Ловці думок

Особлива ватра

Біля хатинки Ештон побачив ловців зі свого табору й людей у коричневому одязі. Купці були всередині.

— Дозвольте подарувати вам вміст мого наплічника, — від порога звернувся Ештон до «купця», який, на його думку, був Правителем. Юнак трохи нервував, бо міг помилитися.

— Я ще ніколи не отримував такого щедрого подарунку, — мовив «купець», — що ж я маю дати натомість?

— Обіцянку, що Правитель перегляне зібрані мною думки. «Купець» кивнув. Ловці один за одним почали виставляти поряд із Ештоновим наплічником свої.

— Нікого в цьому світі не виходить заплутати! — пристрасно вигукнув Правитель (а це таки був він!), розчулившись від побаченого. — Печатка Правителя на моєму чолі!

Цієї ночі ніхто не спав. Розмови точилися до ранку. Ловці на прохання Правителя розповідали про все, що бачили, подорожуючи світами. Про клопоти, мрії, надії, людські сподівання, які траплялися їм найчастіше. Про те, що варто було б змінити, щоб повернути порушене верховенство Закону. Ловці переконували, що потрібно вміти слухати, чути, бути відкритим до світу, бо любов породжує любов, а ненависть — мати лиха. У боротьбі добра і зла саме Правителю належить стежити за шальками терезів. У нього величне покликання, шо вимагає певного самозречення й абсолютної справедливості. Там, в Офірі, якої він прагне дістатися, якщо вірити легендам, важливі тільки його думки і вчинки, лише вчинки і думки. Ловці й маги повинні підтримувати порядок у світах, і це — їхній обов’язок, їхнє покликання й жертва.

Маги підтримували висловлені ловцями міркування. Принаймні Ештон помітив декілька мікрокульок, що могли б означати підтримку, симпатію, яка виникала, коли ловці змальовували своє бачення світового порядку. Правитель уважно вислуховував усіх, і було незрозуміло, чи це на нього так вплинуло побачене, чи його настільки здивував учинок ловців.

У вогнище, обнесене невисокою огорожею й розведене особливим чином, ловці кидали кульки — свій набуток, свою безкровну здобич. Над вогнем здіймався білий дим, у якому вони бачили життя тисяч людей, що хвилюються, сумують, закохуються, сподіваються, вірять, мріють. Ловці відвідали різні куточки цього невеликого світу і завдяки Ештону, який кинув у ватру свої найсвіжіші емоції, навіть побачили красу чотирьох світів, що межують один із одним.

Кульки летіли у вогонь, люди на різні голоси, різними вчинками у видіннях над вогнищем доводили, що живуть у чудовому світі: вони його люблять, докладають зусиль, щоб допомогти собі й тим, хто поруч; вони готові захищати свою батьківщину, місце, де живуть. Було очевидно, що їм не байдуже майбутнє.

Правитель теж охоче закидав кульки у вогнище. Від цього дійство біля вогню набуло особливого настрою. Правитель був уже не у вбранні звичайного купця: його голову прикрашала оздоблена сапфірами та рубінами шапочка з малиновою стрічкою, а на плечі яскравів символ вищої влади — малинова китиця.

Над ранок наплічники ловців були ще досить об’ємними — у них залишилося чимало кульок. Проте Правитель вирішив, що побачив достатньо, і махнув рукою. Люди в коричневому, вочевидь, добре знали, що означає цей жест. Вони висипали весь вміст наплічників у вогонь: ватра здійнялася ледь не до неба. Кульки з гучним тріскотом лускали у вогні й осявали все довкола. Ештон, який ще вдень був готовий посперечатися з ким завгодно, що не може бути більш захопливого видовища, ніж межа світів, яку він бачив із кулі, уже не був такий упевнений — емоції, коли вогонь вистрілював у простір, були не менш вражаючі. Жовта вогняна куля ставала довгастою, хиталася, немов вогник свічки, витікала за межі огорожі й вирувала, наче гірські потоки в краю Плаїв навесні. Вогонь засліплював очі, але не обпікав.

— Очищення світу і прояснення, потрясіння для нас, — мовив Правитель, коли згасла остання іскра магічної таємничої ватри.

Ловці були вражені. Тепер вони знали, яку силу можуть мати думки — на позір звичайні кульки, полювання за якими скидається на забаву.

— Я, Правитель дев’яти світів, запрошую вас щороку доправляти мені думки цього світу. Ваша праця буде оплачена, а вашим нащадкам довіку буде дозволено заходити в Палацове місто, — урочисто оголосив Правитель.

Ловці схвально загули. Ештон теж охоче пристав би на щедру пропозицію Правителя, якби не Арніка. Він тепер уже не знав, чи готовий ловити думки за плату. Це якоюсь мірою позбавляло його професію певного романтизму й гостроти емоцій.

— Моя пропозиція тобі не до душі? — Правитель поклав руку Ештонові на плече.

— До душі, але спершу мушу виконати одну обіцянку — допомогти талановитій дівчині знайти вбивцю її батька. Я собі не пробачу, якщо її в цьому звинуватять.

— А ти певен, що вона не винна? — спитав Правитель.

Ештон нічого не відповів, але його погляд був красномовніший за слова.

— Розумію… Знайдеш мене в Палацовому місті. Якщо буде потрібна допомога, звертайся. — Правитель одягнув Ештону на палець перстень із сапфіром і поважно відійшов.

Правитель із великим, значно більшим, ніж завжди, почтом і вперше не криючись їхав на неабияке випробування. Він разом із іншими намагатиметься будь-що потрапити в Офіру — благословенне місто. Хіба він мало зробив для цього? Правитель вважав, що достатньо. Отож сподівався, що цього року точно подолає всі випробування.

Ловці розділилися на тих, хто захотів і далі жити, як раніше — бути вільним, ні від кого не залежати, перебиватися від заробітку до заробітку, і тих, кому захотілося піти на службу до Правителя, щоб зробити життя більш усталеним і прогнозованим.

До честі ловців слід сказати, що жоден із них ні тоді, ні будь-коли в майбутньому не дорікнув Ештону за те, що вони так просто віддали свої наплічники з кульками.

Колись ця історія обов’язково стане легендою — вона надто нереальна, щоб бути правдою для будь-якого світу. У неї з’являться прихильники й противники, до неї додадуть нових героїв — тих, хто міг чи просто хотів там бути. І кількість наплічників із кульками неодмінно збільшиться — люди люблять додавати всього потроху до героїчних історій. А поки ловці були щасливі від того, що їхньому світу нічого не загрожує, а Правитель був задоволений, що (чого таїти) не своїм коштом переконався в потрібності цього світу. Ештон збирався в дорогу до Палацового міста, і Дік із Дервішем зголосилися йти з ним.

— Після того що ми зробили, мені вже нічого не страшно! — розреготався Дік, страшенно задоволений, що побачив таку атракцію.

— То ж усі історії світів про нас і то всьо напишут! Точно! Де ж то видано — взяти всьо, шо мали, та в вогень, та в небо! — реготнув Дервіш і поплескав Діка по плечу. — Хай йому грець, от утнули так утнули!

— А я не думав, що всі мене підтримають, — зізнався Ештон.

— Хлопче, та в усіх ловецьких школах вивчатимуть, як ловці переконали Правителя, що не можна покидати цей світ напризволяще. А якщо без жартів, — посерйознішав Дік, — то першим пожертвував тим, що в наплічнику, ти. І в тому твій гонор. Але, як бачиш, тут усі гонорові. Віддати все заради чогось великого — хай навіть то була би марна жертва, — це святе діло. То зарахується. Отак я думаю. Не докоряй собі, що через тебе хтось голий-босий. Бачиш, усі щасливі! Брате, веселись і ти! Я давно не пам’ятаю таких веселощів. Та це ж буде про що згадати, гей-гей! Душа радіє. Ото ми!..

Ештону трохи відлягло від серця. А те, що в усіх довкола хороший настрій, заспокоїло його остаточно. «Гей, гей, світе! Я все зробив правильно!» — подумки радів юнак.

— А нумо веселої на дорогу, — скомандував Дервіш. І ловці затягнули:

Правитель із ловцями віддалялися все далі й далі, і вже ледь чутно було:

…Ештон із Дервішем і Діком прямували до Палацового міста, навіть не думаючи скористатися таємними ловецькими підземними переходами, і потроху підспівували. Вони прислухалися до відлуння й намагалися потрапляти в такт із ловцями, які йшли з Правителем. І хоча часто збивалися, бо вже майже нічого не було чути, радісно виводили: