Пісні далекої Землі

37. In vino veritas

Кумар був після Мірісси найприємнішим — і найчастішим — Лореновим гостем. Всупереч своєму прізвиську, Кумар, як здавалося Лоренові, скоріш нагадував вірного собаку — чи, ліпше, дружелюбне щеня, — аніж лева. В Тарні було з десяток розпещених собак, і коли-небудь ці прастарі друзі людини, мабуть, бігатимуть і планетою Саган-2.

Лорен тепер уже знав, на який ризик наражався тоді хлопець у бурхливому морі. Їм обом пощастило, що Кумар ніколи не виходив у море без ножа, прив’язаного до ноги; до того ж він пробув під водою більше трьох хвилин, перепилюючи кабелі, в яких заплутався Лорен. На «Каліпсо» вже були певні, що вони обидва втопились.

Попри цей зв’язок, що нині з’єднував їх, Лоренові важко було підтримувати розмову з Кумаром. Адже не так багато існувало способів, якими людина могла висловити вдячність за те, що її врятували, а по своїй природі вони були настільки різні, що спільних точок зіткнення мали обмаль. Якщо він розповідав Кумарові про Землю чи корабель, то кожну деталь доводилося розтовкмачувати з гнітючою скрупульозністю; і невдовзі Лорен усвідомив, що лиш марнує час. На протилежність до своєї сестри, Кумар жив у світі безпосереднього досвіду; для нього мали значення лише події та обставини теперішнього часу на Талассі. «Як я йому заздрю! — зауважив якось Келдор. — Це істота сьогодення — не обтяжена ані думками про минуле, ані страхами перед майбутнім».

Лорен уже збирався заснути — то буде, сподівався, його остання ніч у лікарні, — коли з’явився Кумар, тріумфально несучи величезну пляшку.

— Вгадай-но!

— Не маю найменшого уявлення, — нещиро відказав Лорен.

— Перше вино цього врожаю, з Кракана. Кажуть, цьогорічне вино буде що треба.

— Звідки ти знаєшся на вині?

— У нашої родини там виноградник, посаджений ще більше ста років тому. І взагалі «Лев» — то найуславленіша марка вина в світі.

Понишпоривши, Кумар видобув дві склянки й налив у кожну по добрячій дозі. Лорен обережно сьорбнув: вино було, як на його смак, дещо солодкувате, але нетерпке й дуже приємне.

— Як ти його називаєш?

— «Краканське особливе».

— Оскільки Кракан одного разу вже мало не заподіяв мені смерть, чи варто мені знов ризикувати?

— Від цього вина тобі не треба буде навіть похмелятися.

Лорен зробив ще один, довший ковток, і незчувся, як склянка спорожніла. Але незчувся він, як вона знов була повна.

Лорен вирішив, що це чудовий спосіб провести останній вечір у клініці, й відчув, як його вдячність до Кумара розповсюджується на весь світ. Тепер навіть візит мера Уолдрон, мабуть, не здався б небажаним.

— До речі, як поживає Брант? Я вже тиждень його не бачив.

— Він ще там, на Північному, дбає про ремонт судна та веде переговори з морськими біологами. Всі буквально приголомшені цими скорпами. Але ніхто не може вирішити, що з ними робити. Чи, може, не робити нічого.

— Знаєш, я теж не можу вирішити щодо Бранта.

Кумар розсміявся:

— Не хвилюйся. У нього є дівчина на Північному острові.

— О! А Мірісса знає?

— Звичайно.

– І не заперечує?

— З якого б це побиту? Адже Брант її кохає — і завжди до неї повертається.

Лорен досить уповільнено перетравлював цю інформацію. Йому спало на думку, що він став новою змінною в і без того складному рівнянні. Чи має Мірісса ще інших коханців? А чи дійсно йому кортить про це дізнатись? І чи слід її запитати?

— Так чи інакше, — вів далі Кумар, знов наповнивши склянки, — а насправді важливим є те, що їхні генні карти було схвалено, а самі вони отримали дозвіл мати сина. Коли ж він народиться, буде вже інша справа. Тоді вони потребуватимуть одне одного. Чи не так само було на Землі?

— Подеколи, — відповів Лорен. Отже, Кумар нічого не відає, їхня з Міріссою таємниця ще не розголошена.

«Принаймні я бачитиму свого сина, — подумав Лорен, — хай хоч протягом кількох місяців. А тоді…»

На його жах, він відчув, як по щоках течуть сльози. Коли він плакав востаннє? Двісті років тому, оглядаючись на палаючу Землю…

— В чому справа? — спитав Кумар. — Згадав про свою дружину? — Його стривоженість була така непідробна, що Лорен не міг ображатися на грубу прямоту цього хлопця: він торкнувся теми, яка, за взаємною згодою, майже не згадувалась, бо не мала стосунку до цього місця й часу. Двісті років тому на Землі і триста років у майбутньому на Сагані-2 — таке його почуття не могли охопити, особливо в такому очманілому стані, як оце зараз.

— Ні, Кумаре, я не думав про… свою дружину…

— А чи… коли-небудь… розповіси їй… про Міріссу?

— Можливо. А може, й ні. Справді не відаю. Щось дуже хочу спати. Невже ми вихилили цілу пляшку? Кумаре? Кумаре!

Коли вночі до палати зазирнула доглядачка, то, стиха хихотячи, підіткнула простирадла, щоб вони не випали з ліжка.

Лорен прокинувся перший. А коли отямився, почав сміятися.

— Що такого смішного? — спитав Кумар, насилу вилізаючи з ліжка.

— Коли тобі дійсно цікаво — я подумав, чи не ревнуватиме Мірісса.

Кумар криво посміхнувся.

— Можливо, я трохи хильнув, — вимовив він, — але цілком певен, що нічого не сталось.

— Я також.

І все ж він усвідомив, що любить Кумара — не через те, що той врятував йому життя, чи навіть що був братом Мірісси, — а просто тому, що то був Кумар. Секс тут був зовсім ні до чого; сама ідея статевих стосунків між собою привела б їх навіть не в ніяковість, а до розвеселого стану. Саме так. Життя в Тарні й без того було надто складне.

— А щодо «Краканського особливого», — додав Лорен, — ти мав слушність. Ніякого похмілля. Навпаки, почуваю себе просто чудово. Чи не міг би ти надіслати пару пляшок на корабель? А ліпше — пару сотень літрів.