Ловці думок

До міста Доль

Збиралися недовго. Розходилися в сутінках — так було безпечніше. Вогнекрил планував потаємними підземними ходами дістатися Палацового міста, а Ештон у містечку Доль, що розташувалося неподалік від міста Світла, мав зустрітися з побратимами. Усі кульки-запрошення він надіслав заздалегідь, тож був певен, що друзі відгукнуться. Він і сам раніше отримував подібні звістки. Товариство ловців іноді збирало всіх, щоб розповісти про якусь технічну новинку, сконструйовану народним умільцем для вдосконалення роботи думотона. Іноді (бувало й таке!) їх запрошували для того, щоби статечний і поважний ловець розповів про особливості виловлювання за часів, коли ще не було думотонів. Часто такі зустрічі були нудними, нецікавими і просто забирали час, але траплялися й такі, після яких виходив із розумінням, що почуте за певних обставин могло навіть урятувати життя.

Колись Ештон був новачком, уперше запрошеним на таку зустріч завдяки Терну і Глібу. Тоді він і відчув оту спорідненість ловців, свою причетність до них, вагомість того, що вони роблять для світів. І кожна така зустріч була дуже змістовна.

— Іди, — легенько підштовхнув його Терн. Гліб ішов поруч, поклавши долоню на плече хлопця на знак батьківського благословення й підтримки, яких тому дуже бракувало.

За круглими столиками сиділи ловці — статечні та молоді, відомі й невідомі, скромні та пихаті, веселі й набундючені, жартівники й серйозні. Тоді ще не було такого різкого контрасту між «світлими» й «темними» ловцями. Ештон ловив кожне слово та мріяв влитися в їхнє товариство, стати рівнею. Тоді він іще не міг викликати ловців на зустріч, не мав права голосу, не довів собі й усім, хто він такий і чого вартий. Згодом у нього зникло бажання щось комусь доводити. Своє місце, вагу і значущість юнак щоразу визначав для себе сам. Зрештою, він обрав той шлях, де перемога не була самоціллю, де за мету слугували постійна праця й удосконалення.

Але не про це треба думати зараз. Ештон відкинув спогади і, скориставшись мапою й кількома кульками, наближався до своїх приятелів, «світлих» ловців. Хлопець не сумнівався, що прийдуть усі запрошені. Хвилювався, чи встигне вчасно, бо старезна мапа, втягнувши його, за короткий проміжок часу викинула юнака трохи далі, ніж він на те розраховував. Він попрямував до іншої мапи, щоб скоротити час і подбати про безпеку перед зустріччю.

Поміж переміщеннями в цій доволі безлюдній місцині Ештон помітив чоловіка в сірому плащі з накидкою. Це його не здивувало б, якби не відчуття, що за ним стежать. Отже, увага й обережність! Він брав на себе відповідальність, викликаючи друзів, тож мав бути впевненим у тому, що їх не підслухають «сірі» чи «темні» ловці. Те, про що вони сьогодні говоритимуть, може привести до Морових підземель, якщо їхню розмову почують люди, які хочуть нашкодити ловцям. Ештон здійснив декілька переміщень і скористався кількома мапами, щоби заплутати переслідувачів, якщо такі були.

У наплічник залетіло декілька кульок, і юнак побачив, що вони сірого кольору.

Коли він від народження був би дреком (від цієї думки хлопець огидливо здригнувся), то, мабуть, теж зацікавився б одиноким перехожим, що поночі йде не до найближчої корчми, а бігає від мапи до мапи, безладно витрачаючи цінні кульки, та ще й поспішаючи з містечка, сповненого світла й розваг, у темінь ночі.

Дреки — найближчий прошарок до верхів суспільства. Однак стати на щабель вище в ієрархії дрек може лише тоді, коли доведе якийсь негідний учинок верхнього. Тоді їх, так би мовити, «міняють місцями». Часто дреки, звиклі шпигувати, навіть ставши верхніми, роблять це й надалі, а верхні, які вимушено стали дреками, найчастіше скочуються ледь не до нітів, якщо не знаходять підтримки у своїх недавніх побратимів. Тому часто ніти, найнижчі в класовій драбині світів, мають більше гідності, ніж дреки. Іноді верхні, які стали дреками, ставлять на меті покарати тих, хто принизив їх до такого неповажаного рівня. Тоді вони шпигують за своїм кривдником і повертають собі свій статус.

Траплялося й таке, що дреки навмисне підлаштовували ситуацію так, щоби понизити верхніх. Ештон чув, що їхніми послугами користуються наближені до Правителя верхні, щоб позбутися конкурентів у будь-який, навіть такий недостойний, спосіб.

Ештон не був верхнім. Він був вершинним. Про це дізнався лише тоді, коли потрапив у свій будинок. У нього й раніше було відчуття, що його рід мусить бути принаймні з верхніх, бо в іншому разі навіщо йому стирали б пам’ять? Та оскільки він не знав про своє походження, то вважав себе нітом. Не почувався ущемленим, не гнався за посадами й не переймався регаліями. Тепер Ештон знав, що він вершинний, і навіть міг довести це, тому почепив на ліве плече синій еполет. Він розумів, що це недосяжна для багатьох мрія. Також знав, що зняти з нього цей титул може тільки сам Правитель разом із судом вершинних. Практично юнак був недоторканним. Саме тому будь-коли міг увійти в будь-який світ чи край, уже не кажучи про міста. Для нього були відкриті всі шляхи. Тепер він розумів, чому свого часу зміг увійти в Палацове місто. А поки що не хотів викликати нічиїх заздрощів і приховав звичний ловецький одяг під темною дорожньою накидкою.

Нічний нишпорка, що стежив за ним, не витримав шаленого темпу переходів і щез. Ештон задоволено посміхнувся, бо хоч і згаяв чимало часу, проте переконався, що зустріч ловців буде справді таємною. Невдовзі він уже проходив браму міста Доль і наближався до призначеного місця зустрічі. Містичне місце — ця брама. Вона хтозна-скільки разів була зруйнована і відновлена. Через легенду, що обіцяла процвітання всім, хто долучиться до розбудови міської брами, кожен Правитель, що бажав собі легкого успішного правління, вважав ледь не обов’язком щось змінити в її архітектурі. Зрештою містянам це набридло і вони почали протестувати проти чергової перебудови головної міської брами. На щастя, тоді їх підтримали маги. Так біля основних воріт почали з’являтися інші брами. Одна стіна міста поступово перетворилася на низку різних за стилем, архітектурою й висотою воріт. Місто Доль ніхто й ніколи не завойовував — маленьке, провінційне, з невеликою кількістю мешканців, воно нікому не заважало. А може, усе через легенду, яка пророкувала страшну кару тому, хто, руйнуючи щось у місті, нічого не побудує. За іншою легендою, ті, хто входитимуть у місто через «родинні» ворота, отримають процвітання й добробут. Мабуть, тому до розбудови долучались і верхні, і вершинні. Кожен хотів для своєї родини кращої долі. Поступово вибудувалася ще одна стіна з воріт, яка не тільки прикрасила в’їзд, а й значно збільшила площу міста. «Хтозна, може, я пройшов зараз крізь ворота, що їх колись побудував хтось із моєї рідні?» — міркував юнак. Погодьтеся, це було б цікавою несподіванкою для будь-кого. Але зараз Ештону було не до того. Він, навіть не задумуючись, за звичкою чи за покликом інтуїції проніс крізь браму камінь і поклав його біля інших камінчиків. Їх приносили ті, хто вірив у третю легенду міста Доль. Ештон, заходячи до міста, завжди приносив із собою камінці як данину традиціям. Він, хоч би як поспішав, клав принесений у дар камінь і бажав місту та його мешканцям процвітання. Деяких ритуалів юнака навчили в Палацовому місті, і він досі їх виконував, бо, коли був малий, із дитячою наївністю вважав, що ці знання допоможуть батькам знайти його. Тепер сам прагнув знайти їх і вірив, що колись так і буде. Ештон добре знав традиції різних міст, тож ловці думок, збираючись у мандрівку, частенько зверталися до нього за порадою, коли планували вилазку в те чи інше місто. Містичним чином будь-яка подорож приносила кращу винагороду після таких, здавалося б, малозначущих ритуалів.

Місто Доль — по суті, невелике містечко, тож відстані тут такі, що мешканцям навіть не потрібно користуватися мапами. Ештон нарешті дістався місця зустрічі — музею думок. Задля безпеки хлопець деякий час постежив за його входом. Нікого підозрілого поруч не було, тож Ештон звеселів. Музей був розташований у мальовничій місцевості, яка проглядалася звідусіль. Куди не глянь — краса така, що аж хочеться затамувати подих. А якщо ще усвідомлювати, яку історичну пам’ять зберігає кожен камінь давніх споруд, то приходить розуміння, наскільки важливим є це місто для історії світу.

Три гори в центрі містечка з’єднані мостами, що утворюють підкову. Саме під цією підковою, на невеликому пагорбі, і було зведено невисоку округлу споруду музею. Суттєвою перевагою цієї місцини завжди була неможливість уловлювання думок.

Парадокс? Можливо, так вважатиме непосвячений. Творці музею не хотіли, щоби будь-хто, увімкнувши думотон, викрадав експонати, які зберігалися тут уже багато років, а може, була ще якась причина, що обрали саме таке місце — таємниця, яку забрали із собою архітектори й будівельники музею. Отже, про це зараз уже не дізнається ніхто.

Подейкують, що саме тут створювалися всі дев’ять світів, якими зараз керує Правитель. Легенда оповідає, що в колі, з якого вихід думок неможливий, сиділи найкращі архітектори Офіри. Вони захотіли створити світи, на які їм було б приємно дивитися, управління якими давало б задоволення. Отож кажуть, трудилися вони не покладаючи рук, не шкодуючи сил, чи то сім днів і сім ночей, чи то йшлося про сім років, а може, про десятки чи сотні років? Ніхто їхньої праці не бачив, бо, якщо вірити легенді, то росло посеред цього кола величне старезне дерево, а під ним сидів дідок, білий як молоко, думу думав і люльку курив. Ото з тієї люльки і випливав дивний білий туман, схожий на молоко, який розливався довкола. Через нього ніхто й не бачив, що саме тут відбувалося. А коли туман одного ранку розсіявся, перед людьми постали у всій красі і розмаїтті дев’ять світів. Місто це почали називати містом зміни Доль, бо, кажуть, якщо хтось хоче Долю змінити, то спочатку мусить побувати тут, де той молочний туман клубочився найдовше. Час минав, і люди потрохи почали вкорочувати назву міста, і вже не називали його містом зміни Доль, а говорили простіше — місто Доль. Із часом все минає, усе змінюється. Хто ж тепер повірить у білого старенького дідка піддеревом, у молочний туман чи архітекторів з Офіри? А на місці, де, як оповідає легенда, усе це відбувалося, побудували музей думок.

До музею веде низка підземних сполучень. До нього, не привертаючи зайвої уваги, можна дістатися з різних куточків міста, а подеколи й із досить віддалених країв. Підземні галереї, виставкові зали, навчальні експонати — усе це призначене лише для ловців. Тому цю споруду часто називають не музеєм думок, а музеєм ловців. Для пересічних відвідувачів це звичайна невелика кругла споруда, віддалено схожа на кульку, коли вона влітає в думотон. Саме для таких людей було відкрито декілька величних і помпезних залів, до яких можна пройти крізь тунелі в трьох горах. Кожен зал має своє призначення і розташований за колом несприйняття думок. В одному залі розмістилася думотека, другий обладнаний як звичайний ігровий майданчик, куди для розваг привозять дітей з усього міста, а третій, найбільший, поділяється на менші зали, які використовували і як місце для знайомств, і для дорослих розваг, і для вирішення будь-яких життєвих питань.

Багато містян, родини яких декілька поколінь мешкають тут, навіть не здогадуються про те, що казки про підземне місто, які на ніч так полюбляють усі діти, розповідають історію виникнення і становлення саме їхнього міста, а з нього — усього краю, ба навіть одного зі світів. Може, це дійсно не вигадка, а правда, захована в казковій історії? Місто Доль уміє берегти таємниці, розташовуючи їх на найвиднішому місці, але так, щоб вони зацікавили своєю глибинною правдою тільки посвячених, обраних. Ештон був наймолодший із посвячених. Усвідомивши, що походить із давнього й шанованого роду, розумів, що має шанс посісти почесне місце не лише серед ловців, а й біля Правителя. «Чи не це часом колись стало причиною для мого зникнення?» — часто розмірковував юнак. Завдяки поверненню пам’яті тепер він знав, що досить рано виявив ловецькі навички. Невже хтось, чиїм інтересам це могло зашкодити, дізнався про це й… Та ні, абсурд якийсь. Кому може зашкодити дитина? Можливо, його зникненням хтось хотів вплинути на батьків? Знову ті дивні припущення. Хоча… Вони дуже схожі на правду.