Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок

Світ, який наснився

У кожному циклі нескінченності є безліч світів — AETH DE PLACITUS RELIQUAE.

Ланігану знову наснилося те саме, й він прокинувся від власного хрипкого крику. Сів у ліжку, вдивляючись у фіолетову пітьму. Зуби в нього були стиснуті, вуста скривила судома. Відчув, що його дружина Естель поворухнулася й теж сіла поряд. Ланіган не дивився на неї. Досі борсаючись у тенетах свого сну, чекав на докази реального світу.

Крісло повільно пропливло у його полі зору та з легким стукотом прибилося до стіни. Обличчя Ла-нігана трохи розслабилося. Естель поклала долоню на його руку, — жест мав бути заспокійливим, але обпік його вогнем.

— Ось, — мовила вона, — випий це.

— Не треба, — помотав головою Ланіган, — усе нормально.

— Все ж таки випий.

— Це справді зайве. Зі мною все гаразд.

Нарешті він трохи оговтався від пережитого жахіття. І він сам, і навколишній світ знову стали звичними. Це відчуття було для Лангіана таким важливим, що він не хотів його позбутися через заспокійливе.

— Це був той самий сон? — запитала Естель.

— Так, той самий... Не хочу про це говорити.

— Гаразд, — кивнула Естель. (Вона потурає мені, подумав Ланіган, бо я її лякаю… Та я й сам боюся.)

Дружина запитала:

— Котра на годиннику?

Ланіган глянув.

— П'ятнадцять хвилин по шостій.

Але щойно він це вимовив, стрілки на годиннику рвучко стрибнули вперед.

— Ні, за п'ять хвилин сьома.

— Ти ще зможеш заснути?

— Навряд, — зітхнув Ланіган, — мабуть, вставатиму.

— Добре, любий.

Естель позіхнула, заплющила була очі, та знову розплющила й запитала:

— А ти не хочеш зателефонувати…

— Я зустрічаюся з ним о дванадцятій десять, — нагадав Ланіган.

— Чудово, — Естель знову заплющила очі й за мить заснула. Ланіган дивився на неї. Її каштанове волосся стало блакитним, вона глибоко зітхнула.

Ланіган устав з ліжка й одягнувся. Він був міцним чоловіком, помітним у натовпі, мав виразні риси й висип на шиї. Більше нічим особливим не вирізнявся, окрім того, що бачив один і той самий сон, який доводив його до божевілля.

Він провів кілька годин на ґанку, спостерігаючи за появою нових зірок у світанковому небі.

Потому вирушив на прогулянку. Йому «пощастило» — за два квартали від свого будинку наткнувся на Джорджа Торстейна. Кілька місяців тому необережно розповів Торстейну про свій сон. Торстейн був простим, доброзичливим хлопцем, який свято вірив у самовдосконалення, дисципліну, практичність, здоровий глузд та решту нудних чеснот. Його тверезе заперечення всілякого безглуздя на певний час принесло Лангіану полегшення. Але тепер цей тип уже дратував його. Такі люди, як Торстейн, — без сумніву, сіль землі й хребет нації, але для Ланігана, який боровся з невідомістю (і програвав), спілкування з Торстейном переросло зі звичайної неприємності в суцільний жах.

— Ну, Томе, як справи, хлопче? — привітав його Торстейн.

— Добре, — відповів Ланіган, — просто чудово.

Він ввічливо кивнув і хотів іти собі далі під ніжно-зеленим небом. Але не так легко було втекти від Торстейна.

— Томе, хлопче, я міркував про твою проблему, — завів Торстейн, — і дуже непокоюся.

— Ну, це шляхетно з твого боку, — посміхнувся Ланіган, — але насправді ти не мусиш цим так перейматися.

— Я переймаюся, бо хочу цього, — похитав головою Торстейн. І хоч як це прикро, він був щирий. — Я не байдужий до людей, Томе. Завжди залишався таким, ще змалечку. Ми ж із тобою давні друзі й сусіди.

— Авжеж, — без особливого захвату озвався Лані-ган. (Найгірше — коли ти потребуєш допомоги й таки доводиться її приймати.)

— Томе, гадаю, тобі не завадить трохи відпочити.

Торстейн мав для всього простий рецепт. Він практикував своє лікування без ліцензії, тож і ліки не потребували значних витрат.

— Я справді не можу цього місяця дозволити собі відпочинку, — заперечив Ланіган. (Небо зараз було помаранчево-рожевим, три сосни зів'яли, дуб перетворився на кактус.)

Торстейн весело розсміявся.

— Хлопче, якраз навпаки, ти не можеш саме зараз позбавити себе відпочинку! Ти це розумієш?

— Ну, я так не думаю.

— А ти подумай! Ти стомився, ти напружений, весь на нервах. Працюєш забагато.

— Я вже мав тижневу відпустку, — сказав Ланіган і глянув на годинник. Його золотий корпус перетворився на свинцевий, але час він, як здалося Лагніану, показував досить точно. За його відчуттями, від початку розмови збігло не менше двох годин.

— Це не зовсім те, що тобі потрібно, — стояв на своєму Торстейн. — Ти залишався тут, у місті, поруч зі своєю роботою. Тобі потрібно виїхати на природу. Томе, коли ти востаннє відпочивав у кемпінгу?

— У кемпінгу? Ну, я ніколи не був у кемпінгу.

— Та ви тільки погляньте на нього! Хлопче, тобі слід повернутися до реальних речей. Тобі потрібні не вулиці й будівлі, а гори та річки.

Ланіган ще раз глянув на годинник і з полегшенням побачив, що він знову став золотим.

Він зрадів, бо заплатив за той годинник шістдесят доларів.

— Дерева та озера, — вправлявся у красномовстві Торстейн, — відчуття шовковистої травички під ногами, споглядання високих темних вершин на тлі золотавого неба...

Ланіган помотав головою.

— Я був за містом, Джордже. Мені це не допомагає.

Торстейн затявся на своєму:

— Ти повинен відкинути все штучне.

— Все воно здається однаково штучним, — сказав Ланіган, — дерева чи будівлі — яка між ними різниця?

— Будівлі зведені людьми, — пояснив Торстейн, — а дерева створив Бог.

Ланіган мав певні сумніви щодо обох тверджень, але не збирався ділитися ними з Торстейном.

— Можливо, щось у цьому є. Я подумаю.

— Обов'язково подумай, — наполягав Торстейн. — До речі, я знаю чудове місце. Це в штаті Мен, Томе, біля невеличкого озерця…

Торстейн був неперевершеним майстром нескінченних нудних описів. На щастя для Ланігана, сталася подія, яка відвернула їхню увагу. Загорівся будинок по інший бік вулиці.

— Чий це дім? — вигукнув Ланіган.

— Макелбі, — відповів Торстейн, — у нього вже друга пожежа за цей місяць.

— Мабуть, треба зчинити тривогу.

— Маєш рацію. Я сам це зроблю, — запевнив Тор-стейн. — А ти май на оці ту місцинку в Мені, про яку я тобі розповів, Томе.

Торстейн зібрався йти, і раптом сталося дещо досить кумедне. Ледь він ступнув на тротуар, бетон під його лівою ногою зробився рідким. Заскочений зненацька Торстейн загруз по гомілку, не встиг зупинитися й гепнувся долілиць.

Том поквапився йому на допомогу, поки бетон знову не затвердів.

— Усе нормально? — запитав він.

— Звихнув ногу, от дідько, — пробурмотів Тор-стейн. — Але начебто можу на неї ступати.

Він пошкутильгав повідомляти про пожежу. Ла-ніган залишився наглядати. На його думку, сталося спонтанне самозаймання. За кілька хвилин, як він і сподівався, вогонь так само миттєво згас.

Не можна радіти з чужої біди, але Ланігану було складно втриматися від зловтіхи через пригоду Тор-стейна. Навіть несподівана повінь на Мейн-стріт не зіпсувала йому настрою.

Потім він згадав свій сон, і його знову охопило сум'яття. Він поквапився до лікаря.

На цьому тижні приймальня доктора Семпсона був маленькою і темною. Старий сірий диван зник, на його місці стояли двоє крісел у стилі Людовіка ХV і висів гамак. Зношений килим переткався наново, на брунатній стелі виднілися підпалини від сигарет. Але портрет Андретті залишався на звичному місці, на стіні, й велика незграбна попільничка виявилася бездоганно вичищеною.

Відчинилися двері кабінету, вистромилася голова доктора Семпсона.

— Вітаю, — сказав він, — хвилинку зачекайте.

Голова лікаря сховалася за дверима.

Семпсон дотримався слова й швидко закінчив свої справи. Лангіан чекав не більше кількох секунд. Ще за мить він простягнувся на шкіряному дивані зі свіжою паперовою серветкою під головою. Доктор Семпсон запитав:

— Ну, Томе, як ваші справи?

— Так само, — поскаржився Ланіган, — навіть гірше.

— Сон?

Ланіган кивнув.

— Перекажіть-но його знову.

— Я б не хотів, — заперечив Ланіган.

— Боїтеся?

— Більше, ніж досі.

— Навіть зараз, ось тут?

— Так. Особливо зараз.

Лікар помовчав, дав Ланігану змогу заспокоїтися і мовив:

— Раніше ви говорили про свій страх перед цим сновидінням, але ніколи не казали мені, чому ви його так боїтеся.

— Ну... це звучить якось по-дурному.

Обличчя Семпсона було серйозним, спокійним, стриманим — обличчям людини, яка нічого не вважає дурницями, навіть принципово нічого не визнає не вартим уваги. Можливо, це була суто фахова маска, та Ланігана заспокоїв вираз обличчя лікаря.

— Гаразд, я скажу вам, — несподівано для себе погодився він і раптом затнувся.

— Я слухаю, — повторив доктор Семпсон.

— Ну, це тому… Словом, я вірю, що якось, незрозуміло…

— Так, продовжуйте, — заохочував його Семпсон.

— Ну, якось може статися, що світ із мого сну перетвориться на справжній, — він знову зупинився, потім продовжив, — і коли я прокинуся, то опинюсь у тому світі. І тоді той світ стане реальністю, а цей — сном.

Він обернувся до лікаря, щоб подивитися, як це безглузде одкровення вплинуло на нього. Якщо воно й збентежило Семпсона, він цього нічим не виказав. Лікар спокійно розкурив свою люльку вказівним пальцем лівої руки, який і далі тлів, потім дмухнув на палець, загасив його й мовив:

— Так-так, будь ласка, продовжуйте.

— Продовжувати? Але це все, і проблема саме в цьому!

На яскравій килимовій доріжці Семпсона з'явилася пляма завбільшки як монета. Потемніла, по-щільнішала, перетворилася на маленьке фруктове деревце. Семпсон зірвав один з пурпурових стручків, понюхав його й поклав на стіл. Він обвів Ланігана суворим і водночас сумним поглядом.

— Ви раніше вже розповідали мені про світ із вашого сновидіння, Томе.

Ланіган кивнув.

— Ми обговорили це питання, простежили його походження, дослідили його значення для вас. Протягом останніх місяців ми, на мою думку, виявили причину, з якої ви відчуваєте потребу мучити себе цими страхами.

Ланіган ледь помітно кивнув.

— Однак, ви відмовляєтеся це зрозуміти, — провадив Семпсон. — Ви щоразу забуваєте: світ із вашого сновидіння — це лише сон, не що інше, як сон, керований довільними законами, які ви самі винайшли для задоволення власних психічних потреб.

— Я би хотів у це повірити, — зітхнув Ланіган, — та лихо в тім, що цей клятий світ із мого сновидіння надто логічний.

— Зовсім ні, — заперечив Семпсон. — Вам так здається лише тому, що ваша омана герметична, замкнена на собі й сама себе підтримує. Дії людини засновані на певних припущеннях про природу світу. Якщо ви погоджуєтеся з цими припущеннями, будь-чия поведінка видається цілком логічною. Але змінити ці припущення, ці основні аксіоми, майже неможливо. Наприклад, як ви доведете людині, що її не контролює таємне радіо, яке чує лише вона?

— Я збагнув суть проблеми, — пробурмотів Лані-ган. — І щось подібне відбувається зі мною?

— Саме так, Томе. Ви хочете, щоб я вам довів, нібито цей світ справжній, а світ із вашого сновидіння — ні. Ви готові відмовитися від власної фантазії, якщо я наведу необхідні докази.

— Так, саме так! — вигукнув Ланіган.

— Але ж розумієте, я не можу їх надати, — усміхнувся Семпсон, — бо природа світу очевидна, але довести її неможливо.

Ланіган замислився на мить. Нарешті мовив:

— Послухайте, док, але ж я не настільки хворий, як, скажімо, цей хлопець із секретним радіо?

— Ну звичайно. Ви розумніший, раціональніший. У вас є сумніви щодо реальності світу, але, на щастя, ви сумніваєтеся також і стосовно реальності вашої ілюзії.

— Тоді спробуйте, — попросив Ланіган, — я розумію, що це складно, але заприсягнуся вам: сприйматиму все, що зможу змусити себе сприйняти.

— Це справді не моя галузь, — зітхнув Семпсон, — такими проблемами займається метафізика. Не думаю, що достатньо кваліфікований...

— Давайте спробуємо, — благав Ланіган.

— Ну, гаразд, — Семпсон наморщив чоло, зосередився й мовив: — Мені здається, що ми перевіряємо світ через власні відчуття, тому для остаточного аналізу маємо спиратися саме на них.

Ланіган кивнув, і лікар продовжив:

— Отже, ми знаємо, що річ існує, бо наші відчуття свідчать про її існування. Як ми зазвичай перевіряємо правильність наших спостережень? Порівнюючи їх із відчуттями інших людей. Ми знаємо, що наші відчуття не вводять нас в оману, якщо відчуття інших людей теж вказують на існування речі, про яку йдеться.

Ланіган це обміркував і відповів:

— Тому реальний світ є просто тим, чим він уявляється більшості людей.

Семпсон скривився.

— Я ж вам казав, — почав він знову, — що метафізика — не моя парафія. Проте гадаю, що це прийнятний аргумент.

— Так... Але, док, якщо припустити, нібито всі ці спостерігачі помиляються? Наприклад, припустимо, існує безліч світів і багато реальностей, а не єдина? Припустімо, що це просто одна довільна сутність, складена з нескінченного числа сутностей? Або що природа самої реальності здатна змінюватися і що я незбагненним чином можу сприймати ці зміни?

Семпсон зітхнув. Витяг маленького зеленого кажана, що тріпотів крильцями у нього під курткою, неуважно ляснув по ньому лінійкою.

— Отож-бо, — озвався він. — Я не можу спростувати жодного вашого припущення. Гадаю, Томе, ліпше обговорити ваше сновидіння.

Ланіган скривився.

— Я справді не хотів би. Я відчуваю...

— Знаю, що ви відчуваєте, — Семпсон ледь помітно всміхнувся. — Але ж це зможе все довести або спростувати раз і назавжди, чи не так?

— Думаю, що так, — кивнув Ланіган. А далі спробував набратися сміливості й заговорив: — Отже, мій сон починається з…

Щойно він заговорив, його охопив добре знайомий жах. Він відчув раптове запаморочення й нудоту. Ланіган спробував підвестися з дивана. Обличчя лікаря розпливалося перед ним. Він побачив полиск металу й почув слова Семпсона:

— Постарайтеся заспокоїтись... короткочасний напад... спробуйте згадати щось приємне.

Потому чи то Ланіган, чи то світ, чи вони обидва зникли...

До Ланігана повернулася свідомість. Можливо, минув якийсь час, а, можливо, й ні. Можливо, щось сталося, а, може, й не сталося нічого. Ланіган сів і глянув на Семпсона.

— Як ви зараз почуваєтеся? — запитав лікар.

— Зі мною все гаразд, — сказав Ланіган. — А що сталося?

— Вам було зле. Не переймайтеся.

Ланіган знову ліг і спробував заспокоїтися. Лікар сидів за столом, щось занотовував. Ланіган заплющив очі, порахував до двадцяти, потім обережно розтулив повіки. Семпсон і далі писав.

Ланіган роззирнувся кімнатою, нарахував п'ять картин на стінах, перерахував їх ще раз, подивився на зелений килим, насупився й знову заплющив очі. Цього разу він порахував до п'ятдесяти.

— Ну, бажаєте про це поговорити? — Семпсон закрив свої записи й повернувся до нього.

— Ні, не зараз, — похитав головою Ланіган. (П'ять картин, зелений килим.)

— Будь ласка, як скажете, — погодився лікар. — Гадаю, наш час майже вичерпано. Але якщо хочете полежати в передпокої...

— Ні, дякую, я піду додому, — відповів Ланіган.

Він устав, перейшов зеленим килимом до дверей, подивився на п'ять картин і на лікаря, який заспокійливо усміхався. Потім Ланіган вийшов з кабінету, перетнув передпокій, далі коридором попрямував до сходів і нарешті спустився на вулицю.

Він ішов і дивився на дерева, на яких зелене листя очікувано легко тріпотіло від легкого вітерцю. На вулиці було багато транспорту, який згідно зі здоровим глуздом рухався однією смугою в один бік, іншою — в протилежний. Небо було незмінно блакитним і вочевидь залишалося таким уже давно.

Сон. Він щипнув себе, чи йому наснилося, що щипнув? Не прокинувся. Ланіган закричав, чи йому наснилося, що закричав? І знову не прокинувся.

Він опинився на знайомій території своїх нічних жахів. Але це тривало трохи довше, ніж зазвичай. Отже, це вже не сон. (Сон — це просто трішки коротше життя, життя — трішки довший сон.) Ланіган здійснив перехід, або перехід створив Ланігана. Неможливе стало тим, що мало статися.

Асфальт не розступався в нього під ногами. Над ним височіла будівля міського відділення Першого Національного банку. Вона була тут учора, вона буде тут завтра. Безглуздо позбавлена будь-яких перспектив, вона ніколи не стане гробницею, літаком або кістяком доісторичного монстра — тупо залишатиметься будівлею з бетону й сталі, з божевільною впертістю зберігаючи свою стабільність, допоки не прийдуть чоловіки з інструментами й не почнуть терпляче її руйнувати.

Ланіган ішов цим скам'янілим світом під блакитним небом, оточеним на видноколі легким білим маревом: воно мовби обіцяло щось нездійсненне. Транспорт рухався правим боком шляху, люди переходили вулицю на перехрестях, годинники показували час однаково до хвилини.

Десь за містом розкинулися поля і села, й Ланіган знав, що трава там не росте на очах, вона не рухається. Тобто, вона, безумовно, росте, але непомітно, не відчутно для людини. І гори, темні й високі — гіганти, що ніби застигли в русі, але їм не судилося крокувати під золотавим (або фіолетовим чи зеленим) небом.

Це був заморожений світ. Це був світ повільних змін, світ передбачуваності, буденності, звикання. Це був світ жахливої, просто неминучої нудьги. Світ, у якому зміни, рухливі мов ртуть, зводилися до млявого, неохочого розтікання клею.

Через це магія феноменального світу була тут неможлива.

А без магії просто неможливо жити.

Ланіган закричав. Він кричав, поки навколо збиралися люди, які дивилися на нього (але нічого не робили й ні на що не перетворювалися). Далі, як і мало бути, прийшов поліцейський (але сонце жодного разу не змінило своєї форми), а потім швидка допомога помчала незмінною вулицею (на чотирьох колесах, а не на любих серцю трьох чи двадцяти п'яти). Машина швидкої допомоги відвезла його до будівлі, яка очікувано стояла на своєму місці, і там він багато спілкувався з людьми, які залишалися такими, як були, не змінювалися й навіть просто не мали здатності до змін. Вони ставили йому запитання в кімнаті з незмінно білими стінами.

Ланігану призначили відпочинок, спокій, ліки. Це, на жаль, була саме та отрута, за допомогою якої він силкувався позбутися своєї проблеми. Звичайно, доза виявилася зависокою.

Він не помер, отрута була не надто якісною. Натомість Ланіган остаточно збожеволів. Його виписали за три тижні, як типового пацієнта після типового лікування.

Зараз він походжає собі вулицями, вважаючи зміни неможливими. Він став мазохістом — його надихає нахабна правильність речей. Він став садистом — проповідує іншим божественну природу механічного порядку речей.

Чоловік повністю асимілювався із власним божевіллям чи божевіллям світу в усіх сенсах, крім єдиного. Ланіган нещасливий. Порядок і щастя — несумісні речі, яких не може примирити всесвіт.