Ловці думок

Допомога Арніки

Ештон сидів перед Джоновим будинком та співав пісню подорожнього. Знав, що часу обмаль, але іноді в житті настають такі моменти, коли час має поступитися бажанню.

Арніка сіла навпроти. Вона обхопила руками коліна й слухала спів, похитуючи головою в такт мелодії.

— Я допоможу тобі, можеш на мене розраховувати, — сказала дівчина, щойно Ештон розплющив очі й перестав співати, — але натомість хочу знати, що ти плануєш робити далі, і думаю, що маю на це право. Якщо ти мені розповіси, з чого почалася оця історія з Клізі, то уникнеш багатьох неприємностей. Ти маєш знати — Чист мій батько, і він помер не своєю смертю. Твій друг довірився моєму батькові, тому в пам’ять про нього і з почуття обов’язку я зроблю для тебе все, що зробив би він. У мене на це свої причини. Якби в «Млині» поруч із тобою сидів не Клізі, а будь-хто інший, то, найімовірніше, я не допомогла б тобі. Не відкрила б справжнього змісту листа, не прикликала б людей, що мають засвідчити достовірність угоди. Вважай, що тобі просто пощастило. Колись, якщо в нас буде трохи більше часу, я розповім тобі причину моєї неприязні до Клізі… Якщо захочеш почути, звичайно.

Ештон, погоджуючись, кивнув головою. Зараз справді був не найкращий момент для оповідей про життєві симпатії чи антипатії. Він розумів, що Арніка недаремно розповіла йому про Чиста. Дівчина небезпідставно вважає, що і Джон, який попросив Ештона оплатити борг, і сам юнак, а тепер і вона наражають себе на небезпеку.

— Нам сюди, — сказав Ештон, піднімаючись зі стежки, подав дівчині руку й потягнув її до дверей. Він погладив охоронну троянду. Арніка підійшла ближче.

Охоронна троянда захвилювалася. Тоді Ештон узяв дівчину за руку і вони вдвох ще раз погладили її листя. Квітка стрепенулася й завмерла, раптово заспокоївшись.

Вони увійшли всередину, а потім юнак досить довго копирсався, відчиняючи свою кімнату. Забув, що під час останніх відвідин замінив замок на сучасніший. Навіть Джонові про це не встиг розповісти. У кімнаті все було, як тоді. Ештон відкрив велику валізу, прикріпив лічильник і утискувач кульок.

— Що за скриньку передав тобі Клізі? — запитала Арніка, слухаючи монотонний стукіт лічильника кульок.

— Це скринька збігів. Джон просив її відкрити. Поки лічитиму кульки, подивлюся, що в ній. — Ештон зняв із маленької шароподібної люстри дві кульки й закинув їх у скриньку, збентежено роззираючись по кімнаті. — Тут на диво багато кульок. Із часу моїх останніх відвідин Джона їх, здається, збільшилося. Не розумію, як це можливо.

— А міг твій товариш докласти необхідну кількість? — Арніка спостерігала за хлопцем, і її дивувало, як він може не зважати на очевидні речі.

— Джон не міг. Я змінив замок. Але краще розкажу тобі про скриньку. Колись ми з Джоном грали в гру «Збіги». Про одні й ті самі речі чи події висловлювали свої враження і вгадували, наскільки наші думки збігаються. У нас є декілька кульок цілковитих збігів. — Ештон розкладав наплічники й здивовано знизував плечима, та продовжував відповідати Арніці. — Тоді ми виготовили три скриньки. Одну Джон надіслав мені на день народження разом із подарунком, інші дві я передав йому. Одну із цих двох скриньок я зараз тримаю в руках. І ось тепер у своїй кімнаті я знайшов кульку, яка, імовірно, могла б цю скриньку відкрити.

Арніка гірко зітхнула — у її торбині лежала подібна скринька, от тільки відкрити її вона не могла, бо не взяла з потаємного місця кульки збігу, тому із цікавістю спостерігала за хлопцем.

Ештон закинув в отвір скриньки потрібну кульку, його й Джонові кульки-спогади збіглися, клацнув замок, і скринька відкрилася…