Пісні далекої Землі

52. Пісні далекої Землі

Настала пора прощань, пора розставань, коли розлука рівнозначна смерті. Та, попри всі сльози, що були пролиті — як на Талассі, так і на кораблі, — з’явилось також і почуття полегшення. Хоч життя вже ніколи не стане точно таким, як було, воно все-таки прийде до норми. Земляни були наче ті гості, що трохи засиділися, зловживаючи гостинністю; вже був час покидати господарів.

Тепер навіть президент Фаррадайн погоджувався з цим і вже не наполягав на втіленні своєї мрії про Міжзоряні Олімпійські ігри. Дещо втішений він був тим, що морозильне обладнання переправили з Мангрової бухти на Північний острів, де — саме вчасно до ігор — буде змонтовано перший на Талассі каток. Чи будуть тоді ж готові ковзанярі — то була вже інша справа, але чимало юних талассіан годинами недовірливо вдивлялись у записи виступів найвидатніших спортсменів минулого.

Тим часом всі погоджувалися, що слід улаштувати якусь прощальну церемонію, аби відзначити відліт «Магеллана». На жаль, не було згоди щодо того, як це зробити. Відбулись численні приватні вечірки, що позначалися помітними фізичними та душевними перевантаженнями всіх учасників, — але досі жодного офіційного заходу.

Мер Уолдрон, заявляючи про пріоритет Тарни, вважала, що церемонію слід улаштувати біля Першої Висадки. Едгар Фаррадайн, зі свого боку, твердив, що хоч президентський палац не гумовий, все ж це ліпше місце. Якийсь дотепник запропонував як компромісне рішення Кракан, вказуючи на те, що його славетні виноградники якнайкраще підходять для прощальних тостів. Ця суперечка ще тривала, коли ініціативу тихо-мирно перехопила Талассіанська теле-радіо-корпорація — одна з найзаповзятливіших бюрократичних структур на планеті.

Прощальний концерт повинен запам’ятатися й багатократно відтворюватись для прийдешніх поколінь. Ніяких відео, щоб відвертали увагу, — лише музика і невеличка розповідь. Перерито було всю музичну спадщину останніх двох тисячоріч, аби не тільки згадати минуле, а й дати надію на майбутнє. То було поєднання Реквієму з Колисковою.

Ще й досі здавалося чудом, як удавалось композиторам — після того, як їхнє мистецтво досягло технологічної досконалості, — ще знаходити щось нове й творити. Минуло вже дві тисячі років, як електроніка передала їм у повне розпорядження буквально всі чутні для людського вуха звуки, після чого вважалося, що можливості дальшої творчості вичерпано.

Дійсно, майже століття по тому в музиці панували якісь цвірінькання, гуготіння чи електроімітації відрижок, і лише потім композитори змогли оволодіти тепер уже справді безмежними можливостями й у черговий раз успішно довели, що технологію з мистецтвом цілком можна поєднати. Ніхто, щоправда, не спромігся перевершити Бетховена чи Баха, але дехто до них зумів наблизитись.

Для сучасних та майбутніх слухачів цей концерт був згадкою про незнане — бо йшлося про звуки, які належали тільки самій Землі. Неквапливий бій могутніх дзвонів, що піднімався, наче невидимий дим, вгору від шпилів стародавніх соборів; співи терплячих човнярів — давно забутими мовами — на шляху до рідного берега, коли важко веслувати проти відпливу в останніх променях Сонця перед заходом; маршові пісні армій, з якими йшли вони у битви, позбавлені вже Часом усього болю й лиха; злиті воєдино десять мільйонів голосів, коли жителі найбільших людських міст шепочуть щось, пробуджуючись на світанку; холодний танець ранкової зорі над безкраїми просторами арктичних льодів; ревіння потужних моторів машин, які поспішають автострадою вгору, до зірок… Усе це чули слухачі в музиці того вечірнього концерту — пісні далекої Землі, пронесені крізь світлові роки…

Для заключного номера програми було обрано останній великий твір у симфонічному жанрі. Написаний вже після того, як Таласса втратила зв’язок з Землею, він був зовсім невідомий для аудиторії. Однак його океанічна тема якнайбільше підходила до цього випадку, а його вплив на слухачів перевершив усе, про що давно померлий композитор міг тільки мріяти.

«…Коли, майже тридцять років тому, я писав «Плач за Атлантидою», в моїй уяві не виникали конкретні образи; мене вабили лише емоційні реакції, а не картини дійсності; я хотів, щоб ця музика передала почуття смутку з нальотом таємниці — почуття непоправної втрати. Я не намагався змалювати звуками картину зруйнованих міст, по яких плавають зграї риб. Але нині всякий раз, коли — як подумки оце зараз — слухаю своє «Lento Lugube», виникає щось дивне…

Цей розділ починається тактом 136, коли послідовний ряд акордів, які звучать дедалі нижче аж до найнижчого органного регістра, вперше стрічається з арією для сопрано без слів, яка, навпаки, піднімається з низів дедалі вище… Вам, звичайно, відомо, що в основі цієї моєї теми лежали пісні велетенських китів — тих могутніх морських менестрелів, з якими ми помирилися пізно, надто пізно… А присвятив я цей твір Ользі Кондрашиній, і тільки вона здатна була співати ті пасажі без електронного супроводу…

Так от, коли починається вокальний ряд, мені ввижається щось реально існуюче. Ніби я стою посеред якогось величезного міського майдану — за розмірами майже такого, як площі Святого Марка чи Святого Петра. Будівлі ж навкруг усі стоять напівзруйновані, наче давньогрецькі хмари, а повалені статуї вкриті, немов запоною, морськими водоростями, чиї віти повільно колишуться туди-сюди. І все це частково занурене в густий мул.

Спочатку здається, що майдан порожній; аж ось помічаю щось… химерне. Не питайте, чому це завжди виникає несподівано, буцімто бачу все це вперше…

Посеред майдану випинається невисокий горб, а від нього розходяться радіальні лінії. Може, це зруйновані стіни, напівзанурені в мул. Але щось тут не в’яжеться; і тоді бачу, що цей горб… пульсує.

А наступної миті я вже бачу витріщені на мене два величезних немигтючих ока.

Оце й усе: нічого не стається. Нічого й не сталося тут протягом шести тисяч років — після тієї ночі, коли перешийок було прорвано і повз геркулесові стовпи ринуло море.

Це «Ленто» — моя улюблена частина, але я не міг закінчити симфонію в такій трагічній, безнадійній тональності. Звідси фінал — «Воскресіння».

Я знаю, звичайно, що платонівська Атлантида ніколи не існувала. І саме з цієї причини не може загинути. Вона назавжди залишиться ідеалом, мрією про досконалість, метою, яка ще надихатиме людину в усі прийдешні віки. Ось чому симфонія завершується тріумфальним маршем у майбутнє.

Я знаю, що існує популярне тлумачення цього маршу — мовляв, це виходить із Хвиль Нова Атлантида. Вважаю таке тлумачення надто буквальним: для мене Фінал є відображенням завоювання космосу. Та коли тільки я почув і зафіксував цю завершальну тему, то вже місяцями не міг ніяк від неї здихатися. Ці кляті п’ятнадцять нот били молотом в моєму мозку день і ніч…

Нині мій «Плач» живе своїм власним життям, зовсім окремо від мене. І навіть коли Землі не стане, він мчатиме до туманності Андромеди від передавача дальнього космічного зв’язку потужністю п’ять тисяч мегаватів, розташованого в Кратері Ціолковського.

І коли-небудь — через багато століть чи тисячоліть — його приймуть і зрозуміють».

З «Усних мемуарів» Сергія Ді П’єтро (3411–3509).