Пісні далекої Землі

19. Крихітка Поллі

– І все ж, Лорене, не можу повірити, — сказав Брант Фальконер. — Невже справді ти ніколи не плавав у човні? Або на судні?

— Пригадую, начебто гріб одним веслом у надувному гумовому човнику через якийсь ставочок. То було, здається, коли мав десь п’ять років.

— Тоді насолода тобі гарантується. На морі жодної хвильки, що може розладнати твій ніжний шлунок. Може, навіть переконаємо тебе попірнати з нами.

— Ні, дякую, досить мені того, що я ризикнув поплавати на човні. І з власного досвіду я знаю: коли інші працюють, не слід їм заважати.

Брант мав слушність: він дійсно почав відчувати насолоду, коли гідрореактивні двигуни майже безшумно вивели їхній невеличкий тримаран до рифів. Однак першої миті, коли він сів у човен і побачив, як даленіє безпечна земна твердь, то мало не запанікував.

Тільки почуття гумору врятувало його тоді від того, щоб не стати посміховищем. Він пролетів п’ятдесят світлових років — найдовшу відстань, яку будь-коли подолала людина, — щоб дістатися сюди. І от зараз його непокоять якихось кількасот метрів до найближчого берега?!

Та й не годилося ж отак узяти й відмовитись, коли тобі кинуто виклик. Лежачи в невимушеній позі на кормі й спостерігаючи Фальконера за кермом (звідки в нього цей білий рубець через усі плечі? — о, так, він згадував щось про якусь аварію мікрольота…), він намагався вгадати, що зараз діється в душі цього талассіанина.

Важко було б повірити, що будь-яке людське суспільство, хай навіть найосвіченіше та найтолерантніше, може бути зовсім позбавлене ревнощів чи почуття сексуального власництва в тій або іншій формі. Втім, поки що — на жаль! — Брант не мав особливих причин ревнувати.

Лорен не був певен, чи перекинувся з Міріссою більше ніж сотнею слів, і то здебільшого в товаристві її чоловіка. Поправка: на Талассі терміни «чоловік» та «дружина» не вживалися до народження першої дитини. Коли народжувався хлопчик, тоді мати звичайно — хоч і не обов’язково — приймала прізвище батька. Якщо ж першою народжувалася дівчинка, обидві зберігали материне прізвище — принаймні до народження другої й останньої дитини.

Не багато було таких речей, які б шокували талассіан. Однією з них була жорстокість, особливо до дітей. А ще одною була третя вагітність у цьому світі, де площа суходолу складала лише двадцять тисяч квадратних кілометрів.

Дитяча смертність була настільки низька, що вистачало народити близнюків, щоб підтримувати потрібну кількість населення. За всю історію Таласси пригадувався лише один відомий випадок, коли на сім’ю випало таке щастя (чи біда) — двічі по п’ятеро близнят. Хоч бідну матір навряд чи можна було за це ганити, пам’ять про неї оточував нині такий же ореол витонченої розпусності, як колись Лукрецію Борджіа, Мессаліну чи Фаустіну.

Треба бути дуже, дуже обережним, сказав собі Лорен. Що Мірісса вважала його привабливим, він уже знав. Міг прочитати це в тоні її голосу та у виразі обличчя. Та ще сильнішим доказом були випадкові дотики рук чи тіл, які тривали довше ніж треба.

Обоє вони розуміли, що це тільки справа часу. І Брант розумів теж, цього Лорен був певен. Однак, незважаючи на деяке між ними напруження, вони все ще поводилися досить дружньо.

Легка пульсація двигунів завмерла, й човен донесло до наміченої зупинки біля великого скляного бакена, що злегка погойдувався у воді.

— Отаке маємо джерело енергії, — пояснив Брант. — Потребуємо лише двісті ватів, і тому нам вистачає сонячних батарей. Це й одна з переваг прісноводних морів. Ваші океани на Землі були надто солоні — пожирали, мабуть, кіловати за кіловатами.

— Ну що, дядечку, не передумав? — усміхнувся Кумар.

Лорен похитав головою. Хоч попервах це «дядечко» його дуже здивувало, тепер він уже майже звик до цього універсального звернення, що його вживали молодші талассіани. І було навіть приємно відчути, що ти раптом здобув десятки небожів та племінниць.

— Ні, дякую. Я краще залишусь тут і спостерігатиму за вами крізь підводне вікно — на випадок, як вас з’їдять акули.

— Акули! — мрійно вимовив Кумар. — Чудові, дивовижні істоти — от нам би їх сюди хоч небагато. Пірнати стало б набагато цікавіше.

З суто інженерним інтересом дивився Лорен, як Брант і Кумар надягали свої знаряддя. Порівняно з тим костюмом, який потрібен був у космосі, цей був напрочуд простий, а балон стисненого газу — взагалі мініатюрний, бо легко розміщувався на долоні.

— А оцей кисневий балон, — зауважив Лорен, — гадаю, його вистачить лише на пару хвилин.

Брант з Кумаром поглянули на нього докірливо.

— Кисневий! — пирхнув Брант. — Та кисень же глибше двадцяти метрів — то отрута. В цій пляшечці маємо повітря — і то лише аварійний запас, його вистачає на чверть години.

Він показав на якусь зяброподібну штуковину, яку Кумар вже мав на собі, у наспинному ранці.

— Весь потрібний кисень уже є розчинений у морській воді, і треба лише його звідти видобути. Але це потребує енергії, тож беремо з собою генератор, що забезпечує роботу помп та фільтрів. З цим пристроєм я можу, як побажаю, цілий тиждень перебувати під водою.

Постукавши по дисплею комп’ютера, що світився зеленим на його лівому зап’ястку, Брант додав:

— А це дає мені весь обсяг необхідної інформації — глибину, стан генератора, час до підняття, сигналізує про декомпресійні зупинки…

Лорен ризикнув поставити ще одне наївне запитання:

— Чому ти надяг маску, а Кумар — ні?

— Я теж, — Кумар гмикнув. — Подивись уважніше.

— О… бачу. Надто вона непомітна.

— Але клопоту з нею задосить, — зауважив Брант, — якщо тільки ти буквально не живеш у воді, як оце Кумар. Я колись теж був спробував таку контактну плівку, але потім мені довго боліли очі. Тож залишаюсь вірним добрій старій масці — від неї клопоту значно менше. Готовий?

— Готовий, капітане.

Вони одночасно перевалилися через різні борти, причім їхні рухи були настільки синхронні, що човен ледве хитнуло. Крізь товсту скляну панель у кільовій частині човна Лорен бачив, як вони без видимих зусиль планерували вниз до підніжжя рифу. Туди, Лорен це знав, було понад двадцять метрів, але здавалося, що значно менше.

Інструменти та дріт були туди спущені заздалегідь, і двоє нурців одразу стали до роботи, ремонтуючи розірвані грати. Час від часу вони обмінювались якимись загадковими односкладовими словами, та здебільшого працювали в цілковитій тиші. Кожен знав свою роботу — і свого партнера — настільки добре, що розмовляти не було потреби.

Для Лорена час пролетів дуже швидко; він мав відчуття, що вдивляється в якийсь інший світ. Втім, так і було. Хоч йому безліч разів доводилося бачити відеозйомки, зроблені в земних океанах, майже все живе, що рухалося перед ним тепер, було зовсім незнайоме. Тут були якісь диски, що оберталися, та пульсуючі холодці, хвилеподібні килимки та штопороподібні спіралі, — але майже не було істот, які можна було б хоч у найсміливішім льоті уяви назвати справжніми рибами. Одного разу, щоправда, на самому краї свого поля зору він угледів швидко зниклу торпедоподібну рибину, яку розпізнав майже напевне. Якщо він не помилився, то вони з нею обоє були вигнанцями з Землі.

Він подумав, що Брант з Кумаром про нього вже забули, коли зненацька вони озвалися через підводний переговорний пристрій:

— Піднімаємось. Зустрінемося за двадцять хвилин. Все гаразд?

— Чудово, — відказав Лорен. — Чи не земна то була риба, яку я оце щойно помітив?

— Не бачив її.

— Дядечко має слушність, Бранте: хвилин п’ять тому тут пропливала здоровезна, на двадцять кіло, форельмутант. Твоя зварювальна дуга відігнала її геть.

Вони вже залишили морське дно й довільно піднімалися вздовж граціозно вигнутого якірного ланцюга. Десь за п’ять метрів під поверхнею зупинились.

— Оце — найнудніша частина всякого пірнання, — сказав Брант. — Тут нам доводиться чекати цілих п’ятнадцять хвилин. Прошу другий канал… дякую… але ж не так голосно!

Музику для супроводження декомпресії підбирав, мабуть, Кумар: її нервозні ритми навряд чи пасували до вмиротвореного підводного життя. Лорен від душі радів, що він не з ними, і з задоволенням відключив свій плейєр, тільки-но нурці знов почали підйом.

— Непогано попрацювали ми зранку, — сказав Брант, видершися на борт. — Напруга й сила струму в нормі, отже, можемо їхати додому.

Вони подякували Лоренові за те, що він допоміг їм, хоч і невміло, скинути їхнє спорядження. Обидва стомилися й охололи, але швидко повернулися до норми, випивши декілька чашок гарячого солодкого напою, що його талассіани називали чаєм, хоч він був дуже мало схожий на будь-який земний напій під такою ж назвою.

Кумар запустив двигуни, й човен рушив, між тим як Брант порпався в купі знаряддя на дні човна, де відшукав якусь яскраву коробочку.

— Ні, дякую, — відмовився Лорен від слабонаркотичної таблетки, яку йому запропонував Брант. — Не хочу набувати тутешніх звичок, яких потім буде важко позбутися.

Ледве вимовивши це, він пожалкував, що міг образити Бранта цією відмовою, викликаною, мабуть, якимсь імпульсом підсвідомості чи, може, відчуттям вини. Та Брант, здається, не побачив у цьому якогось глибшого сенсу, бо ліг на спину, зчепивши руки за головою, і втупився в безхмарне небо.

— Можна вдень побачити «Магеллана», — сказав Лорен, поспішаючи змінити тему, — якщо точно знаєш, куди дивитись. Але сам я ще не пробував.

— А от Мірісса пробувала, й частенько, — вигукнув Кумар. — І показала мені, як це робиться. Слід лише довідатися в Астромережі про час його прольоту, а тоді вийти надвір і лягти горілиць. І прямо над собою побачиш — він як яскрава зірка і, здається, не рухається зовсім. Та як відірвеш погляд бодай на секунду — все, ти його загубив.

Несподівано Кумар зменшив оберти, а за кілька хвилин зовсім зупинив човен. Лорен подивився навколо, щоб зорієнтуватись, та, на його подив, до Тарни було ще щонайменше з кілометр. Поблизу гойдався у воді буй з великою літерою П та червоним прапорцем.

— Чому ми зупинились? — запитав Лорен.

Кумар лише всміхнувся й заходився спорожнювати якесь відерце, що стояло під бортом. На щастя, досі воно було герметично закрите: його вміст підозріло нагадував кров, але смердів значно гірше. Лорен відсунувся настільки, скільки дозволяли габарити човна.

— Це він викликає давню подругу, — ніжно промовив Брант. — Сиди тихенько, не роби ніякого галасу. Вона вкрай нервова.

«Вона? — подумав здивовано Лорен. — Що тут коїться?»

Протягом принаймні п’яти хвилин зовсім нічого не відбувалося; Лорен не повірив би раніше, що Кумар так довго може зберігати нерухомість. Потім помітив, як за кілька метрів від човна, під самою поверхнею води, з’явилась якась темна заокруглена смуга. Простеживши за нею, втямив, що вона утворює коло, в центрі якого лишаються вони.

Одночасно він усвідомив, що Брант з Кумаром стежать не за цією смугою, а за ним. «Виходить, хочуть мене приголомшити якимсь сюрпризом, — сказав він до себе. — Що ж, побачимо, як це вам вдасться…»

Навіть діставши таке попередження, Лорен змушений був мобілізувати всю свою силу волі, щоб не зойкнути від жаху, коли з моря піднялась стіна, як йому здалося, блискучо, ні, гнильно-рожевої плоті. Вона піднялась, струшуючи краплі, майже на пів зросту людини, утворивши навколо них суцільну огорожу. А на завершення страхіть її верх було майже весь покрито зміями, які корчились, виблискуючи яскраво-червоними та синіми кольорами.

Велетенський, озброєний мацаками рот піднявся з морської глибини й, здавалось, от-от поглине їх…

Однак насправді ніяка небезпека, очевидно, їм не загрожувала: про це свідчили веселі вирази облич Бранта й Кумара.

— Що це, ради Господа Бога… Тобто Кракана? — прошепотів він, тамуючи тремтіння в голосі.

— Реакція в тебе була що треба, — захоплено мовив Брант. — Дехто при цьому ховається на дні човна. Це Поллі — вид поліпа. Крихітка Поллі. Колоніальна безхребетна тварина — мільярди клітин з вузькою спеціалізацією, але чіткою взаємодією. Ви на Землі мали дуже подібних та, гадаю, не таких великих.

— Напевне не таких, — підтвердив Лорен. — А, якщо можна спитати, яким чином ми звідси виберемось?

Брант кивнув Кумарові, й той запустив двигуни на повну потужність. З дивною для такого монстра швидкістю жива стіна навколо них знов занурилася в море, лишивши на поверхні тільки маслянисті брижі.

– Її відстрашує вібрація, — пояснив Брант. — Подивись крізь скло — тепер побачиш усього звіра.

Під ними відступало до морського дна щось, схоже на стовбур дерева діаметром з десяток метрів. Тепер Лорен зрозумів, що «змії», які на його очах корчились у повітрі, були всього-навсього тонкими мацаками; тепер, повернувшись до своєї стихії, вони знов невагомо колихалися, шукаючи у воді чогось — чи когось — їстівного.

«Яке чудовисько!» — він зітхнув, уперше за багато хвилин розслабившись. Тепле відчуття гордості — ба навіть п’янкої веселості — охопило його. Він витримав черговий іспит, завоював схвалення Бранта й Кумара та сприйняв це з вдячністю.

— А чи ця тварюка… небезпечна? — спитав.

— Звичайно, ось чому тут є попереджувальний буй.

— Відверто кажучи, я був би ладен убити її.

— Навіщо? — Брант був щиро шокований. — Хіба від неї якась шкода?

— Ну… така величезна істота, напевно, з’їдає силу силенну риби.

— Так, але тільки талассіанської — не тієї, яку їмо ми. І ось іще цікава річ. Ми довго не могли второпати, яким чином вона примушує риб — хай навіть найдурніших — плисти їй в утробу. І зрештою відкрили, що вона виділяє якусь хімічну приманку, і саме це спонукало нас подумати про електричні пастки. Що нагадує мені…

Брант потягнувся за комсетом — приладом зв’язку:

— Тарна-Три викликає Тарну-Автозапис. Говорить Брант. Ми налагодили грати. Все функціонує нормально. Підтверджувати нема потреби. Кінець повідомлення.

Але, на загальний подив, надійшла негайна відповідь — до того ж, знайомим голосом:

— Привіт, Бранте, докторе Лоренсон. Я рада почути вас. І маю для вас теж цікаве повідомлення. Бажаєте почути?

— Авжеж, пані мер, — відгукнувся Брант, весело переморгнувшись із Лореном. — Слухаємо.

— Центральні Архіви відкопали дещо дивне. Все це вже було раніше. Двісті п’ятдесят років тому наші предки намагалися спорудити риф від Північного острова шляхом електростатичного осадження — технологія, що себе добре зарекомендувала на Землі. Так от, через кілька тижнів підводні кабелі були розірвані — а частково вкрадені! Розслідування не велося, бо експеримент однаково виявився невдалим: надто мало розчинених у воді мінеральних солей. Ось тобі й маєш — в цьому вже не звинуватиш Охоронців Середовища. Їх-бо тієї пори не було взагалі.

На Брантовому обличчі з’явився такий приголомшений вираз, що Лорен вибухнув реготом.

– І ти ще намагався здивувати мене! — вигукнув він. — Що ж, ти справді довів, що в морі існують такі речі, про які я й не підозрював. Але тепер виявляється, що навіть ти сам теж де про що не підозрював.