Ловці думок

Ештон у Палацовому місті

Із хлопця стікала вода, а він стояв навколішки в мокрому одязі, у порваних штанях перед величним загадковим містом і чомусь плакав. Від надмірного хвилювання не міг зрушити з місця. На нього ніхто не зважав, ніхто не підходив, начебто він був паршивим кошеням. Якийсь огрядний дядечко майже наступив йому на руку своїм чоботом — Ештон ледь устиг її відсмикнути. Перед очима все ще стояв химерний будинок, який він мусить знайти в Палацовому місті, а серце вистрибувало з грудей від неймовірного піднесення й захоплення всім, що зараз бачив.

Щасливий, блаженний стан проте минув, коли хлопець усвідомив, що купка його однолітків в однаковому сірому одязі хихотить, дивлячись на нього. Від групки відділилася невисока смаглява дівчина, підійшла до Ештона і вклала йому в руку щось схоже на кулон, який зняла зі своєї шиї.

— На щастя, — сказала. Голос незнайомки був теплий і лагідний. Ештон усміхнувся неочікуваному подарунку й ніжному голосу.

Йому здалося, що він підхопився з колін дуже швидко, але коли звів очі, то дівчини й тих, хто був із нею, поруч уже не було. Коли розтиснув долоню, то побачив невеличкий плаский сіро-зелений камінець із видовбаним посередині отвором, у який було протягнено тонку шкіряну шворку. На камені довкола майстерно витесаного символу, що скидався на сонце, розташувалися ще й інші символи, значення яких Ештон не розумів. Оберіг був іще теплий — дівчина щойно зняла його зі своєї шиї. Хлопець хутко одягнув подарунок і подумав, що додаткове щастя йому точно не завадить. Тепер у нього два обереги — знайдений у підземних переходах покинутого замку медальйон і цей кулон. І, певно, браслет на руці теж можна вважати оберегом, тож — три.

Отже, усе вдалося! Він пройшов усі перевірки, увійшов у Палацове місто або завдяки зеленавій кульці з видивом, або тому що вже колись бував тут. Пам’ять нічого не підказувала, тому Ештон вирішив не заглиблюватися в зайві розмірковування і для початку розшукати химерний будинок із марева. Дістатися його було не так уже й складно. У місті він нарахував усього дванадцять веж, а біля потрібного будинку у видиві хлопець бачив вежу, з якої вилітали великі зелені кулі. Інші кольорові кулі пролітали близько до неї, та вилітали вони не звідти. Отже, йому лише потрібно розпитати про вежі в першого-ліпшого містянина, тоді дістатися до потрібного будинку, зберігши Глібів наплічник. А там Терн і Гліб уже самі знають, як вчинити. Може, допоможуть йому знайти роботу? Ото якби ловця думок! Але ж вони нічого йому не обіцяли… Просто чомусь вирішили, що він один із них, що ця робота для нього. Ештон пройшов широкою гарною вулицею. Ліворуч височіла стіна, що наче виростала з гори. Як же тут гарно! Спекотно… Хлопець підійшов до височенного і досить широкого — у три, а то й чотири обхвати — дерева, під яким у велетенську камінну чашу струменіла вода, сів на кам’яну півкруглу лаву, уздовж якої на широкому дерев’яному настилі сиділи містяни, і подумав, що тепер кожне нове місто він розглядатиме, як те, у якому народився чи ріс, навчався чи працював, шукатиме в ньому знайомі вулички, будинки, приглядатиметься до людей, вишукуючи серед них рідних… І може, знайде їх у такому поважному віці, як той чоловік із костуром, який сидить навпроти нього на лаві. Як він шукатиме те, про що не має ані найменшої уяви? А якщо його рідні виявляться такими манірними, як ці дві жіночки, що прийшли з доброзичливим розгубленим містянином, який, здається, готовий виконати всі їхні забаганки? Ештону подобалося розмірковувати. Згадав кубельце в покинутому замку — місце, де він ставав іншим, мінявся. О, він хотів би його тут мати! Воно було б його домівкою, прихистком і сховком.

Сидячи на лаві в Палацовому місті, почувався мандрівником, якому є про що розповісти. «І чому я так мало дізнався про містечко, де жив досі? От якби мене хтось попросив розказати про моє життя, я ще не міг би оповідати так довго й цікаво, як ті, хто багато мандрував», — скрушно думав Ештон. Кожному цікаво було б довідатися більше про той замок у містечку, про його колишніх мешканців, про їхнє життя-буття. Там, звідки він прийшов, про це не говорили. А коли хто й заводив розмову, йому тут-таки нагадували:

— Тс-ссс! Ні пари з вуст! То прокляте місце!

Утім, це все вже минуло. Та все одно добре пам’ятати про місто, де жив, хай навіть спогадів не так уже й багато. Е-ех! Нарешті він щось пригадував, а спогади — наче крила. Зараз у нього інший клопіт — мусить визначити, що робити далі. Ештон зацікавився зауваженнями Гліба й Терна проте, що теж може виловлювати маленькі кульки. Так насправді й було — кульки самі закочувались у його браслет, коли він ставав видимим. Та йому й на думку не спадало, що саме це може стати його роботою. А ще він відчував, що дуже цього хоче. Але в Палацовому місті його може чекати інша, не менш цікава справа… Про те, щоб стати ловцем думок, він зараз може тільки мріяти. Хтозна, як складеться. Зрештою, Гліб із Терном могли помилитися щодо його талантів. Отже, у нього є ще два дні, щоб вирішити, чи йти йому до цього будинку й ставати ловцем, чи шукати іншу роботу. Але наплічник у хлопця за спиною вперто нагадував, що згодом може робити все, що заманеться, а зараз мусить виконувати обіцянку доставити наплічник у дивний будинок із левовими пащами й трояндами. Це, за його пам’яті, перше вагоме зобов’язання.

Ештон опустив пальці в холодну воду й хлюпнув на розпашіле обличчя. До химерного будинку його тягла якась невідома сила, що була навіть сильнішою за почуття голоду. Хлопець вирішив, що за першої нагоди він таки пристане на пропозицію нових друзів і спробує стати ловцем.

Хіба можна в такому сумніватися? Ештон відкинув усі зайві думки й сконцентрувався на тому, щоб якомога швидше знайти будинок і віддати Глібів наплічник. Відтепер для нього знову все починалося спочатку…