Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

6 Гра за вечерею

Трохи раніше того вечора пірати Біба й Аран забрали Софі з Палати мап на вечерю. Ріан і Джапет уже з’їли половину першої страви.

— Потрібно діяти жорстоко. На випередження, — почула вона голос Джапета, що лунав у відремонтованій трапезній Золотої вежі. — Перша казка Левогрива має вселити страх.

— Левогрив має дати людям надію, — відповів Ріан. — Ми сподобалися людям, бо виросли, не маючи жодних сподівань.

— Матуся загинула, бо сподівалася, — сказав його брат.

— Але саме через смерть матусі ми обидва сидимо в цій кімнаті, — сказав Ріан.

Наблизившись до дверей, Софі почула лише тишу. А потім...

— Прихильники Тедроса протестують сьогодні ввечері в Парку Камелота, — зауважив Джапет. — Ми маємо вирушити й повбивати їх усіх. Ось це має бути першою казкою Левогрива.

— Убивство протестувальників викличе ще більші протести, — промовив Ріан. — Не таку казку я хочу розповісти.

— Ти не боявся проливати кров, коли це наближало тебе до трону, — іронічно кинув Джапет.

— Я король. Я пишу казки, — сказав Ріан.

— Це моє перо, — заперечив Джапет.

— Це твій ковзун, — озвався Ріан. — Слухай-но, я знаю, це нелегко. Бути моїм васалом. Але король може бути лише один, Джапете. Я знаю, чому ти мені допоміг. Я знаю, чого ти прагнеш. Чого ми обидва прагнемо. Але, аби отримати це, нам потрібно мати на своєму боці всі Ліси. Я маю бути добрим королем.

Джапет пирхнув.

— Усі добрі королі, зрештою, помирають.

— Ти маєш мені довіряти, — наполягав Ріан. — Так, як я довіряю тобі.

— Я довіряю тобі, брате, — промовив Джапет, заспокоюючись. — Я не довіряю тій підступній маленькій розпусниці. Гадаю, ти невдовзі почнеш слухати її, а не мене?

Ріан пирхнув.

— Коли в мене виростуть роги. До речі, щодо розпусниці.

Він поклав виделку на тарілку з м’ясом рідкісного плямистого оленя й відірвав холодний погляд від розкішного столу, у коропі відбивався блакитно-золотий мундир.

— Я чув, як вартові гупають у двері Палати мап, Софі. Якщо ти не з’являтимешся на обід вчасно, то твої друзі в підземеллі не отримуватимуть їжі взагалі...

Він замовк.

Софі стала під новою люстрою з головами Лева, у тій сукні, що їй залишили. Лишень вона вкоротила скромну білу сукню з рюшами наполовину, зробила три шари спідниці (коротку, коротшу й найкоротшу), піднявши їх високо над колінами, і оздобила шви блискучими, круглими ґудзиками, кожен був наповнений кольоровими чорнилами. Із вух звисали кришталеві краплі, повіки були нафарбовані срібними тінями, а вуста вкриті яскраво-червоною помадою, на голові красувалися зірки-орігамі, які Софі зробила з пергаменту, видраного з весільних альбомів.

Загалом, замість заляканої принцеси, яку король очікував побачити після їхньої зустрічі в Палаті мап, Софі з’явилася, одночасно наче святковий торт і дівчина, що з нього вистрибнула.

Пірати були так само ошелешені, як і король.

— Залиште нас, — наказав їм Ріан.

Щойно вони пішли, Джапет схопився на ноги, його бліді щоки запалали.

— Це була матусина сукня.

— Це й досі вона, — промовила Софі. — І сумніваюся, що їй би сподобалося, що ви наряджаєте викрадених вами дівчат у її сукні. Питання в тому, чому ви взагалі попросили мене одягти цю сукню. Аби я відчула, що належу вам? Чи тому що нагадую вам вашу любу померлу матінку? Чи ще чомусь? Гм... у будь-якому разі ви наказали мені її одягти. Але не описали, як носити.

Вона трохи покрутила стегнами, світло перетворило барвисті кульки на сукні на крапельки веселки.

Змій похмуро дивився на дівчину, ковзуни на його тілі зазміїлися швидше.

— Ти брудна мегера.

Софі ступила крок до нього.

— Зміїна шкіра — моя спеціальність. Уяви, що я можу зробити із твоїми обладунками.

Джапет смикнувся до неї, Софі зупинила його порухом руки...

— Ви ніколи не замислювалися, із чого зроблені чорнила для мап? — спокійно запитала вона.

Джапет завмер на півкроці.

— Із чорнильних горішків[1], — сказала Софі, зелені очі рушили від Змія до Ріана, який досі сидів біля довгих свічок у канделябрах у вигляді Лева, спостерігаючи за нею. — Цс єдина речовина, яку можна пофарбувати в різні кольори і яка не тьмяніє роками. Більшість мап намальовані чорнильними горішками, включно з вашими, у Палаті мап. Тими самими, які ви зачарували, аби стежити за мною й моїми друзями. А знаєте, як іще використовують ці чорнила?

Жоден із близнюків не відповів.

— О, яка дурна, я ж дізналася про це на уроках із Проклять, а ви ж, хлопці, не вчилися в Школі, — сказала Софі. — Такі чорнила є отрутою, що діє через кров. Один укол — миттєва смерть. Але припустімо, я намащу трохи чорнил на шкіру. Вони висотуватимуть поживні речовини з моєї крові, поки я буду жива, але це означатиме, що, якщо якійсь кровожерній потворі раптом знадобиться моя кров... він теж отруїться. І так уже сталося: матусина сукня, яка так вам подобається, тепер укрита перлами з чорнилами, які я видобула з ваших мап, використавши найпростіші закляття першого курсу. Це означає: один неправильний рух і — пуф — я розітру на шкірі потрібну дозу. І тоді моя кров стане не такою вже й корисною для вас. Еге ж? Гадаю, у цьому і є загроза високої моди, — вона збила шлейф сукні. — А тепер, мої любчики, скажіть, що в нас на вечерю?

— Твій язик, — кинув Джапет.

Із його грудей злетіли ковзуни, перетворюючись на леза, вони націлились в обличчя Софі.

Її очі розширилися...

Над вуграми шмагнув батіг золотого світла, і вони з вереском повернулися на тіло Змія.

Приголомшений Джапет розвернувся до брата, який сидів поряд, золоте світло пальця згасало. Ріан не дивився на брата, його губи тремтіли, наче він придушував посмішку.

— Ми маємо її покарати! — вимагав Джапет.

Ріан нахилив голову, роздивляючись Софі зусібіч.

— Ти маєш погодитися... так сукня виглядає краще.

Джапет отетерів. Потім стиснув зуби.

— Обережно, брате. Твої роги вже ростуть.

Ковзуни вкрили його обличчя, утворюючи маску. Він перекинув ногою стілець, оздоба у вигляді Лева ковзнула підлогою.

— Насолоджуйся вечерею зі своєю королевою, — проклекотів він, забираючись із кімнати.

Ковзуни рвучко зірвалися з його тіла й зашипіли на Софі, а потім полетіли геть за своїм господарем.

Серце Софі ледве билося, коли вона слухала, як стихають кроки Джапета.

«Він помститься», — подумала вона. Але зараз вона мала нероздільну увагу Ріана.

— Йому потрібен час, аби звикнути до королеви в замку, — сказав король. — Мій брат не в захваті від...

— Сильних жінок? — сказала Софі.

— Усіх жінок, — уточнив Ріан. — Мати залишила цю сукню для нареченої того з нас, хто одружиться першим. Джапету наречена не потрібна. Але він неабияк прив’язаний до цієї сукні.

Ріан помовчав.

— Вона зовсім не отруйна, еге ж?

— Торкнися до мене — і дізнаєшся, — відповіла Софі.

— Немає потреби. Я бачу брехунів наскрізь.

— О, тоді дзеркала для тебе — справжній виклик.

— Може, Джапет має рацію, — сказав Ріан. — Мабуть, я маю позбавити тебе твого язика.

— Ну, тоді ми станемо рівними, — озвалася Софі.

— Як це? — промовив Ріан.

— Бо тобі вже бракує душі й цілісності, — пояснила Софі.

У залі запанувала тиша, холодна й слизька. У широкі еркерні вікна було видно, як над містом Камелот у долині збираються грозові хмари.

— Ти вечерятимеш чи віддаси перевагу кінському кориту? — запитав король.

— Я б хотіла укласти угоду, — промовила Софі.

Ріан розсміявся.

— Я серйозно, — наполягала Софі.

— Щойно ти погрожувала отруїти кров мого брата й залишити його без обладунків, а потім нахабно образила свого короля, — сказав Ріан. — А тепер хочеш... угоду.

Софі повністю вийшла на світло.

— Будьмо відвертими. Ми зневажаємо одне одного. Може, раніше цього не було, коли ми їли трюфелі в чарівних ресторанах чи цілувалися в каретах, але тепер — так. Але ми потрібні одне одному. Тобі потрібна я як королева. А мені потрібно, аби ти звільнив моїх друзів. Чи хотіла б я, аби тебе порубали на собачі консерви? Так. Але в усьому є світлі і темні сторони. Бо, мушу визнати, я нудилася, обіймаючи посаду Декана Зла. Я знаю, як жахливо це звучить, але мені було байдуже, чи маленький Драго сумує за домівкою, чи в нього затримки з випорожненнями, чи він шахраює в Лісових групах. Мене не цікавило, чи заразні бородавки в гладкої Агнешки, що пустотливий Роуен цілує дівчат у коморі з м’ясом, чи брудний Малі пробрався до Доглядальної кімнати й надзюрив у басейн. Моя казка зробила мене більш популярною, ніж Сплячу красуню, Білосніжку чи будь-яку з тих млявих дівок. А яка божественна діва використовує щойно отриману славу, аби... викладати? Теоретично, ідея присвятити себе новим поколінням украй благородна, але жоден із тих учнів і близько не такий розумний, як я. І я почувалася, ніби відома співачка, що опинилася в якійсь глухомані, за тисячу миль від головної сцени. Я занадто молода, занадто чарівна, занадто шанована, аби зостатися без уваги. А тепер, після декількох вельми трагічних подій, вуаля, я виявляю, що готова стати королевою наймогутнішого королівства на землі. Я розумію, що не маю носити корону. Що насправді це безперечне Зло, особливо тому, що я посяду місце своєї найкращої подруги. Але чи буду я гарною королевою? Це вже інше питання. Відвідувати державні обіди з іноземними королями, проводити перемовини з тролями-канібалами, керувати арміями та союзами, розповсюджуючи своє бачення кращих Лісів, засновувати лікарні, годувати безпритульних і втішати бідних — я з цим упораюся, і впораюся добре. Ось чому ти обрав мене своєю королевою. А ще тому, що, на біду, моя кров має властивість рятувати життя твого брата... але для цього тобі не потрібно, аби я була королевою. Ти міг би закувати мене в ланцюги поряд із друзями й брати кров, коли забажаєш. Ні, я гадаю, що ти обрав мене королевою, бо знаєш, наскільки славетною я буду.

Ріан розкрив було рота, аби відповісти, але Софі продовжила промову.

— Спочатку я хотіла спуститися сюди і вдати, що я передумала. Що досі кохаю тебе, байдуже, що ти накоїв. Але навіть я не настільки вправна, аби зіграти таке. Це правда, ти Витягнув Екскалібур із каменя. Це зробило тебе королем. Водночас мої друзі — або тюремні в’язні, або втікачі, яких переслідують. Тож я мала два шляхи. Опиратися, розуміючи, що мої друзі постраждають через це. Або... бути гарною королевою та зберігати неупередженість. Бо я чула твої слова, що ти хочеш бути добрим королем. І аби стати добрим королем, тобі потрібна добра королева. Отже, мої умови: ти поводишся зі мною й моїми друзями добре, а я буду тією королевою, яка тобі так потрібна. Домовилися?

Ріан покопирсався в зубах.

— Тобі занадто подобається звук власного голосу. Тепер я розумію, чому Тедрос та інші хлопці кидали тебе.

Софі спалахнула.

— Сядь, — сказав король.

Цього разу вона підкорилася.

Із кухні вийшла покоївка і внесла наступну страву — тушковану рибу в червоному бульйоні. Софі затулила ніс долонею — страва смерділа, наче ота гидота, яку колись готувала Агатина мати — а потім угледіла, що страву принесла Ґвіневера, ковзун досі заклеював їй вуста. Софі спробувала зазирнути колишній королеві в очі, але помітила, що Ріан спостерігає за ними, і поквапливо скуштувала рибу.

— М-м-м-м, — промовила вона, намагаючись не виблювати.

— Отже, ти вважаєш, що, якщо ти будеш «доброю» королевою, я відпущу твоїх друзів, — сказав Ріан.

Софі підняла погляд.

— Я такого не казала.

— А якщо вони помруть?

— Убивство моїх друзів лише змусить народ сумніватися у твоєму коханні до мене й викличе питання. Діючи так, ти не втримаєш Ліси на своєму боці, — зауважила Софі, допоки Ґвіневера без поспіху наповнила чашку Ріана, безперечно, підслуховуючи. — Я сказала, що, якщо я викажу тобі відданість, то сподіваюся отримати твою лояльність натомість.

— Що ти маєш на увазі, говорячи «лояльність»?

— Звільнення моїх друзів.

— Це дуже схоже на прохання відпустити їх.

— Вони можуть працювати в замку. Під твоїм наглядом, звісно, на тих самих умовах, що й покоївки.

Ріан здійняв брови.

— Ти справді вважаєш, що я переведу команду ворогів у власний замок?

— Ти не можеш тримати їх у в’язниці вічно. Якщо хочеш, аби я зберігала твої таємниці й удавала віддану королеву, — сказала Софі, добре відрепетирувано. — І краще тут у замку, аніж у Лісах. Окрім того, якщо ти і я дійдемо згоди, вони теж змінять думку. Спочатку вони й мене ненавиділи так само, як тебе. — Вона подарувала йому добре відпрацьовану усмішку.

— А що робити з Тедросом? — Ріан нахилився до Софі, його мідне волосся зблиснуло при світлі. — Його засуджено до смерті. Люди це схвалили. Ти вважаєш, що його я маю теж «звільнити»?

Пальці Ґвіневери, яка тримала глек, затремтіли, вона ледве втримала посудину.

Серце Софі закалатало, коли вона поглянула на Ріана, ретельно добираючи слова. Те, що вона промовить зараз, може зберегти Тедросу життя.

— Чи я вважаю, що Тедрос має померти? Ні, — сказала вона. — Чи вважаю я, що він має померти на нашому весіллі? Ні. Чи думаю я, що це неправильно? Так. Одначе ти оприлюднив свої плани... а король не може ось так узяти й скасувати страту, так?

Ґвіневера рвучко глипнула на Софі.

— Отже, ти дозволиш Тедросу померти? — скептично запитав король.

Софі впевнено зустріла його погляд.

— Якщо це означатиме порятунок решти моїх друзів, — так. Я не Тедросова мати. І не піду на інший бік світу, аби врятувати його. І як ти вже згадав... він покинув мене.

У горлі Ґвіневери пролунав болісний крик.

Софі вдарила її ногою під столом. Обличчя Ґвіневери змінилося.

— Я бачу, тобі нічим зайнятися, — сказав Ріан, похмуро зиркнувши на покоївку, — тому поклич капітана варти. Мені потрібно з ним поговорити.

Ґвіневера досі намагалася зазирнути в очі Софі...

— Чи мені стратити твого сина сьогодні? — гримнув Ріан.

Ґвіневера вибігла.

Софі покопирсалася в супі, розглядаючи в ньому власне відображення.

На рибу впала краплина поту. Чи ж Ґвіневера зрозуміла її? Для порятунку Тедроса їй потрібно, аби Ґвіневера зіграла свою роль.

Софі глипнула на короля.

— Отже... ми домовилися? Я маю на увазі: мої друзі працюватимуть у замку. Я можу задіяти їх на весіл...

Із кухні вийшли ще дві покоївки, прямуючи до сходів, вони несли мідні таці з купами каші.

— Заждіть, — наказав Ріан.

Покоївки завмерли.

— Це для в’язниці? — запитав він.

Покоївки кивнули.

— Вони почекають, — наголосив король, розвернувшись до Софі. — Як я мав чекати на тебе.

Покоївки понесли таці назад до кухні.

Софі витріщилася на нього.

Ріан посміхнувся й продовжив їсти.

— Тобі не подобається суп?

Дівчина опустила ложку.

— Попередній шеф-кухар був кращий. Як і колишній король.

Король припинив посміхатися.

— Я довів, що я спадкоємець Артура. Довів, що король — я. А ти все одно стоїш на боці того самозванця.

— Король Артур не міг мати такого сина, як ти, — скипіла Софі. — А якби й мав, зрозуміло, чому він тримав це в таємниці. Він, мабуть, знав, ким ви обидва станете.

Обличчя Ріана налилося кров’ю, долонею він стиснув металеву чашу, наче ось-ось збирався пожбурити в неї. Потім його щоки поступово посвітлішали й він посміхнувся.

— А ти ж хотіла домовитися, — сказав він.

Тепер настала черга Софі проковтнути лють.

Якщо вона хоче звільнити друзів, потрібно бути хитрою.

Вона побовталася ложкою в супі.

— А що ти робив сьогодні по обіді? — запитала вона, дещо зажваво.

— Веслі і я ходили до зброярні й виявили, що там немає сокири, достатньо гострої, аби відтяти Тедросову голову, — сказав король із повним ротом. — Тож ми обговорювади, скільки ударів знадобиться, аби розрубати йому шию тупою сокирою, і чи сподобається це натовпу більше, ніж один чіткий удар.

— О. Мило, — прохрипіла Софі, почуваючись зле. — А ще?

— Зустрівся з Королівською Радою. Зібрав усіх правителів Лісів за допомогою заклинання. Запевнив їх, що, доки вони підтримуватимуть мене як короля, Камелот захищатиме їхні королівства, Добро і Зло, так само, як я захистив їх від Змія... І що я ніколи не зраджу їх, як Тедрос, допомігши тому чудовиську.

Софі заціпеніла.

— Що?

— Я припустив, що це саме Тедрос заплатив Змію та його бандитам, — промовив Ріан із чесними очима. — Усі ті кошти, які зібрала його королева... Куди ж іще вони могли подітися? Тедрос, мабуть, уважав, що, якщо він виснажить королівства довкола, це зробить його сильнішим. Ось чому його необхідно стратити. Саме так я й сказав Королівській Раді. Бо якщо він брехав, що є спадкоємцем Артура, то міг брехати про що завгодно.

Софі відібрало мову.

— І звісно, я особисто запросив усіх членів Королівської Ради на весільні урочистості, які починаються завтра з церемонії Благословення, — продовжив Ріан. — А, мало не забув. Я ще запропонував знести Школу Добра і Зла, бо тепер там немає ані Деканів, ані Директора.

Софі впустила ложку.

— Але вони не проголосували за це. Досі вірять у ту старезну Школу. Досі вірять, що Казкарю потрібен захист. Кажуть, що Школа й Казкар — то життєдайна сила Лісів, — Ріан витер рот долонею, розмазавши щось червоне на щоці. — Але я не ходив до тієї Школи. Казкар для мене — ніщо. І я Король Лісів.

Його обличчя змінилося, холодний блиск очей почав зникати, і під ним Софі помітила тліючий вогонь образи.

— Але настане день, коли всі королівства Лісів змінять думку. Коли кожне королівство в Лісах повірить у Короля, замість Школи, у Людину, замість Пера...

Він подивився просто на Софі, обриси Левогрива пульсували в кишені камзола, наче серце.

— І відтоді Єдиний Істинний Король правитиме вічно.

— Той день ніколи не настане, — гаркнула Софі.

— О, він настане швидше, ніж ти думаєш, — зауважив Ріан. — Смішно, як весілля об’єднує людей.

Софі напружилася на своєму стільці.

— Якщо ти вважаєш, що я буду твоєю гарною, слухняною королевою, поки ти діятимеш, наче диявол, і руйнуватимеш Ліси...

— Ти вважаєш, що я обрав тебе, бо ти будеш «доброю» королевою? — Ріан загиготів. — Я обрав тебе не тому. Я не обирав тебе взагалі. — Він нахилився вперед. — Тебе обрало перо. Перо сказало, що ти маєш бути моєю королевою. Так само, як сказало, що я буду королем. Ось чому ти тут. Перо. Хоча я починаю сумніватися в його рішеннях.

— Перо? — спантеличено запитала Софі. — Левогрив? Казкар? Яке саме перо?

У відповідь Ріан криво посміхнувся.

— А й справді, яке перо?

У блиску його очей було щось зловісне, але знайоме, мороз пішов поза спиною Софі. Наче знову вона хибно зрозуміла всю історію.

— Це не має сенсу. Перо не могло «обрати» мене твоєю королевою, — сперечалася Софі. — Перо не може бачити майбутнє...

— Але ж ти тут, як воно й обіцяло, — зауважив Ріан.

Софі подумала про слова, сказані ним брату...

«Я знаю, як отримати те, що ти хочеш. Чого ми обидва хочемо».

— Чого ти насправді хочеш від Камелота? — спробувала вивідати Софі. — Чому ти тут?

— Викликали, Ваша Величносте? — почувся голос, до їдальні увійшов юнак у позолоченій формі, той самий, який на очах Софі виганяв шеф-кухаря Сілкіму та її людей із замку.

Софі уважно роздивлялася його, хоча він ледве поглянув на неї. Він мав квадратне підборіддя, торс здимався м’язами. Обличчя було по-дитячому гладеньким, над вузькими очима нависали повіки. Першою думкою Софі було, що він аж занадто гарний. Другою, що, коли вона побачила його в саду, він здався їй знайомим, але тепер Софі не мала жодного сумніву, що бачила його раніше.

— Так, Кею, — озвався Ріан, запрошуючи юнака до їдальні.

«Кей». Шлунок Софі стиснувся. Це його вона бачила з Дот у «Красуні і Частуванні» — чарівному ресторані в Шервудському лісі. Кей — новенький Веселий розбійник. Зрадник, який увірвався до в’язниці Шерифа й звільнив Змія.

— Твої люди знайшли Агату? — запитав Ріан.

Софі зіщулилася всім тілом.

— Ще ні, сер, — заперечив Кей.

Софі полегшено розслабилася. Їй усе-таки потрібно вигадати спосіб, як зв’язатися з Агатою. Єдине, що вона побачила на своїй Мапі пошуків, — її найкраща подруга все ще лишалася втікачкою. Софі намацала пальцями правої ноги золоту пляшечку, заховану всередині черевичка від Ріанових очей.

— Карта в Палаті мап відстежує кожен рух Агати, — невесело зауважив король капітану. — Чому ж ви не можете її знайти?

— Вона рухається на схід від Шервудського лісу, але на землі її немає. Ми збільшили винагороду й набрали ще більше найманців, аби відстежити її, але або вона невидима, або ж подорожує повітрям.

— Повітрям? Вона що, перетворила себе на повітряного змія? — уїдливо запитав Ріан.

— Якщо вона рухається на схід, то, схоже, прямує до Школи Добра і Зла, — незворушно продовжив Кей.

«Школа! Звісно, — Софі стримала посмішку. — Розумна дівчинка, Аггі».

— Ми відправили до Школи людей, але виявилося, що та оточена захисним щитом, — продовжив Кей. — Ми втратили декількох чоловіків, намагаючись прорватися крізь нього.

Софі пирхнула.

Ріан кинув на неї швидкий погляд, і Софі принишкла.

— Знайдіть спосіб подолати той щит, — наказав Ріан Кею. — Увійдіть до Школи.

— Так, сер, — уклонився Кей.

Софі похолола. Їй потрібно попередити Агату. «Чи кришталева куля Даві досі з нею?» Якщо так, може, їм удасться потай поспілкуватися. Припустімо, Агата дізнається, як нею користуватися. Сама Софі гадки не мала, як працюють кришталеві кулі. До того ж куля Даві, безперечно, убивала Декана...

Але байдуже, та куля може бути їхньою єдиною надією...

— Ще дещо, — спинив Ріан Кея. — Ти зробив те, що я просив?

Кей прочистив горло.

— Так, сер. Наші люди ходили від королівства до королівства, шукаючи історії, варті Левогрива, — сказав він і витягнув із кишені сувій.

— Отже, читай, — наказав король.

Капітан зазирнув у свій сувій.

— Сасан Сасановіч, механік із Уті, винайшов перший переносний казан. Він робить його з кістки коротуна. Винахід має такий шалений попит, що замовники чекають по пів року. Вони називають його Малозан.

Кей підняв очі.

— Малозан, — повторив Ріан, таким тоном він зазвичай промовляв ім’я Тедроса.

Кей повернувся до сувою.

— Дітер Дітер Капустожер, небіж Пітера Пітера Гарбузожера, призначений помічником головного пельменника в «Пельменній Товстушки». Він тепер головний поміж усіма капустяними пельменниками.

Кей кинув швидкий погляд. Вираз Ріана не змінився. Кей пришвидшився.

— Гоміна з Путсі наздогнала грабіжника й прив’язала його до дерева своєю хусткою... Дівчина на ім’я Луціана в Алтазарі створила іглу із сирних скоринок, аби дати житло постраждалим від молочних мусонів... Талі з Елдерберрі стала другою в Чемпіонаті Лісів із підйому ваги, піднявши лавку з сім’єю людожерів... Жінка народила сина в Будгаві після шістьох мертвонароджених дітей і років молитов...

— Стоп, — озвався Ріан.

Кей замовк.

— Та жінка з Будгави, — продовжив Ріан. — Як її звуть?

— Царина, Ваша Величносте, — сказав Кей.

Король якусь мить помовчав. Потім розстебнув мундир і з кишені вилетів Левогрив. Золоте перо покрутилося, а потім почало писати в повітрі, із його кінчика вилітав золотий пилок, а Ріан керував ним за допомогою пальця.

— Перша казка Левогрива, — сказав Ріан, задоволено оглядаючи свою роботу.

Софі зареготала.

— Це? Це твоя перша казка? По-перше, це не казка взагалі. Так, декілька рядків. Оголошення. Замітка. Сплеск на воді...

— Що коротша казка, то більше шансів, що люди її прочитають, — зауважив король.

— ...а по-друге, ти не міг відповісти на молитви, навіть якби спробував, — заперечила Софі. — Ти не маєш жодного відношення до її сина!

— Може, ваше перо так і каже, — відповів Ріан. — А моє перо каже, що Царина з Будгави не мала дитини, поки я не став королем. Збіг?

Софі скипіла.

— Знову брехня? Усе, що ти говориш, — брехня.

— Надихати людей — брехня? Давати людям надію — брехня? — сперечався Ріан. — У казках головне — повідомлення.

— І яке твоє повідомлення? Що більше не існує Добра і Зла? Тепер існуєш виключно ти? — сварилася Софі.

Ріан знову розвернувся до золотого пера.

— Казка готова для...

Раптом золоте перо в повітрі перетворилося на лускатого чорного ковзуна й зіпсувало рядки Ріана плямами чорних чорнил:

— Брат досі сердиться на мене, — пробурмотів Ріан.

— Джапет має рацію. Казка недолуга, — сказала Софі, сама дивуючись, що стала на бік Змія. — Ніхто не слухатиме твої історії. Бо навіть якщо казка й може бути такою короткою, вона має містити мораль. У Школі Добра і Зла всі знають про це. У Школі, яку ти хочеш зруйнувати. Може, тому тебе й не взяли до тієї Школи.

— Кожен може робити зауваження щодо казки, коли йому бракує розуму написати свою, — сказав, захищаючись, Ріан.

— О, будь ласка. Я чи будь-хто з моїх однокласників зможе написати справжню казку, — кинула у відповідь Софі.

— Ти звинувачуєш мене, що я егоїст, хоча сама весь час лише вихваляєшся намарно, — напав Ріан. — Ти думаєш, що така розумна, бо ходила до тієї Школи. Уважаєш, що зможеш стати істинною королевою? Більш імовірно, що Джапет знайде собі наречену. Що б ти не спробувала, ти не здатна виконати справжню роботу. Ти лише блискуче волосся й фальшива посмішка. Нездара.

— Я була б кращим королем, ніж ти. І ти це знаєш, — шмагнула Софі.

— То доведи, — презирливо промовив Ріан. — Доведи, що можеш написати краще за мене.

— Дивись, — прошипіла Софі.

Вона навела сяючий палець на казку Ріана й переробила її змахами рожевого під закарюками Джапета.

— Аби виконати роботу короля, потрібна королева, — сказала Софі крижаним тоном. — «Король» — то тільки назва.

Вона глипнула на Ріана й зрозуміла, що він пильно придивляється до неї.

Навіть чорне перо, здавалося, вивчає її.

Потім воно повільно витерло всі зайві написи, залишивши лише правильну казку Софі.

— Пам’ятаєш «Гензеля й Гретель»? — запитав Ріан, роздивляючись справу її рук. — Твоє перо каже, що двійко дітей утекли від гидкої відьми... а моє перо каже, що відьма була занадто зарозумілою, що обдурила саму себе й почала діяти проти себе.

Ріан повернувся до Софі, криво посміхаючись.

— Отже, казку написано, — звернувся король до пера.

Левогрив знову став золотим, а потім націлився на казку Софі, немов чарівна паличка...

Миттю золотий напис вилетів в еркерне вікно й засяяв високо в небі, наче маяк.

Софі бачила, як удалині містяни повисипали з будинків і почали читати нові слова від Левогрива, які блищали на тлі хмар.

«Що ж я наробила?» — подумала Софі.

Ріан розвернувся до капітана.

— Ти вільний, Кею, — озвався він, а Левогрив повернувся до його кишені. — До завтра я хочу побачити Агату у своєму підземеллі.

— Так, сер, — уклонився Кей.

Виходячи, він кинув на Софі поквапливий погляд. Погляд, який Софі добре знала. Якби вона не була переконана в протилежному, то вирішила б, що капітан Ріана закоханий у неї...

Від цього Софі стало ще більш гидко, очі повернулися до першої казки Левогрива. Вона прийшла на вечерю, сподіваючись отримати гору над лиходієм. Натомість ошуканством її змусили підтримати його брехню.

Вона бачила, як Ріан спостерігає за тим, як решта мешканців Камелота виходять зі своїх домівок. То були ті самі мешканці міста, які опиралися новому королю вранці під час коронації, уголос захищаючи Тедроса як істинного спадкоємця.

Тепер вони скупчилися й витріщалися на казку Лева, безмовно роздумуючи над її словами.

Ріан повернувся до Софі, зараз він швидше скидався на закоханого підлітка, аніж на безжального короля. Так він дивився на неї тоді, коли вони вперше зустрілися. І коли чогось хотів від неї.

— То ти хочеш стати «гарною» королевою? — підступно запитав він. — Отже, відсьогодні ти писатимеш усі мої казки. — Він роздивлявся її, наче коштовний камінь у своїй короні. — Зрештою, перо вчинило дуже мудро, обравши тебе.

Усередині Софі все здригнулося.

Він наказує їй писати його брехню.

Розповсюджувати його Зло.

Бути його Казкарем.

— А якщо я відмовлюся? — запитала вона, стискаючи поділ сукні. — Одна крапля чорнила на шкірі й...

— Ти вже забруднила зап’ясток, коли сідала вечеряти, — зауважив Ріан, тицяючи ложкою в шматок кальмара в супі. — І досі жива-живісінька.

Софі повільно подивилася вниз і побачила блакитну смугу на шкірі. То були нешкідливі чорнила, які вона дістала в Палаті мап і чарами розфарбувала.

— Твій друг-чарівник теж відмовився мені допомагати, — сказав король. — Тому я відправив його в невеличку подорож. Не думаю, що тепер він мені відмовлятиме.

У Софі похолола кров.

Цієї миті вона усвідомила, що переможена.

Ріан не був схожим на Рафала.

Ріана не можна було одурити або ж звабити. Ним не можна було маніпулювати, його не можна було причарувати. Рафал кохав її. Ріану вона була геть байдужа.

Дівчина йшла на вечерю, уважаючи, що має козирі в рукаві, а виявилося, що вона навіть не знає, у яку гру грає. Уперше в житті Софі почувалася переможеною.

Ріан спостерігав за нею навіть із жалем.

— Ти назвала мою казку брехнею, але вона вже стала правдою. Невже ти не бачиш? Лише я можу врятувати тебе.

Софі зустріла його очі, намагаючись витримати Ріанів погляд.

Ріан підсунувся, поклавши лікті на стіл.

— Скажи це.

Софі чекала, що всередині неї з’явиться жага опору... Її внутрішня відьма збуриться... Але цього разу нічого не відбулося. Вона опустила очі на скатертину.

— Лише ти можеш мене врятувати, — тихо промовила вона.

Софі помітила, що Ріан посміхається, немов лев над здобиччю.

— А ось тепер ми домовимося... — озвався він. — Скуштуєш торт?

Софі спостерігала, як свічки в канделябрі з Левом крапають воском на тримачі.

«Дешеві свічки», — подумала вона.

Знову брехня. Знову блеф.

Усередині спалахнуло темне полум’я.

У неї залишився власний блеф.

— Ти гадаєш, я боюся смерті? Я вже помирала, і це мене не зупинило, — промовила вона, підіймаючись. — Убий мене. І побачиш, чи сподобається це Лісам. Подивись, чи будуть вони слухати твоє перо.

Вона промчала повз Ріана, спостерігаючи, як його обличчя затьмарилося, він не був готовий до цього...

— А що, як я погоджуся на твої умови? — запитав він.

Софі завмерла спиною до нього.

— Одна людина з підземелля, яка буде твоєю прислугою, як ти просила, — сказав він, заспокоївшись. — Хтось на твій вибір. Я звільнюватиму їх для роботи в замку. Звісно, під моїм наглядом. А ти лише маєш писати казки Левогрива.

Серце Софі закалатало.

— Кого ти обереш? — запитав Ріан.

Софі розвернулася до нього.

— Включно з Тедросом? — запитала вона.

Ріан закинув дужі руки за голову.

— Включно з Тедросом, — рішуче промовив він.

Софі помовчала. Потім знову сіла навпроти нього.

— Отже, я писатиму твої історії... а ти дозволиш Тедросу вийти із в’язниці, — повторила вона. — Такі умови?

— Еге ж.

Софі дивилася на Ріана.

Ріан дивився на Софі.

«Тепер я знаю правила гри», — подумала вона.

— Ну, у такому разі... — невинно промовила Софі. — Я обираю Горта.

Ріан почав кліпати.

Софі закинула руки за голову й витримала його приголомшений погляд.

Це було випробування. Аби змусити її обрати Тедроса. Аби розвінчати її блеф і довести, що вона ніколи не буде віддана йому. Випробування, аби від цієї миті вона стала його рабинею.

Маленьке брудне випробування, і він сподівався, що вона провалить його.

Але не можна перемогти Зло Злом.

А отже, тепер вони мають угоду.

Вона писатиме йому казки. А Горта звільнять.

І одночасно і те, й інше стане її зброєю.

— Я не їм тістечок, — кинула вона. — Але сьогодні зроблю виняток.