Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

7 Армія Агати

Агата сиділа верхи на спині стімфа, тримаючись руками за вчительку Прикрашання, і намагалася бодай щось побачити крізь шатер гілок, коли вони летіли над Нескінченними Лісами. Наближалася осінь, і листя вже почало втрачати зелені барви.

«Мабуть, уже шоста ранку», — подумала дівчина, бо досі було надто темно, аби побачити підлісок, але небо над головою вже почало закипати золотим і червоним.

До неї простяглася рука з блакитним льодяником.

— Поцупила для вас, — сказала професорка Анемона. — Виносити цукерки зі Сховища Гензеля заборонено, як ви знаєте, але, зважаючи на поточні обставини, гадаю, ми можемо порушити декілька правил.

Агата взяла цукерку з руки вчительки й тицьнула її до рота, відчувши знайому чорничну терпкість. Першого року вона отримала догану від професорки Анемони за те, що вкрала один льодяник із цукеркової кімнати у Сховищі Гензеля (а ще зефірки, трохи імбирних пряників і дві плитки помадки). Тоді вона була найгіршою ученицею Школи Добра і Зла. Тепер, три роки по тому, вона повертається до Школи, аби очолити її.

— Вони знають, що сталося? — запитала Агата, спостерігаючи, як лимонне волосся вчительки розвівається на вітрі. — Учні, я маю на увазі.

— Казкар почав розповідати казку про «Лева і Змія», ще коли ви й Сосрі вирушили на пошуки слави. Саме тому ми одразу дізналися про все, що відбулося, одразу, як Piaн захопив трон.

— Ми можемо показати казку Казкаря решті королівств? — запитала Агата, поправляючи торбину Даві на руці. Вона намацала кітель Тедроса, який вона забрала з хижі Робіна, огорнутий навколо кришталевої кулі. — Якщо ми доведемо правителям, що Ріан і Змій змовилися...

— Історії Казкаря розповсюджуються рештою королівств лише після того, як буде написано «Кінець», так само, як і крамницями у світі Читачів, — відповіла вчителька. — І навіть якщо ми приведемо Королівську Раду до Вежі Директора, перо нікому не дозволить переглянути вже написане, допоки не закінчить казку. А ще ми не маємо звертатися до Королівської Ради, поки не матимемо незаперечних доказів змови Ріана, бо вони вірять новому королю. Тому професор Менлі відстежує дії пера, а першокурсників ввели у стан справ.

— А вони вміють битися? — запитала Агата.

— Битися? О Господи, ні.

— Але ви сказали, що вони — моя армія!

— Агато, вони пробули в Школі менше місяця. Щасливиці ледве навчилися прийнятно посміхатися, а Нещасливці геть безнадійні в Особливих Здібностях, а сяйво пальця їм розблокували лише два дні тому. Вони ще не пройшли Випробування казкою. Вони, безумовно, ще не є армією. Але ви приведете до ладу їхню боєздатність.

— Я? Ви хочете, аби їх навчала я? — вирвалося в Агати. — Але я не вчителька! Софі могла вдавати Декана, вона може вдавати кого завгодно, але я — ні...

— Вам сподобаються нові хлопці-Щасливці. Чарівні юні хитруни.

Професорка Анемона озирнулася, її макіяж висох і порепався.

— Особливо хлопці з Вежі Честі, 52.

— Професорко, я навіть не знайома з цими учнями!

— Ви знайомі з Камелотом. Ви знайомі із замком, із його оборонними спорудами, і що найважливіше, ви знайомі з його несправжнім королем, що зараз сидить на троні, — сказала професорка Анемона. — Ви більш готові, аніж будь-хто з учителів, очолити учнів у війні. Окрім того, перш ніж ви завершите свої пошуки слави, ви офіційно досі є ученицею, а допоки Казкар пише вашу казку, учителі не можуть утручатися в неї. Клариса зробила цю помилку і, безумовно, поплатилася за це.

Агата похитала головою.

— А учні знайомі хоча б із базовими заклинаннями? Чи Щасливці й Нещасливці діятимуть разом? Ви розповіли їм, що поставлено на кін...

— Моя люба, насолоджуйтеся миром і спокоєм, допоки можете, — сказала вчителька, вирівнявши стімфа на крейсерській висоті. — Коли ми дістанемося Школи, така нагода випадатиме не часто.

Агата видихнула через ніс. Як вона може розслабитися, коли її друзі досі залишалися в полоні? І як вона має очолити Школу? Школу, повну учнів, із якими вона зовсім не знайома? Якби Агата не була настільки ошелешена, то оцінила б іронію: Софі змусили стати на чолі Камелота, хоча королевою мала бути Агата, а тепер Агата має командувати Школою Добра і Зла, де Софі мала бути Деканом. Серце Агати затріпотіло, але потім почало повертатися до звичного ритму. Адреналін після нічного візиту до Шервудського лісу вивітрювався... Але кришталева куля Даві на плечі тягнула її вниз, і вона не насмілювалася заснути, бо боялася, що торбина потягне її долу й вона впаде, немов камінь.

Стиснувши міцніше торбину Даві, Агата уважно придивлялася до ландшафту й нарешті помітила попереду золотий замок, гострі шпилі скупчилися, наче труби органу.

«Лисячий ліс», — згадала вона. Найстаріше королівство Щасливців.

Перед замком густий ліс розступався, звільняючи місце для зовнішніх стін Лисячого лісу, де ряди котеджів оточували площу, обсаджену деревами по периметру. Торговельні ряди були порожні, зважаючи на ранній час, лише перед кам’яним фонтаном стояв візок пекаря. Агата спромоглася роздивитися навколо фонтана яскраве майво з написом, зробленим дітлахами королівства.

Бувай, Бувай, Змій помер!

СЛАВА КОРОЛЮ РІАНУ, УБИВЦІ ЗМІЯ!

Хай живе Королева Софі!

Стімф летів над неймовірно розкішними будинками; попід стінами замку Лисячого лісу Агата помітила трьох хлопчиків, що билися дерев’яними мечами в масках Лева, зроблених із золотої фольги, біля батька, який збирав у дворі листя. Те саме вона бачила в Гіллікіні — діти обожнювали нового короля Камелота, він був їхнім героєм. Агата стривожено подивилася вперед.

Стімф мало не врізався в королівський замок.

— Професорко! — скрикнула Агата...

Професорка Анемона, хропнувши, прокинулася й одним рухом вистрілила в стімфа фонтаном іскор, той із клекотом очуняв від власної дрімоти, вчасно уникнувши зіткнення із золотою вежею.

Стімф звився вгору, важко дихаючи, професорка Анемона попестила його шию, намагаючись заспокоїти.

— Схоже, ми обоє задрімали, — прошепотіла вона, а стімф сором’язливо озирнувся на своїх наїзниць порожніми зіницями. — Що й не дивно, ураховуючи шкільний ґвалт. На щастя, ми невдовзі будемо на місці.

«Ґвалт звучить недобре»,— подумала Агата, але саме зараз її непокоїло, аби вони не розбудили варту Лисячого лісу. Якщо хтось їх помітить, то про це точно сповістять Ріана. Вона кинула швидкий погляд на замок, уже хотіла поквапити професорку Анемону. А потім вибалушила очі...

— Що Це?

Агата так уважно дивилася вниз, що проґавила велетенський золотий напис, викарбуваний у світанковому небі вгорі.

— Перша казка Левогрива, — сповістила професорка Анемона, досі заспокоюючи стімфа. — Ви, мабуть, були глибоко в Шервудьскому лісі, що пропустили її. Вона там висить уже майже добу. Її видно в усіх королівствах Лісу.

— Левогрив... Ви маєте на увазі «Ріанове перо»? Те, яке він протиставив Казкареві? — запитала Агата, згадавши Гіллікінську газету. Вона квапливо прочитала повідомлення в небі про жінку Царину, благословенну дитиною після декількох невдалих спроб. — «Лише Лев може тебе врятувати»? Оце мораль казки?

Учителька зітхнула.

— Казкар витрачає тижні, місяці, іноді роки, відточуючи казки заради поліпшення нашого світу. А тепер з’явилося нове перо, яке замінило казки пропагандою короля.

— Несправжній король і несправжнє перо, — спалахнула Агата. — І люди дійсно вірять у це? Чи хтось битиметься за Каз...

Її слова розчинилися, бо Ріанова казка раптом потьмяніла. Агата й професорка Анемона обмінялися стривоженими поглядами, чи, бува, їхня поява не стала причиною цих змін. Але потім на заході вибухнув спалах світла, посилаючи в небеса нове повідомлення, замість старого.

Камелотці та мешканці Лісів! Розкажу вам казку про Грісто з Камелота, якому лише 8 років; він утік із дому й прийшов до мого замку, сподіваючись стати моїм лицарем. Иля, мати юного Грісто, знайшла й відшмагала бідного хлопця. Слава тобі. Тримайся, Грісто! А коли тобі виповниться 16, ти отримаєш місце мого лицаря! Любіть свого короля, як ця благословенна дитина; нехай це буде уроком для кожного.

— Тепер він узявся за дітей, — зрозуміла професорка Анемона, її обличчя було похмурим. — Те ж саме спробував Рафал, коли захопив обидві Школи. Маєш прихильність молоді, й ти володієш майбутнім.

Агаті досі було видно, як унизу маленькі постаті дітлахів бавляться мечами в масках Лева. Але тепер вони завмерли поряд із батьком і дивилися на другу казку Лева. І от батькові очі глипнули на Агату і вчительку верхи на стімфі.

— Рушаймо, — швидко промовила Агата.

Стімф поспішив назустріч сонцю, що сходило.

Агата востаннє озирнулася на нову казку Лева, шлунок геть стиснувся. Не через повідомлення Лева, де він вправно звеличував себе як короля... а через те, наскільки знайомим був його тон, брехня звучала, як правда...

Ах. Тепер вона згадала.

Перо Змія.

Те саме, яке він показав їй і Софі під час їхньої першої зустрічі.

Фальшивий Казкар, який перетворював справжні казки на щось похмуре й брехливе.

Перо відірвалося від його небезпечного тіла й тепер представлене людям як провідне світло.

Слизька, луската стрічка брехні.

Оце й був Левогрив.

У Школі вирішили не ризикувати, оскільки Мерліна й професорку Даві схопили. Коли стімф спускався, Агата помітила, що обидва замки вкриті захисним каламутним туманом зеленого кольору. Голуба, що випадково надто наблизився до імли, засмоктало, немов щит був живою істотою, а потім виплюнуло, наче ядро. Птах, скрикнувши, відлетів на п’ятнадцять футів. Але стімф пролетів неушкодженим, хоч Агаті довелося затиснути носа, аби подолати туман, бо тут добряче смерділо гнилим м’ясом.

— Це одне із заклинань професора Менлі, — озвалася професорка Анемона. — Не таке сильне, як те, за допомогою якого створювала щити леді Лессо, але воно утримує якнайдалі людей Ріана. Нещодавно ми помітили, що декілька зайд щось винюхують довкола. Мабуть, підозрюють, що ти прямуєш сюди.

«Більш ніж підозрюють», — подумала Агата.

Якщо Ріан — брат Змія, то в Ріана є його Мала пошуків слави. І він може відстежувати кожен рух Агати.

Тож єдиною надією залишалося, що щит Менлі витримає.

Прорвавшись крізь туман, перш за все Агата побачила Вежу Директора, яка примостилася в Половинчастій затоці між прозорим озером Школи Добра та в’язким блакитним мулом, що оточував Школу Зла. Зграя стімфів уже закінчувала розбирати риштування навколо срібного шпиля, звільнивши блискучу статую Софі нагорі, схожу на флюгер, і карбовані фризи по всій висоті вежі, що висвітлювали найвідоміші миті життя Софі. Усередині вежі було безліч поверхів, на яких блищали нові вікна (крізь які Агата побачила кімнати — шафи, їдальню, парильню й джакузі), а до Школи Зла був прибудований перехід, освітлений ліхтарями й оздоблений написом: «До Софі».

Із вікна Вежі Софі висунулася прищава, схожа на грушу голова професора Білліуса Менлі, він стріляв зеленим світлом у фризи й статую, намагаючись їх стерти, але кожне заклинання поверталося до нього, статуя Софі оглушливо волала, звук був схожий на каркання ворони...

— Спроба несанкціонованого переробляння Вежі Софі, — гримів голос Софі, коли відновлювальне заклинання Менлі, відскочивши, поцілило просто йому в гузно. — Лише офіційно призначений Директор Школи має владу, а ви не Директор Школи. Прошу звільнити приміщення.

Розлючений Менлі помчав назад у вежу, Агата побачила там трьох вовків, які знищували інтер’єр Софі. Але щойно вони зривали розписи, прикраси та світильники, усе поверталося на місце.

— Він бореться із вежею, відколи став Деканом, — пирхнула професорка Анемона, коли Менлі й вовків знову ошпарило заклинаннями, що поверталися. — Я вже второпала, що не варто недооцінювати цю дівчину.

Усередині вежі Менлі скажено заволав.

Це змусило Агату ще дужче сумувати за Софі.

Стімф приземлився на південному боці Половинчастої затоки перед замком Школи Добра. Коли Агата спішилася, її оточили феї, нюхаючи шию й волосся. На відміну від тих, які заправляли в Школі Добра, коли вона була першокласницею, ця нова зграя була різних кольорів, форм, розмірів, наче були родом із різних земель, але, схоже, вони знали, хто вона така.

Крокуючи за професоркою Анемоною вгору схилом, Агата помітила, що навкруги незвично тихо. Вона чула, як її кломпи шурхотять у сухій траві Великої галявини, як тріпотять крильця фей, як плескотить вода в озері. Агата подивилася через затоку й побачила те ж саме на березі Зла: спокійний блакитний мул набігав на пісок і лишав на ньому сліди. Довготелесий вовк-вартовий у червоному мундирі з батогом на поясі спав у одній із нових кабінок Софі.

Професорка Анемона відчинила двері до замку Школи Добра, і Агата мовчки пішла за нею довгим коридором із дзеркалами.

Агата побачила своє відображення в склі — брудна, кудлата, невиспана, її чорна сукня вся була пошарпана. Вона мала ще гірший вигляд, ніж першого дня в Школі, коли дівчатка-Щасливиці затиснули її в цьому коридорі, переконані, що вона відьма, а вона пукнула їм в обличчя, аби втекти. Відмахнувшись від спогадів, Агата вирушила слідом за вчителькою й повернула у фоє...

— ВІТАЄМО ВДОМА!

Привітання вибухнуло, мов бомба, Агата сахнулася назад.

У фоє більше сотні першачків свистіло й вигукувало, вимахувало чарівними написами, із яких вибухали слова: «Я ПІДТРИМУЮ АГАТУ!», «НІ РІАНУ!», «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ТЕДРОСА!».

Агата витріщилася на новий клас Щасливців: юні й чисті, дівчатка були в оновлених рожевих сукнях, а хлопці в синіх жилетах, вузьких краватках і щільних бежевих бриджах. Над серцями блищали срібні лебеді, це означало, що вони першокурсники; навколо учнів плавали чарівні таблички з іменами так, аби Агаті було видно їх звідусіль, — «Лейтен», «Валентина», «Сачін», «Астрід», «Пріянка» і решта, Більшість, схоже, була її віку, особливо юнаки, такі високі й величні а тренувальними мечами при боці... але все одно такі юні. Наче досі вірили в накоїш Добра і Зла. Вони ще мали дізнатися, що бульбашку навколо Школи дуже легко проколоти. «Колись я була схожою на них», — подумала Агата.

— КОРОЛЕВА АГАТА! КОРОЛЕВА АГАТА! — вигукували першокурсники, вони оточили її, немов зграя лемінгів, з’юрбившись у фоє між чотирма сходами: Доблесті й Честі для хлопців, Чистоти й Милосердя для дівчат.

Агата підняла погляд і побачила вчителів, які зібралися на сходах Доблесті: принцесу Уму, яка викладала Спілкування з тваринами, професора Еспаду, який викладав Фехтування, Гнома Юбу, який навчав її в Лісових групах... Ця сцена нагадала їй день Привітання, коли Агата вперше потрапила сюди, але тепер бракувало двох професорів. Під склепінчастою стелею літали семифутові німфи з неоновим волоссям, вони розкидали пелюстки троянд, які потрапили Агаті на сукню, і дівчина чхнула. Агата спробувала посміхнутися юним Щасливцям, які виспівували її ім’я та вимахували написами й мечами, але могла думати лише про професора Аугуста Сейдера й професорку Даві, яких тепер не було на сходах. Без них Школа більше не здавалася теплою й затишною. Швидше, справляла враження чужої і вразливої.

— ДОБРО РОЗВАЖАЄТЬСЯ, А ЗЛО ПРАЦЮЄ, — гримнув голос. — СХОЖЕ НА ТЕ.

Агата й Щасливці розвернулися і побачили, як подвійні двері позаду рвучко відчинилися. Пес Кастор стояв у Театрі Казок, що перетворився на військову кімнату для нарад. Більш ніж сотня Нещасливців у вузьких чорних шкіряних формах працювали над столами, заваленими папером, мапами й нотатниками, а вчителі Школи Зла наглядали за ними.

— РАДІ БАЧИТИ, ЩО ТИ ЖИВА, — промовив Кастор, кидаючи погляд на Агату, а потім вишкірив ікла на Щасливців. — АЛЕ МИ ЩЕ НЕ ПЕРЕМОГЛИ.

Першокурсники розподілися на підрозділи, узявши за основу Лісові групи по п’ять Щасливців і п’ять Нещасливців у кожному. Перший підрозділ, Група № 1, схилився над лавою, яку перевернули й перетворили на довгий стіл, завалений дюжиною мап. Агата крутилася навколо, не певна, як їй очолити справу, але, на щастя, це їй не знадобилося, бо учні самі все вирішили.

— Не можу знайти в бібліотеці Чеснот жодну сучасну мапу замку Камелот, але ми маємо це, — промовив гарний темношкірий юнак-Щасливець, позначений як Богді, він указував на крихку схему в дуже старому виданні «Історії Лісів для учнів». — Згідно з цим, підземелля знаходиться під Золотою вежею, унизу. Але через те, що замок збудований на пагорбі, схоже, підземелля може знаходитися під схилом пагорба. Звісно, якщо ця мапа правильна.

Богді подивився на Агату.

— Тут ви можете допомогти нам. Підземелля досі там?

Агата напружилася.

— Ну... я не певна. Я його ніколи не бачила.

Уся команда витріщилася на неї.

— Але ж ви прожили в Камелоті декілька місяців, — промовив Щасливець на ім’я Лейтен, низенький і м’язистий, із каштановим волоссям і ластовинням.

— Ви ж були принцесою, — уточнив Богді.

Агата зашарілася.

— Слухайте, певно, підземелля досі там, де було, тож припустимо, що мапа правильна...

— Саме це я й сказала, а ці Щасливці відповіли мені, що я дурна, — прогула Валентина з іншого кінця столу. Вона мала довгий, високий хвіст, тоненькі брови й хрипку вимову. — Але я сказала, в’язниця має бути там, і якщо в’язниця під схилом пагорба, тоді ми візьмемо лопати й тиць-тиць-тиць! Тедросіто й ваші друзі вільні.

Богді й Лейтен пирхнули.

— Валентино, по-перше, схоже, цьому підручнику вже тисячі років, а ґрунти із часом зсуваються.

— Перепрошую, моя родина живе під деревом гуанабани[2] тисячі років, а воно досі там, — зауважила Валентина.

Лейтен застогнав.

— Слухай-но, навіть якщо підземелля знаходиться під пагорбом, не можна зробити тиць-тиць-тиць, бо там стоїть варта.

— Ти знаєш казку famoso[3], де юнак не врятував друзів, бо боявся варти? — запитала Валентина.

— Ні, — спантеличено промовив Лейтен.

— Отож бо й воно, — наголосила Валентина.

— Ві, я знаю, Нещасливці мають захищати один одного перед Щасливцями, але ми навіть не можемо знайти той пагорб, — промовив миршавий Нещасливець із полум’яно-червоним фарбованим волоссям, над головою якого кружляло ім’я Аджа. — Я намагався визначити підземелля тепловидінням, але нічого не побачив.

— Тепловидінням? — перепитала Агата.

— Це моя лиходійська здібність, — пояснив Аджа. — Ви знаєте, яка особлива здібність Софі? Закликати Зло. Саме завдяки їй вона викликала воронів на Показі Здібностей. На ній була та дивовижна мантія зі Зміїної шкіри, яку вона пошила власноруч... Тепер та виставляється в одній із вітрин Виставки Зла. Я б хотів приміряти її, аби відчути себе в ролі Софі... Перепрошую, я великий шанувальник Софі. Поводився стримано, коли вона була Деканом, аби Софі вирішила, що я дурень, але я знаю кожне слово з її казки й одягнувся нею на Гелловін у хутра й чобітки, і якщо чесно, вона буде найкращою королевою Камелота за всі віки... вартою обожнювання...

Аджа помітив, що Агата насупилася.

— Е-ем. Без образ.

— Ти почав із тепловидіння, — різко промовила Агата.

— Так. Це моя лиходійська здібність — бачити тіла в темряві, навіть крізь тверді перешкоди. Тож я переконав професорку Шікс дозволити мені взяти стімфа, і разом із німфою ми полетіли до Камелота, бо стімфи ненавидять лиходіїв, і він би зжер мене без супроводу вартового зі Школи Добра, — базікав Аджа. — Ми летіли неймовірно високо, тож люди Ріана на вежах не помітили нас. Але в підземеллях під схилом я мав би вгледіти тіла під землею... але я нічого не побачив.

— Аджо, без образ, але ти не можеш знайти вбиральню посеред ночі, і я знаю про це напевно, — зауважила Валентина, зиркнувши невесело на Агату. — Тож лише те, що ти не побачив підземелля, не означає, що його там немає.

— Солоденька, я займав верхні місця на уроках у професорки Шікс шість випробувань поспіль, — захищався Аджа.

— Бо твій справжній дар — підлабузництво до вчителів, — сказала Валентина.

Через цю сварку Агата не могла зосередитися як слід і поміркувати, а ще в повітрі з’явився дивний сморід, що долинав від Групи № 6. (Агата почула, як принцеса Ума видихнула: — Смердить, наче нора скунса п’ятничного вечора!)

— А щодо могрифікації? — запитала Агата. — Ми можемо перетворитися на черв’яків чи скорпіонів, пробратися в замок і знайти в’язницю?

— У підземеллях чари не діють, — повідомив Лейтен, він подивився на однокласників, тепер навіть Нещасливці погодилися.

Він зиркнув на Агату.

— Ви не знали?

— Ми всі відвідуємо Лісові групи Юби, і він розповів це під час першого випробування. Здається, це базові знання, — додав Богден.

Агата почала пітніти. У скрутні часи вона завжди брала керівництво на себе. Але ці діти примушували її почуватися дурною. Гаразд, вона не знала, де знаходиться підземелля. До того ж, коли вона жила в Камелоті, її запевняли, що замок неприступний. То чому вона мала бігати довкола й шукати способи, як у нього вдертися? І чому вона мала пам’ятати кожну деталь із уроків трирічної давнини? Особливо тепер, коли вона втомилася, стривожена й зосереджена на життях друзів? Водночас ці аматори витріщилися на неї, такі горді й зарозумілі, ніби вона мала щось доводити їм.

Агата розправила плечі.

— Отже, ми не знаємо, де саме знаходиться підземелля. Давайте це відкладемо, — запропонувала вона, сморід від Групи № 6 ставав нестерпним. — Як щодо того, аби прослизнути під виглядом покоївок або вартових і обшукати замок? Чи схопити, наприклад, кухаря, змусити його зізнатися, де тримають заручників? Чи надіслати подарунок, у якому сховається наш підрозділ? А потім — бац — і напасти!

Юні Щасливці й Нещасливці занепокоєно заворушилися.

— Це вкрай погані ідеї, — зауважив Аджа.

— Уперше я згодна із Аджою, — закивала Валентина. — Ріан дуже розумний. Він очікує на загін заблукалих покоївок чи подарунок, повний істот, що шурхотять усередині, немов чупакабра.

— До того ж Змій має Мапу пошуків слави, — додав Богді. — Якщо ви наблизитеся до замку, він про це дізнається.

Агата наїжачилася, вона відчула ще більшу потребу опиратися... але глибоко всередині розуміла, що учні Школи мають рацію. Її плани незугарні. Одначе жоден чудовий план, над яким слід було поміркувати, не спадав їй на думку. Не існувало бездоганного таємного ходу, прихованих воріт чи чарівного заклинання, що непоміченими проведуть їх до Камелота. А навіть якби й були, безумовно, не існує жодної змоги вивести Тедроса, Даві, Софі й решту дев’ять бранців із в’язниці.

— Я зберігатиму це для вас у моєму кабінеті, люба, — промовила професорка Анемона, вона підступила до Агати й потягла торбину з її руки.

— Ні, я триматиму її поряд, — заперечила Агата, міцно вчепившись у торбину. — Мерлін наказав не зводити з неї очей.

— Зрозуміла, — відповіла вчителька. — О, я бачу, ви вже зустріли хлопців із Честі, 52. Будьте пильні з Богді й Лейтеном. Не дозволяйте їм ухилятися від випробувань. Ви тепер їхній командир.

— І командир учителів теж, — підкреслила принцеса Ума, наближаючись. — Ми всі тут, аби допомогти тобі. І мої тварини приєднаються до битви.

— Феї й вовки також, — промовив Гном Юба, шкутильгаючи до них. — І не забувай про решту четвертокласників — Равана, Векса й тих, хто залишилися в лікарні одужувати після Битви в Чотирьох Кутах. До того ж інші команди зараз також повертаються до Школи звідусіль, полишивши свої пошуки слави. До твоїх послуг ціла армія, Агато. Але моя Лісова група щойно розповіла мені, що ти ще визначаєшся з планом. Думай краще, дівчинко. Камелот — не лише твій дім, це твої володіння. Ти знаєш його слабкі місця, новий король теж. Десь глибоко всередині ти знаєш, як урятувати своїх друзів. Десь усередині маєш план. І зараз нам потрібно його почути.

Голови піднялися над столами, усі дивилися на принцесу Камелота. У Театрі стало тихо, як у церкві на Гелловін.

— План? — голос Агати був схожий на каркання.

Вона прокашлялася, сподіваючись, що це чарівним чином допоможе виробити стратегію.

— Так, е-ем...

— ВИ, СМЕРДЮЧІ ХАТНІ МАВПИ!

Усі озирнулися і побачили Кастора, який роздавав стусани двом хлопцям із Групи № 6.

— ДАВІ У В’ЯЗНИЦІ, КОРОЛЯ ОСЬ-ОСЬ СТРАТЯТЬ, А ВИ РОБИТЕ БОМБИ З ЛАЙНА!

— Вогняні бомби з лайна, — пискнув білявий юнак на ім’я Берт.

— Смердючі ракети! — додав його приятель Беккетт. — Бездоганна зброя!

— Я ПОКАЖУ ВАМ БЕЗДОГАННУ ЗБРОЮ! — Кастор схопив зі столу Групи № 6 газету й почав гамселити нею хлопців. — ЩЕ ОДНА БОМБА З ЛАЙНА Й ПОТРАПИТЕ ДО КАТУВАЛЬНОЇ КІМНАТИ!

— Ми Щасливці! — заперечили Берт і Беккетт.

— ТАК НАВІТЬ КРАЩЕ! — гавкав Кастор, лупцюючи їх іще дужче.

Ядучі випари вийшли з-під контролю, присутні почали шукати порятунку. Агата скористалася рейвахом і поквапилася до столу Групи № 6, де хлопець і дівчина, не задіяні в смердючій змові Берта й Беккетта, зосереджено вивчали газети, які не схопив Кастор.

«Ці двоє здаються розумнішими, — подумала Агата. — Може, вони знайшли щось, чого я не помітила».

— Вітаю в Лісовій групі № 6, — промовив голомозий, блідий Щасливець із темними бровами й скульптурними вилицями, на ім’я Деван. — Радий вас зустріти, принцесо Агато. Ви дійсно така велична й мила, як пишуть у казці.

— Вона має хлопця, Деване, — озвалася темношкіра Нещасливиця з білосніжним волоссям, блакитними очима й чокером із маленькими черепами. Її звали Лараліза. Вона обняла Девана за талію.

— А ти, дівчино, до речі, теж не надто захоплюйся.

Агата вибалушила очі, побачивши, що Щасливець і Нещасливиця так відкрито зустрічаються (Леді Лессо намагалася вбити Тедроса й Софі, коли вони таке утнули), але Деван уже підштовхував до неї по перевернутій лавці одну з газет.

— Погляньте на сьогоднішній випуск «Кур’єра Камелота», — сказав він.

Агата почала читати першу сторінку...

Лараліза кинула зверху наступну газету.

— А тепер перегляньте «Королівську гниль».

Агата схилилася над барвистими жовтими сторінками газети Камелота, відомої своїми безглуздими теоріями змови й відвертою брехнею.

— Звичайне лайно, — пробурмотіла Агата. — Але це неважливо. У Камелоті ніхто при здоровому глузді не повірить жодному слову «Гнилі», хай там що надрукує Ріан.

— Ми хвилюємося не про мешканців Камелота, — озвалася Лараліза.

Вона підсунула Агаті ще газети.

— До всього цього доклав руку Ріан, — припустила Лараліза. — Він розуміє, що «Кур’єр» розкусив його. Тож стежить за тим, щоб інші королівства повторювали його брехню.

— І інші королівства погоджуються, бо довіряють кожному слову Ріана, — зрозуміла Агата. — На їхніх очах він здолав Змія. Він убив моторошного лиходія, який нападав на їхні королівства. Він урятував їх. Мешканці Лісів не знають, що це брехня. Вони не знають, що їх обдурили. Про це знає Казкар і ми.

— А «Кур’єр» здогадується, — продовжила Лараліза. — Але Ріан дискредитував Казкаря, дискредитував Тедроса, Школу, а тепер дискредитує «Кур’єр». Навіть якщо ми матимемо докази й продемонструємо людям, що Змій живий, — а ми їх не маємо, — нас ніхто не слухатиме.

— «Кур’єр» може стільки не протриматися, аби встигнути нас прикрити, — зауважив Деван, розгортаючи сторінки газети. — Вони пішли в підпілля, друкуються потай, люди Ріана полюють за репортерами газети. І вони що далі, то більше хапаються за соломинку. Погляньте на заголовки. Уже нагадують «Гниль».

Агата похапцем прочитала останню статтю.

Серцебиття Агати прискорилося.

З одного боку, це не може бути правдою. Софі б нізащо не стала писати казки Левогрива. Нізащо не стала б розповсюджувати пропаганду фальшивого короля. І, безумовно, не стала б їсти торт.

Одначе, хоча вона боялася давати інтерв’ю «Кур’єру» і його нав’язливим журналістам... той ніколи не брехав. І ця фраза «уклали угоду», яка немов виокремлювалася...

Смердючі випари розвіялися; Деван і Лараліза почали радитися з рештою групи — Роуеном, Драго й Малі, які повернулися до столу; Агата попленталася до віддаленої частини Театру. Вона визирнула у фоє Щасливців, глипнула на сонячний купол угорі. Повідомлення Левогрива про юного Ірісто мерехтіло золотом на тлі неба.

Агата перечитувала його знову й знову.

Доки не переконалася.

У ньому було дещо.

Не сама казка, мова чи тон... щось.

Щось, що підказувало, що «Кур’єр» мав рацію. Що казку написала Софі. І вона щось замишляла, хоча Агата ще не розуміла, що саме.

Звісно, «Кур’єр» припускав найгірше. Ніхто при своєму розумі не повірить, що Софі ризикуватиме собою заради Тедроса, хлопця, який увесь час відмовляв їй.

Але Агата довіряла Софі.

А це означало, що навіть під наглядом короля, перед обличчям смертельної небезпеки, у лапах ворога Софі боротиметься за життя друзів.

А тут Агата, чиста й вільна, у Школі, повній учнів, готових служити їй, не могла нічого показати, окрім спітнілих долонь і нервової лихоманки. Водночас покинуті самі на себе групи довкола, схоже, почали втрачали глузд. Група № 8 галасливо сперечалася, чи мають вони вбити або поранити Ріана, коли знайдуть його; Група № 3 дискутувала, чи живий Мерлін , чи ні; Група № 7 опиралася кудлатому, триокому Нещасливцю на ім’я Боссам, який наполягав, що Ріан є кращим королем, ніж Тедрос; Група № 4 запекло сперечалася над родинним деревом Артура...

Агата почувалася ще більш непотрібною, спостерігаючи за цими новачками, пристрасними й завзятими, тоді як вона втрачала сили, сонна, втомлена і з цією пекельною торбиною на руці, яка тягнула її вниз...

«Торбина».

Агата заціпеніла.

Усередині щось спалахнуло, наче смолоскип уночі.

Повідомлення Левогрива. Тепер вона зрозуміла, чому воно зникло.

— Коли страта? — запитала вона, підбігши до Групи № 6.

Деван завовтузився.

— Ну, ви маєте на увазі...

— Страта мого хлопця. Так. Коли вона? — натиснула Агата.

— У суботу, — повідомила Лараліза. — Але весільні урочистості починаються сьогодні з Благословення в церкві Камелота.

— А урочистості відкриті для публіки? — запитала Агата.

Деван подивився на свою дівчину.

— Ну, наскільки ми знаємо...

Агата розвернулася до решти груп.

— Слухайте всі!

Учні продовжили сперечатися за своїми столами.

Палець Агати спалахнув золотом, і вона вистрілила кометою через приміщення.

— Я сказала, послухайте.

Щасливці й Нещасливці уважно випросталися.

— Страта Тедроса відбудеться під час весілля Софі й Ріана менше ніж за тиждень, — виголосила Агата. — Перед весіллям будуть урочистості. Лісова група № 6, ви вирушаєте, аби невдовзі відвідати Благословення.

Деван, Лараліза й решта обмінялися розгубленими поглядами.

— Е-ем... а що ми там робитимемо? — запитав Деван.

— Поки вони будуть на Благословенні, Група № 1, ви вирушите до підземелля, — продовжила Агата, Богді пирхнув. Лейтен, Валентина, Аджа й решта виглядали так само скептично.

— Ми ж щойно розмовляли, що не знаємо, де воно, — нагадав Богді.

— І як до нього пробратися, — сказав Лейтен.

— І вони ще на навчені битися, — додав професор Еспада.

— І не знають смертельних пасток, — утрутився професор Менлі, вриваючись у театр.

— І не вміють спілкуватися з тваринами, — озвалася принцеса Ума.

— І управляти здібностями, — сказала професорка Шікс.

— І НЕ НАВЧЕНІ ЗВИЧАЙНОМУ ЗДОРОВОМУ ГЛУЗДУ, — долучився Кастор.

— Як вони зможуть пробратися до підземелля, якщо не знають, де воно? Як оминуть варту? — запитала професорка Анемона, заламуючи руки.

— Чари, — сказала Агата.

— Та вони мали два дні навчання чарам, — скривився Менлі.

— Більш ніж треба, — відповіла Агата.

Валентина підняла руку.

— Перепрошую, пані принцесо Агата? Ви нас слухали? У підземеллі чари не працюють...

— А це означає, що ми не можемо дістатися до Тедроса, професорки Даві чи когось іншого, — погодився Аджа. — Жодних шансів прорватися.

— А ви й не маєте прориватися всередину, — спокійно відповіла Агата.

Вона посміхнулася ошелешеним обличчям і міцніше притиснула до себе кришталеву кулю професорки Даві...

— Ви маєте вивести їх назовні.