Ловці думок

У діда Леона

Старий квартал, хоча й був розташований далеченько від Владного, мав приємну особливість: був зручний для тих, хто не хотів зайвий раз потрапляти комусь на очі. Поодинокі перехожі не цікавилися Ештоном і так само не хотіли бути впізнаними. Усі як один одягнені в темні плащі, вони тихо й нечутно пересувалися. Добре, що тут зараз відносно безлюдно. Це йому на руку, бо юнак не горів бажанням з’ясовувати з кимось стосунки.

Ось і двір діда Леона. Юнак спинився перед ворітьми. Стояв, переминаючись з ноги на ногу, бо таки не хотів будити старого, тож не наважувався видати свою присутність, аж поки не почув знайомий тихий голос:

— І довго ти там стовбичитимеш? Заходь уже, бо я пів ночі не сплю, на тебе чекаю.

Ештон увійшов у прочинені ворота. Юнак навідувався сюди нечасто, та щоразу дід Леон наче був готовий до його приходу. Хлопець не хотів зловживати дідовою гостинністю, хоча часто-густо отримував від нього мудрі настанови. Але сьогодні мудре слово діда Леона було конче потрібне. До кого ще йому йти за порадою?

— Доброї ночі… — мовив до старого Ештон, та дід Леон не дав йому договорити й мовчки заштовхав у подвір’я, хутко зачинивши ворота.

— А тепер здоровкайся, скільки душа бажає, — заусміхався в сиві вуса.

— Доброї ночі, миру вам, — повторив Ештон.

Зайшли в сіни. Дід кивнув на ослінчик. Ештон усівся та став мовчки спостерігати за старим. Той зносив на стіл трави, корінці, ступки, товкачі, сікачі та інше знаряддя, яке, на думку діда, потрібне було для їхньої сьогоднішньої розмови.

Здавалося, що старий уже й забув про свого гостя.

— Діду Леоне, я… — почав був Ештон, та дід його різко перебив:

— Ой, не про те думаєш, хлопче! Тобі виспатися треба й сил набратися, бо скоро ранок, — захитав головою.

І справді, за вікном потроху сіріло.

— Але я хотів… — зробив ще одну спробу Ештон.

— Знаю. Добре, що ти прийшов. Не хвилюйся, відпочивай. Усе покаже ранок, — із цими словами дід відчинив перед ним двері до господи.

Як зовні, так і всередині оселя швидше нагадувала хатинку з давніх легенд, яких Ештон у дитинстві досхочу наслухався від матері. Легенди — чи не єдині спогади, які йому не стерли повністю. У хаті діда Леона все було таке, як малювала дитяча уява. Піч, лава, довжелезний стіл із накладеними на ньому чудернацькими коренями, галузки, пов’язані в невеличкі пучечки, висока, аж до стелі, але зовсім не широка шафа з численними шухлядками… Свічка на свічнику кидала мерехтливе і сонне сяйво на весь цей нехитрий скарб і на ще одну лаву, що слугувала ліжком.

Дід Леон вказав очима на лаву. Ештон не сперечався. Усе одно до світанку йому краще перебути тут, а вже на ранок він вирішить, як діяти далі. Дід подав йому невелике горня із рідкуватою сьорбанкою. Скуштувавши її, Ештон відчув змору.

«Хтозна, що дід підмішує у своє вариво?» — із цією думкою хлопець заснув на лаві.

…Прокинувся від різких пахощів. Розплющив очі, вдихнув на повні груди, так і не зрозумівши, що цей запах йому нагадує. Відчував стільки сил та енергії, наче спав увесь день.

Над ним уже чаклував дід. Сивий, із короткою білою бородою. Світлу накидку з довгими широкими рукавами, вигаптовану по низу старовинними візерунками, підперезав широким темним паском. Довгі світлі штани розширювалися донизу. Взуття було такого самого кольору, що й пояс, та не з тканини, а зі шкіри, дрібно-дрібно і майстерно переплетеної. Виставивши на свій довгий стіл два киплячі казанки, дід почергово докидав туди трави й примовляв:

Ештон уже ладнався здивовано стенути плечима, та стримався. Мовчки чекав, вкотре оглядаючи кімнату, коли дід дочитає свої мантри. Ніби все, як завжди, проте щось змінилося. Над лавою, на якій спав, побачив чималий арсенал пістолів і знову зацікавлено поглянув на господаря хатини. Наче мирний чоловік, а озброєний до зубів, немов на війну зібрався. А от звичайнісінького захисту на вікнах чомусь немає. Як добре, що він учора не наговорив зайвого! Це дід його зупинив! Щоразу Ештон забуває про нечувану дідову безпечність.

Дивак цей старий. На позір сенсу в його роздумах нема, і важко вловити думку за безкінечними загадками, але щойно почне балакати — на душі чомусь легшає, наче ширяєш у світлому небі білою хмаринкою. Дивиться чіпким упевненим поглядом і мовчить, але так по-особливому, що розумієш усе, що хоче сказати. Дивина та й годі!

— Ковтни. — Небагатослівний дід простягнув напій, і Ештон надпив густу гірко-терпку суміш із приємним малиновим ароматом. Напій додав сили і втамував голод. Ештон кілька разів ковтнув, аж поки дід не показав жестом, що вже досить.

— Часу в тебе небагато, до наступної ночі закінчиш із тим важливим, що тягнеться, — вдався до своїх загадкових пророцтв дід. — Приймеш того, хто приб’ється до тебе, бо він друг. Ворог твого друга — твій ворог. Те, що маєш при собі, бережи, воно двічі тебе врятує. Про те, що залишив, пам’ятай, ним із другом поділися. Але той, хто чекає, робить це намарне, хай не віддає того, що має. Віддай подароване, але бережи знайдене. Пам’ятай головне: не бійся!

Від дідових слів голова йшла обертом. Дід Леон і сам загадковий. Він знає і розуміє, чим живуть світи й люди в них. Ештон трохи помандрував, тож знав, що таких, як Леон, — одиниці. Щиро кажучи, він ніколи ні від кого й не чув про таких. Але хіба сам розповів би комусь про нього? Отож-бо й воно! А дідові слова, хоч би якими заплутаними вони здавалися, завжди мають просту розгадку.

Дід особливий. Доброта ллється від нього незримими ріками, і тому поруч із ним почуваєшся затишно і спокійно. Ештон знаходив дорогу до діда тільки у скруті. Таке враження, що старий сам вирішує, кому й коли відкрити дорогу до себе, а кому закрити.

— Чи готовий ти до знань, якими я ладен поділитися? — Дід поглянув юнакові в очі.

Хлопець саме витягав кульки з пророцтвами з думотона й укладав їх у захисний браслет-оберіг, давно спорожнілий. Призупинився, поглянув на оберіг і, шукаючи слова для вибачення й пояснення, глянув на діда. Тому достатньо було лише погляду. Зітхнувши, старий сказав:

— Маєш право! Не треба слів, у тебе є аж три дороги, і вже прийшов твій час обирати. Дочекайся слушної нагоди і не бійся помилитися, бо твоє тебе знайде.

Оберіг тим часом заповнився кульками аж до ліктя. Але цього разу вони були особливі, заговорені. Дід зняв зі стіни простенький дорожній пістоль і простяг гостю:

— Мовчи, не дякуй.

Ештон зітхнув. Діда годі зрозуміти. Лише коли дійдеш до якогось важливого життєвого моменту, пригадаєш його слова і зрозумієш, для чого вони були сказані.

Розпитати б старого, звідкіля він, хто наділив його таким даром, але завжди якось ніяково, бо здається, що дід знає всі думки. А коли так, то сам розповість, коли вважатиме за потрібне. До мудреця приходять різні люди, чужинці теж, і малі приходять, і юні, і зрілі, і старі, з інших держав, з інших світів. Він допомагає багатьом. Каже, що так йому на роду написано.

Коли Ештон прийшов до діда вперше, старий сказав, що він з’явився зарано. Тоді його, за словами діда Леона, привів батько. Але дід чомусь досі вперто мовчить про те, що саме знає про Ештонову сім’ю. Старий каже, що часто незнання рятує життя. Незнання про себе колишнього теж? Можливо. Ештон час від часу, приїжджаючи в це місто, приходить до діда, сподіваючись, що той колись-таки відкриє йому правду. Це запитання висить у повітрі весь час, поки юнак перебуває в діда Леона… Коли прийшов уперше, навіть образився на діда за його слова, мовляв, чому інші прийшли вчасно, а він, бачте, зарано? Але так і не запитав. Дід завжди згадує про це з усміхом і визнає, що тоді помилявся, що батько привів його, малого, саме вчасно. Іноді дід Леон пригадує, як тоді, ще в першу їхню зустріч, подарував йому захисний браслет, як пояснював, як ним користуватися. Як Ештон опинився в старого згодом, уже після забуття — предивна історія. Наче сам оберіг провів його в те місце, звідкіля відкрився шлях до мудреця. Таке враження, що сам дід Леон вів його за руку. Ештон носить дідів оберіг досі, навіть не уявляє себе без нього. Щоправда, він інколи забуває заповнювати його захисними кульками, через що браслет частенько стає видимим, але таке буває і з дуже досвідченими шукачами думок.

«Хоч сьогодні не забув», — Ештон усміхається своїм невеселим думкам.

— Благоденства! — проводжаючи до воріт, побажав дід.

— Благоденства! — щиро відгукнувся Ештон.

— Якщо в далекій дорозі зголоднієш, то з’їси декілька листочків калирканди, зап’єш водою. Завдяки цьому листю не відчуватимеш голоду, — уже коло воріт біля виходу дід подарував малесеньку невагому в’язочку засушеного листя, заховану в мішечок, і дав ще одну, невеличку, проте важкеньку шкіряну торбинку із маззю, що загоює рани.

— Миру вам! — промовив розчулений Ештон. Те, що ці подарунки стануть у пригоді, юнак розумів дуже добре, бо дід Леон досі жодного разу не помилявся. Хіба що вперше — тоді, коли вважав, що батько привів до нього Ештона зарано…

— Миру тобі! — сказав старий, щось вичакловуючи йому вслід помахом правиці.

Ештон ішов не озираючись. Йому кортіло підгледіти, що робиться в нього за спиною, бо відчував якийсь рух повітря, наче невидима рука виштовхувала його вперед, але знав, що, озирнувшись, назавжди втратить шанс ще раз знайти дорогу до діда Леона. Юнак не знав, чи допомагають йому ці відвідини, чи ще більше заплутують, проте він був вдячний за повернуті відчуття рішучості, сили і спокою. Вони зробили його тривоги дрібними, наче дощ, який прибиває дорожню куряву й очищує повітря, і тоді дихається так легко, а вихід зі складної ситуації знаходиш навіть там, де й не сподівався.

Ештон радів цим новим відчуттям. Увімкнув думотон. Його наплічник майже порожній, але залатаний — дід постарався. Та найважливіше — тепер юнак внутрішньо готовий до важливої розмови з Клізі. Ештон усвідомлював, як багато вони разом із Джоном можуть втратити, але змирився з тим, чого змінити не в змозі. Це внутрішнє зречення й примирення надало йому додаткової особливої сили й упевненості. Тепер він не боявся втратити все, що мав зараз. Натомість з’явилася сміливість. У світі Ештона нічого не змінилося, але завдяки тому, що змінювався він, його звичний і до болю знайомий та прогнозований світ ставав іншим.