Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

3 Кревний зв'язок

Допоки вартові тягли її зі сцени, Софі встигла все побачити.

Змій став васалом Лева.

Брат Ріана скинув маску.

Левогрив проголосив війну Казкарю. А мешканці Лісів радо вітали двох пройдисвітів. Але зараз Софі думала не про Ріана і його брата-близнюка зі зміїними очима. А про когось геть іншого... єдину людину, яка зараз мала значення...

Про Агату.

І хоча Тедрос був приречений на смерть, але принаймні вона знала, де він знаходився зараз. У підземеллі. Досі живий. А допоки він лишався живим, існувала надія.

Але Агату востаннє вона бачила, коли найкращу подругу переслідували вартові в натовпі.

«Чи втекла вона?»

«Чи лишилася взагалі живою?»

Софі глипнула на діамант на пальці, і з очей бризнули сльози.

Колись вона вже носила іншу обручку... обручку злого чоловіка, який ізолював її від справжньої подруги так само, як це сталося зараз.

Але тоді все було по-іншому.

Тоді Софі хотіла бути злою.

Тоді Софі була відьмою.

Весілля з Ріаном мало бути її порятунком.

Весілля з Ріаном мало дати їй справжнє кохання.

Вона гадала, що він розуміє її. Зазираючи йому в очі, вона бачила когось чистого, чесного й доброго. Когось, хто визнав злі прояви її серця і полюбив її за них так само, як Агата.

Звісно, він був чудовий, але вона прийняла обручку не через його зовнішність. А через те, як він дивився на неї. Так само, як Тедрос дивився на Агату. Наче почувався цілісним, лише маючи її кохання.

Двоє для двох, четвірка найкращих друзів. То було ідеальне закінчення. Тедді з Аггі, Софі з Ріаном.

Але ж Агата попереджала: «Якщо я щось і знаю напевне, Софі... то це те, що ані в мене, ані в тебе не буде ідеального закінчення».

Звісно, вона мала рацію. Агата була єдиною людиною, яку Софі любила по-справжньому. Вона сприймала як належне, що вона й Агата будуть у житті одна одної завжди. Що закінчення їхньої казки в безпеці.

Але тепер вони опинилися так далеко від цього закінчення... і зворотного шляху не існувало.

Четверо вартових схопили Софі ззаду й затягли до Блакитної вежі. Із-під обладунків тхнуло цибулею, сидром і потом, брудні нігті вчепилися в її плече. Нарешті вона змахнула обома руками й розкидала їх урізнобіч.

— Я маю обручку короля, — проклекотіла Софі, розгладивши рожеву декольтовану сукню. — Отже, якщо хочете зберегти свої голови, пропоную вам із вашим смородом відвідати найближчу ванну кімнату й тримати свої брудні лапи якнайдалі від мене.

Один із вартових стягнув шолом, і вона побачила обгорілого Веслі, підлітка, який знущався над нею в Джант-Джолі.

— Король наказав відвести тебе до Палати мап. Не сподівайся, що я не в змозі доправити тебе туди, якщо ти почнеш бігати, як та дівка Агата, — посміхнувся він, зблиснувши рідкими зубами. — Тож або ми мило проведемо тебе туди, або ж це буде не так уже й приємно.

Троє інших вартових зняли шоломи, і Софі стикнулася ніс у ніс із піратом Тьяго з криваво-червоними татуюваннями навколо очей, чорношкірим юнаком на ім’я Аран із татуюванням вогню на шиї та надзвичайно мускулистою дівчиною з коротко підстриженим темним волоссям, пірсінгом у щоках і хтивим поглядом.

— Обирай, Віскі Ву, — прогарчала дівчина.

Софі дозволила їм себе супроводити.

Коли вони вели її ротондою Блакитної вежі, Софі побачила приблизно п’ятдесят робітників, які малювали фарбою на колонах свіжі герби Лева, наносили на кожну плиту мармурової підлоги ініціали Лева, замінювали розбиту люстру на нову, із якої звисала тисяча голів Лева. Потерті блакитні стільці зникли, натомість з’явилися нові з подушками, де був вигаптуваний Лев. Усі згадки про короля Артура просто нищили, усі курні бюсти й статуї старого короля змінювали полірованими зображеннями нового.

Крізь завіси просочувалося сонце, освітлюючи круглу залу, світло танцювало на нових фарбах і полірованому дорогоцінному камінні. Софі помітила трьох худющих жінок із однаковими обличчями, які рухалися кімнатою в схожих лавандових сукнях. Вони віддавали кожному робітнику кошель, у якому дзенькотіли монети. Три сестри рухалися із владною впевненістю, наче вони були королевами в цьому замку. Побачивши, що Софі спостерігає за ними, вони манірно посміхнулися й разом присіли в незграбному реверансі.

«Щось із ними не так, — думала Софі. — І справа не в їхніх фальшивих мавпячих посмішках і недоладних реверансах, наче вони були клонами у виставі потвор... а в тому, що з-під чистих пастельних суконь стриміли ноги без жодних ознак взуття». Жінки Продовжили платити робітникам, а Софі водночас дивилася на брудні босі ноги, які виглядали так, наче належали сажотрусам, а не придворним дамам Камелота.

«Безсумнівно. Однозначно, тут щось не так».

— Я думала, що в Камелота немає коштів, — Софі звернулася до варти. — Чим ми за все платимо?

— Бібо, як гадаєш, якщо ми розтрощимо її череп, що ми там знайдемо? — запитав Тьяго в дівчини-піратки.

— Гусінь, — озвалася Біба.

— Каміння, — заперечив Веслі.

— Котів, — припустив Аран.

Вони подивилися на Тьяго, але він нічого не пояснив.

На її запитання вони теж не відповіли. Але коли Софі проходила повз вітальні, особисті покої, бібліотеку, солярій, то бачила кожне приміщення відремонтованим, усюди виднілися герби, різьблення, емблеми з Левами — стало очевидним, що Камелот таки мав гроші. Багато грошей. Звідки ж узялося все це золото? І хто ті три сестри, які поводяться тут наче господині? І як вони впоралися з усім так швидко? Ріан щойно став королем, і одразу весь замок переробили на його честь? Це якесь безглуздя. Софі побачила, як до них наблизилися декілька чоловіків, несучи велетенський портрет Ріана в короні, і запитали, де тут Зала королів, бо саме там вони мали повісити портрет. «Напевно, — думала Софі, спостерігаючи, як вони розвернулися до Білої вежі, — король усе це спланував задовго до сьогоднішніх подій...»

«Не називай його так. Він не король», — насварила вона себе.

«Але тоді як він витягнув Екскалібур?» — запитала вона натомість.

Софі не мала відповіді. Принаймні зараз.

У вікно вона побачила, як робітники відновлюють розвідний міст. А в інше було видно, як садівники пересіюють траву й саджають чудові блакитні троянди, замість мертвих, водночас як у дворі Золотої вежі робітники виводили золотих Левів у чаші кожного ставка. Роботу урвав якийсь рейвах, і Софі побачила темношкіру жінку у формі шеф-кухаря, яку піратська варта виштовхувала з замку, за нею йшла і решта кухарів. Водночас їм на заміну привели молодого, дужого кухаря і його команду, що складалася виключно з чоловіків.

— Але родина Сілкіми готувала в Камелоті двісті років! — протестувала жінка.

— І ми вдячні вам за вашу службу, — сказав гарний вартовий із примруженими очима, який був одягнений у форму, відмінну від решти піратів, — позолочену й вишукану, мабуть, він мав вищий чин.

«Я десь його бачила», — подумала Софі.

Але вона не мала нагоди роздивитися хлопця ретельніше, бо її потягли до Палати мап, яка стала світлою й добре пахла, немов луг із ліліями; це був не той запах, що мав витати в Палатах мап, бо це ж задушливі кімнати, зазвичай набиті натовпом немитих лицарів.

Софі підняла очі й побачила мапи з королівствами, які левітували в повітрі при бурштиновому світлі ламп над великим круглим столом, наче розірвані повітряні кульки. Придивившись, дівчина зрозуміла, що це не старі, крихкі мапи часів Артура... а ті чарівні Мапи пошуків слави, на які вона й Агата наштовхнулися в барлозі Змія, із їхніми крихітними фігурками й фігурками решти членів команд пошуковців, що дозволяли Змію відстежувати кожен їхній рух. Зараз усі ці статуетки плавали над маленьким тривимірним зображенням замку Камелот, поки їхні живі двійники скніли в підземеллі. Але пригледівшись, Софі помітила, що на мапі один підписаний член команди був не в замку... він мчав геть від Камелота, рухаючись до кордону королівства...

Агата.

Софі ахнула.

«Вона лишилася жива».

«Агата жива».

А якщо Агата жива, вона зробить будь-що, аби звільнити Тедроса. Це означає, що Софі і її найкраща подруга зможуть об’єднатися, аби врятувати істинного короля, — Агата зовні, вона зсередини.

«Але як?» — Тедрос за тиждень помре. Їм бракує часу. Крім того, Ріан може простежити за Агатою на його Мапі пошуків, коли захоче...

Очі Софі розширилися. «Мапа пошуків!» Вона ж має власну! Софі стисла пальцями золоту пляшечку, прикріплену до ланцюжка на її шиї. Таку пляшечку з чарівною мапою вручали кожному Декану. Вона заштовхала пляшечку якнайдалі під сукню. Поки вона має власну мапу, вона зможе стежити за пересуваннями Агати без відома Ріана. І якщо вона знатиме, де перебуває Агата, то, імовірно, зможе надіслати подрузі повідомлення, перш ніж люди короля знайдуть її. У душі Софі зажевріла надія, заглушивши страх...

Аж тепер Софі звернула увагу на решту кімнати.

Навколо столу стояли п’ятеро покоївок у білих широких капелюшках і білих мереживних сукнях, що закривали кожен дюйм шкіри. Мовчазні й нерухомі, немов статуї, жінки схилили голови, тож Софі не бачила облич. Кожна тримала в простягнутій руці альбом у шкіряній палітурці.

Софі підступила ближче й побачила, що на альбомах були написані назви їхніх із Ріаном весільних урочистостей.

Вона витріщилася на струнку покоївку, яка тримала книжку з написом «Урочиста хода». Дівчина не підводила голови. Софі погортала сторінки альбома, доки дівчина тримала його. Вони були заповнені малюнками з варіантами карет, порід тварин, прикладами вбрань, які вона й Ріан можуть використати під час параду в місті, де король і нова королева матимуть нагоду ближче зустрітися з народом. Вони поїдуть у скляній кареті, яку тягнутимуть коні? Чи полетять на блакитно-золотому летючому килимі? Чи вдвох осідлають слона? Софі перейшла до покоївки з «Цирком талантів» і переглянула сторінки із замальовками сцени. Тут можна було обрати завіси й прикраси для вистави, де перед зарученими виступатимуть найкращі таланти з різних королівств... потім Софі рушила до альбома, позначеного як «Свято вогнів», і уважно роздивилася безліч букетів, скатертин і канделябрів для опівнічної вечері...

Усе, що мала зробити Софі, — це просто тицьнути пальцем і обрати з цих альбомів усе необхідне для весілля її мрії. Весілля величнішого, ніж життя із книжним принцом. Весілля, про яке вона мріяла ще змалечку. Але замість радості, Софі стало зле через думку, що вона одружиться з монстром.

Із бажаннями завжди так.

Вони мають бути більш конкретними.

— Король звелів тобі працювати до вечері, — наказав Веслі, стоячи біля дверей.

Він уже хотів піти, але враз зупинився.

— О. А ще він наказав тобі весь час носити ось це, — докинув він, указуючи на білу сукню, що висіла зі зворотного боку дверей, — просте мереживне плаття з оборками, ще більш цнотливе, аніж у покоївок.

— Після моєї смерті, — спалахнула Софі.

Веслі лиховісно посміхнувся.

— Ми доповімо про це королю.

Пірати пішли, зачинивши за собою двері.

Софі зачекала декілька секунд і кинулася до дверей...

Вони не піддалися.

Пірати її замкнули.

Жодних вікон.

Жодної можливості надіслати повідомлення Агаті.

Софі розвернулася й усвідомила, що покоївки досі знаходилися в кімнаті. Заціпенілі, немов статуї, у своїх білих сукнях, ховаючи обличчя, вони стискали весільні альбоми.

— Ви розмовляєте? — гаркнула Софі.

Покоївки мовчали.

Вона вибила альбом із рук однієї.

— Скажіть хоча б щось! — наказала вона.

Покоївки мовчали.

Софі вихопила альбом у іншої й жбурнула об стіну, сторінки розлетілися навкруги.

— Ви не розумієте? Він не син Артура! Він не справжній король! А його брат — Змій! Змій, що нападав на королівства й убивав людей! Ріан робив вигляд, що його брат — ворог, аби видаватися героєм і стати королем! А тепер вони планують убити Тедроса! Вони планують убити істинного короля!

Лише одна покоївка здригнулася.

— Вони дикуни! Убивці! — закричала Софі.

Жодна не поворухнулася.

Шаленіючи, Софі розкидала решту альбомів, порвала сторінки, видираючи їх із обкладинок.

— Ми маємо щось зробити! Ми маємо вибратися звідси!

Дівчина з криком жбурляла шкіру й пергамент кімнатою, летючі мапи попритискалися до стін...

А потім Софі помітила, що за нею спостерігає Змій.

Він мовчки стояв біля дверей, золотий із блакитним костюм мерехтів при світлі ламп. Джапет мав братове мідне волосся, але довше й більш неслухняне, таке ж різьблене обличчя, але бліде, холодного молочно-білого кольору, наче з нього виточили всю кров. — Одного бракує, — озвався він.

Він кинув на стіл іще один альбом.

Серце Софі обірвалося, коли вона розгорнула сторінки й побачила низку сокир, серед яких вона мала обрати, а потім різноманіття колод. Біля кожної був домальований Тедрос, що стояв навколішки, поклавши голову на колоду. Були навіть варіанти кошиків, до яких могла впасти відтята голова.

Софі повільно перевела погляд на Змія.

— Припускаю, із сукнею більше не буде жодних проблем, — промовив сер Джапет.

Він розвернувся, аби піти...

— Ти тварина. Огидна наволоч, — прошипіла Софі Змію в спину. — Ти і твій брат оманою просочилися до Камелота й викрали корону в істинного короля, а тепер уважаєте, що вам це зійде з рук?

Її кров скипіла, усередині розжарювалася відьомська лють.

— Я не знаю, як ти обдурив Леді з Озера, чи як Ріан обдурив Екскалібур, але це була вона. Брехня. Ти можеш запроторити моїх друзів до в’язниці. Ти можеш робити зі мною що завгодно. Але людей можна дурити недовго. Зрештою, вони зрозуміють, хто такі ви двоє. Що ти бездушний убивця, а він шахрай. Шархай, чиє горло я розітну, щойно він з’явиться...

— Пропоную зробити це просто зараз, — почувся голос, Ріан увійшов, одягнений лише в чорні бриджі, із вологим волоссям.

Він кинув погляд на Джапета.

— Я ж сказав, що я впораюсь із нею.

— А потім пішов митися, — кинув Джапет. — Тимчасом як вона відмовилася одягати сукню матусі.

Софі задихнулася. Не тому, що всередині вирувала лють, яка ось-ось мала вирватися назовні, чи тому що два брати хотіли натягнути на неї матусину сукню, як на ляльку, а тому що раніше вона ніколи не бачила Ріана без сорочки. Тепер, коли дівчина дивилася на нього, вона бачила, що його груди були так само бліді, як у Джапета, хоча руки й обличчя мали темну засмагу, таку саму, як у фермерів у Гавалдоні, які носили сорочки під гарячим сонцем. Ріан помітив, що вона витріщилася на нього, і хвацько посміхнувся, наче зрозумів, про що вона думає, — навіть засмага була частиною ошуканства, щоб ніхто не здогадався, що вони брати. Це було оманою, яка робила Ріана схожим на золотого Лева, що б’ється проти безсердечного Змія... хоча насправді Лев і Змій завжди були однаковісінькими, ідеальними близнюками від самого початку.

Софі стояла там, бачила однакові гидкі посмішки й блакитно-зелені очі та відчувала знайомий уже страх — той самий, який відчула, поцілувавши Рафала. Але ж ні, цей страх був глибшим. Тоді вона знала, ким був Рафал. Вона обрала його помилково. Але Софі зробила висновки зі своєї казки. Виправила помилки... лише для того аби закохатися в іншого лиходія. І повсякчас він був не один, їх було двоє.

— Цікаво, яка матір виростила таких боягузів, як ви, — прогарчала Софі.

— Ще слово про мою матір, і я вирву тобі серце, — гаркнув Змій, кинувшись до неї...

Ріан стримав його.

— Востаннє. Я впораюся з нею.

Він відштовхнув Джапета вбік, залишивши брата закипати в кутку.

Ріан розвернувся до Софі, його очі були чисті, як скло.

— Ти вважаєш, що ми боягузи? Але це ж ти сказала, що Тедрос був поганим королем. Насправді, коли ми їхали в кареті набирати армію, ти сказала, що я був би кращим. Що ти була б кращою. І ось тепер ти поводишся так, наче завжди була на боці свого дорогенького Тедді.

Софі вишкірилася:

— Ти підставив Тедроса. Змій — твій брат. Ти збрехав мені, ти — тарган...

— Ні, — жорстко шмагнув король. — Я не брехав. Жодної брехні. Кожне слово було правдою. Я врятував королівства від Змія, так? Я витягнув Екскалібур із каменя. Я пройшов батькове випробування, і саме тому король — я, а не той дурень, який провалював випробування знову й знову. Це факти. І та промова перед армією біля Ратуші Камелота — усе було правдою. Змій знадобився, аби привести істинного Лева Камелота. Ти закохалася в мене, коли я промовляв ці слова. Ти захотіла одружитися зі мною.

— Я вважала, що ти говорив тієї миті про Тедроса! — закричала Софі. — Я вважала, що він істинний Лев!

— Ще одна брехня. У кареті я сказав тобі, що Тедрос зазнав невдачі. Що він програв війну за людські серця, що істинний Лев мав би знати, як виграти її. Ти мене чула, Софі, навіть якщо не хотіла визнати це. Ось чому ти закохалася в мене. І тепер, коли все, що я передрікав, насправді сталося, ти поводишся, немов я лиходій, бо ти собі не так усе це уявляла. Ось це боягузтво.

— Я покохала тебе, бо ти пообіцяв бути відданим Тедросу й Агаті! — опиралася Софі. — Я покохала тебе, бо вважала героєм! Бо ти прикидався, що теж мене кохаєш!

— І знову брехня. Я ніколи не обіцяв бути відданим їм і ніколи не говорив, що кохаю тебе, та ти й не запитувала про це, — сказав король, наближаючись до неї. — Я маю брата. Я маю кревні узи, вони одвічні. А кохання, натомість, — це химера. Поглянь, що воно зробило з батьком, із Тедросом, із тобою. Ви всі сліпі дурні. Тож ні, я не кохаю тебе, Софі. Ти стала моєю королевою з дещо іншої причини, більш глибокої, ніж любов. Причини, через яку я наважився ризикнути й привернути тебе на свій бік, незважаючи на те, що ти симпатизуєш королю-самозванцю. Причину, яка пов’язує нас сильніше, ніж кохання.

— Пов’язує? Ти вважаєш, що ми можемо мати зв’язок? — запитала Софі, сахаючись від нього й наштовхуючись на покоївку. — Ти дволикий божевільний. Ти наказав брату нападати на людей, аби ти міг самотужки їх урятувати. Ти притискав меча до моєї спини, полонив моїх друзів...

— І вони досі живі. Маєш подякувати, — промовив Ріан, затискаючи її в кутку. — Але зараз ти вчепилася за відданість не тому королю й не тій королеві. Ти засліплена дружбою. Агаті й Тедросу не судилося керувати Лісами. Це судилося тобі й мені — так, і невдовзі ти зрозумієш чому.

Софі хотіла втекти, але він узяв її вологу долоню у свою руку.

— А тепер, якщо ти поводитимешся розумно... — промовив він, ставши лагіднішим, — покоївки й кухарі виконуватимуть усі твої забаганки.

— Тоді я хочу, аби Тедроса звільнили, — гаркнула Софі.

Ріан помовчав.

— Я сказав «розумно».

Софі висмикнула долоню.

— Якщо ти син Артура, як ти стверджуєш, тоді Тедрос — твій брат...

— Зведений, — холодно озвався король. — І хто сказав, що це правда? Що він, узагалі, Артурів син?

Софі вибалушила очі.

— Ти не можеш крутити правдою, як циган сонцем!

— Ти вважаєш, що Тедрос має з нами одну кров? — пирхнув Джапет, стоячи в кутку. — Той плакса? Не думаю. Але, може, якщо ти погодишся поцілувати Ріана сьогодні вночі, то він отруїть хлопця, а не рубатиме йому голову.

Він посміхнувся Софі й посмикав язиком, немов змія.

— Джапете, годі, — промимрив Ріан.

Софі помітила, що одна з покоївок у кутку тремтить, не підіймаючи голови.

— Я розповіла покоївкам про все, що ти зробив, — спалахнула Софі. — Вони розкажуть усьому замкові. Усім. Що ти не король. А він не твій васал. Що твій брат — Змій. Усі дізнаються...

— Невже? — запитав Змій, піднявши брови на брата.

— Сумнівно, — озвався Лев, повертаючись до Софі. — Вони були фрейлінами Агати, тому їхня відданість мені одразу була поставлена під сумнів. Замість того аби відпустити їх у Ліси, я запропонував їм обрати між швидкою смертю й однією невеличкою видозміною.

«Видозміною?» — Софі не бачила їхніх облич, але всі п’ятеро покоївок здавалися здоровими. Усі кінцівки на місці, жодних слідів від поранень на шкірі.

Але потім вона помітила блиск в очах Змія... той самий блиск, який вона бачила щоразу, як він робив щось надзвичайно зле...

Софі придивилася до найближчої покоївки. І нарешті побачила це...

Із вуха покоївки дражливо визирнув довгий, тонкий ковзун, його луска зблиснула при світлі лампи, а потім він пірнув назад.

Софі забракло повітря.

— Що б ти їм не говорила, вони тебе не почують, — сказав Ріан. — А зважаючи на те, що Джапет пообіцяв їм повернути їх до початкового стану лише за умови, якщо вони продемонструють відданість новому королю, сумніваюсь, що вони взагалі щось слухатимуть.

Він указав на них пальцем, кінчик якого засвітився яскравим золотим кольором. Відреагувавши на знак, покоївки швидко пішли з кімнати одна за одною.

«Того ж кольору, що й Тедросове сяйво, — подумки відзначила Софі, роздивляючись Ріанів палець. — Але як? Сяйво мають лише учні Школи, а він ніколи не був учнем...»

Коли остання покоївка, опустивши голову, проходила у двері, король раптом перекрив їй шлях. Це була та покоївка, що, як відзначила Софі, здригалася в кутку.

— Одначе була одна покоївка, якій ми залишили вуха. Бо хотіли, аби вона почула кожне слово, — сказав Ріан, стиснувши пальцями її шию. — Ця потребувала іншої видозміни.

Він підняв голову покоївки.

Софі завмерла.

Перед нею була Ґвіневера.

Ковзун огорнувся навколо губ колишньої королеви, заклеївши їй рота.

Ґвіневера перелякано глипнула на Софі, а потім Ріан підштовхнув її до решти покоївок і зачинив двері.

Золотий із блакитним мундир Джапета змінився, знову перетворившись на пошматовані обладунки з чорних ковзунів, крізь дірки було видно бліді груди. Джапет став поряд із братом, їхні м’язи пульсували при брунатному світлі ламп.

— Вона королева! — видихнула Софі, їй стало зле. — Вона Тедросова мати!

— А ще вона кепсько ставилася до нашої матері, — озвався Джапет.

— Настільки кепсько, що їй буде надзвичайно корисно подивитися, як ми будемо погано поводитися з її сином, — сказав Ріан. — Минуле стало теперішнім, теперішнє минулим. Історія обертається колом, знову й знову. Вас цього не навчили в Школі?

Їхні очі міняли колір від блакитного до зеленого й навпаки.

«Нашої матері», — подумки повторила Софі.

Хто була їхня мати?

Агата щось казала про... про колишню фрейліну, яку вони поховали в Шервудському лісі...

Як її звали?

Софі підняла очі на двох хлопців, які спостерігали за нею. Вони мали однакові тіла й посмішки рептилій, новий король і васал Камелота, і раптом їй стало байдуже, хто їх народив. Вони ув’язнили її друзів, полонили справжню королеву й обманом змусили виконувати роль несправжньої королеви. Вони змусили її найкращу подругу тікати й прирекли Софі на життя маріонетки ворога. Її, найвеличнішу відьму Лісів, яка мало не зруйнувала Школу Добра і Зла. Двічі. Вони гадали, що вона станс їхньою лялькою?

— Ви забули, що я Зло, — звернулася Софі до Ріана, лють поступилася холодному спокою. — Я знаю, як убивати. І я вб’ю вас обох, навіть не заляпавши сукню кров’ю. Тож або ти відпустиш мене й моїх друзів і повернеш корону законному королю, або ти загинеш разом із братом і верещатимеш так само, як ці слизькі ковзуни...

Усі до одного ковзуни зірвалися з Джапета й притиснули Софі до стіни, розіп’явши, немов муху в павутинні. Руки опинилися над головою. Один ковзун почав душити її, інший заткнув рота, а ще два, перетворившись на смертоносні леза, приготувалися виколоти їй очі.

Перелякано захрипівши, Софі побачила, як Джапет скоса дивиться на неї, голе тіло, неприкрите ковзунами, було приховане столом.

— Як щодо компромісу? — запитав Ріан, позуючи біля стіни з Софі. — Щоразу, як ти мене не слухатимешся, я вбиватиму одного з твоїх друзів. Але якщо ти поводитимешся, як гарна королева... ну, тоді я їх не вбиватиму.

— Мені здається, що це прекрасна пропозиція, — озвався Змій.

— Окрім того, ми теж здатні дещо зробити з тобою, — додав Ріан, торкаючись губами вуха Софі. — Просто запитай про це в старого чарівника.

Софі замиркала в кляп, сподіваючись дізнатися, що вони зробили з Мерліном.

— Але я не хочу кривдити тебе, — продовжив король. — Я вже говорив. Існує причина, чому ти стала моєю королевою. Причина, чому ти маєш бути тут. Причина, чому від початку ти розумієш цю історію неправильно. Причина, чому наша кров і твоя так нерозривно пов’язані...

Ріан підняв долоню й узяв одного з двох гострих ковзунів, націлених у вічі Софі. Юнак покрутив його на кінчику пальця, немов крихітний меч, і глипнув на припнуту принцесу.

— Хочеш дізнатися, що це таке?

Його очі загрозливо спалахнули.

Софі закричала...

Він ударив ковзуном у її відкриту долоню й розітнув плоть, відкривши неглибоку рану, із якої виступили маленькі крапельки крові.

Поки Софі нажахано спостерігала, король склав долоню під раною й зібрав кров Софі, наче дощову воду.

А потім посміхнувся до неї.

— Бо ти єдина людина... — Він вирушив до брата. — ...у всіх Лісах... — Ріан зупинився перед Джапетом. — ...чия кров може робити... — Він розмазав кров по грудях брата. — ...таке.

Якусь мить нічого не відбувалося.

Потім Софі здригнулася.

Її кров почала чарівним чином розпливатися тілом Джапета тонкими, блискучими пасмами, розгалужуватися й перехрещуватися на його шкірі, наче венозна сітка. Криваві смуги яскраво-багряного кольору робилися дедалі темнішими й товщими, сплітаючись у густу вузлувату сітку, що вкривала все тіло юнака. Пасма стискали тіло все дужче, упинаючись у шкіру, наче батоги, і розтинаючи її дедалі глибше. Нарешті весь Джапет був у крові Софі, його плоть укрилася червоними ранами. Його тіло забилося в агонії, м’язи напружилися, він відкинув голову в німому криці. А потім умить пасма, що стискали його, із червоних стали чорними. Ними, наче висип, розповсюдилася луска. Пасма почали хвилеподібно рухатися, тихо скрикуючи, немов немовлята-ковзуни. Вони розповзалися оголеними проміжками крейдяно-блідої шкіри, ковзун за ковзуном, допоки... Джапет не глипнув на неї, одягнений в обладунки з вугрів, міцні й новенькі, як під час їхньої першої зустрічі.

Не було жодного сумніву в тому, що вона щойно побачила.

Її кров зцілила його.

Її кров відродила монстра.

Її кров.

Софі обвисла на путах.

У Палаті мап запанувала тиша.

— Побачимося за вечерею, — сказав король.

І вийшов.

Змій вирушив за братом, але спочатку поклав сукню матері на стіл і кинув Софі останній попереджувальний погляд.

Коли він проходив крізь двері, ковзуни з пронизливими криками відпустили Софі й полетіли слідом за Джапетом, за ними зачинилися двері.

Софі залишилася наодинці.

Вона стояла, оточена пошматованими весільними альбомами, а з долоні досі стікала кров.

Її губи тремтіли.

Легеням бракувало повітря, наче вона тонула.

Це, мабуть, було якесь ошуканство.

Ще одна брехня.

Так мало бути.

Але ж вона все бачила на власні очі.

Жодних фокусів. Усе відбулося насправді.

Софі похитала головою, відганяючи сльози.

Як така диявольська річ народилася з неї?

Вона бажала, аби Змій загинув найжахливішою смертю... а натомість відродила його? Після всього, що вона зробила, аби захистити від нього друзів? Після всього, що вона зробила, аби змінитися? Вона стала життєдайною силою найгіршого Зла?

Обличчя запалало, її обпік страх. Відьомський крик наповнив легені, роздираючи горло. Крик, який мав убити всіх у цьому замку й перетворити його на попіл. Вона вже роззявила рота...

Але... стрималася.

Софі дозволила крику поволі повернутися в глибини серця.

«Минуле стало теперішнім, теперішнє минулим».

Так сказав новий король.

Ось чому він був завжди на один крок попереду, бо знав усе про минуле людей...

А минулим Софі було Зло.

Зло, яке так довго було її зброєю.

Зло, яке було для неї єдиним знайомим шляхом для боротьби.

Але Ріан був занадто розумний для цього.

Не можна перемогти Зло Злом.

Можна виграти битву, але не війну.

І хай там що, а вона виграє війну. Заради Агати. Тедроса. Заради їхніх друзів.

Але, аби перемогти, вона потребувала відповідей. Їй потрібно було дізнатися, ким же насправді були Лев і Змій. І які чари пов’язували її власну кров із їхньою...

Їй потрібно було виграти час, аби знайти ці відповіді.

Вона мала бути хитрою. Вона мала бути обережною.

Софі подивилася на білу сукню на столі й посміхнулася.

О, так.

Існували й інші способи бути відьмою.