ми маємо? — запитав Кілпеппер.

— У мене є теорія, — сказав Моррісон, — Чудова теорія. Ви хотіли б її почути?

Усі хотіли почути теорію Моррісона, крім Арамі-ка, який досі переймався своєю нездатністю вивчити місцеву мову.

— Гадаю, ця планета створена штучно. Інакше й бути не може. Вищі форми життя не можуть розвиватися без бактерій. Усе це створили представники суперцивілізації, раси, яка й поставила сталевий шпиль. Вони створили все це для істот, що тут живуть.

— І навіщо ж? — поцікавився Кілпеппер.

— Ну, це прекрасний вчинок, — замріяно мовив Моррісон, — чистий альтруїзм. Подивіться на тубільців. Щасливі, грайливі. Жодного насильства чи будь-яких неприємних звичок. Хіба вони не заслуговують на саме такий світ? Світ вічного літа, у якому можна скільки завгодно бавитися?

— Усе це чудово, — сказала Кілпеппер, стримуючи посмішку, — але…

— Ці істоти тут як нагадування, — вів далі Моррісон, — послання всім, хто тут побуває, що люди можуть жити в мирі.

— У цієї теорії єдиний недолік, — сказав Сім-монс. — Такі істоти ніколи не могли б виникнути внаслідок природної еволюції. Ви ж бачили рентгенівські знімки.

— Це правда, — Моррісон змушений був погодитися. Романтик у його душі неохоче поступився науковцю. — Ви маєте рацію. Але, можливо, вони роботи.

— Таке пояснення вважаю прийнятним, — кивнув Сіммонс. — На мою думку, та сама раса, яка побудувала сталевий шпиль, створила і цих тварин. Вони слуги, раби. Чомусь вони навіть думають, що ми їхні господарі.

— Куди ж поділися справжні господарі? — запитав Моррісон.

— Звідки ж мені знати? — розвів руками Сіммонс.

— І де могли б жити ці господарі? — поцікавився Кілпеппер. — Ми не помітили нічого, схожого на житло.

— Ну, вони так високо розвинені, що не потребують машин чи будинків. Вони живуть у єднанні з природою.

— Тоді для чого їм потрібні слуги? — допитувався Моррісон. — І навіщо вони встановили колону?

Увечері були готові нові фотографії сталевої колони, і вчені зацікавлено їх розглядали. Верхівка стовпа, схована густими хмарами, сягала милі у висоту. Угорі, обабіч верхівки під прямим кутом на відстань вісімдесяти п'яти футів відходили виступи.

— Схоже на сторожову вежу, — сказав Сіммонс.

— Що ж можна побачити з такої висоти? — запитав Моррісон. — Хіба що самі хмари.

— Може, вони люблять дивитися на хмари, — припустив Сіммонс.

— Я краще вже піду спати, — заявив украй роздратований Кілпеппер.

Наступного ранку він прокинувся з неприємним передчуттям. Одягнувся і вийшов надвір. Здавалося, щось невідчутне, нематеріальне витало в повітрі. Чи це просто у нього нерви розхитані?

Кілпеппер сам собі заперечив. Він вірив у свої передчуття. Вони, як правило, підсвідомо відбивали результати процесу його мислення.

Здавалося, навколо корабля все гаразд. Тварини ліниво вешталися поблизу.

Кілпеппер походжав, поглядаючи на звірят. Вчені повернулися до роботи над розгадкою таємниці планети. Арамік намагався навчитися мови від зеленаво-сріблястого звіра з сумними очима. Цього ранку істота здавалася надзвичайно лінивою. Спершу знехотя розважила Араміка своєю пісенькою, а далі перестала звертати на нього увагу.

Кілпеппер згадав Цирцею. Може, ці тварини були людьми, перетвореними на звірів лихим чаклуном? Тут-таки відкинув цю химерну ідею та побрів далі.

Члени екіпажу не помітили нічого нового й усі разом подалися до водоспаду купатися. Кілпеппер призначив двох для проведення мікроскопічного дослідження сталевої колони.

Колона хвилювала його найбільше. Здавалося, вчені менше переймалися нею, але Кілпеппер вважав це природним. Кожен підходив до проблеми з огляду на свій фах. Лінгвіст приділяє першорядне значення мові, а біолог шукає ключа до таємниць планети у деревах, на яких ростуть різні плоди.

Де блукали думки капітан Кілпеппера? Він перебирав різні ідеї, поки вирішив, що потрібна певна теорія для об'єднання й систематизації всіх спостережень.

Але що ж це за теорія? Чому тут немає жодних бактерій? Чому нема каміння? Чому, чому, чому? Кілпеппер відчував, що пояснення відносно просте. Він майже бачив його — але воно не давалося, вислизало.

Він сів у затінку, обперся на корабель, намагаючись впорядкувати власні думки.

Близько полудня підійшов Арамік та одну за одною пожбурив свої книги в борт корабля.

— Заспокойтеся, — сказав йому Кілпеппер.

— Здаюся, — пробурчав лінгвіст. — Ці тварини сьогодні не звертають на мене жодної уваги. Вони ледве щось бурмочуть. І перестали робити свої трюки.

Кілпеппер встав і пішов до тварин. Вони й справді виявилися не такими жвавими, як завжди, — тинялися навколо, ніби вкрай виснажені.

Сіммонс стояв неподалік, записував щось на невеличкому ноутбуці.

— Щось не так із нашими маленькими друзями? — звернувся до нього Кілпеппер.

— Не розумію, — мовив Сіммонс. — Можливо, вони були надто збуджені й не спали цієї ночі.

Жирафоподібна тварина раптом сіла. Потім повільно перевернулася на бік і застигла.

— Ось тобі й маєш, — здивувався Сіммонс. — Уперше бачу, щоб котрийсь із них лягав.

Він схилився над твариною й за кілька секунд випростався.

— Ознак життя немає, — промовив Сіммонс.

Дві менші тваринки з блискучим чорним хутром теж попадали.

— О Господи, — злякався Сіммонс, поспішаючи до них, — що ж це таке?

— Побоююсь, що здогадався, — з корабля вийшов дивно блідий Моррісон.

— Це бактерії. Капітане, почуваюся вбивцею. Гадаю, ми вбили цих бідолашних тваринок. Ви пам'ятаєте, я казав, що на цій планеті немає мікроорганізмів? А подумайте лишень, скільки їх ми привезли! Бактерії з наших організмів потрапили в організми цих істот, які не мають жодного імунітету.

— Але ж ви казали, що в повітрі є агенти дезінфекції? — вигукнув Кілпеппер.

— Мабуть, вони не спрацювали достатньо швидко. — Моррісон нахилився і оглянув одну з малих тваринок. — Упевнений, що саме так і є.

Решта тварин навколо корабля теж попадали й завмерли.

Капітан Кілпеппер тривожно озирнувся.

Прибіг захеканий член екіпажу, мокрий після купання під водоспадом.

— Сер, — насилу вимовив він, переривчасто дихаючи, — тварини біля водоспаду…

— Я знаю, — озвався капітан. — Покличте всіх, нехай повертаються сюди.

— Це ще не все, сер, — пробурмотів чоловік. — Водоспад… Ви знаєте, водоспад…

— Та кажіть уже нарешті...

— Він зупинився, сер. Вода не тече.

— Кличте всіх сюди, негайно!

Чоловік стрімголов кинувся назад до водоспаду. Кілпеппер роззирнувся навколо, невідь що шукаючи. Бурий ліс стояв тихо. Занадто тихо.

Капітан уже практично мав відповідь...

Він відчув, що перестав повівати ніжний, рівний вітерець, що дув тут звідтоді, як вони приземлилися.

— Що тут в біса відбувається? — стривожено вигукнув Сіммонс.

Вони рушили до корабля.

— Здається, сонце світить не так яскраво? — прошепотів Моррісон.

Ніхто не був цілком упевнений, але здавалося, полуденне сонячне світло начебто потьмяніло.

Від водоспаду, вилискуючи мокрими тілами, мчали члени екіпажу. За наказом Кілпеппера всі зайшли у корабель. Науковці залишилися зовні. Навколо запанувала тиша.

— Чи могли б ми цьому запобігти? — Арамік сумно дивився на мертвих тварин.

Члени екіпажу, які ходили досліджувати колону, теж щодуху бігли схилом пагорба, зашпортуючись у високій траві, ніби сам диявол гнався за ними.

— Що там ще сталося? — вигукнув Кілпеппер.

— Ця проклята колона, сер! — кричав Морена. — Вона крутиться! Колона заввишки цілу милю, вся ця маса міцного металу — обертається!

— Що робитимемо? — запитав Сіммонс.

— Усі на корабель, — пробурчав Кілпеппер. Він відчував, що відповідь майже сформульована у його свідомості. Потрібен був лише один доказ. Лише один, останній…

Тварини звелися на ноги! Червоно-сріблясті птахи знову почали кружляти високо в повітрі. Бегемо-то-жирафа встала, форкнула й побігла. Решта тварин подалася за нею. З лісу на луки висипала юрба дивних звірів.

Вони з неймовірною швидкістю помчали на захід, подалі від корабля.

— Усі на корабель! — закричав раптом Кілпеппер. Усе сходилося. Тепер він уже знав відповідь, і залишалося сподіватись, що встигне вчасно вивести корабель у глибокий космос.

— Швидше, дідько забирай! Запускайте двигуни! — гукав він до екіпажу.

— Але ж ми не встигли позбирати обладнання, розставлене навколо корабля, — вигукнув Сіммонс.

— Облиште це. Дай Боже врятувати голови! — гаркнув Кілпеппер, заштовхуючи вченого всередину.

Раптом із заходу насунулися довгі тіні.

— Капітане, ми ж не завершили дослідження!

— Нам пощастить, якщо залишимося живі, — відрубав Кілпеппер, коли вони ввійшли у відсік, — ви ще не зрозуміли? Закрити люк! Приготуйтеся!

— Ви маєте на увазі колону, що обертається? — допитувався Сіммонс, натикаючись на Моррісона в коридорі. — Справді, гадаю, що є суперраса…

— Ця колона, що обертається, — ключик у боці планети, який заводить її, — сказав Кілпеппер і пройшов до командного пункту.

— Цей вітер штучний. І весь світ такий. Тварини, річки, вітер — усе заводиться.

Капітан увів параметри швидкісної траєкторії в систему управління кораблем.

— Застібніть паски, — наказав він. — Подумайте: місце, де з дерев звисають усілякі чудові їстівні плоди, де немає ні бактерій, ні будь-чого, здатного вас травмувати, ані жодного гострого камінчика, щоб ви не забили пальчика на нозі. Місце, наповнене дивовижними, кумедними, лагідними тваринками, де все розраховане на те, щоб вас потішити…

— Ігровий майданчик!

Учені захоплено дивилися на капітана.

— Колона — це ключик. Заведення майже скінчилося, коли прибули ми з нашим несанкціонованим візитом. Зараз хтось знову заводить планету.

За бортом корабля зеленими луками на тисячі футів простягалися довгі тіні.

— Тримайтеся, — наказав Кілпеппер, вмикаючи зліт, — на відміну від іграшкових тваринок, я щось не надто хочу зустрічатися з дітьми, які тут граються. А вже з їхніми батьками — й поготів.