Ловці думок

Дім Ештона

— Почекай тут, — Ештон, не скидаючи наплічника, підтягнувся на гілці дерева, гулькнув за паркан. Арніка, щоб не привертати зайвої уваги, повільно прогулювалась уздовж муру й міркувала про те, що час визначеності, у якому вона жила, коли Чист був живий, минув. Натомість настала дивна пора невидимої боротьби в цьому місті або втечі з нього. Насправді, якби не Ештон, то вона, мабуть…

— Арніко, ти не туди дивишся! Я тут! — юнак торкнувся її руки, а за мить ледь не силоміць утягнув дівчину на подвір’я через маленьку, дуже зарослу диким виноградом хвіртку.

— Я задумалася, — відповіла дівчина, зацікавлено поглядаючи на будинок.

— Мене довгенько тут не було, але я повернувся і тепер удома, — очі Ештона сяяли радістю. Хтозна, чи знайшов би він свій дім, якби Джон свого часу не умовив його переїхати сюди, у місто Світла? Іноді доля веде по життю несподіваними шляхами…

Арніка якось недовірливо роззиралася довкіл. Ештон щоразу більше дивував її. Скільки разів вони із Чистом, прямуючи до Колоса, проходили повз цей будинок? Від нього віяло спокоєм та тишею, але аж ніяк не життєвою енергією. Їй завжди впадав в око отой барвистий дикий виноград на паркані, та бажання зазирнути всередину, за зарості ніколи не виникало. Невже це будинок Ештона? Не схоже, щоб він тут жив. Хіба, може, колись… У цього юнака, що в «Млині» аж ніяк не був схожий на заможного, за короткий час їхнього знайомства з’явився ще один будинок. Це вже якось занадто. «Це вже навіть непристойно», — сказав би на це, регочучи, Чист. Арніка зітхнула.

Ештон перекидав у руках невелику кульку — свою найулюбленішу дитячу іграшку. Її залишили на подвір’ї на найвиднішому місці, наче чекали, що він прийде й візьме її до рук. Іграшка лежала біля вхідних дверей. Ештон ураз пригадав мамин голос, який кликав його додому й нагадував, щоб він не забув своєї улюбленої кульки. Він справді вдома! Йому хотілося кричати, плакати, сміятися, робити щось відчайдушне, неймовірне! І юнак не стримався. Покачався по траві, підстрибнув угору, зірвав квітку й подарував її Арніці. Потім скинув у траву наплічник і ліг горілиць, удивляючись у небо. Сили прибувало — земля додавала її. Ештон відчував, що нарешті знайшов ту точку опори, завдяки якій може перевернути світ. І, можливо, знайшов ту людину, для якої він хотів би це зробити… Юнак дивився на Арніку знизу вгору і розумів, що вона неспроста з’явилася в його житті. Із дівчиною до нього повернулася удача. Але його не полишало відчуття, що батьки не могли просто так покинути будинок. Вони мали щось залишили для нього…

Хлопця враз охопили догадки й роздуми. І хоча ще мить тому він був неймовірно щасливий, раптом зрозумів, що треба робити якісь дальші кроки.

— Спробуємо зайти до будинку, — сказав Ештон нібито Арніці, але насправді більше самому собі, і невдовзі вже звично порядкував на балконі. Він витяг зі схованки ключ і цього разу вже не для того, щоб бодай колись покласти його туди знову.

«Він таки трохи схиблений», — тим часом думала Арніка. Вона оглядала подвір’я, крокуючи садовою доріжкою, і вкотре запитувала себе, що робить поруч із цим дивним юнаком. Дівчина повільно обходила будинок і розуміла, що попри всю його дивакуватість таки неймовірно рада їхньому знайомству. Вона пригадала Ештона відразу, як тільки побачила на його шиї камінь на шкіряній шворці! Хто міг би подумати — це той самий мокрий і обірваний хлопчина, бідолаха з Палацового міста, із якого сміялися її товариші! Той, кому вона подарувала свій кам’яний оберіг, що його колись у дитинстві дав їй Чист. Батька вже немає, а оберіг знову повернувся до неї. Коло… Якби не Ештон, то вона, імовірно, виїхала б із міста, хоча тут стільки всього цікавого, стільки можливостей для роботи, її дім. Зрештою, смерть Чиста теж зобов’язує її залишитися. Хто ж, окрім неї, знайде й покарає вбивцю?

Раптом дівчина скрикнула: їй здалося, що кущ ворухнувся, що під ним хтось ховається. Вона гукнула Ештона, який саме схвильовано підносив ключ до замка. Почувши голос Арніки, юнак миттю опинився біля неї.

— Там хтось ворушиться! — Дівчина вказала на розкішний кущ із яскравими малиновими квітами.

«Мабуть, якогось ховрашка чи їжака злякалася», — поблажливо подумав хлопець.

Щоб довести, що боятися нічого, мовчки підійшов до куща й широким жестом відгорнув його гілля. На землі нерухомо лежав вогнекрил!

— О-о-о, ні! — простогнав Ештон, сахнувшись. — О ключники Офіри! Як на мене, це вже занадто!

Він пригадав бій, який недавно бачив із балкону будинку, і жахнувся — ще тільки мертвого вогнекрила йому бракувало! У тому, що той мертвий, Ештон ні на мить не сумнівався. Ніхто не вижив би без допомоги після такої бійки!