Ловці думок

Роздуми ловців

Ловці сиділи замислені — із виразів їхніх облич було зрозуміло, що кожен намагається знайти простий і ефективний спосіб, щоби вони, покликані говорити правду про світ і людей, могли й далі виконувати свій обов’язок, щоб світ продовжив існувати, щоб не було воєн.

— Усе так складається, що ми зі своїми намірами можемо запізнитися, — сказав Дік.

— Отже, усе виглядає так: маги якось дізналися про те, що ловці збираються в місті Доль напередодні того, як туди приїде Правитель. Вони відчули, що навіть повітря останнім часом просякнуте заколотом, тож вирішили перевірити, чи не від ловців іде прихована загроза. Хтось, зацікавлений у тому, щоб маги помилилися й відволікайся на зустріч ловців, переконав їх, що вони знайдуть винних серед нас. Маги змогли потрапити в зал, бо мали найвищий допуск вершинних. Влаштувати бійку, знаючи таємницю Тремпа, Пліта й Ділекта, для когось виявилося теж нескладною справою. Хтось змусив цих трьох нещасних викрити себе, з’явившись на збори ловців. Трохи легше було збити з пантелику магів-початківців. Отже, наша зустріч стала просто приводом, щоб ослабити захист Правителя й відволікти магів, покликаних його оберігати, якщо ті маги-вершинні, які прибули сюди, справді допомагають йому, — Ештон аналізував уголос і бачив, що багато ловців поділяють його думку.

— Якщо зустріч — привід, тоді причина — влада Правителя? — почулося з гурту.

— Годиться як одна з причин, — зауважив Дік.

«Ще й як годиться, якщо шукати таємний зміст у словах магів-вершинних», — подумав Ештон.

— А якщо все не так? — засумнівався Силен.

— Може, й не так, — Ештон обвів поглядом присутніх, — є ще декілька варіантів. Можливо, ці маги-вершинні залучені до змови. Тоді ми повинні поводитись інакше. Тоді наш обов’язок — викрити їх і негайно викликати Верховну охорону. Та як ми доведемо їхню вину? І чи справді вони натякали на зміну Правителя? Хто з нас може бути впевненим, що промову одного з них треба розуміти саме так? Ми можемо обговорити ще декілька різних варіантів. Але, з огляду на все те, про що я говорив раніше, бачу занадто багато збігів у такому маленькому містечку. Невже історія повториться, і все знову вирішить місто Доль? Бо все йде до того…

Присутні задумалися над його словами.

— Та не думайте так кріпко, — мовив Дервіш. — Во нині рішим, хто з ким в групі, та й підем, жиби провести Правителя до Офіри. Дуже вже він хоче в ту Офіру втрапити, то каждий знає. Тамкай і нападут. У дорозі легше напасти, чим посеред міста.

— Тоді це означає, що ми мусимо якось запобігти нападу на Правителя? — підсумувала Клер.

— Так, — Ештон ще раз поглянув на ловців, намагаючись відчути їхній настрій.

— Ми багато чого не знаємо, — мовила Клер. — Не знаємо, хто дав дозвіл на перебування магів-вершинних у залі ловців.

Не зрозуміло, як могло статися, що ловці на кшталт Пліта й Ділекта навчають магів? Як маги, хай навіть вершинні, можуть бути ловцями? Порушено споконвічний порядок. Його треба відновити. Власне, це в силах Правителя. Тоді маги знову стануть тільки магами, ловці — ловцями. Я готова захищати честь ловців, свою честь. Я хочу, щоб наші права були незмінними. Я готова за це боротися!

Її підтримали. Усі як один. Бо найчастіше честь — чи не єдине, що є в ловця. Без жодної рідної душі у світі жити нелегко, але простіше, ніж зі щоденною відповідальністю. Обов’язки й правила мусять виконувати всі, вони стають важливішими за їжу та сон. Ловити темні думки — це одне, а свідомо піти на порушення клятви, знаючи, що через це загине твоя сім’я, — геть інше. Тому переважна більшість ловців… та що там, майже всі не мають родин.

— Честь і гідність! — підтримав Дік, і за ним це гасло повторили всі.

Відлуння понесло слово «гідність» коридорами в кожен закапелок. Ці прості й справді важливі для кожного слова не тільки дозволили відчути урочистість моменту, а й об’єднали ловців ще міцніше. Кожен у цю мить думав про своє. Хтось згадував, як став ловцем, інший — як давав ловецьку клятву, ще хтось пригадував скрутні життєві моменти, дехто — щасливі, не ховаючи усмішку за вдаваною серйозністю. Товариство для багатьох замінило родину, а гумор і жартівливі вчинки стали розвагою й звичним ділом. Хоч би які розмови точилися, хоч би як складалося, кожен знав, що його підтримають, розрадять, а за потреби надають стусанів, щоби не втрачав почуття міри й не зазнав осуду.

— На другу неділю в місті Брам готується велика гостина. Правитель приїжджає на неї каждого року, і все проїжджає через місто Доль, — вдумливо мовив Дервіш.

— Ми могли б скористатися цією нагодою, — підхопився Дай.

— Або перехопити його при виїзді з Палацового міста, жиби не сидіти туво і не чекати, а такой троха розрухатися, — додав Дервіш.

— Усе це добре, — іронічно усміхнувся Силен, — але дуже вже нагадує мені змову. То правда, що ті маги-вершинні не боролися проти нас у ловецькій школі. Чи буде так у полі, за межами міста? Я не проти боротьби, ви ж знаєте. Але ловці — не воїни. Так, ми завжди брали участь у боротьбі, ми підтримка й опора для правителів, бо першими відчуваємо, коли має статися щось незвичне, прогнозуємо зміни. Ми щороку за традицією супроводжуємо Правителя до міста Доль і далі, бо він прагне потрапити до Офіри. Але щоб беззбройними тягатися з магами, хай і новачками, — таке трапилося вперше. Та ще й у місті Доль, у залі, де ми завжди були господарями і де наш захист був абсолютний. А що далі? Як нам визначити шлях, яким поїде містом Доль Правитель? Чим зможемо допомогти, коли проти нас боротимуться маги? Як зробити, щоб Правитель довірився нам, а не магам, від початку покликаним його захищати? Над цим треба подумати. У когось є ідеї?

— Є, — коротко відповів Ештон, — але потрібна ваша підтримка. Чи хтось готовий ризикнути разом зі мною? Нехай випадок вирішить, хто супроводжуватиме Правителя цього року. Нехай вирішить гра. А хто не хоче чи не може долучитися до гурту — його право.

Усі перейшли в залу розваг. Саме там традиційно вирішувалися суперечки й відбувався розподіл на групи під час супроводу Правителя в Офіру.

Спочатку ловцям треба було розділитися на невеликі групи. Решту мали визначити жереб і спритність. У коло поставили з десяток величеньких черевиків. За право першим влізти в один із них доведеться поборотися. Перед кожним ловцем, що стали в першу десятку, розклали по дванадцять кольорів кульок. Над гравцями вгорі по колу в спеціальних отворах з’явилися по два вікна з цятками, що умовно позначали рівень захисту. Кожен ловець мав устигнути схопити кульки відповідного кольору, дострибнути до вікон завдяки власній спритності чи за допомогою невеликої драбинки з п’ятьма щаблями й правильно розподілити кульки. Тобто в кошик вікна з білою цяткою мала потрапити біла кулька, у кошик вікна з рожевою — рожева. Гра проста, але складність полягала в тому, що вікна то пришвидшувалися, то сповільнювалися, а часом замість двох виринало три, тому витримати такий темп і не помилитися було майже неможливо. Ештону ця гра подобалася ще з часів навчання в ловецькій школі. Вона добряче тренує швидкість і спритність. А ще потребує відмінної фізичної підготовки й витривалості.

— Сота! Брама! Почали! — з азартом вигукнув Степовик, сивий ловець із білою, як молоко, бородою.

Гра розпочалася. Ловці хапали кульки, застрибували на щаблі, плуталися в кольорах, а дехто, у кого вікна на певний час уповільнювалися, ще й намагався закинути кульку у вікно суперника, щоб виправити надто виграшний рахунок. Така забава завжди надавала можливість побачити, хто ким є насправді. Гра вдачі не міняє. Вона допомагає краще зрозуміти інших і вболівати за того, кому симпатизуєш, навіть коли сумніваєшся в його перемозі.

Перемоги бувають різні: абсолютна — коли хтось таки найсильніший, найспритніший тощо, оптимістична — коли головне не перемога, а настрій, особиста — коли гравець перемагає свої страхи, хвилювання, невпевненість. Але є ще й інші, здобуті хитрощами. Та все ж гра захоплює й дає змогу бути собою. Це — як потрапити в інше місто, край чи світ. Тоді невідомо звідки з’являються додаткові сили. А в житті правила не залишаються незмінними, тому, якщо не змінювати себе, усе повторюватиметься доти, поки те коло не розірве людина з іншим ставленням до навколишнього світу, іншою поведінкою, нетиповими вчинками. Але хто в розпалі азартної гри про таке розмірковує? Гра здатна змінити настрій кожного. Тільки треба йти за нею, не опиратися, підкоряючись азарту, не втрачати себе й розкриватися людям, пізнаючи їх у відповідь.

…Розпашілі гравці перетворювалися на дітей, радіючи своїм і чужим перемогам. Дух єднання панував у залі й у їхніх душах, які завдяки грі наче помолодшали на кільканадцять років, наче повернулися в часи забавок ловецької школи. Зал переповнився світлом від невеличких яскравих кульок. Якби хтось закупорив його наглухо, то напівкруглий дах зірвала б потужна хвиля, а промінь блакитних, зелених, рожевих емоцій кульками вихопився б назовні й хоч на мить, та змінив би світ, зробив би його кращим, світлішим, добрішим.

Гра закінчувалася. Останні ловці визначилися, хто з ким вирушатиме. Десятеро переможців обрали собі черевики, у які ставали обома ногами, а далі вже самі черевики обирали, кому з ким по дорозі. Кожен ловець підходив до першого-ліпшого величезного черевика, у якому стояв один із десяти переможців, ставав у нього, немов у човен, а далі черевик або приймав його, або, розгойдуючись, виштовхував із себе.

Ештон полегшено зітхнув, коли побачив, що йому призначено йти з Діком. Він не став переможцем, бо під час гри Лютин закинув йому декілька кульок іншого кольору. Але гра є гра, правила є правила. Ця витівка Лютина виглядала безневинно, як жарт, тому Ештон і не думав на нього гніватися. Степовик, Дервіш, Тихін долучалися до Діка один за одним, і Ештон подумки похвалив черевик за вибір. Наступними до них приєдналися Бор і Лютин, тож усе виявилося не так однозначно, як здавалося на позір. Також до Ештонового черевика потрапили обоє братів Кликачів і Сонус, один із наймолодших ловців. Черевик ще декілька разів підстрибнув і завмер. Вибір було зроблено. Дік запропонував Ештону очолити їхній невеликий загін, бо ж, мовляв, він вершинний, та й перемога мала б бути його. Проте юнак відмовився.

— Хто не вміє програвати, той не виграє, — сказав Ештон і вкотре за день відчепив еполет. На запитальний погляд Діка відповів:

— Він важливий для мого серця, а не для друзів і нашої спільної подорожі.

Дік схвально кивнув і підійшов ближче до решти ловців, що йтимуть разом із ними. А Ештон помітив у дальньому кутку гральної зали карликів, які з цікавістю споглядали результати гри, і, зачерпнувши повні жмені барвистих кульок, підійшов до них.

Карлики, наче заворожені, дивилися на барвисті кульки.

— Прийміть від щирого серця в дар від мене, — шанобливо промовив Ештон і простягнув кульки.

Карлики по черзі підходили до нього й простягали свої маленькі долоні під мерехтливе багатство, яким обдаровував їх ловець. Він завжди так робив. Обдаровування після гри стало для Ештона одним із обов’язкових ритуалів. Ловці, що спочатку підсміювалися над його щедрістю, зрештою звикли й не зважали на це його дивацтво.

Сяючи від задоволення, карлики один за одним тихенько вислизали з приміщення, бажаючи Ештону миру й процвітання.

— Бажаю тобі побачити Офіру, — прошепотіла наймолодша карлиця, якій дісталося на декілька кульок більше, ніж іншим, бо вона виявилась останньою.

— Миру й то… — завчено відповів Ештон і навіть не встиг зрозуміти, що саме йому побажали. Мініатюрна карлиця щезла, мов її й не було.

«Уперше чую таке побажання», — подумав юнак і поспішив приєднатися до гурту ловців, які жваво обговорювали маршрут.

Черевики вже не гримотіли, мікрокульки не гули, наче бджолиний рій, коли непроханий гість залазить у вулик, а тихо потріскували. Усі загони були сформовані, тож ловці, оточивши кожен свого провідника, активно долучалися до обговорення.

— Найкраще було б перехопити Правителя біля Палацового міста, тоді в нас буде трохи більше часу. Ми на місці вирішимо, як діяти. Не варто чекати, поки він добереться до міста Доль! — Дік прийняв від Степовика ту частину кульок, що він виділив їхній групі, та віддав на збереження Бору.

Кожна група отримала рівну частку кульок і учасників. У всіх однакові шанси. Тепер важливо, на чиєму боці буде удача. Напрямок у всіх один, а от дороги — різні. Нереально прорахувати маршрут Правителя. Навіть він сам не знає його до останнього моменту. Маг закидає кульку в дороговказ, і випадковий вибір міст визначає шлях. Отже, допомогти може тільки випадок.

…І знову в кожного за спиною наплічник, і знову попереду дорога. Але зараз усе по-іншому. Колишнього Ештона, що час від часу почував себе перекотиполем, уже ніколи не буде. Він згадав достатньо, щоб усвідомити вагомість свого роду. Тепер у нього є домівка. Навіть не одна. А ще він знав, що його повернення чекає Арніка.

Хлопець розумів, що не може затриматися надовго. Точніше, може, але не має права. Ним керувало почуття відповідальності за життя й кар’єру цієї дівчини. Дедалі частіше Ештон ловив себе на думці, що досі за нього ніхто так завзято не боровся, як вона. Він мусив відновити справедливість щодо неї. Мав допомогти їй і собі також. Юнак не заспокоїться, поки не розгадає таємницю зникнення своїх батьків. А в цю мить він почував себе струмком ріки, що текла до місця щасливих дитячих спогадів, до Палацового міста. Разом із дев’ятьма товаришами йому знову випадала нагода супроводити Правителя до міста Сили. Але якщо пощастить, якщо саме вони перестрінуть Правителя, у них буде шанс зробити свій світ мирним.

Часто Правителі відмовляються від надто проблемних країв чи світів. Останньою краплею, яка впливає на це рішення, є кульки, зібрані квадросами й спіймані ловцями. Якщо більша частина кульок темна та навіть чорна, Правителем ухвалюється невтішне для народу рішення. Він оголошує, що певний край або світ відтепер йому не належить, і покидає його разом з усіма своїми помічниками-захисниками. Тоді за цю місцину можуть поборотися інші. Що чекає на людей, які там мешкають? Здебільшого руйнація і страждання. Тому ловці є такими важливими. Від них дуже багато залежить! Якщо вогнекрил так наполегливо говорив йому про небезпеку, то це може означати, що невдовзі Правитель вирішуватиме долю цього світу. Отже, шанс переконати його не втратити один зі своїх світів, хоч і мізерний, але є. А от часу обмаль. Ештон уже бачив, як колись Терн із Глібом везли Правителю свої наплічники з мікрокульками. Він добре пам’ятає, скільки золотистих, блакитних, рожевих, зеленавих кульок було в них. Тоді вони змогли переконати Правителя. Щоправда, був ще лист, який його супутники везли, і зміст якого Ештон навіть не уявляв. Тоді вони не користувалися мапами й таємними ловецькими підземними переходами, спочатку навіть їхали на конях, щоби заплутати своїх переслідувачів. Вони вчасно принесли наплічники в Палацове місто, і тоді чийсь підступний план було зірвано. Мікрокульки були розвіяні з дванадцяти веж. Темних кульок виявилося значно менше. Здається, згодом Ештон навіть чув чи то легенду, чи то бувальщину про двох славетних квадросів, що врятували світ… Але ще двох із їхньої четвірки не знайшли й досі. Та хоч там як, людська вдячність стала легендою, що житиме. Але не це дивує. Юнак жив у краю, де легенди так міцно перепліталися з дійсністю, що подеколи ставали правдивішими за буденне життя. Ештон, коли почув цю оповідь, навіть не відразу зрозумів, про кого йдеться. А з часом усвідомив, що й він теж був частиною цієї історії. Але про це знало троє — він, Терн і Гліб. Отже, так мало бути, бо ця легенда не про нього. Ось і зараз Ештон, хай навіть здалеку, торкався чи то легенди, чи то пророцтва, чи найбільшого дива, що бодай колись існувало в усіх мислимих і немислимих світах. Він, якщо пощастить, зробить для світу те, що колись зробили Терн і Гліб. Якщо, звісно, пощастить супроводжувати Правителя в Офіру…