Ловці думок

Знайомство з Арнікою

— Отже, Клізі, я тут тому, що ти хотів розповісти про домовленість із Джоном, — спокійно нагадав Ештон. Клізі засовався в кріслі, ховаючи свої справжні почуття за вдаваною дурнуватою посмішкою.

— Я не знаю, який стосунок ти, Ештоне, маєш до нашої з Джоном угоди. Джон мені винен, і винен багато. Навряд чи ти можеш зарадити цьому і розплатитися зі мною замість нього. — Клізі мимохіть презирливо скривився, але вмить опанував себе й глянув крізь Ештона, наче розмовляв не з ним, а з кимось невидимим, хто стояв позаду. — Я б і не кликав тебе до розмови, хлопче. Для чого вплутувати зайвих свідків? Але… То все Джон! Він просив мене це зробити. Він, м-м-м, так би мовити, хотів, щоб ти ось тутечки поставив підпис. Ти ж знаєш про його заборгованість переді мною? Так?

Ештон спохмурнів:

— Тутечки поставити підпис — це де? Покажи. Ну?

Клізі охоче тицьнув товстим пальцем у клапоть паперу, який витягнув із внутрішньої кишені маринарки.

— Якщо сам ловкач Клізі власноруч подає тобі для підписання документ, то діло нечисте, — дзвінко розсміявся хтось позаду Ештона, який навіть не встиг узяти до рук те, що пропонував підписати ділок. Юнак озирнувся, щоб подивитися, хто ж так добре знає Клізі та ще й не боїться з нього кепкувати.

Позаду Ештона стояло тендітне задерикувате дівча з перекинутою через плече дорожньою торбиною. Але юнак не зводив з неї очей ще й тому, що її вухо прикрашав той самий знак, що й у Клізі — дві сережки! Фіолетові камінці, ознаки вищої, як хвалився товстун, касти! Отже, вона має право здійснювати оборудки, підписувати угоди, робити все те, що й Клізі?! Принаймні знає ця дівчина точно більше, аніж він, Ештон. Але яка ж вона мала-худа-дитяча! Щоправда, вищир Клізі свідчить про інше. Він її побоюється?..

— Ішла би ти, дівчинонько, своєю дорогою, подалі від цього місця й міста теж. Ніхто при здоровому глузді не найме тебе, нещасну бідосю, на роботу. Гляди, бо загинеш від голодної смерті. Та й що ти тут забула? Ця ресторація не для вбогих. Щоб пообідати в «Млині», потрібні кошти. А твоїх не вистачить навіть на дешеву забігайлівку, — випалив Клізі, вкладаючи у свої слова якнайбільше презирства й зневаги.

— Вітаю! Як добре, що ти прийшла. Дякую! Ти саме вчасно, мушу сказати. — Ештон кинувся обіймати дівчину, наче давно був із нею знайомий.

Тоді повернувся до спантеличеного Клізі й пояснив, що домовився із цією молодою особою, аби вона витлумачила йому, чи правильно укладені документи, про які стільки говорить ділок.

Товстун підвівся, на мить завмер і бухнув у крісло всією своєю вагою, ледь не розчавивши його. Як смів піти проти нього цей нахабний хлопчисько? Тепер зрозуміло, чому він навіть не торкнувся документа руками — то вона його навчила. Ця клята дівка! Спідлоба зиркнувши на хлопця й дівчину, які оглядали одне одного, наче бачили вперше, Клізі ледь гамував лють. Невже його план, такий виважений і прорахований, розіб’ється на друзки?

— У мене немає часу на всілякі забавки. Я діловий чоловік. Ану підписуй папір! Ну ж бо! — Клізі ще раз тицьнув пальцем туди, де Ештон мав би підписатися.

Юнак розгублено поглянув на дівчину, яка діловито копирсалась у своїй торбі. Одягла рукавичку й висмикнула документ із рук Клізі. Наче чаклунка, сипонула порошком, що невідомо як з’явився в її руках, м’яким білим кружальцем протерла папір і… Слова на очах стали змінюватися, робилися іншими. Ештон витріщився на Клізі. Той теж робився іншим — почервонів і затремтів від люті.

— Тепер можна читати, але все-таки я наполегливо радила б одягти рукавички, — дівча чарівно всміхнулося Клізі, який ледь не лускав від злості, і простягнуло Ештону пару рукавичок.

Хлопець натягнув їх і узяв папірець. Дівчина тим часом хмикнула, вийняла з торби звичайнісіньке люстерко й почала підправляти нехитру зачіску, та для чогось підрівнювати вказівним пальчиком правиці і так рівні брови.

Ештон читав. Ось тепер він вірив, що то був лист від Джона. Юнак упізнавав його манеру письма, кожне слово.

Ештон перевів свій важкий погляд на брехуна Клізі, але той уже оговтався від несподіванки: сидів похмурий та набундючений, попиваючи свій зеленавий напій, і дивився на юнака так, наче геть нічого не сталося.

«Негідник!» — Ештон ледь утримався від бажання зацідити Клізі по пиці. Хлопець уже здійняв руку, але хтось із силою смикнув його, примусивши всістися на стілець.

— Тримай себе в руках, тут надійна охорона, — шепнула йому на вухо дівчина, про яку він мало не забув. Її волосся торкалося шиї Ештона, й говорила вона ледь чутно, повернувшись до Клізі спиною, удаючи, що вкотре підправляє на голові зачіску.

Юнак мовчки погодився і продовжив читати:

Із такими вихилясами про друга-товариша й про кусень хліба Джон міг писати тільки тоді, коли все було надто серйозно, коли будь-яке зайве слово було небезпечне. Але яка вже тут безпека, коли дійшло до того, що клапоть паперу посипають невидимими порошками, а поверх нього записують недолугу угоду.

Ештон дочитав листа й зрозумів, що часу в нього небагато. Так ось чому Клізі зволікав! Хлопець сьогодні повинен віддати йому частину своїх заощаджень, а інакше…

— Де перший лист? Де скринька збігів? Де Чист? Хто він такий, той Чист? — Ештон марно чекав на відповіді. Захмелілий Клізі лише зубоскалив.

— Чист у кращому світі, — спокійно відповіла дівчина, яка досі мовчки спостерігала за тим, що відбувається. І вже пошепки, тільки так, щоб лише Ештон почув, додала: — Бачу, ти не знав Чиста. Скажи, що тобі від нього треба?

Ештон сумнівався, чи варто відповідати. Однак якби не ця дівчина, він не знав би справжнього змісту листа. І це дівча, здається, не в найтепліших стосунках із Клізі й, схоже, знає, хто такий Чист. Тобто, ким був Чист, який тепер у кращому світі. Принаймні краще мати справу з нею, ніж із Клізі. Зрештою, що він втрачає?

— Ось, — Ештон простягнув їй лист від Джона. — Прочитай сама, але знай, що я в очі не бачив ані першого листа, ані скриньки збігів, ані… Чиста теж.

Останні слова він вимовив майже пошепки.

— Ти розумієш, про що тут ідеться? — посерйознішала дівчина, прочитавши листа. — Це не маячня?

— Наскільки я знаю Джона, ні. Але це не має значення, бо навряд чи я встигну потрапити в його будинок, узяти те, що повинен віддати Клізі, і повернутися сюди для завершення оборудки.

— А якщо не потрібно буде повертатися? — дівча насупилося. — Як тоді?

«Яка вона кумедна», — подумав Ештон і посміхнувся.

— Тоді встигнемо. Але в мене не залишиться коштів, щоб оплатити твої послуги. Навіть не знаю, чи вистачить на оцю… — кивнув на лист, — угоду.

— А якщо я попрошу оплатити мені вечерю в «Млині»? На це в тебе вистачить? — задерикувато перепитала дивна дівчина.

— На це вистачить, — спокійно відповів Ештон.

— Тоді для початку замов парний сік до того, що пив Клізі. Він його протверезить. І ще: замість оплати допоможеш мені з’ясувати, хто… хто вбив Чиста. То що, партнери? — дівчина простягла йому свою вузеньку долоньку.

А й справді! Це дівчисько щось таки розуміє! Парний сік! Він примусить Клізі чесно виконувати угоду. Ештон відчував, що його вибили зі звичного ритму. Опинившись у ситуації, де від нього небагато залежало, він трохи розгубився.

— Партнери! Зроблю все, що здужаю, — потиснув простягнену руку Ештон і знічено пішов за соком. Коли повернувся, то побачив, що поруч із його новоявленою партнеркою метушилися дві бабусі. Вони стояли біля Клізі з віялами, поплескували його по обличчю, поливали водою, зойкали й лементували.

Навіть (і звідки дізналися?) скаржилися на те, що в Клізі зривається дуже важлива оборудка.

За кілька хвилин біля них стали збиратися люди, підійшла охорона.

— Для чого це все? Навіщо стільки галасу? — здивовано закліпав очима Ештон.

— А для того, щоби всі присутні могли підтвердити, що ти робив усе, аби довести до кінця цю справу. Хто про тебе пам’ятав би десять хвилин тому? Отож-бо й воно! Зате тепер усі в «Млині» скажуть, що бачили разом мене, тебе, Клізі та цих двох бабусь. А тут, повір, досить шанована публіка. Найшанованіша в місті, якщо хочеш знати. Не уявляю, що то за будинок такий, що Клізі заради нього так ризикує, та повір: жоден дім, жодна угода для нього, — дівчина зневажливо кивнула в бік товстуна, — не є настільки важливими, як можливість щоразу користуватися людським незнанням, аби показати свою зверхність, хитрість і вагомість. Є писані та неписані правила. Навіть йому несила при всіх зірвати оборудку й залишитись укладачем. Він не піде проти слів тих, хто тут присутній.

Ештону залишилося погодитися з простими й доволі логічними висновками дівчини.

— Ештон, ловець думок, — він іще раз простяг руку дівчині, тепер уже для знайомства.

— Арніка, — вона відповіла йому легеньким потиском, — тобі доведеться довіритися мені, щоб я змогла допомогти.

Ештон заперечливо потрусив головою, наче не погоджуючись і водночас потискаючи руку Арніці. Він дійсно не знав, наскільки можна їй довіряти, хоча мав визнати, що без неї не викрутився б із пастки, приготованої підступним Клізі.

Отже, потрібно якнайшвидше приводити товстуна до тями та їхати з ним до будинку Джона. На щастя, це недалеко. Зрештою, можна скористатися мапою.

Клізі вже отямився. До двох добросердих бабусь приєдналася закохана парочка, а ще дідусь досить поважного віку, який був без супроводу й виявляв жвавий інтерес до всього, що тут відбувалося.

— Не зважай на його вік. Це найповажніший укладач угод зі всіх, кого я знаю, — шепнула Арніка.

Ештон зауважив, що у вусі дідуся не було жодного камінця, проте промовчав. Для чого ускладнювати ситуацію непотрібними розмовами?

Охоронці, побачивши, що біля Клізі скупчилося забагато людей, квапливо вивели його із залу. Ештон пішов за ними. Отримавши свій наплічник, він за звичкою відразу ж увімкнув його. Вийшла усміхнена Арніка: вона про щось жваво балакала з молодою парою, озираючись на бабусь, які човгали за ними, наче їм нікуди більше податися. І сміх і гріх — статечний старигань теж слухняно шкутильгав слідом, наче був прив’язаний невидимою мотузкою до всього почту. Ештон уже підраховував, скільки кульок доведеться витратити на їхнє переміщення.

— Арніко! — Він підійшов до дівчини. — Ти впевнена, що нам потрібні всі ці люди? Що вони робитимуть із угодою? Не розумію, для чого мені віддавати кульки, які заробляв кілька років щоденною працею.

— Не розумі-і-і-ю, — перекривила його дівчина, здивовано глянувши на юнака. — У це я вірю, бо ти навіть не розумієш, про що говориш. Невже ти готовий віддати кілька років своєї праці другові, нічого не отримавши взамін, і не готовий зробити приємність декільком стареньким, доправивши їх додому за мізерну кількість якихось там кульок?

Ештон хотів заперечити, та промовчав. Дивна дівчина, недоладна ситуація. Юнак звик працювати сам-один, не привертаючи до себе уваги й уникаючи надмірного галасу, а зараз ішов з гамірним гуртом. Він усвідомлював абсурдність усього, що з ним відбувається останнім часом, і списував це на… на… Пояснень не було. Не було, та й годі!

Нарешті дісталися до мапи переміщень. Ештон тицьнув пальцем у місце, розташоване найближче до Джонового будинку. Усі стали на ваги перед мапою, і на скриньці з’явилася кількість кульок. Ештон сплатив і приготувався до мандрівки. Переміщувалися повільно. Нічого дивного — он один Клізі скільки важить, такого спробуй перемістити.

Ештон уперше помітив циліндр, який виник із-під землі й охопив їх, щільно притискаючи одне до одного. Прозорий зі всіх боків, він рухався спочатку вгору, а згодом наче прошмигнув кудись убік. Юнаку навіть здалося, що над ними промайнув ще один такий самий циліндр. За мить вони вже стояли неподалік Джонового будинку, а прозорого циліндра немов і не було. Усі встояли на ногах: скидалося на те, що для його супутників таке переміщення — звична справа. Лише Ештонові воно видалося трохи дивним. Та чи це справді так? Він теж колись мандрував гуртом. Переміщення однієї людини не дає таких відчуттів, але специфіка роботи ловця думок вимагає самотності. До речі, наплічник Ештона враз поповнився більшою кількістю кульок, аніж він витратив на переміщення. Що ж, і таке буває. Надто балакучі й емоційні ті бабусі…

Відповіді на Ештонові запитання ще блукали довгими коридорами його пам’яті й не поспішали допомагати своєму господареві. Юнак зітхнув і підійшов до Клізі, вимагаючи скриньку та лист.

Кинувши на нього сповнений люті погляд, Клізі таки віддав скриньку. Листа не було! Ділок мовчав, не налаштований на пояснення. Ештон не став обурюватися, а поспішив відчинити ворота. Провівши усіх до альтанки, попередив, що виходити з неї без нього доволі небезпечно. Усі, крім Арніки, погодилися на тимчасове затворництво.

— У листі написано, щоб укладач угод був поруч під час твоєї зустрічі з Клізі, — сказала, наче відрубала.

І Ештон зітхнув. Яке вперте дівча! Доведеться взяти її з собою. Він підійшов до будинку першим. Охоронна троянда була явно не в гуморі. Вона дряпнула Ештона, випустивши декілька шпичаків, які пролетіли між ним та Арнікою, та тієї ж миті змінила гнів на милість. Троянда завжди розпізнавала його по тому, як він погладжував її листя. Сама рослина мала скуйовджений, не дуже доглянутий вигляд. Здається, хтось намагався проникнути в дім, або ж вона сумувала за Джоном.

Звечоріло. Час невблаганно спливав невидимою рікою. Пхідеї — квіти, схожі на ліхтарі, — тьмяно освітлювали простір навколо будинку. Джон посадив їх уздовж викладеної пласкими каменями доріжки. Такі ж квіти ростуть і біля альтанки, де на нього з Арнікою очікує чудернацька компанія з «Млина». Дивні люди, які не квапляться додому. Чому вони погодилися піти з ними? Чому відгукнулися на прохання Арніки? Ештон мав навчитися переступати через свої «чому?», бо наразі для нього було найважливіше отримати від Клізі… Отримати що? Він зупинився й відпустив руку Арніки. Повернувшись до дівчини, зазирнув їй у вічі та, притримуючи обома руками за плечі, запитав:

— Ти готова мені допомогти? Ти не зупинишся на півдорозі, зможеш довести все до кінця? Хто ти й звідки?

Ештону важливо було побачити її очі, почути відповідь, зрозуміти, що вона за людина. Юнак усвідомлював, що не лише від нього тепер залежить доля його товариша й сестри. Він не бачив кольору очей дівчини, бо світло було мерехтливе, а Арніка стояла в півтемряві. «Розумію, що не маю права просити її ні про що, бо хто я для неї? Випадковий знайомий.

Точніше, незнайомець, якого, зважаючи на купу проблем, вона мала б остерігатися», — думав Ештон. Він уявив свою сестру на місці Арніки й ослабив тиск долонь, а згодом і зовсім відпустив її плечі. Чомусь подумав, чи допомагала б йому так самовіддано за цих обставин сестра, як зараз це робить Арніка.

Вона з’явилася в його житті саме тоді, коли він у Палацовому місті шукав тих, хто б міг щось знати про його родину. Сказала, що нічогісінько не пригадує про дім, про їхніх батьків, що з минулого пригадує тільки його, Ештона, ще зовсім малим. Як виявилося зі слів сестри, вона теж приїхала у Палацове місто, щоб знайти рідних, і щаслива, що доля дала їй можливість випадково зустріти брата.

Відтоді він ні на йоту не наблизився до розгадки таємниці щезнення його родини, але справно через знайомих ловців надсилав сестрі мікрокульки, щоб полегшити її життя. Він так зрадів її появі, що сам викликався їй допомагати, бо ж рідня!

А зараз раптово відчув, що Арніка за відчуттями йому значно ближча й рідніша, ніж сестра. Чому б це?

Крутнувся, наче в невидимій пастці, сів на стежку перед будинком і спробував проаналізувати ситуацію.