Ловці думок

У музеї думок

Ештон тихо підійшов до схилу, над яким височів музей.

Трава погойдувалася під нечутну мелодію вітру, заколисуючи й присипляючи пильність, наче намагаючись якомога довше зберегти таємниці землі, на якій росте. Але Ештона це не збентежило — він легко знайшов отвір для мікрокульок під закрученим гачкуватим кованим поруччям, відсунув прозору засувку, узяв у жменю декілька золотистих кульок і по одній відпустив у отвір. З тихим мелодійним дзенькотом кульки закружляли по заглибині, що розширювалася донизу, аж поки не потрапили до великого казана з прозорою водою. Торкнувшись рідини, вони почали роздуватися до гігантських розмірів і ставали такими, як кулі, що літають між дванадцятьма вежами Палацового міста. Роздувшись, кулі щосили почали тиснути на стіни, розсовуючи їх. Коли утворилася невелика щілина, потрібно було швидко крізь неї прошмигнути, бо з куль почала стікати вода, вони стрімко зменшувалися до розміру мікрокульки, а відтак і стіни зсувалися неймовірно швидко. Ештон завжди заходив сюди саме так — це найкоротший шлях, а ще в такий спосіб він перевіряв свою реакцію і спритність. Цього разу хлопцю легко вдалося шмигонути всередину. Щойно стіни стулилися, він опинився в напівтемряві. Неподалік почулися впевнені кроки й пролунав голос:

— Лови світло!

— Світи людям! — відповів Ештон, не роздумуючи.

До нього підійшли Силен, Тиктор, Дік і Дервіш.

— Радий за тебе! — Дік навіть у напівтемряві помітив знак роду, що ледь проглядався з-під накидки. Ештон кивнув головою на знак подяки за уважність.

— Ото файно, хлопче, добра є! Чув, чув! Тішуся тобов, — доброзичливо прогудів Дервіш.

Тиктор і Силен мовчки здійняли правиці на знак привітання. Ештон теж привітав їх дотиком піднятої руки. То в одному, то в іншому кінці тунелю вчувалися дзвони — це відкривалися входи. Ловці збиралися.

— Ходімо, — Силен першим попрямував до залу збору. Дорогою вони зустріли ще Дана й Тихона, які теж застрибнули в тунель крізь щілини і ледь не збили їх із ніг.

— Треба вдосконалювати мапи переходів і входи в тунель, а то можна своїх перебити й самому не вціліти, — бурчав завжди невдоволений Тихін.

Його ніхто не підтримав, хоча всі неодноразово погоджувалися, що ці думки треба через квадросів доправити до проектувальників. Та, з іншого боку, крім тренованих ловців, сюди ніхто ніколи не заходить. «Швидка реакція рятує життя!» — одне з гасел ловців. Лункі кроки під мелодійний передзвін печерних дзвонів дедалі гучнішали — вісьмома тунелями наближалися «світлі». Ештон не сподівався, що ловців буде так багато. Він близько контактував із кількома десятками з них, багатьох бачив чи знав, та не сподівався, що вони всі відгукнуться на його заклик. Запрошені передали іншим ловцям, що є причина зібратися. Побачивши тих, хто прибув, Ештон мимохіть відчепив свого синього еполета.

«Чогось вартими мають бути мої слова і вчинки, а не заслуги тих, чиїм нащадком мені випала честь бути», — подумав хлопець і одним із перших підійшов до мапи очистки.

Усе як завжди. Так уже повелося, що тільки мапа вирішує, хто увійде до зали, а кому доведеться повернутися назад. Правда, Ештон уже кілька разів чув, що з нею щось трапилось і вона може пропустити до залу ловця, який не має права там перебувати. Але він вважав, що ці хвилювання безпідставні — досі за цим дуже ретельно стежили. Перевірка тривала недовго. Пройшовши її, Ештон без вагань піднявся до кола виклику — місця, де зазвичай сидів той, хто запросив усіх на зустріч. По одному заходили ловці, і він насолоджувався урочистістю моменту. Проте водночас трохи хвилювався, як сприйме його думку поважне товариство.

Ловці прибували, гомін у залі дедалі посилювався, утім, як і хвилювання Ештона. Величезне приміщення ділилося натри кола, кожне з яких могло вмістити чимало ловців. Та наразі зал був заповнений приблизно наполовину, і це означало одне — ловців ставало щоразу менше… Ті дев’ять сходинок, якими Ештон зійшов до кола виклику, не відділяли його від решти — трава з Ішти давала відчуття єдності одного з одним і з зовнішнім світом. Ештон сидів на траві, заклавши ногу на ногу, а неподалік від нього розміщувалися ловці. Зал відділив зайві кола з незаповненими місцями й став меншим, затишнішим.

— Поважне товариство, дозвольте мені… — розпочав Ештон. Він розповів і про бій вогнекрилів, і про зникнення його родини, позбавлення пам’яті, дивні смерті Чиста й ще кількох знаних і поважних укладачів угод, про зменшення кількості «світлих» ловців. Юнак вважав ці події ланками одного ланцюга.

По тому почали висловлюватися інші ловці:

— У нас зникла третина «світлих» ловців, — повідомив Квінт із Палацового міста.

— У нас зникло п’ятеро з дванадцяти, — підхопив Тарт, який прибув із невеликого містечка Ставина.

Трава під ловцями особливим чином закручувалася по колу — вона легко підіймала охочих висловитися, а їх виявилося немало.

— Для чого ми тут зібралися? Обговорити наші негаразди? Чи, може, відтепер зобов’яжемо всіх ловців звітувати, хто, куди, для чого виїхав? — уїдливо запитав Тремп. — Кажеш, що ти вершинний. Де докази? Міг би хоч почепити еполет, якщо, звісно, маєш на те право. Чи боїшся відповідати перед судом вершинних?

Ештон тільки-но хотів відповісти, аж раптом відчув сильний стусан у плече. Падаючи, устиг помітити в кутку залу мантію мага. Ще декілька ловців упали, мов підкошені, решта схопилася зі своїх місць і кинулася до магів із вигуками:

— Змова! Зрада! Заколот!

Купол залу зловісно запалахкотів червоною загравою, щосили сигналізуючи про небезпеку, одна завіса сповзла, і ловцям відкрилося друге коло, у якому стояли маги в червоних мантіях.

Ловці ніколи не воювали з магами, яким, до речі, було суворо заборонено входити до залу збору. А ці не просто зневажили неписані правила, вони знехтували головними засадами, на яких трималася рівновага системи — увійшли сюди й слухали обговорення.

Біля Ештона нечутно опинився Тихін. Він поглядом указав на одного з магів — невисокого юнака з кривою посмішкою й невпевненим поглядом — і непомітно кивнув. Ештон так само поглядом показав на молодого мага Тарту і Силену, що попідхоплювалися з місць і опинилися поруч. Дервіш також тихенько підсувався ближче. Тарт стрельнув із пістоля, що аж ніяк не міг би зашкодити життю ні ловця, ні мага, і над ловцями почала утворюватися звичайна рибальська сітка. Такий пістоль часто використовували квадроси — його цупка тканина розкривалася, утворюючи намет, верхню частину якого прикріпляли до дерева.

Пістоль Тарта працював за схожим принципом, тільки замість цупкої тканини в ньому були рибальські тенета.

Погляди ловців і магів були прикуті до сітки, що розгорталася над їхніми головами, аж раптом Ештон, Тихін, Тарт і Силен метнулися в протилежний від пастки бік. Юний маг розгубився. Намагаючись скинути тенета, він активно розмахував руками, привертаючи до себе увагу й ще більше заплутуючись. Ловці кинулися до нього, аби розірвати захисне коло, ураз створене магами. Зал, у якому чаклунство було заборонене, руйнувався у відповідь на чари. Найстарший маг підняв руку, щоби допомогти юному невдасі. Коло деформувалося, і захист, вибудуваний магами, утворив у стіні щілину. Силен тим часом ковзнув по траві під другу завісу й кинувся одному з магів під ноги. За ним прошмигнули Дервіш і Квінт. Маги запанікували й відступили, збільшуючи магічне коло, проте його захист не витримав натиску ловців. Друга завіса впала, і на понівеченій траві постали розлючені ловці, а навпроти них — купка потомлених магів, які навіть не уявляли, що буде далі.

Хтозна, чим би все закінчилося, якби не впала ще одна завіса, і в третьому, найбільшому колі залу перед отетерілими ловцями не постали ще одні маги. Ці теж були в мантіях. Новоз’явлених було менше, ніж ловців, проте значно більше, ніж попередніх магів.

На мить усі заклякли — ловці не знали, чого очікувати від новоприбулих, а маги, які протистояли ловцям, чомусь не виявляли бурхливої радості від підмоги, а стояли похнюплені. Ештон, який так і не встиг почепити еполет на плече й досі тримав його в руці, бовкнув:

— Ще тільки Правителя бракує.

У цілковитій, аж дзвінкій хвилинній тиші його слова пролунали занадто голосно. У дальній частині залу ворухнулася завіса, і всі здригнулися, вочевидь, очікуючи появи Правителя.

Але натомість з’явилася група прибиральників із мітлами, граблями, драбинами й різним реманентом. Карлики зупинилися, із жахом і обуренням оглядаючи потрощений зал. Карлиця, що зиркнула догори й відразу подивилася собі під ноги, не зорієнтувалася, що в залі хтось є, окрім тих, хто зайшов із нею, і обурено верескнула:

— Бодай на колючках їм сидіти, усім тим ловцям з магами і разом зі всіма, хто верховодить, а не на траві з Ішти. Понищили, нелюди! А хто ж полізе аж попід купол чіпляти завісу?

Вона скрушно зітхала, дивлячись на знищену траву, ішла, човгаючи ногами й соваючи по траві великою щіткою, що її розгладжувала, і приговорювала, як має покрутити рученьки-ніженьки тих, хто осквернив святиню, і з яким задоволенням вона вручила б їм мітлу, і хай би спробували власноруч відновити знищене і сплюндроване. Інші карлики, коли побачили, хто в залі, не посміли ступити й кроку. А прибиральниця висловила весь свій праведний гнів у цілковитій тиші й зупинилася лише тоді, коли наштовхнулася мітлою на мантію одного з магів. Той люто витріщався на щітку, якою вона за інерцією ще вовтузила по його мантії, але за долю секунди карлиця оговталась і писклявим застудженим голосом запитала:

— Будемо прибирати чи витрішки ловити?

Ештон ще не чув від карликів такого нахабного звернення, тому не втримався — розреготався. За ним засміялись і маги, і ловці, захихотіли й карлики, невпевнено переминаючись із ноги на ногу, готові в будь-який момент чкурнути подалі звідси. Зрештою, коли всі вгамувалися, карликів випроводили. Маги, які вчинили бійку, хотіли тихцем залишити зал, та ловці не дозволили. Вони оточили їх і вимагали пояснень щодо такого нечуваного й зухвалого вторгнення.

— У вас нема привілеїв про щось нас питати, — пихато мовив один із новоприбулих магів і хотів піти геть.

— Уже є, — Ештон, нарешті почепивши еполет, примусив магів повернутися.

Еполети верхніх зблиснули ще в декількох ловців. Маги неохоче повернулися назад. Тепер вони зрозуміли, що будуть змушені пояснити, хто їх сюди покликав, як вони пробралися в зал і навіщо прийшли. Ловці всі як один розуміли, що готувалося щось недобре, але що? Маги, які колись мали необмежений вплив, потроху втрачали його через дедалі новіші вміння ловців і квадросів. Їм не подобалося, що люди підтримували ловців. Дехто з ловців теж володів магічними знаннями, а дехто з магів виявлявся звичайним самозванцем, який прагне влади й кращого життя. Але існували й такі, яким було під силу приборкувати могутні стихії. Колись ловці й маги були заодно, і тоді їхні світи вважалися непереможними. А тепер… Комусь вигідно їх розсварити, запалити вогонь ненависті й настрополити один проти одного. Хтось добре знає, що й ловці, і маги запальні, нетерплячі та дуже амбітні, і хоче цим скористатися.

— Тремпе, продовжуй! Мені здається, перервали саме твоє слово, — уїдливо промовив Дік, бо помітив, що той узагалі намагається вислизнути із залу. Дервіш перекрив йому дорогу, показуючи, куди пройти.

Тремп, зітхаючи, підійшов у коло до промовців:

— Вимагаємо пояснень, — промимрив він до магів тремтячим голосом.

— Хто ви? Назвіться. З якою метою і як сюди потрапили? Хто дав наказ убивати ловців? — Ештон був дуже категоричний.

Дік теж почепив еполет (у верхніх еполети були жовтого кольору) і прискіпливо розглядав обличчя магів:

— Викликаймо Верховну охорону, — сказав майже пошепки.

— Не потрібно! — До них кинувся юний маг, нападник-невдаха. — Я розкажу все, що знаю.

Він вийшов у коло, прокашлявся і, ковтнувши слину, розповів про те, що підслухав у школі магів: учитель Тремп розповідав учителеві Пліту про чергові збори невдах без титулів і звань, які вважають себе хтозна-ким. Він скаржився, що знову буде змушений тягтися казна-куди лише для того, щоб укотре почути жалюгідні скиглення про утиск ловців.

— Укажи на людину, яку знаєш як учителя Пліта, — наказав Квінт.

— Ось він, — юний маг тицьнув пальцем в одного з присутніх магів, — ось учитель Пліт, а це — учитель Ділект, ось учитель Тремп.

— Хотіли втекти, задкували до виходу, — реготнув Дік, виводячи на середину залу Тремпа й Ділекта, що на них указав хлопець. Ештон обійшов їх по колу, пильно вдивляючись в обличчя й вивчаючи кожну деталь одягу. Суперечки, які точилися серед присутніх, потроху стихали.

Маги не відривали поглядів від синього Ештонового еполета, у них трусилися руки.

— Обшукати їх, — наказав Ештон.

Силен кивнув, і троє ловців кинулися до Тремпа, Ділекта й Пліта.

— Це нікому не зійде з рук, — почав був шипіти Тремп, але замовк, відчувши люті погляди ловців.

— Не потрібно обшуків, — Дік пильно подивився у вічі Тремпа й раптом присів на ліву ногу, наче праву звело судомою. Насправді, вочевидь, він намислив танцювати. Що ж, Дік перебував у ловецькій залі й мав право робити те, що вважає потрібним, навіть таку диковинку, як танець. Праву ногу він зігнув у коліні, ліву руку притис до спини, а правицю простяг до Тремпових грудей.

— Шамабальський танець викриття, ух ти! — пролунали захоплені голоси тих, хто впізнав танець із першого руху. Тремп позадкував: його налякала чи то Дікова дивакуватість, чи то його рухи. Він відсахнувся, утратив рівновагу й наступив на ногу Силенові, який стояв позаду нього.

Силен, рятуючи ноги, теж крутнувся, щоб не наступити на ногу комусь із ловців, які про всяк випадок зробили коло тіснішим. Тож Силен крутнувся й зачепив ловецький плащ Тремпа, який за мить став схожий на мантію, що також дивно потьмяніла, зріділа в повітрі, наче наполовину розчинилася в ньому. Дік уже заходився присідати на іншій нозі, плавно проводячи в повітрі руками. Силен тим часом крутнувся ще раз навколо своєї вісі, і мантія на Тремпові ледь не луснула й стала ще прозорішою та водянистішою, а його тіло дивним чином збільшилося, стало драглисто-сірим і не схожим на людське. Дервіш із серйозним виразом на обличчі запалив люльку й присів на підвищенні. Трава з Ішти слухняно піднесла його трохи вище, щоб було зручно споглядати всіх. Він заклав ноги під себе й виглядав таким спокійним і незворушним, наче щойно пообідав і відпочивав у затінку дерева. Дим тонкою цівкою плив у повітрі. Пахло полином, дубовою корою, деревієм і ще якимись таємничими травами.

Дік тим часом навприсядки крутився навколо Ділекта, зіщуленого від напруги Пліта й Тремпа, відтіснивши Силена на крок убік.

— Янич? — Тихін і Тарт з огидою дивилися на драглисте тіло нижньосвітка, який ховався за мантією.

Усі вже чітко усвідомили, що це був не Тремп, і вже від цього ловцям мало б стати легше, якби вони не розуміли, що це гидотне нижньосвітне створіння зробило з Тремпом.

— Не може бути, — Ештон не хотів вірити своїм очам. Ще невідомо, скільки часу Тремпове тіло служило цьому покидьку. Чи він один тут такий? Цим створінням під страхом найвищої кари заборонено з’являтися у володіннях Правителя. Он воно що значить — зіпсувати мапу! Виходить, хтось таки винен у тому, що в ловецькій залі стало можливим таке протистояння. Той, хто мусив слідкувати за тим, щоби мапа не пропускала «темних» ловців. Зрадник! А тут не те що «темні» — яничі в залі. Біда! Певна річ, що дехто з магів знав про Тремпове падіння. У невеликій магічній школі з учителями завжди виникали проблеми — на відміну від ловців, маги не поспішають ділитися знаннями. А Тремп… Він нікому не заважав, як-не-як потроху, хоч і поганенько, учив новачків, тому магам до нього не було діла. Вони були переконані, що їхні вороги — ловці й квадроси, і саме з ними потрібно воювати. А знищити такого перебіжчика, як Тремп, — невелика честь. Маги воліють обирати гідних суперників. А деякі взагалі ігнорують магічні сходини, тому з колегами-чаклунами майже не бачаться. Специфіка роботи! Так чи інакше, а це викриття магам не на руку.

— Верховну охорону! — вигукнув Тихін.

— Верховну охорону! — почулися голоси інших ловців.

Новоприбулі маги стояли окремою групкою й спостерігали за всім, не втручаючись. Ловці зважали на їхню присутність, проте чинили за потребою. Та й, зрештою, саме ловці тут були господарями. Це до них маги прийшли без дозволу. А якби отак ловці спробували до магів підступитися? Галасу на всі світи наробили б!

Раптом новоприбулі маги поскидали із себе мантії й постали перед присутніми у фіолетово-сірих святкових плащах вершинних.

— Верховну охорону! — вигукували ловці ще сильніше й азартніше, бо хто знає, чи немає й під тими плащами когось потворного з нижніх світів.

Ештонові стало не по собі. Юнак ще не звик до того, що він вершинний, і надто добре пам’ятав події, що відбулися за останні півроку: за участь у них окрема камера Морового підземелля могла б стати другою домівкою. Усі ловці мали за що недолюблювати Верховну охорону. Але зараз закликати її було дуже доречно.

Молоді маги заметушилися, та їм достатньо було одного заперечливого погляду Ештона для того, щоб зрозуміти: вислизнути вони не зможуть.

— Верховна охорона сюди не прибуде, — відкашлявшись, сказав один із магів-вершинних. — Не має такого права.

— Не прибуде? — трохи здивовано прошепотів Тихін, а Тарт, гидливо позираючи на Тремпа, Ділекта й Пліта, спитав:

— То що нам із ними робити?

— Нічого, — утрутився Дік, відпочиваючи після виснажливого танцю, — вони приречені. Жити їм залишилося недовго.

— Його правда, — підтвердив маг-вершинний, побачивши, що погляди присутніх звернені й до нього теж, — їх чекає жахливе закінчення життя. Тремп уже давно приречений. Давно… Як прикро! Але в них були шанси уникнути такої долі. Зараз Ділект і Пліт перетворилися на яничів наполовину, Тремп — ще більше. Ми всі знаємо, що такі перетворення зазвичай незворотні. Вони порушили Закон, і на них лежить Морів відбиток. Огидні тварюки зсередини доїдять тіла Ділекта й Пліта і заповнять їх своєю плоттю, якщо до того зрадники не втраплять до Морових підземель і якщо на них не чекає якесь страшніше покарання. Їхні діти й онуки протягом усього життя не зможуть відвідувати Палацове місто. Учні-маги вже ніколи не стануть справжніми магами. Вони поплатяться за свою дурість і довірливість. Їм і їхнім ще не народженим дітям теж відтепер заборонять вхід у Палацове місто. Та й жити там вони не зможуть. Ділекту, Тремпу й Пліту — їм уже не допоможеш. А тепер і магів, і ловців чекає велике очищення. Це добре. Закон передбачає видиму й невидиму кари. Отже, сьогоднішня подія буде уроком для всіх.

Тремпа, Ділекта й Пліта охорона провела з місця зустрічі ловців до мапи, що з’єднувала місто з долиною Покари. Отже, ці троє перемішаються від міста Доль подалі. Танець Діка оголив їх настільки, що їхню огидну суть видно здалеку. Але в цьому тільки їхня провина. Ештон потрусив головою, наче хотів висипати з неї думки про зрадників, і глянув на магів.

— Як ви сюди потрапили? Хто ви? — запитав мага-вершинного.

— Вершинні, які мають право бути магами або ловцями, або… — той змовк, і Ештон розумів, що він мав би сказати «квадросами», але не захотів продовжувати, вважаючи, що його й так зрозуміють. — Ми хотіли з’ясувати, які причини змусили вас тут зібратися. Ми сподівалися…

Він іще довго говорив, а Ештон із нетерпінням чекав, коли маг уже підійде до головного.

— Світ чекає змін, — вів далі маг-вершинний. — І в мене виникає просте запитання: якщо нам потрібна буде ваша допомога, то чи ви, ловці, надасте її?

Ловці байдуже дивилися на те, як маги намагаються заручитися їхньою підтримкою. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі Ештона, коли він зрозумів, куди хилить вершинний. Не могло бути сильнішої армії, ніж вогнекрили, об’єднані з ловцями. А якщо на їхньому боці виступатимуть вершинні та ще й маги, то будь-якому Правителю слід добре замислитися над тривалістю своєї влади. Та що там думати? Тут і думати нічого — таке об’єднання й керуватиме призначенням Правителя. З іншого боку, те, що сказав вершинний, можна було трактувати й по-іншому — він, треба віддати йому належне, був дуже обережний у своїх висловлюваннях.

— Ловці завжди перебували на боці правди, — неоднозначно відповів Ештон, ретельно підбираючи кожне слово, щоби не бовкнути зайвого, допоки чітко не зрозуміє, хто й навіщо так ризикнув, щоб послати сюди людей, які не мали права тут перебувати. — Підтримка вершинних завжди сприяє зміцненню влади і, як наслідок, кращому життю. Ми — звичайні трударі, що відтворюють настрої країв і світів. Наш обов’язок — допомога. Хвала Правителю!

— Рівновага світам! — із цими словами маги-вершинні відкланялись і залишили зал.

«Хто й коли вигадав закон про недоторканність вершинних?» — мовчки обурювався Ештон, а вголос запропонував ловцям підкріпитися після перипетій сьогоднішнього дня.

Усе було зрозуміло. Обговорення втратило сенс. Те, про що говорив Ештон, ловці побачили на власні очі у всій непривабливості. Паскудне відчуття огиди хотілося змити. Воно було липкішим від багна, бо всі розуміли, що ті тіла, у яких оселилися тварюки-нижньосвітки, колись належали ловцям. Бр-ррр!..

Усі гуртом подалися до єдиного прямокутного приміщення в цій споруді — саме там уже були накриті столи й господарі займали місця. Квінт, Тарт, Силен, Тихін, Ештон, Дік і Клер опинилися за одним столом. Приміщення, де зазвичай обідали ловці, виглядало доволі дивно. Ніжки столів, схожі на непрозорі пісочні годинники, підтримували круглі стільниці з невеликими отворами посередині. Зі стелі одна за одною опускалися кулі-бульбашки, у яких пересипалися маленькі кульки. Вони зависали над кожним присутнім і засипалися в отвір посередині стільниці. Якщо ловець хотів використати половину кульок, він натискав кнопкоподіл, і його куля-бульбашка віддавала отвору половину того, що мала. Ще один натиск означав знову поділ кульок навпіл.

— Сьогодні по-багатому, — зауважив Дік, поглянувши на товсті кулі-бульбашки, що нависали над кожним ловцем.

— По-багатому, — підтримали його інші, дружно натискаючи кнопки поділу.

Бульбашки, кумедно трясучись, позависали над отвором, віддаючи частку кульок до спільної заглибини.

Над вільним столиком зависли ще три величезні бульбашки і з десяток менших.

— Перебіжчики не повернуться. Що робитимемо з бульбашками Тремпа, Ділекта й Пліта? — поцікавився Квінт.

Тихо вилаявся Тихін. Він досі перебував під враженням. Вважав, що вже з ким-ким, а з ловцями такого не мало б статися.

Що ж, три ловецькі бульбашки вже ніколи не стануть у пригоді своїм господарям. Такі бульбашки зазвичай розподілялися на розсуд товариства.

— На підтримку немічних ловців! — запропонував Ештон і додав решту своїх кульок.

— Добре діло! — підтримав Дік.

— І я не проти. — Квінтові кульки теж долучилися до купи.

— І мої туди запакуйте, най буде так, — спокійно додав Дервіш, засовуючи люльку за пояс.

— Це добре діло хай зарахується їхнім душам, — зітхнула Клер, одна з небагатьох жінок-ловчинь, теж додаючи свої кульки.

Кульки монотонно зсипалися у велику скриню під загальний схвальний гомін. Відразу ж назвали тих, кому потрібна допомога, і зголосилися охочі її доправити.

Ештону страшенно подобалося гуртування ловців. Народжувалося відчуття єдності та сили. Вони можуть допомогти собі й тим, хто зараз більше від них потребує підтримки. Зрештою, хто їм допоможе, як не вони самі?

На круглих столах з’явилися страви, і нарешті закрутилися балачки не про сьогоднішнє, а про те, хто що цікавого бачив, чув, виловив. Спорожнілі бульбашки заясніли, знову наповнюючись кульками. Ловці один за одним висловлювали Ештону повагу й підтримку.

— Не радій завчасно. Сподівайся завше на свої сили, — Дік нагадав одне з правил ловців. І додав ледь чутно:

— Не забувай, що дехто підтримує зараз не тебе, а твій еполет.

— Дякую, друже. У мене нема ілюзій. Невже думаєш, що маги-вершинні…

— Тс-с-с, не треба про них. — Дік не дав договорити. — Насправді вони не озвучили своїх намірів, їх можна розуміти і так і сяк. Для того, щоб вирішити справу, за якути взявся, магічна підтримка не потрібна. Усі присутні почули й побачили все, що захотіли почути й побачити. Ти й так розголосив усьому світу свої тривоги. Багато з тих, хто хотів ситнішого життя, тепер задумається, чи варто обирати в компаньйони магів. Процес очищення розпочався. Треба йти до Правителя. Вибери з ловців п’ятьох-десятьох. І хай кожен по десятку своїх вибере. От і матимеш перевірених і надійних людей. Тоді можна не остерігатися зради.

— Сам бачиш, що коять маги й вершинні. Раніше вони собі такого не дозволяли, — тихо мовив Ештон.

— Тепер вони доберуться й до ловецьких родин, — сказав Дік.

Дервіш почухав потилицю:

— Тре’ думати. Можна ту чекати. Але то всьо одно нич не даст. За пару день виберут, хто поведе Правителя до Офіри. То буде по всьому…

Ештонові навіть на думку не спадало, що, одягнувши еполет, він тим самим може викрити свій родовід, а з ним і дім-схованку, де перебувала Арніка. Дік був правий у всьому. Дрібний, жилавий, гостроязикий, він умів захистити не лише себе. У бійці завжди перший. Навіть немолодий вік не заважав йому побешкетувати. Він завжди дивував усіх якимось дитячим потягом до справедливості. Разом із тим Дік — доволі непростий чоловік. Чого вартує хоча б шамабальський танець викриття. Хтозна, скільки ще таких танців у нього в запасі?

Дік був також і скарбницею філософських думок, жартів та алюзій. Миттєва реакція, глибока вдумливість, замішана на запальному характері, — це все він. І зараз Дік слушно радить рятувати рідних і збирати сили для захисту. Усе правильно. Тільки де ж вони, його рідні? Як їх знайти? Болючі запитання. Щоправда, коли він по стількох роках зневірився хоч колись відвідати місто й місце свого народження, дім повернув його потаємні емоції й бажання. Родовий будинок відкрив йому картини зі щасливого дитинства, а Арніка навчила не боятися довіряти людям. І Ештон розкрив себе ловцям, показав, хто він, розповів, що робиться зараз у його голові, пояснив свої відчуття, тривоги. Страху за себе в нього не було, його замінило розуміння, що він зобов’язаний зробити щось. Що саме — ще не знав, але відчував сили виконати будь-що, важливе й необхідне людям чи краю, і не зважати на перешкоди. Дік зі своєю готовністю ухвалювати рішення й відповідати за них був для нього справжньою знахідкою. Ештон вдячно погодився прийняти його допомогу.

— У Палацове місто треба йти. До Правителя на розмову. — Клер прискіпливо оглядала ловців і захопилася погладжуванням своєї бульбашки, яка аж тремтіла від задоволення, міняла кольори й форми та радо приймала кульки-думки. — Треба остерігатися Бора й Лютина. Якось недобре вони поглядають у наш бік. Принаймні мені так здається. Хотіла б я, щоб це було не так. Але навіть їхні бульбашки здригаються — так неохоче приймають кульки.

— Ще невідомо, що вершинні розкажуть Правителю, — пробурмотів Силен, — у Палацовому місті вони точно будуть раніше за нас.

— Ходи треба знати, — буркнув Тихін.

— Ходи в такому ділі не допоможуть, — нагадала Клер.

— Як підемо єнчими дорогами, то ми прийдем борше за них, — усміхнувся у вуса Дервіш, — то можливо.

— Отже, випередимо, — заспокоїлася Клер.

— Про що радимося? — підсіли до них брати Кликачі.

Квінт, Тарт, Силен, Тихін, Ештон, Дікі Клер розповіли про намір іти в Палацове місто.

— Та то не так далеко! Чув, шо Правитель скоро проїде через місто Доль. Він хтів би втрапити в Офіру, а ми — до него на перехват, та й проведем то, — посерйознішав завжди усміхнений Дервіш.

— Так ось яка причина появи магів-вершинних! — почухав потилицю Тарт. — Вони завжди приходять напередодні, перевіряють настрої в місті, через яке іде Правитель.

— Так-то воно так, але ти, Тарте, не плутай грішне з праведним. Місто містом, а ловецький музей тут ні до чого… — заперечив один із братів Кликачів.

— Це багато чого пояснює, — промовив Квінт, — але жодного разу маги-вершинні потайки не пробиралися в ловецький зал, щоб послухати присутніх.

«Не вершинні мали б іти першими, щоб перевірити шлях Правителя, а квадроси», — подумав Дік, але промовчав.

— Шкода, що ми не можемо перевірити, хто це був насправді. А то їм було б непереливки. Ті еполети вершинних надають завелику владу, — розсердився Квінт, стиснувши кулаки, але запнувся й замовк, зиркнувши на еполет Ештона.

— Розумію тебе, друже, — розвів руками Ештон, — але розумію й те, що мою причетність до вершинних вони теж за цих обставин перевірити не могли й повірили мені на слово. Зазвичай вершинні знають одне одного в обличчя. Та в мене зовсім інша історія. Я ніколи не бачив їх, а вони — мене.

— Я нічого не маю проти вершинних… — Квінт хотів пояснити, що не це мав на увазі, але всі й так розуміли, про що він намагався сказати.