Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

26 Фатальна помилка

Агаті снилася її власна труна. Дівчинка була зачинена всередині, а вода наповнювала домовину, тим часом як Агата борсалася й билася в сталевих стінах, на яких були викарбувані незнайомі символи. Рідина, що вкривала її обличчя, придушувала крики. Крихітні, завбільшки з морських коників, чорні й білі лебеді пропливали повз, байдужі до її біди.

Ще декілька секунд, і вона опинилася повністю під водою, затримавши повітря, усе дужче билася об стіни труни... тепер вона ще й відчула нищівний біль у вухах, а потім у воді розпливлося щось тепле й густе, стаючи червоним. Кров. Агата закричала, витративши рештки повітря. Лебеді навколо почали тонути, немов кам’яні. Агата гупала в стіни, але втрачала свідомість, боки труни стискалися. Вона дряпала власну домовину з останнім подихом, її обличчя відбивалося в убивчих стінах.

Але то була не вона.

А Софі.

Агата рвучко прокинулася.

— Софі, — видихнула вона, кинувшись у непроглядну темряву...

Вона вдарилася обличчям об тверді дерев’яні перекладини й відлетіла до інших дерев’яних перекладин, що утворювати клітку довкола. Клітка для птаха. На мить їй здалося, що вона досі спить. А потім дівчина побачила крізь ґрати ще дві клітки, прив’язані до товстої ковдри на спині верблюда, усі клітки були повні: в одній сиділи Ґвіневера й Тедрос, в іншій — Горт і Нікола. Верблюд прямував униз пагорбом, осяяний місячним світлом, змахуючи порох із навколишніх надгробків.

— Султан Шазабаху заплатив мені золотом. Сказав: «Відведи верблюда вздовж Дикого моря до короля Ріана», — розповідав вершник на верблюді, клітки зіштовхнулися, через що бранці покотилися. — Весільний подарунок королю.

Вершник озирнувся — лисіючий бобер із жовтими зубами.

— А це додаткові подарунки на весілля, — сказав він, огидно посміхаючись бранцям. — Додаткове золото для Аджубаджу.

Аж тепер Агата все згадала.

Перекочуюсь у клітці з торбиною Даві під рукою, Агата спостерігала, як Тедрос випробовує ґрати клітки сяйвом пальця, але золотаві чари лише розчинялися. Чи то клітки були зачаровані, чи то деревина була надто міцною і не піддавалася.

— А я казав, піти через Ліс стімфів, — бубонів Горт Ніколі в їхньому курнику. — Це найшвидший спосіб дістатися до Авалону. І нас би не спіймали!

— Пробратися берегом було найшвидше, — сперечалася Нікола, її голос перекрили стогони верблюда, якого Аджубаджу шмагав патичком. — Ми майже дісталися Леді з Озера. Якби ми не проходили повз ті доки, коли там причалив корабель із Шазабаху...

— Чи якби мати Тедроса не наштовхнулася просто на бобра, — прошепотів Горт.

— Було темно, — зітхнула Ґвіневера.

Верблюд перечепився через надгробок, і колишня королева покотилася кліткою...

Тедрос схопив її обома руками. Він похмуро подивився на Горта:

— Ти шукаєш винного. Я шукаю спосіб урятуватися. У цьому полягає різниця між хлопчиком і чоловіком.

Горт щось пробубонів, відводячи очі.

Тедрос схопився за ґрати, намагаючись їх поламати, обличчя почервоніло, м’язи напружилися, він боровся з кліткою так, як колись із батьковим мечем. І тепер так само зазнавав невдачі. Агата й принц подивилися одне одному в очі. Тедросів батько залишив їм повідомлення: «Викопай мене». Зараз їм потрібно було виконати наказ і викопати старого короля. «У його могилі щось є, — думала Агата. — Щось, що може дати нам шанс у боротьбі проти Ріана, навіть якщо здається, що все втрачено». Але після того як вони весь день пробиралися берегом із Гномленду, і їм залишилося подолати лише декілька миль, їх схопив Аджубаджу, мисливець за винагородою, який мало не вбив Агату в Авалоні. А тепер бобер віз їх до Камелота, вони саме минали цвинтар — Сад Добра і Зла, де ховали Щасливців і Нещасливців зі всіх Лісів.

Скляна домовина з принцесою-феєю стояла поряд із труною її принца, у якій віддзеркалювалися розмиті золоті спалахи, Агата подивилася вгору, і на тлі зоряного неба побачила оголошення Левогрива про весілля короля Ріана й Софі.

Рештки сну затріпотіли в грудях: чорні й білі лебеді... кров із її вух... відображення Софі, замість її власного...

Душа намагалася щось їй підказати. «Але що?» Вони були в дорозі більше ніж один день, коли в небі з’явилося повідомленні Левогрива, і відтоді воно не змінювалося. Жодних ознак того, що це неправда. А це означало, що залишилося менше доби до того, як Ріан і Софі одружаться. До того, як Ріан отримає сили Казкаря. До того, як Агата, Тедрос і решта загинуть. І їхньою єдиною надією була могила короля, від якої вони зараз усе віддалялися.

— Ось тут було поховано батька. У долині Стерв’ятника, — Агата почула, як Горт шепоче Ніколі. — Звісно, це не Хребет Мерця. Але теж пристойне місце. Директор Школи забезпечив батьку гарне поховання. Єдина добра річ, яку зробив той покидьок.

— Мабуть, щось захотів натомість, — припустила його подружка.

— Не зовсім. Сказав, що розуміє зв’язок між сином і батьком. Що одного дня він матиме сина разом із коханою, — відповів Горт. — Мені стало моторошно. Бо його коханою була Софі.

Агата здригнулася.

— Заждіть. Погляньте, — сказав Тедрос, показуючи вперед. — На Хребті Мерця.

На пагорбі з неймовірно розкішними пам’ятниками лиходіїв: загрозливими статуями, обсидіановими обелісками, усипальницями в тернах — здіймалася полірована кам’яна брила, новенька й більша за інші, освітлена смолоскипами з обох боків. Агата вільно могла прочитати напис.

Агата згадала газету, яку їй показали Деван і Лараліза, коли вона повернулася до Школи. «Кур’єр Камелота» сумнівався в смерті Змія, стверджував, що Доглядач Могил ніколи його не ховав, але газети інших королівств підтвердили поховання Змія на Хребті Мерця. Без сумніву, коли Доглядач поспілкувався з «Кур’єром», Ріан узяв справу до своїх рук і, щоби попередити подальші суперечки, зробив це видовищне поховання. Поховання, яке, як знала Агата, лишилося порожнім. А щодо Доглядача Могил... казали, що він зник.

Зараз вони наближалися до околиці кладовища. За декілька годин вони опиняться в Камелоті.

— Ми маємо щось зробити, — сказала Агата Тедросу. — Негайно.

— Чари не працюють. Я не можу зламати клітку. І нас ніхто не прийде рятувати, — проскреготів Тедрос, захищаючи матір від жорсткої їзди. Він указав на торбину під пахвою Агати. — А як щодо кристала Даві?

— Ти хочеш, аби я пожбурила ним бобру в голову? — саркастично запитала Агата. — Це не зброя!

— То нащо ти її тягаєш із собою?

— Даві наказала ніколи не зводити з неї очей!

— Ну, вона ж не знала, як воно буде, еге ж? — із відчаєм промовив Тедрос. — Я відмовляюся помирати на верблюді...

Над головою Тедроса пролетіла вогняна куля, обсмаливши принцеве волосся.

Вони розвернулися й побачили, як верблюд плюнув іще одну вогняну кулю, цілячись у Агату, яка вчасно відхилилася.

— Більше жодних розмов, — попередив Аджубаджу.

Верблюд відвернувся.

— Це не звичайний верблюд, — прошепотіла Ґвіневера іншим, незворушна. — А вогнеплюйний. Такі верблюди — непереможні вбивці, як ґаргульї. Султан Шазабаху має цілу армію з них. Артуру це не подобалося, він уважав, що такі верблюди забезпечують Шазабах надмірною могутністю. Султан, мабуть, дійсно довіряє Ріану, якщо віддав одного в подарунок...

Розум Агати зачепився за одне слово колишньої королеви.

Ґаргульї.

«Непереможні вбивці».

Але якось Агата перемогла ґаргулью. Першого року в Школі... Вона скористалася своєю особливою здібністю, аби не дати себе з’їсти. І вона була переконана, що досі має цю здібність.

Десь глибоко в серці спалахнула стара іскра.

Агата зіп’ялася на коліна, міцніше стискаючи торбину Даві. Аби її здібність спрацювала, вона мала зазирнути верблюду в очі, але зі своєї клітки вона бачила лише товсті сідниці Аджубаджу, які закривали голову тварини.

Агата заплющила очі.

«Ти мене чуєш?»

Жодної відповіді.

Може, її здібність висохла, як не политий сад.

Може, здібність може народжуватися й. помирати сама по собі.

Агата зосередилася.

«Скажи мені, чи чуєш мене».

«Дай знак».

Її обличчя обвіяв бриз.

Вона розплющила очі й побачила, що верблюд підняв хвіст і нагидив, мало не поціливши в неї.

Агата посміхнулася.

«Отже, ти мене чуєш. Я твій друг. Я знаю, що ти залишив позаду».

Верблюд зашпортався, через це бранці знову вдарилися об ґрати. Аджубаджу сильніше шмагнув верблюда, і тварина застогнала. Агата знову звелася на коліна.

«Я можу допомогти тобі».

Цього разу верблюд ледь помітно озирнувся.

«Ти в клітці, — почувся голос. Жіночий. — Ти не в тій ситуації, щоб допомагати».

Агата зустріла її погляд. У темних очах верблюдиці вона побачила теперішнє й минуле. Серце Агати закалатало швидше, ніби воно билося за двох.

«Я чую бажання. Це мій дар; — сказала вона верблюдиці. — І я знаю, що ти прагнеш повернутися додому. До двох доньок. До решти стада».

Верблюдиця здивовано завмерла, а потім подивилася вперед, мужньо витримуючи нові удари від Аджубаджу.

«Я солдат Шазабаху, — спокійно промовила тварина, рушивши швидше. — Я виконую накази».

«Ніхто не є передусім солдатом, — сказала Агата. — Насамперед ти мати. Сестра. Донька. Друг».

«Ти скажеш що завгодно, аби звільнитися», — скривилася верблюдиця.

«Ми можемо звільнитися обидві, якщо ти мені допоможеш», — відповіла Агата.

«Я — подарунок королю Ріану, — сказала верблюдиця. — Якщо я знехтую обов’язком і повернуся до Шазабаху, мене вб’ють».

«Правління короля Ріана невдовзі добіжить кінця, — відповіла Агата. — Султан радітиме, що ти так і не дісталася Камелота. Сховайся в Лісах, поки це не станеться. А потім возз’єднаєшся із родиною».

Верблюдиця мовчки крокувала вперед.

«Чому я маю довіряти тобі?» — промовила вона.

«Бо я довіряю тобі, — відповіла Агата. — Бо я маю довіряти».

Верблюдиця озирнулася на дівчину. А потім відвернулася.

«Чи правда те, що про тебе розповідають, Агато з Нескінченних Лісів?»

«Хто розповідає?» — запитала Агата.

Верблюдиця не відповіла.

І почала рвучко розвертатися.

«Приготуйтеся», — сказала вона.

І побігла назад до цвинтаря, туди, де могили стояли найщільніше.

— Що таке! — вигукнув Аджубаджу, шмагаючи верблюдицю...

Агата розвернулася до друзів.

— Тримайтеся!

Тедрос, Горт, Нікола й Ґвіневера витріщилися на неї.

— Негайно! — закричала дівчина...

Верблюдиця на повній швидкості кинулася на обеліск, розбивши клітку з Агатою, дівчина полетіла на землю під зливою трісок із деревини. Верблюдиця вдарила в надгробок кліткою з Тедросом, а потім в інший — кліткою з Гортом, звільняючи бранців. Ошелешений Аджубаджу схопив верблюдицю за горло, намагаючись придушити її...

Тварина стала дибки, наче кінь, скинула бобра з себе й притиснула його копитом до землі. Із рота верблюдиці почали вилітати жмутки вогню, випалюючи коло на землі навколо бобра. Земля вибухнула. І Аджубаджу з криком провалився в діру, зникнувши в темряві.

Верблюдиця обтрусила смух, наче ледь устигла спітніти, а потім обвела очима бранців, розкиданих на могилах. Вона обережно носом витягла Агату з-під уламків і притиснула теплу, шершаву щоку до її обличчя.

«Дякую, принцесо».

Верблюдиця вклонилася Тедросу й решті... а потім поскакала до Лісу.

Агата лежала на спині, обіймаючи торбину Даві, і дивилася в небо, яке підморгувало їй зірками. Ніхто не ворушився. Було так тихо, що Агата чула, як навколо свіжої могили Аджубаджу тріщать рештки полум’я.

— Що це було? — прохрипів Горт, витрушуючи тріски зі штанів.

Тедрос допоміг Агаті підвестися.

— Байдуже, що це було, я точно знаю, хто це влаштував.

Агата зашарілася, міцно стискаючи принцову руку.

А потім її обличчя змінилося.

— Тут хтось є, — видихнула вона.

Тедрос і решта простежили за її поглядом униз схилом.

На Хребті Мерця із карети вибиралися тіні.

Агата одразу впізнала карету.

Саме ця карета забрала геть її найкращу подругу.

П’ять тіней кралися між могилами й нарешті наблизилися достатньо, щоб їх можна було роздивитися. Вони сховалися за склепом, увінчаним вінком із квітів. Агата визирнула першою.

Два пірати в обладунках Камелота розкопували могилу Змія. Кей спостерігав за ними, схрестивши руки, обличчя капітана було схоже на холодну маску. Невдовзі вони розкопали достатньо, щоб підтвердити те, що Агата й так уже знала, — могила була порожня.

Кей відчинив карету, і пірати потягнулися всередину, Агата думала, що вони допоможуть вийти королю.

Але натомість вони дістали щось інше.

Тіло.

Вони похапцем опустили труп у могилу Змія й почали закопувати.

— Хто це? — запитала Нікола. — Кого вони ховають?

— Я не бачу, — озвався Горт, визирнувши якнайвище над склепом...

Він урізався у вінок, той завалився, приземлившись на сусідній надгробок.

Кей розвернувся до них...

Горт розпластався на землі.

— Він мене бачив, — прошипів Тхір. — Безумовно, бачив.

— Тоді вони нас шукатимуть, — сказала Ґвіневера.

— Запаліть сяйва, — наказала Агата.

Вони чекали за склепом, запаливши пальці, готові захищатися...

Минали хвилини.

Ніхто не з’явився.

Агата обережно визирнула.

Могила Змія була засипана. Унизу під пагорбом пірати сідали назад до карети.

Агата виповзла з-за склепа...

Тедрос стиснув її долоню.

— Зажди мене.

Принц поповз за нею в освітлене місячним світлом коло...

Обоє завмерли.

За ними спостерігав Кей.

Він стояв біля могили Змія, половину обличчя осяювало світло смолоскипів, очі пильно дивилися на принца й принцесу.

Злякавшись, Агата закрила собою Тедроса, націливши сяйво пальця на капітана.

Але Кей не напав.

Він просто дивився. Без люті чи загрози... якимось м’якшим виразом. Із тугою. Зі скорботою.

Капітан опустився навколішки й поклав на могилу Змія троянду.

Потім востаннє озирнувся на Агату й Тедроса та поквапився до своїх людей. Агата спостерігала, як коні тихо потягли королівську карету назад у ніч, на обрії рухалися зірки, немов торували їй шлях.

А Тедрос уже мчав униз схилом. Він підскочив до могили Змія й почав розгрібати землю двома долонями.

— Що він робить? — запитала Ґвіневера в Агати, Горт і Нікола підводилися з землі поруч.

Але Агата вже бігла, торбина Даві гупала на боці. Поки вона домчала до могили Змія, Тедрос приголомшено відсахнувся...

Смагляве обличчя Ріана лежало на виду. Волосся було вкрите кров’ю. Глибокі, наче від голок, присипані чорною лускою рани вкривали цятками всю шию.

В Агати обірвалося серце.

— Він м-м-мертвий, — пробелькотів Тедрос. — Ріан... як це можливо...

— І схоже, він мертвий уже деякий час. Принаймні день, — промовила Агата, оглянувши тіло.

Вона відсторонилася, заклякнувши.

— Тедросе... на шиї... це рани від ковзунів.

Вона подивилася на принца.

— Його вбив Джапет. Його вбив брат.

— Це безглуздя. Софі одружується з Ріаном... так каже Левогрив... — наполягав Тедрос, перевіривши повідомлення в небі, яке досі яскраво виблискувало вгорі. — Якщо Ріан мертвий уже добу, це означає, що повідомлення з’явилося одночасно з... Це означає, що Софі виходить заміж за...

— Джапета, — продовжила Агата. — Вона одружується з Джапетом. Софі одружується зі Змієм. Це єдина причина, чому вони поховали Ріана в цій могилі, потай, посеред ночі. Джапет збирається вдавати брата. Збирається одягти його корону.

— Змій? — сказав Тедрос придушеним шепотом. — Змій... король?

Його кадик смикнувся, він не зводив очей із мертвого обличчя короля.

Ріан був його смертельним ворогом. Тедрос понад усе прагнув побачити його мертвим. Але це загальна проблема бажань — потрібно бути конкретнішим. Тепер перед Тедросом повстав ворог набагато небезпечніший і божевільний. Змій під маскою Лева. Змій на батьковому троні.

Агата стиснула його руку.

— Байдуже, нащо Софі повернулася до Камелота... усе пішло шкереберть. Вона в біді, Тедросе.

— І Кей хотів, аби ми про це дізналися, — уторопав Тедрос. — Ось чому він не напав на нас. Він був найкращим другом Ріана. Кей дав знак, щоб ми перевірили могилу. Він хотів, аби ми дізналися, що Змій став королем.

Порив вітру змахнув троянду з Ріанової могили. Агата обережно поклала її назад, туди, де її залишив Кей. Коли пелюстки затріпотіли від вітру, Агата згадала — вона кладе троянду на могилу Змія — наче це вже було в минулому...

Кристал.

Вона бачила це в кристалі.

Тоді вона вирішила, що це брехня. Але як і решта кристалів, які вона вважала неправдивими, цей також виявився правдою. У її казці ніщо не було таким, як здавалося, — Добро і Зло, істина і брехня, минуле і теперішнє. Вона весь час неправильно розуміла історію. Навіть зірки, здавалося, знущалися з неї, падали до неї, наче її світ перевернувся.

Підбігли Горт, Ґвіневера й Нікола, вони аж підстрибнули, побачивши Ріана в Змієвій могилі.

— Це не віщує нічого доброго, — озвався Горт.

— Нам потрібно потрапити до Авалону, — наказав Тедрос, ідучи. — До весілля. Від цього залежить усе.

— Ми не встигнемо туди вчасно, — зауважила його мати, не зрушивши з місця. — Від Авалону сюди ми рухалися майже день. На верблюді.

— Вона має рацію, — сказала Нікола. — Пішки ми не маємо жодного шансу. Софі й Джапет одружаться, тільки-но зійде вечірня зоря. Немає жодної змоги...

Агата не слухала.

Вона дивилася на падаючі зірки, тепер вони опускалися ще швидше, сотні, ні — тисячі їх цілили просто в неї та її друзів.

— У цьому суть Добра... — зраділа Агата. — Воно завжди знайде вихід.

Тедрос і решта підняли очі на армію фей, які розтинали нічне небо, прямуючи до них. І всю цю команду світла очолювала схожа на кульку фея з пухнастим сивим волоссям, у замаленькій зеленій сукенці і з обірваними золотими крильцями.

Пустотливо посміхаючись, Тінкербел розпорошила хмару затхлого пилку...

Не встигла Агата отямитися, як вона та її друзі відірвалися від поверхні й полетіли високо в темряву, а феї з’юрмилися одна навколо одної, ховаючи їх у мерехтливі кокони. А потім потягли їх до Авалону, п’ять комет на тлі ночі.