20. Ідилія

Для тарнійців то була надто дивна річ, і вони удавали, що не вірять йому:

— То ніколи не плавав човном, а тепер, виявляється, не вмієш їздити велосипедом!

— Тобі має бути соромно, — докоряла йому Мірісса з вогником в очах. — Найефективніший з усіх відомих засобів пересування — а ти навіть ніколи не пробував його!

— В космічних кораблях від нього мало користі, а у великих містах — чимало ризику, — відпарирував Лорен. — Та й хіба важко навчитися?

Втім, невдовзі він мав нагоду переконатися, що навчитися таки важкенько: їзда на велосипеді була не така легка справа, як виглядало. Хоча треба було мати справжній талант, аби впасти з цієї машини з малими колесами і з низьким центром ваги, йому це вдалося декілька разів, і взагалі його перші спроби були суцільною невдачею. Він би вже й покинув ці спроби, коли б не запевнення Мірісси, що це — найкращий спосіб відкрити для себе острів, і не його власні надії, що це — найкращий спосіб відкрити для себе Міріссу.

Секрет, як він усвідомив після ще кількох падінь, полягав у тому, щоб узагалі знехтувати цю проблему, поклавшись лише на рефлекси власного тіла. То було досить логічне рішення: якщо розмірковувати над кожним кроком, то й звичайне ходіння стане неможливе. Розумом Лорен це сприйняв, але минув іще деякий час, доки він зміг довіряти інстинктам. А подолавши цю перешкоду, швидко навчився їздити. І нарешті, як і сподівався, Мірісса запропонувала показати йому найвіддаленіші стежки свого острова.

Було б легко повірити, що вони — єдині двоє людей на весь світ, хоч від ближчої оселі не могло бути більше п’яти кілометрів. Проїздили вони, звичайно, значно більшу відстань, але вузьку велосипедну доріжку було прокладено так, щоб шлях виявився наймальовничішим, а це водночас означало, що й найдовшим. Хоч Лоренові не становило труднощів миттю визначити координати за допомогою свого комсета, він не став цього робити. Було цікаво удавати, що ти заблукав.

Міріссі було б приємніше, якби він не брав із собою цього приладу взагалі.

— Навіщо він тобі? — спитала вона, показуючи на всіяну кнопками стрічку, що оперезувала його ліве передпліччя. — Часом буває так приємно втекти від людей.

— Згоден, але корабельні правила дуже суворі. Якщо капітанові Бею я раптом знадоблюсь і не відповім…

— Ну то що буде? Він тебе закує в кайдани?

— Волів би краще це, ніж вислуховувати від нього неминучу лекцію. В усякому разі, я переключив прилад на режим сну. І якщо корабельний пульт мій сон проігнорує, то це означатиме якусь справді надзвичайну ситуацію, і мені слід буде негайно встановити зв’язок.

Як і більшість землян за останню тисячу років чи навіть довше, Лорен почувався б набагато щасливішим, опинившися голим і босим, аніж без комсета. Історія Землі була виповнена жахливими історіями безтурботних чи необачних людей, які гинули — нерідко в метрах від порятунку — тільки через те, що не могли натиснути червону кнопку «Аварія».

Велосипедну стежку було прокладено явно для легких, а не важких засобів пересування. Завширшки вона була менше метра, і спочатку недосвідченому Лорену здавалося, неначе він їде по натягнутому канату. Щоб не впасти, він змушений був зосередити всю увагу на спині Мірісси, що само по собі була справа невдячна. Та після перших кількох кілометрів він уже набрався впевненості й зміг милуватися також іншими краєвидами. Якщо зустрічали когось, хто їхав у протилежному напрямку, велосипедисти мусили спішуватись, бо перспектива зіткнення за швидкості п’ятдесят чи більше кілометрів на годину була надто жахлива, щоб ризикувати. Та й повертатися додому з рештками зламаних велосипедів було б надто довго…

Майже весь час вони їхали мовчки, лиш інколи тишу порушувала Мірісса, показуючи якесь незвичайне дерево чи напрочуд красивий ландшафт. Тиша взагалі була щось таке, чого Лорен досі ніколи не знав: на Землі його завжди оточували звуки, а корабельне життя було суцільною симфонією заспокійливих механічних шумів з епізодичними несамовитими сигналами тривоги.

Тут дерева оточували їх невидимою безлунною ковдрою, так що кожне слово неначе всмоктувалось тишею одразу, як вимовлялось. Спершу така новизна вражень приносила насолоду, та тепер Лорен уже прагнув чогось, аби заповнити акустичний вакуум. Він мало не піддався спокусі включити якусь фонову музику із свого комсета, але мав певність, що Мірісса це не схвалить.

Тож його чимало здивувало, коли він почув з-за дерев спереду вже знайомі йому ритми талассіанського танцю. Оскільки вузька доріжка рідко йшла навпростець більше ніж двісті чи триста метрів, він не міг побачити джерело звуків раніш, аніж, зробивши крутий поворот по дузі, вони не опинились віч-на-віч з музично-механічним роботом, який займав всю ширину доріжки й повільно, із швидкістю пішохода, насувався на них. Своїм виглядом він нагадував самохідний трактор. Коли вони спішились, пропускаючи його, Лорен зрозумів, що то автоматична шляхо-ремонтна машина. Адже він бачив чимало нерівностей та навіть вибоїн і замислювався, коли ж нарешті адміністрація Південного острова спроможеться усунути ці неподобства.

— А музика навіщо? — спитав він. — Це ж не той тип машини, щоб могла її оцінити.

Ледь вимовивши цей жарт, він почув, як робот строго до нього звертається: «Прошу не їздити дорогою на відстані менше ста метрів од мене, бо поверхня ще не затверділа. Дякую».

Мірісса засміялась, побачивши його здивовану фізіономію:

— Аякже, маєш слушність: машина не дуже-то розумна. Музика — це попередження для водіїв.

— Може, якась сирена була б ефективніша?

— Так, але то було б надто… неприязно!

Вони звели свої велосипеди з дороги й перечекали, поки повз них повільно рухалась низка з’єднаних разом резервуарів, блоків керування та шляхоукладачів. Лорен не міг утриматися, щоб не помацати тільки-но відпрасовану поверхню: вона була тепла і м’якувата, а на око волога, хоч на дотик ідеально суха. Та не минуло й хвилини, як вона затверділа, наче камінь; Лорен помітив слабкий відбиток свого пальця й, криво посміхнувшись, подумав: «Я залишив свій слід на Талассі… аж поки робот пройде цим шляхом знов».

Тепер стежка йшла вгору, і Лорен відчув, що забуті досі м’язи в стегнах та литках нагадують про своє існування. Не завадило б трохи допоміжної енергії, але електричні моделі велосипеда Мірісса із зневагою відхилила, як такі, що сприяють розніженості. Вона ні на йоту не зменшила швидкості, тож Лоренові нічого не залишалось, як дихати глибше та не відставати від неї.

А що за ледь чутний рев долинав спереду? Навряд чи хто випробує ракетні двигуни в глибині Південного острова! Та звук дедалі гучнішав у міру наближення, і Лорен зумів розпізнати його джерело лише за мить до того, як воно само з’явилось перед їхні очі.

За земними масштабами, цей водоспад був не надто великий — десь метрів сто заввишки та двадцять завширшки. Невеликий металевий місток, що виблискував у бризках, було перекинуто через озерце з киплячою піною, куди падала вода.

На Лоренову радість, Мірісса зупинилась і з хитринкою в очах запитала:

— Ти не помічаєш нічого… особливого? — і показала вперед.

— В якому розумінні? — перепитав Лорен, шукаючи ключ для відповіді. Але бачив лише неозорий ландшафт дерев та іншої рослинності, серед якого звивалась стежка, зникаючи десь по той бік водоспаду.

— Дерева… та дерева ж!

— Що з ними? Адже я не ботанік.

— Я також, але це так очевидно. Тільки подивись на них.

Він подивився, ще спантеличений. І раптом уторопав, бо ж дерево — це інженерний витвір природи, а він же є інженер.

По той бік водоспаду попрацював якийсь інший проектувальник. Хоч він не міг назвати жодного дерева, серед яких стояв, вони здавалися йому знайомі, й він був певен, що вони родом із Землі… Авжеж, ото, напевно, дуб, а десь, дуже давно, він бачив красиві жовті квіти на отаких низькорослих кущах.

За мостом же був інший світ. Дерева — а чи справді то дерева? — здавалися грубими й недоробленими. Декотрі з них мали коротенькі, діжкоподібні стовбури, з яких випиналися по кілька колючих гілок; інші нагадували велетенські кістляві пальці з якимись щетинистими віночками в суглобах; ще інші були начебто гігантські папороті. І ніяких квітів…

— Тепер розумію. Там — власне талассіанська рослинність.

— Так, усього після кількох мільйонів років, як вийшла з води. Ми називаємо це Великим Вододілом. Але це схоже на двобій між двома арміями, коли не, відомо, на чиєму боці буде перемога. Та, скоріш за все, переможця не буде, й нічого тут не вдієш! Земні рослини еволюційно передовіші, але тубільні краще пристосовані до хімічного середовища. Час від часу одна зі сторін вторгається на чужу територію, і тоді втручаємося ми, поки ще окупант не захопив собі там плацдарм.

«Як дивно, — думав Лорен, коли вони вели свої велосипеди через місток. — Уперше з того часу, як потрапив на Талассу, я відчуваю, що справді перебуваю у чужому світі…»

Такі самі незграбні дерева та грубі папороті, можливо, були сировиною для пластів вугілля, яке стало енергетичним фундаментом для Промислової Революції — і вчасно, щоб урятувати людство. Він не здивувався б навіть, побачивши, як із заростей вихоплюється розлючений динозавр; втім, згадав, ці жахливі ящери мали з’явитися лише за сто мільйонів років після того, як була епоха розквіту подібних рослин на Землі…

Вони якраз ізнов сідлали велосипеди, коли Лорен скрикнув:

— Кракан і прокляття!

— Що сталось?

Лорен осів на м’яку купину гнучкого моху.

— Судома, — промимрив він крізь стиснуті зуби, вхопившись за свої напружені литкові м’язи.

— Дозволь мені, — сказала Мірісса стурбованим, але впевненим голосом. Під її приємними, хоча й дещо невмілими рухами судома поступово вщухла.

— Дякую, — промовив Лорен через деякий час. — Тепер набагато краще. Але не припиняй, прошу тебе.

— А ти справді думав, що я припиню? — прошепотіла вона.

І тоді, на межі двох світів, вони злилися в одне ціле.

Загрузка...