Пісні далекої Землі

34. Корабельна Мережа Зв’язку

«Чи не дивно, — думав Оуен Флетчер, — що мене звуть так само, як одного з найславетніших бунтівників за всі часи? А може, я його нащадок? Скільки ж це — ага, більше двох тисяч років минуло, як вони висадились на острів Піткерн; це буде… скажімо, десь із сотню поколінь…»

Флетчер наївно пишався своєю здатністю лічити про себе, що, хоч і було елементарним, дивувало й справляло враження на багатьох. Адже за багато століть люди звикли натискати кнопки, коли мали додавати два до двох. Він знав напам’ять деякі логарифми та арифметичні константи, що неабияк допомагало йому робити підрахунки, і це страшенно вражало тих, хто не знав, як це робиться. Зрозуміло, що, виступаючи на людях, він брав лише ті приклади, з якими міг упоратись, і до того ж дуже рідко комусь спадало на думку перевіряти його рішення…

Сто поколінь — то значить два в сотому ступені предків. Логарифм двійки — то кома-три-нуль-один-нуль, тобто логарифм усього числа буде тридцять кома один… Боже праведний! Це ж виходить скільки нулів — мільйон мільйонів мільйонів мільйонів мільйонів людей! Щось тут не так — адже стільки народу не жило на Землі за всю ЇЇ історію… ага, я ж припустив, що мої предки ніколи не схрещувались між собою… а людське родовідне дерево, певно, безнадійно перекручене… в усякому разі, після ста поколінь усі люди мають бути поріднені з усіма… я ніколи не зможу цього довести, але той Флетчер напевно був мій предок… і не одноразовий.

«Все це вельми цікаво, — думав він, вимикаючи дисплей, з екрана якого зникли образи минулого. — Але ж я не бунтівник. Я… я… просто подав петицію з досконало обґрунтованим проханням. Карл, Ранжіт, Боб — усі погодились… Вернер іще вагається, але нас не викаже. Як же хотілося б мати змогу поговорити з іншими сабрами, розповісти їм про цей чудовий світ, який ми виявили, поки вони сплять.

А тим часом мушу відповісти капітанові…»

Капітана Бея помітно тривожив той факт, що він змушений займатися цією життєво важливою справою, не відаючи, хто — чи скільки — з-поміж його офіцерів чи екіпажу звертався до нього, користуючись анонімністю Корабельної Мережі Зв’язку. Не існувало жодної можливості простежити, звідки надходили ці сигнали, бо конфіденційність закладено було в самий їхній задум ще тими геніями давноминулих часів, які конструювали «Магеллан» і передбачили в ньому, зокрема, цей стабілізуючий соціальні стосунки механізм. На всяк випадок він підняв питання про можливість вистежування перед своїм головним інженером з комунікаційних систем, але старший офіцер Роклін був цим настільки шокований, що навіть обговорювати не став.

І тепер він приречений пильно вдивлятися в обличчя своїх підлеглих, помічати зміни в їхньому виразі, вслуховуватись у модуляції голосів — і при тому робити вигляд, ніби нічого не сталось. Може, й дійсно нічого ще не сталось і його побоювання перебільшені? Але його лякало те, що зерно вже посіяно й воно проросте й ростиме далі з кожним днем перебування корабля на орбіті навколо Таласси.

Його перше повідомлення про одержання заяви, яке склав після консультацій з Малиною та Келдором, було досить ввічливе:

«Від: КАПІТАНА

До: АНОНІМА

У відповідь на ваше повідомлення без дати, сповіщаю, що не маю заперечень проти обговорення поставлених питань або через Корабельну Мережу, або офіційно на Корабельній Раді».

Насправді ж заперечення він мав, і до того ж вагомі: майже половину свого дорослого життя готувався саме для цієї відповідальної мети — переправити мільйон людських істот крізь сто двадцять п’ять світлових років космічного простору. То була його місія, і якби слово «священна» щось для нього значило, саме такою він би цю місію назвав. І ніщо не могло б змусити його відхилитись од цього курсу — хіба що якесь катастрофічне ушкодження корабля чи малоймовірне відкриття, що сонце Сагана-2 от-от перетвориться на нову.

Між тим, існувала одна очевидна лінія поведінки. Мабуть, його команда — подібно до людей капітана Блая! — деморалізована чи принаймні розслабилась. От і ремонт морозильної фабрики після незначної шкоди, завданої хвилями цунамі, забрав часу вдвічі більше запланованого, й це вже нікого не дивувало. Самий темп корабельного життя вповільнювався; так, настав якраз час ляснути батогом.

— Джоано, — звернувся він до своєї секретарки, яка перебувала за тридцять тисяч кілометрів нижче, — я хочу мати останнє зведення з монтажу щита. І передай капітанові Малині, що хочу обговорити з ним графік підйому.

Чи зможуть вони піднімати більше однієї «сніжинки» на добу, він не знав. Але спробувати слід.