Ловці думок

Поранений вогнекрил

Аж раптом вогнекрил тихенько застогнав, наче почув Ештонові думки і не погоджувався з ними. Арніка схопилася за голову, юнак від несподіванки вкляк на місці. Вони кинулися до пораненого. Ештон поніс вогнекрила до дверей будинку, дівчина допомагала, як могла. Юнак без особливого трепету, який мав би бути під час повернення додому, твердою рукою відчинив двері ключем, бо в той момент на зайві хвилювання й церемонії часу не було. Зараз лише від них із Арнікою залежало життя вогнекрила, і вони обоє добре це усвідомлювали.

— Як він сюди потрапив? Хто насмілився стріляти у вогнекрила? — схвильовано запитала Арніка.

— М-м-м… — хотів був пояснити Ештон, але прикусив язика.

— Ти знав? Ти знав і привів мене сюди? — накинулася на нього дівчина, але, побачивши, як хлопець розпачливо розвів руками, зрозуміла, що він і сам шокований тим, що на його подвір’ї під кущем стікає кров’ю поранений вогнекрил.

— Ти стаєш небезпечним другом, — зауважила Арніка. Вони обоє були із цим згодні. І навіть вогнекрил, якби тільки міг розмовляти, теж із цим погодився б.

Вони не знали, як правильно лікувати вогнекрилів — це ж не зовсім люди. Тому просто промили рани, обробили їх антисептиком, а тоді Ештон зі шкіряної торбинки, яку отримав у подарунок від діда Леона, вийняв чудодійну мазь і щедро намастив нею досить глибоку рану незваного гостя. Перев’язавши її й трохи видихнувши після такої напруги, Ештон та Арніка декілька хвилин сиділи мовчки. Потім дівчина скропила обличчя вогнекрила водою і майже силою влила в напівживу істоту декілька крапель живильної рідини.

«Добре, що він фіолетовий, а не вишневий, — чомусь подумав Ештон, — так криваві рани краще видно».

Він не ризикнув сказати це вголос та налякати Арніку ще й тим, що розуміється на різновидах вогнекрилів, бо їй і так дісталося — то його рятувала, то вогнекрила тепер разом із ним лікуватиме…

— Краще ми його не знаходили б, бо тепер маємо забагато клопоту, — ніби на підтвердження Ештонових думок шепнула Арніка. — Хоча, з іншого боку, таки добре, що ми його побачили. Може, він виживе? Як гадаєш, у нього є шанси?

Юнак знизав плечима.

— А я от думаю, що все залежить від того, скільки він тут пролежав, — розмірковувала далі Арніка.

— П’ять днів, — відповів, хвильку помовчавши, Ештон.

— Скільки?.. Ти знав і дозволив йому тут помирати? — жахнулась Арніка.

— Ні, я не знав, — хлопець заперечливо похитав головою.

— А звідки тоді?.. — дівчина питально подивилася на Ештона.

Юнак розумів, що Арніка має право дізнатися багато про що, та не знав, із чого почати розповідь. Він никав кімнатою, наче вирішив виміряти її кроками. Ештон не міг і не хотів розповідати дівчині всієї правди, бо хотів убезпечити її від Верховної охорони, від будь-кого, хто захотів би розпитати її, від сірих ловців, що могли скористатися її думками. А може, краще розповісти про все, не криючись? Хлопець рвучко розвернувся біля Арніки, сів поруч неї в оббите цупкою тканиною напівм’яке крісло, поклав обидві руки їй на плечі і, зазирнувши у вічі, сказав:

— Я розповім, що знаю, але це довга історія.

Арніка виструнчилась і відчула всю урочистість моменту. Її дуже приємно здивувала ніжність, яку почула в голосі юнака. А ще дівчині раптом дуже схотілося повірити в щирість і правдивість його слів. Ештон на мить відвів погляд і, опустивши руки, м’яко повернувся знову:

— Я хочу, щоб ти знала: я невимовно щасливий бути саме тут, у цьому будинку, у цій кімнаті, — голос його потеплішав, — і я радий, що саме ти зараз поруч. Я покажу тобі сховок, де лежатимуть ключі від будинку. Охоронна сигналізація подвір’я не спрацьовує тільки на мене і, не знаю чому, не спрацювала на вогнекрила. Тому в разі якоїсь непередбачуваної ситуації, якщо мене не буде поруч, покажу тобі, як уникнути зайвого галасу.

Арніка мовчки кивнула, і Ештон повів далі:

— Тільки пообіцяй мені: хоч би там що сталося, ти прийдеш сюди сама. Поки що не розповідай про цей будинок ні Колосу, ні будь-кому іншому.

Дівчина кивнула.

— От і добре, — посміхнувся хлопець, — бо відсьогодні ти в цьому домі найбажаніша гостя. Вогнекрилу після цілющої мазі стане значно легше. Та все одно зараз ми потрібні йому, як повітря. І ти це розумієш. Я не хочу привертати зайвої уваги до цього будинку, а вогнекрил, та ще й поранений, викличе чимало запитань. Ти погоджуєшся зі мною? Зараз нам час вирушати до твого дядька Колоса. Поки нас не буде, вогнекрила лікуватиме сон, а будинок його охоронятиме. Із ним нічого не станеться.

Ештон вивільнив від кульок свій наплічник і заклав їх у думотон будинку. Той наче ожив. Відтепер Арніка могла будь-коли сюди заходити на правах дуже близького друга чи господині. Їй було від цього приємно й трохи ніяково. Це було якесь нове відчуття, і вона не знала, що з ним робити.

Дядькові Колосу про вогнекрила вирішили поки що не розповідати. До того ж Ештон ще не був певен, виживе той чи ні, хоча дуже розраховував на мазь сивобородого діда Леона. Пораненого накрили двома великими покривалами й знову дали напитися, додавши у воду кілька крапель настою сон-трави. Арніка запам’ятала місце, де лежить ключ від Ештонової оселі, хоча й не знала, навіщо це їй потрібно й чи потрібно взагалі.

Ештон та Арніка дуже поспішали, адже затрималися трохи довше, ніж розраховували. Та хлопець устиг прилаштувати на балконі свій маленький іграшковий уловлювач думок — дитяча забавка могла працювати дуже довго, не привертаючи до себе зайвої уваги, а використання всіх можливих систем уловлювання думок уже перетворилося в нього на звичку. Дякувати Терну і Глібу, які спонукали його обрати цю професію! Усе починає потроху ставати на свої місця. Може, не зовсім так, як хотілося б, але хтозна, що для нього краще?

Цікаво, що на них чекає в Колоса? Арніка ще раз уважно проглянула угоду й кинула в поштову скриньку Ештонового будинку короткого листа, адресованого братам Мелинам, Чистовим друзям. Тільки після того, уважно оглянувши крізь порослий виноградом паркан вулицю, вони вислизнули з-поза хвіртки й невдовзі знову стояли перед воротами Колосового обійстя.