Ловці думок

Отруєння Ештона

— Джоне, де ти? — перепитав Ештон, розплющивши очі. До нього підійшла Арніка, узяла за руку й запитала: — Пити хочеш?

«Ти хто?» — ледь не вихопилося в Ештона, але він таки впізнав дівчину.

— Попий, — у неї в руках був невеличкий глек із водою.

— Ар-ні-ка, — Ештон широко усміхнувся. Подумав, що він таки спить і ця дівчина йому лише сниться.

Але вона надто наполегливо пропонувала йому взяти глек до рук. Юнак зробив кілька ковтків і лише тоді почав приходити до тями.

Ештон намагався пригадати, що сталося після того, як він відкрив скриньку збігів. Арніка терпляче чекала, коли до нього повернеться пам’ять. Узагалі після того, як він вдихнув той трунок, виготовлений із кореня мандрагори, то на кілька днів мав би забути все, що трапилося з ним учора ввечері. А то й геть усе — таке іноді трапляється. А він відразу пригадав її.

Дівчина не квапила Ештона. Він поволеньки пригадував «Млин», Клізі, вечір, кімнату, скриньку…

У кімнаті, ще вчора вщент заповненій кульками, було порожньо. Ештон зробив над собою ще одне зусилля й… Кімната порожня, отже, у нього майже не залишилося кульок. Отож він знову злидар. Майже як колись.

По суті, юнак не прагнув багатства, от і залишився ні з чим. У нього весь час усе не так, як у інших. Що за життя тепер його чекає? Як же сестра, Джон? Що буде з ними? Арніка… Хто така Арніка? Ні, тут щось не так… Тому що Арніка…

Зараз вона тут, поруч. Чомусь дивиться на нього зі співчуттям, наче на хворого. Узагалі-то вона має слушність. Ештон досить кепсько почувається після… Пригоди? Так, пригоди, бо якщо скласти докупи те, що він пригадав, і те, що сьогодні побачив, стає геть паскудно. Поряд із ним лежав його наплічник і лічив невеличкі нерівномірні кульки Ештонових думок, що похапцем залітали туди.

Заради чого йому стільки разів доводилося ризикувати? Він щоразу міг переправляти більше кульок сестрі. Можливо, тоді все було б інакше?..

Ештон відвернувся до стіни. Його муляла якась думка. Зрештою, це для нього нормально: він постійно чогось не розуміє. Але коли йому ставало дуже кепсько, як зараз, юнак завжди, принаймні від того часу, коли пам’ятав себе, залишався сам. А сьогодні поруч із ним Арніка.

— Чому ти тут? — спитав дівчину.

— Я пообіцяла тобі допомогти, — тихо нагадала вона.

Невже Арніка думає, що він геть нічого не розуміє? Що в нього зовсім бракує клепки? Що він не знає, скільки в нього було кульок у цій кімнаті? Хто встоїть проти того, щоб забрати їх собі? Вона? Оте мале дівчисько? Він гірко пхикнув і ледь не заплакав. Це на нього було зовсім не схоже. Але ж чому тоді вона ще тут? Злодюжка, яка спочатку вкрала, а потім прибігла познущатися?

— Що зі мною? — В Ештона не було сил на довгі розпитування, вони витрачалися на думки, які летіли в наплічник.

— Трунок, настояний на мандрагорі, — пояснила Арніка.

Коротко і ясно. Але ж… Хіба то можливо? Як йому вдалося так швидко оклигати й майже все пригадати?

— Я бачила, як ти відкрив скриньку, а потім… За кольором і формою випару я впізнала отруту. Ми нещодавно вчили, як це робити… як розпізнавати… І майже миттєво знайшла протиотруту. Випадково, — тихо додала вона, наче виправдовуючись.

Ні, це вже ні в які ворота не лізе! Ну й дівчисько! Спочатку «випадково» з’являється там, де вона найбільше потрібна, порошком листи притрушує. Ясна річ, той порошок до неї в торбу теж «випадково» потрапив. А вже зроблену з кореня мандрагори отруту за кольором і формою випару впізнати — то, звісно, суща дрібниця! І протиотрута в неї «випадково»! Та хто б сумнівався! Ештон кумедно невдоволено пхикнув і засопів носом. Дівчина вважає його цілковитим дурнем. І вона правильно вважає! Звісно, правильно!

Так-так-так, а хто ж тоді забрав усі його кульки? Хто? Арніка, Джон, Клізі? Йому чомусь було б легше, якби це зробив Клізі…

— Е… Ти можеш розповісти, що трапилося вчора ввечері? — Ештон усе-таки зробив над собою зусилля й делікатно запитав про те, що хвилювало його найбільше.

— Можу, якщо ти вже готовий слухати й чути.

«Ще й повчає!» — подумав хлопець, та вголос сказав, що готовий, навіть переконливо кивнув головою.

— Але спочатку я хочу запитати, звідки в тебе ці медальйон і камінь? Розкажеш?

— Медальйон ти випадково побачила? — усміхнувся Ештон до дівчини. — Він із мого минулого життя. Я проведу тебе туди, де його знайшов, якщо захочеш. Згодом. Колись. А камінь…

Ештон зняв із шиї шкіряну шворку з гладеньким і пласким сіро-зеленим каменем…

— Приймеш? — запитав, бо почепити їй на шию в нього забракло б сил, — це тобі на щастя…

Вона серйозно кивнула головою, погладила камінь, вдячно усміхнулася, надягла собі на шию й почала розповідати. Виявляється, у той момент, коли скринька мала б відкритися, її відволікло шарудіння в куті кімнати.

«Випадково»! — хотів додати Ештон, але прикусив язика, бо все-таки сподівався почути хоч якісь пояснення.

Саме тому вона опинилася від отрути на безпечній відстані. Коли скринька клацнула, Арніка озирнулася.

«Ще б пак! Саме для того, щоб визначити вид отрути, а самій бути на безпечній відстані…» — не міг заспокоїтись Ештон, але знову промовчав.

Потім дівчина побачила світло-кавовий випар, схожий на чоловічка, що стоїть заклавши ногу за ногу, і пригадала один із уроків протиотрути, які використовують під час укладання угод.

«Ще б пак!» — знову майнуло в голові, але, глянувши на Арніку, він перехотів іронізувати навіть подумки.

Дівчина тим часом розповідала, як шукала воду, щоб запити протиотруту, як тягла його з кімнати, як знайшла в нього ще одну пляшечку з протиотрутою… Часу на роздуми зовсім не було, тому їй залишалося завершити те, заради чого вони приїхали в цей будинок. Вона поскладала майже всі торбинки з кульками, щоб зібрати потрібну кількість. Зауважила, що вигідніше було віддати всі кульки відразу. Щомісяця зустрічатися з Клізі — це найгірший варіант. Він обов’язково щоразу вигадував би новий хитромудрий план, аби домогтися свого. Арніка зраділа, що кульок у кімнаті було достатньо для розрахунку. (Зрештою, саме про це писав у листі Джон). Вона віддала велику торбину, у яку вклала менші. Клізі прийняв її й обміняв на закладну на будинок, а всі присутні свідки, яких зібралося чимало, підтвердили, що саме так і було… Усіх формальностей було дотримано, документи підписано. Залишилося тільки оголосити про оборудку на одній зі щотижневих зустрічей укладачів угод — і все, справа завершена! Радіючи, що все вдалося, Арніка нарешті випровадила ненависного їй Клізі, із вдячністю попрощалася з тими, хто погодився підтримати їх і чекала того моменту, коли стан Ештона покращиться…

«Зараз заплачу від замилування, — глузував Ештон, слухаючи її. — Як же гарно все звучить, наче чийсь план… Наче й нема до чого прискіпатися. Але все занадто просто. Так гладесенько, як вода в озері. А разом із тим, ще й неглибоко, щоб пірнути в сказане і навіть не злякатися. Звідки вона взялася, така правильна, на мою голову?»

Певний час мовчав — збирався на силі. Йому кортіло дізнатися, де саме Арніка взяла протиотруту. Вирішив, що краще відразу розпитати, щоб не мучитися здогадами.

— Які протиотрути в тебе є зараз? — поцікавився Ештон, намагаючись звестися, але слабкість не дозволила йому це зробити.

— Їх небагато, — вона показала зо два десятки манюніх пляшечок, які й справді не займали багато місця в її торбині. Одна пляшечка, проте, була значно більша за інші, і Арніка простягла її Ештону. — А це та протиотрута, яка була в тебе. Якби не вона, ти декілька днів марно силкувався б пригадати те, що тут відбувалося. Моєї протиотрути вистачило тільки для мене.

Усе це скидалося на правду. Немає нічого неприродного в тому, що в дівчини є речі, які допомагають їй виконувати свою роботу. Ештон сам не розумів, чому так скептично ставиться до всього, що робить Арніка. Він тримав у руках документ, який не просто звільняв Джона від залежності од Клізі, а ще й засвідчував, що саме Ештон тепер має права на частину Джонового будинку. Виявляється, Арніка перевірила документ на оригінальність і доповнила його запевненнями Клізі, що вони з Джоном остаточно розрахувалися.

— Вибач за сумніви, — Ештон нарешті зрозумів, що помилявся, — я вдячний за те, що ти для мене зробила. Я не звик розраховувати на когось, тому почуваюся досить ніяково.

Арніка кивнула на знак того, що вибачення прийнято. У будинку запала тиша. Втомлена дівчина прилягла, щоби хоч трохи поспати.

«Моя… твоя пляшечка… Про що вона? Яка його пляшечка?» Ештон силкувався пригадати. Усе-таки отрута вплинула саме на його найуразливіше місце — пам’ять. І раптом він знову пригадав — дійсно, у нього ж була пляшечка з будинку, схожого на його рідний. Він поліз у кишеню наплічника, куди Арніка поклала її, і побачив, що рідини залишилося менше ніж половина. Чи можна вважати збігом, що Ештон пробрався в будинок, у якому знайшов і відкрив сховок, де разом із ключем побачив пляшечку й машинально взяв її, поклавши назад ключ? Їх занадто багато як на один день, отих збігів. Потрібна протиотрута знаходилась у будинку, куди він потрапив лише тому, що… «Ну випадково ж! Звісно, випадково!» Він подумав, що не все так просто, і таких збігів не буває… «Невже усе це сталося через Арніку? Мабуть, коли дівчина відтягала його від випарів, пляшечка просто дивом випала з кишені… Чаклунство якесь, а ще — велике щастя. Не інакше, як дід Леон постарався».

Ештон розмірковував, як просто минулося те, що його лякало. А коли говорити про дівчину… Хто він їй, що вона так йому допомагає? А з іншого боку, Арніка просто на відмінно виконала свою роботу. Він вчинив би так само, якби випала нагода. Зараз йому потрібно ще трохи відпочити, щоб відновити свої сили. Принаймні в його великій білій і колись непробивній стіні непам’яті щоразу з’являлися нові шпарини, у які дуже кортіло залізти, щоб відновити спогади про своє дитинство. А несподівана й цікава незвичайна дівчина Арніка… Вона якась особлива, юнак таких іще не зустрічав.

Сама ж Арніка в цей момент думала про Чиста і зовсім трохи про Ештона… їй дуже бракувало Чистових порад. Вчувалися його слова, сміх. А його незрівнянний проникливий погляд, яким він зустрічав клієнтів? От якби він передавався у спадок! Вона сама колись чула, що через той погляд його навіть побоювалися. Подейкували, буцімто в нього був особливий дар — поглядом виймати з людей правду. А зараз поруч із нею не Чист, а Ештон, якого хотів обдурити підступний і гидкий Клізі. Арніка скривилася. Якби не події того дня, коли не стало Чиста, вона й не звернула б уваги на юнака. І Клізі спокійнесенько здійснив би свою темну оборудку. Так, Ештон не знав Чиста, але був із ним тісно пов’язаний, бо позаочі через Джона вважався його клієнтом. Нічого дивного втому не було. Однак Арніку це зачепило, зацікавило. Тим паче, що в них із Ештоном спільний ворог, і звати його Клізі. І ворог він не тому, що завжди веде нечесну гру чи в нього погана зовнішність. Арніка відчувала, що він причетний до смерті Чиста, бо ця смерть була йому на руку. Саме це спонукало її підійти поближче до столика, втрутитись у розмову, підіграти Ештону й, зрештою, допомогти йому. У ту мить вона тішилася, що зможе перешкодити Клізі.

Зараз усе трохи складніше, але ситуація ще не критична. Арніку обурювало, що Клізі не сприймає її як рівню — он скільки вони спілкувалися, а він не сказав жодного слова мовою, якою послуговуються укладачі угод. Спілкуючись із Чистом чи його товаришем Колосом, чи з будь-ким із укладачів угод, Арніка щоразу вставляла хоч слівце, а то і фразу — так було заведено в колі укладачів. А Клізі… Що ж, його зверхність огидна, як і він сам.