Пісні далекої Землі

54. Прощальне слово

Я звертаюсь до тебе, Евелін, востаннє перед тим, як розпочнеться мій найдовший сон. Я ще перебуваю на Талассі, але човниковий рейс вирушить на «Магеллан» за кілька хвилин; мені більше нема чого робити — аж до прибуття на іншу планету, триста років віднині…

Мені дуже прикро на душі, бо щойно попрощався з Міріссою Леонідас, із якою мене тут зв’язувала найтепліша дружба. Як би сподобалась вона тобі! Це, мабуть, найрозумніша особа серед усіх, кого стрічав я на Талассі, і ми провели багато годин у довгих бесідах — хоч, боюсь, деякі з них більше були схожі на монологи, за які ти мене так часто критикувала…

Звісно, питала вона мене й про Бога; але, мабуть, найтоншим її запитанням було те, на яке мені так і не вдалося дати відповідь.

Невдовзі після того, як загинув її коханий брат, вона спитала: «Яке призначення має горе? Чи виконує воно якусь біологічну функцію?»

Як дивно, що я ніколи про це не замислювався всерйоз! Цілком можливо уявити собі вид розумних істот, які успішно функціонують при тому, що своїх померлих вони згадують без будь-яких емоцій — якщо згадують взагалі. Це було б аж ніяк не людське суспільство, але існувати воно могло б принаймні не гірше, ніж колись на Землі терміти чи мурашки.

А чи не є горе випадковим — навіть патологічним — побічним продуктом кохання, яке, ясна річ, дійсно виконує суттєву біологічну функцію? Ця чудернацька думка непокоїть мене. Однак саме наші емоції роблять нас людьми; чи спроможний хтось від них відмовитись, навіть усвідомлюючи, що кожне нове кохання є ще одним заручником у тих терористів-близнюків — Часу та Долі?

Ми з нею часто розмовляли про тебе, Евелін. Для неї було загадкою, чому чоловік може кохати одну тільки жінку за ціле життя та ще й після її смерті не шукати собі іншу. Якось я піддражнив її, сказавши, що подружня вірність майже так само дивна для талассіан, як і ревнощі; Мірісса відбила, що, мовляв, вони лише виграли, позбувшися того й того.

Мене кличуть: човниковий літак от-от буде відправлено. Тепер мушу назавжди попрощатися з Талассою. І твій образ теж починає блякнути. Хоч давати поради іншим я вмію непогано, зі своїм власним горем я, мабуть, переборщив, а це не сприяє збереженню пам’яті про тебе.

Таласса допомогла мені зцілитися. Тепер я вже скоріше радітиму спогадам про тебе, аніж сумуватиму, що втратив тебе.

Якийсь дивний спокій охоплює мене. Вперше за весь час мені здається, що починаю розуміти моїх давніх друзів-буддистів з їхніми концепціями Відчуження та навіть Нірвани…

А якщо я не прокинусь на Сагані-2, так тому й бути. Тут я свою справу зробив і почуваюся цілком задоволеним.