Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

22 Сценарій убивства

«Евелін Сейдер», — думала Софі, розвертаючи рікшу вгору на спіральне шосе.

Ім’я з минулого. Тепер прокляття теперішнього.

Евелін Сейдер — велична та вродлива, у тій зловісній сукні з метеликів.

Евелін Сейдер — Декан Школи Дівчат, яка повернула до життя Директора Школи, щоб показати, як вона його кохає. Але Рафал ніколи не кохав Евелін. Він кохав Софі. Він хотів, аби Софі стала його нареченою. Тож убив Евелін Сейдер, аби позбутися її. І це мало стати кінцем казки Евелін. Її темні, підступні плани не збулися.

Але набагато раніше в казці Евелін ці темні плани таки принесли плоди.

Бо Евелін зачарувала короля Артура, аби отримати його синів.

Це було абсолютно зрозуміло. (Хоча, якщо сцена була несправжньою... «Неможливо», — думала Софі. Вона з’явилася з крові Ріана, а не з розуму).

Але все одно залишалося дуже багато запитань. Як Евелін Сейдер зустріла леді Гремлейн? Чи знала леді Гремлейн, що Евелін сама скористалася мотузкою, від якої відмовилася фрейліна? Чи леді Гремлейн знала, що Евелін народила Артурових синів? Чи це і є той жахливий «секрет» Гремлейн? І чи Директор Школи, істинне кохання Евелін, дізнався про це?

Софі так відволіклася, що направила рікшу просто на узбіччя...

Вона вирівняла повіз, стримуючи паніку.

Софі поцупила рікшу в того говіркого пажа (Снаббі? Смармі? Саурона?), який залишив повіз під вікном спальні, де вона відпочивала. Вона тихесенько пробралася повз хлопця, який хропів, прихилившись до дерева, і взяла зміїну шкіру на передньому сидінні. Колеса заскрипіли на камінні, гном прокинувся й побачив, як його повіз котився геть без водія.

— Буг! — почав репетувати він. — Бу-у-ут! У моїй повозці привид! Бу-у-ут!

Софі припустила, що «бут» гномською означає привид, тож зробила все можливе, аби грати цю роль, моторошно завила, поки паж біг за нею. І ще довго після того, як рікша зник, хлопець стояв, посилаючи прокльони до яскравих вогнів міста.

Софі швидко крутила педалі повз Храм Ітінзи й Музей гномів, ребра стискала напруга. Тедрос ненавидітиме її за те, що вона втекла. Він уважатиме, що інформація про те, що Евелін Сейдер — мати Ріана, а його батько — Артур, змусила Софі повернутися в обійми короля. Бо Софі дізналася, що Ріан — справжній спадкоємець. Ріан — король. І Софі зможе стати королевою Камелота. Справжньою королевою. А Тедрос знав, що ніщо не може стояти між Софі й короною.

Звісно, Агата спробує її захистити. Агата шукатиме хоч якісь ознаки того, що найкраща подруга досі на їхньому боці.

Але Агата їх не знайде. Не лише тому що Софі не мала часу, аби їх залишити... а тому що, якби вона втаємничила Агату у свій план, найкраща подруга пішла б за нею просто до Ріанових рук.

І це означатиме, що Тедросові слова визнають справедливими на певний час. Софі назвуть бездушною, дволикою шпигункою. Це ж вона покинула їх заради Рафала й тепер обдурила знов. Софі, яка нікому не віддана. Софі, яка думає лише про себе.

Вона не звинувачувала Тедроса. На його місці вона б подумала так само.

Але втрата довіри друзів була необхідною платою. Бо це не мало жодного відношення до Евелін Сейдер.

Це стосувалося того, що Софі побачила в кристалі.

Не в кривавому.

Іншому.

Кристалі, який вона знайшла сама.

Це був той кристал, за розгляданням якого її заскочила Агата, а потім Софі вдала, що це пусте, і сховала його до кишені.

Але то була не дурниця.

Кристал став причиною того, що вона покинула друзів посеред ночі.

І всередині вона побачила...

Себе.

Вона зіщулилася в кутку королівської спальні, її щоки були подряпані, мереживна сукня просякнута кров’ю.

На іншому боці кімнати був Ріан у своєму блакитно-золотому мундирі.

Джапет теж був тут у золотому з блакитним мундирі васала.

Вони билися.

Більше ніж билися.

Лев і Змій стояли на смерть.

Пальці видирали очі й волосся. Зуби занурювалися в шкіру.

Удари розбризкували кров із рота, обличчя були спотворені малиновим місивом. Близнюки впали на ліжко, кожен намагався дотягнутися до Екскалібура...

Ріан устиг першим.

Лезо розітнуло повітря, вістря зблиснуло, немов спалах сонця...

І пробило груди Джапета.

Саме серце.

Ріан витягнув меч, і брат упав.

Ріан повільно опустився на коліна біля Джапетового тіла, спостерігаючи, як той робить останній подих. Король схилив голову, стискаючи братове тіло.

Екскалібур лежав покинутий позаду.

Ріан не помітив, що Софі вийшла з кутка.

Страх зник із її обличчя.

Поступившись наміру.

Вона занесла меч над шиєю Ріана...

І кристал згас.

Софі спостерігала, як сцена в скляній кулі повторювалася знову, знову й знову.

Ріан убиває Джапета.

Софі вбиває Ріана.

Ось як закінчиться ця казка.

Чи вона хотіла, аби ця казка закінчилася інакше?

Різник попереджав, кристали були ненадійні.

Особливо її.

Але це не мало значення.

Це було її майбутнє.

Вона зробить це своїм майбутнім.

Вона пришвидшила рікшу, важко скрегочучи зубами.

Одного разу Даві сказала їй: «Ця казка про те, чи здатні ви зі змії із власної казки перетворитися на героїню в казці когось іншого». Глибоко в душі Софі ніколи не вірила, що це можливо.

У душі вона була лиходійкою, а не героїнею.

Агата й Тедрос були героями.

І найкраще, що вона могла зробити, — допомогти їм. Відьма стала помічником.

А ще поєднання сил із Добром не працювало.

Син Евелін Сейдер сів на трон Камелота.

«Евелін Сейдер!» — думала Софі, досі приголомшена.

Байстрюк, народжений від Артура завдяки чорній магії.

І хай що робитимуть Агата й Тедрос.

Це Зло буде на один крок попереду.

Це Зло непідвладне Добру, двоголовий дракон спалював будь-який щит.

Це Зло було посіяне так глибоко в минулому, що лише сучасне Зло зможе з ним упоратися.

Агата й Тедрос не були героями цієї війни.

А Софі?

Зло живе в її крові.

Вона є тією героїнею, що вб’є дракона.

І кристал у кишені це доводить.

Звісно, вона не зможе передивитися його знову, бо лише Агата має владу вмикати кристал. Але те, що вона має його біля свого тіла, підтримувало в ній виважену рішучість. Усе, що їй потрібно, — дотримуватися побаченого сценарію. Сценарію вбивства. Ось чому вона переодяглася в цю огидну білу сукню. Майбутнє підказало.

Софі піднялася по Гном-сіті, вогні міста миготіли й сяяли, але зараз було тихо, жодного гнома, окрім беззубої бабці, яка наповнювала міські ліхтарі яскравими світлячками й вимітала мертвих. Стара гномела підняла очі на примарного рікшу, потім стенула плечима й повернулася до роботи. Софі почула гомін, рухаючись вище, до траси, немов була бджолою за межами вулика.

Подолавши один крутий підйом, Софі побачила кінець траси, майданчик під земляною стелею, крізь яку вона, Тедді й Аггі провалилися, аби потрапити до Гіюмлснду. Софі вибралася з рікші, зміїна шкіра щільно огортала її, дівчина підняла долоню до землі. Немов пливун, земля стала вогкою й густою навколо пальців, засмоктала долоню, потім руку, потім волосся, обличчя...

Вона висунулася на іншому боці.

Покинутим тунелем Квітника розходився шум війни — крики, вигуки, гучні удари. Зелене світло яскравих пагонів освітлювало піраміду з гномів, яка піднімалася в дірі, наскільки сягало око. Чоловіки й жінки різного віку балансували на плечах одне одного й трималися за руки, аби протистояти нищівним ударам ковзунів Джапета об колоду.

Але захист гномів почав поступатися. Два ковзуни ввірвалися в тунель, завертілися навколо риштування з тіл, колячи навмання. А гноми намагалися відігнати їх, не відпускаючи один одного, аби піраміда не обвалилася.

Софі витягнула все тіло з землі, протиснувшись між ногами великого м’язистого гнома, і мало не врізалася в Ґвіневеру й Шерифа. Кіт Агати чіплявся за Шерифову торбину, яка була обв’язана навколо біцепса чоловіка, вони ховалися в тіні піраміди.

— Я битимуся з цими слизькими червами, і ви мене не зупините, — гарчав Шериф Різнику, але кіт загнав кігті в плече Шерифа, вишкіривши зуби.

— Няв, — наказав король Гномів.

Шериф притиснув ніс до котячого.

— Ти схожий на щура, смердючий тролю...

Різник завмер, жовті очі спалахнули.

— Няв! — несподівано вибухнув він. — Няв-няв!

Він зістрибнув із Шерифового плеча й помчав до клаптя землі, із якого щойно вилізла Софі.

— Агата! Він каже, вона в біді! — переклала Ґвіневера й потягла Шерифа за Різником. — А Тедрос із Агатою! Якщо вона в біді, то він...

Кіт Агати вже хотів пірнути крізь землю, повернутися до Гномленду, але рвучко зупинився. Він подивився в бік Софі, яка ховалася під зміїною шкірою, і вона впала накарачки за кремезним гномом. Кіт почав придивлятися...

— То пішли, — гримнув Шериф, проштовхуючи Різника крізь землю, він допоміг Ґвіневері, і обоє зникли.

Але Шериф не пішов за ними.

Щойно кіт зник, Шериф накрив чарівною торбиною земляну яму, тож якщо хтось повернеться по нього, одразу потрапить до торбини. Потім Шериф помчав до гнома, за яким ховалася Софі, і поставив брудний чобіт гному на плече. Гном здивовано зойкнув, але Шериф уже почав дертися нагору. Гноми скрикували, наполохані важким волохатим чоловіком, який ліз ними, немов горою, але конструкція була занадто хиткою, аби починати бійку, тож вони обмежилися ляпасами по голові й щиглями по носі. Шериф скреготів зубами, його чоботи вгризалися в спини гномів, вигуки й стусани ставали все гучнішими й сильнішими, а потім він опинився досить високо, аби побачити одного з тих ковзунів, які кололи гнома за гномом; незабаром вони зможуть розвалити центр піраміди й відправлять половину королівства в політ, назустріч смерті. Цей ковзун кинувся до найсильнішого гнома, якого вже двічі вкололи, але він усе одно щосили тримав піраміду. Гострий кінчик ковзуна націлився просто в гномову шию...

Шериф схопив вугра голіруч. Він відкусив йому голову й виплюнув її, решту розчавив рукою, а слиз струсив у темряву.

Тисяча гномів витріщилися на нього.

Вони почали вітати його, заглушивши гуркіт ковзунів назовні.

Несподівано ставши найкращими друзями людини, гноми допомогли Шерифу вибратися вище, вигукуючи хриплим хором: «Вонючка, давай! Вонючка, давай!» Скориставшись тим, що гноми відволіклися, Софі полізла по гномах слідом за Шерифом, коротуни стогнали під її вагою, вертіли головами, але нічого не бачили. Видираючись вище, Софі почула нові бурхливі вигуки й побачила, що Шериф розчавив другого ковзуна, розбризкавши навколо його липкі нутрощі й заляпавши зміїну шкіру на Софі. Гном, яким вона саме лізла, витріщився на, здавалося б, левітуючий слиз, але Софі вже минула його, переслідуючи Шерифа, який прямував до кришки колоди.

Зовні напади ковзунів на колоду припинилися, вібрація громових вибухів біля ями поступово стихла. Гноми почали радіти, уважаючи, що битва виграна, але Шериф лише почав лізти швидше, немов справжній лиходій збирався втекти. Софі намагалася встигати за ним, утрачаючи опору. Шериф видерся останньою групою гномів, простягнув м’ясисті долоні й, напружившись, відкинув кришку пенька, нору наповнила лісова прохолода. Загарчавши, він проштовхнув огрядний живіт і стегна крізь отвір, відпустивши кришку. Софі ахнула, гойдаючись між гномами, м’які черевички танцювали на їхніх плечах. Вона майнула до останнього спалаху місячного світла...

Свіже нічне повітря поцілувало її обличчя, а потім вона висмикнула ноги й колода зачинилася.

Ліси були безмовні.

Софі лежала лише за декілька дюймів від Шерифа, розпластавшись на животі, але він не бачив її, приховану зміїною шкірою. Вона лежала геть нерухомо, допоки Шериф зводився на ноги.

— Я знаю, ти десь тут, — прогарчав він, очі вдивлялися в темряву, ледве осяяну світлячками з колоди. — Ховаєшся, немов боягуз, яким ти є.

Тріснуло листя...

Шериф розвернувся.

Кіко завмерла, у місячному світлі вимальовувалося рожеве обличчя й зібране у хвостик волосся.

— Беатрікс і Ріна почули шум і пішли на розвідку, а мене залишили на варті, але я захотіла попісяти, тож я зробила це ось там, бо ці світляки на колоді спостерігають за всім...

Вона замовкла.

Палець Шерифа засвітився.

— Ховайся, — поворушив він губами.

Кіко прихилилася за деревом.

Шериф прислухався, тиша огортала його. Він прокрався вперед, майже наступив чоботом на Софі...

А потім його очі застигли.

Він повільно розвернувся.

Із тіні виступив Джапет, помаранчеве сяйво колоди вогниками відбивалося на лускатих обладунках.

— Розумно, розумно. Віддати Робіну Гуду свою каблучку, аби він зміг пробратися непоміченим на зустріч Королівської Ради, — промовив Змій, обличчя не було приховане маскою. — Але навіщо? Що він там робив? Може, залишав повідомлення принцесі?

Він підняв укриту вуграми руку, ковзуни розділилися на молочній шкірі, немов мурахи, що квапилися до мурашника, відкривши долоню з чистою карткою. Джапет сильно вкусив себе за губу, витискаючи кров. Потім він занурив кінчик пальця в кров і розмазав її на картці, кров викрила чари, які робили слова невидимими.

Шериф навіть не кліпнув.

— Саме твоєю каблучкою скористався Робін, бо Робін не має власної, — зауважив Джапет, — Шервудський ліс передав цей обов’язок Ноттінгему. Іронічно, чи не так? Робін Гуд підпорядковується смертельному Супротивнику? А це означає, що цього разу наш рятівник — не Робін. А любий, неправильно зрозумілий Шериф.

Шериф пирхнув.

— То ось чому твій брат відправив тих недоумкуватих піратів до Ноттінгему, аби вбити мене. Думав, що вони знайдуть моє кільце. А натомість отримали декілька зламаних кісток.

Серце Софі під зміїною шкірою калатало так сильно, що їй здалося, що шкіру здує. «То я мала рацію про те, що в Робіна є каблучка, — думала вона. — Але вона була не Робінова. Ось чому Різник не дозволяв Шерифу битися. Він захищав Шерифа. Захищав каблучку».

— Лише три правителі досі носять свої каблучки. Три з сотні, — чітко промовив Джапет. — І коли цієї ночі закінчаться напади на двох із них, ці три перетворяться на одне. Ти останній опираєшся.

— І ти тут, аби вбити мене, — посміхнувся Шериф.

— Не думав, що це буде так легко, — озвався Змій. — Я гадав, що доведеться вбити Агату, Тедроса й усіх тих заколотників, аби дістатися до тебе. Гадав, що якщо ти знаєш, що ти потрібен брату, то твої друзі добре сховають тебе...

Він помітив, як смикнулося Шерифове обличчя.

— Ага, розумію. Вони не знають, що ти тут. Вони не знають, що ти покинув схованку й прийшов, аби битися зі мною, — міркував Джапет. — Пиха — найсмертельніший із гріхів.

— Але ще смертельніші, — сказав Шериф. — Убити фею-хрещену. Викрасти сили в Леді з Озера. Удавати поплічника брехливого самозванця.

Джапет шмагнув очима.

— Але ж Леді з Озера поцілувала мене. Леді з Озера хотіла мене. Ось як я вкрав її сили. Чи покохала б найвеличніша захисниця Добра поплічника?

Шериф не мав відповіді. Софі в пастці на землі — теж.

— Отже, погляньмо на неї, — наказав Джапет. — Покажи мені свою каблучку.

— Вона досі в Робіна. Ти маєш битися з ним, — спокійно відповів Шериф. — Бажаю вижити в Шервудському лісі. Закладаюся на свої чоботи, тобі це не вдасться.

— Розумію, — проворкотів Джапет. — Але лишень... я не вірю тобі. Я присягнувся б, як ти кажеш, на свої чоботи, що ти б не випустив тієї каблучки з рук, тепер, коли знаєш, наскільки вона потрібна моєму братові. Ти не довірив би її захист нікому, окрім себе. Особливо Робіну Гуду.

Шериф зустрівся з поглядом Джапета. Софі чекала, що Шериф засміється... покаже, що він обдурив опонента... запевнить, що каблучка досі в Робіна, як він сказав...

— Ти вважаєш, що ти розумака, — гаркнув Шериф, червоніючи. — Ти і твій брат. Ви ніколи не переможете. Убити мене замало. Лише правитель Ноттінгему може спалити каблучку. Якщо я помру, вона перейде моєму спадкоємцю, а Дот нізащо не спалить її, байдуже, що ви робитимете. Її друзі захищатимуть її...

— Боюся, твоя пам’ять тебе підводить, — промовив Змій. — Якщо ти помреш, каблучка перейде твоєму наступнику, яким за законами Ноттінгему мала бути твоя донька, але ж ти змінив закон, тож натомість спадкоємцем стане Берті, твій наглядач в’язниці. Згідно з «Новинами Ноттінгему», ти зробив це в нападі люті, коли Дот урятувала Робіна з в’язниці. Я гадаю, ти й твоя дочка маєте темну історію? Хай там як, Берті насолоджується життям у новому маєтку в Камелоті, підкуплений моїм братом. А це означає, що Берті радо спалить твою каблучку, перш ніж твоє тіло опустять у могилу. — Очі Джапета спалахнули. — Виявляється, зрада власної крові веде до розплати.

Шериф заревів і кинувся на Змія, як таран. Шериф ударив його так сильно, що Джапет полетів на землю, йому забило дух. Шериф миттю опинився на ньому, бив обома кулаками, на примарно-білих щоках Змія з’явилися розтини, Шерифова лють живилася таким глибоким вогнем, що Софі не була певна, чи він зможе колись зупинитися. Але на стегні Джапета щось рухалося — єдиний ковзун досі смикався... намагаючись відірватися від обладунків Змія...

Софі смикнулася занадто пізно...

Вугор ударив Шерифа у вухо.

Шериф заволав від болю, упав на спину й почав бити собі у вухо, розбризкуючи кров, а потім, нарешті, висмикнув ковзуна й порвав його навпіл. Він намагався підвестися, але Джапет ударив його ногою в груди, а потім зробив потужний удар обома кулаками в голову, штовхаючи Шерифа на коліна.

Джапет розвернувся й побачив, що до нього мчить Кіко.

Ковзуни зірвалися з його обладунків, націлившись Кіко в обличчя...

Софі скочила на коліна. Вона запалила яскраве рожеве сяйво й вистрілила Кіко в груди, відправивши її, немов ядро, у темряву лісу.

Це було найсильніше заклинання приголомшення, яке Софі була здатна створити, яке живилося рішучим наміром урятувати життя Кіко. Хоч де зараз Кіко, вона не скоро оговтається, але, на щастя, Беатрікс і Ріна знайдуть її раніше за людей Ріана.

Цієї миті Змій помітив заклинання, що вдарило Кіко, і розвернувся в напрямку Софі, але нічого не побачив...

Шериф скористався тим, що Джапет відволікся, і вдарив його в шию, притиснувши до землі. Змій перевернувся й ударив його коліном у пах, із приголомшливою швидкістю він видерся на Шерифа й учепився йому в горло.

Досі загорнута в зміїну шкіру, Софі незграбно скочила на ноги й кинулася до Джапета, на кінчику пальця палало інше заклинання приголомшення...

А потім зупинилася.

Ні, радше, Софі щось зупинило.

Сукня.

Вона відокремилася від її тіла, біле мереживо ставало жорстким, немов корсет, стискало й стискало її шкіру, пекло все дужче, доки під зміїною шкірою її біла сукня не стала геть чорною.

«Що відбувається?» — ахнула Софі, заклякнувши.

Сукня перетворилася на блискучу й чорну, немов обсидіан, огорнувши її, наче друга шкіра, колись білі рюші застигали, ставали гострішими й гострішими й витягувалися в гострі голки дикобраза.

Шлунок Софі стиснувся.

Ця сукня.

Вона бачила її раніше.

У кристалі.

Коли ходила в кулю перший раз — вона, одягнена в сукню, схожу на голки дикобраза, лізла на дерево.

Тоді вона відмахнулася від сцени. Вирішила, що ніколи не одягне таку жахливу річ. І не лише це, бо одягти сукню в шипах посеред Лісів, а потім почати лазити по деревах...

Софі закліпала очима.

«О, ні».

Немов буревій, сукня потягла Софі до найближчого дерева, невидима сила була така потужна, що дівчина не могла опиратися. Сукня тягла її вгору стовбуром, тож вона не стільки залазила, скільки злітала, її несло повз гілки на верхівку, де гострі шипи сукні вдавилися в товсту кору, зафіксувавши Софі на місці, немов гамівна сорочка, якнайдалі від Змія й Шерифа, які досі билися на землі.

Софі борсалася на дереві, прихована зміїною шкірою. Чому вона не може позбутися сукні, як робила раніше? Джапет навіть не знає, що вона тут. Як сукня може мати власну свідомість? Як вона може зараз ожити? Софі мала б зрозуміти, що тут криється підступ: із того, як Джапет наполягав, аби вона одягнула її... із того, який свербіж вона викликала, коли він був поряд... із того, як вона відновилася після спалення на попіл...

Це була сукня його любої матусі.

Сукня Евелін Сейдер.

І як та сукня Евелін із метеликів, як обладунки з вугрів її сина, ця теж була жива.

Унизу Джапет так сильно душив Шерифа, що обличчя того стало вишневим, вени горла набрякли під шкірою.

Шериф підняв велику непевну долоню...

І щосили вдарив Джапета в обличчя.

Джапет приголомшено скрикнув, але його заглушив первісний войовничий крик, Шериф відірвався від землі й заревів на Змія, немов лев. Гострий, наче лезо, ковзун зірвався з обладунків Джапета, але Шериф перехопив його в повітрі й штрикнув Джапета в ребра. Вугри на тілі Джапета завищали жахливим хором, а потім злетіли з обладунків Змія, схожі на тисячу чорних ножів, і ввігналися в його зап’ястки й щиколотки, розіп’явши його на землі. Шериф шоковано застогнав, потім подивився вгору, вибалушивши очі, крізь губи виривалися перелякані подихи.

Припнута до дерева, Софі борсалася, аби запалити палець, але сукня заважала їй. Вона ніколи не почувалася такою переможеною, такою наляканою. Це був батько Дот. Лиходій, який спокутував провину. Чоловік Зла, який об’єднався з Добром, коли було потрібно. Він не заслуговував на смерть. Не зараз. Але вона не могла йому допомогти. Не могла нічого вдіяти.

Джапет підвівся, побите обличчя було огидно пурпуровим, потоки крові стікали голим тілом.

Він підібрав із землі важку палицю й поламав об коліно, кінець перетворився на кілок.

Змій наблизився до Шерифа й з порожніми, холодними очима підійшов до безпорадного тіла.

— Тобі... ніколи... не перемогти... — видихнув Шериф.

— Це твої останні слова? — запитав Джапет.

Софі беззвучно закричала.

Кілок пройшов крізь Шерифове серце.

Софі відвернулася, сльози крапали на руки, листя й гілки дряпали її щоки. Вона чула, як Джапет обмацує Шерифове тіло, шукаючи каблучку. Змій дихав усе гучніше, рухи стали більш хаотичними. Він не міг її знайти...

А потім усе затихло.

Софі подивилася на Джапета, який стояв навколішки над тілом Шерифа.

Він завмер.

Подумав.

— Закладаюся на свої чоботи... — бурмотів він.

Він зиркнув на взуття Шерифа.

Стягнув один брудний шкіряний чобіт.

Потім інший.

Срібна каблучка блищала на брудному пальці майже так само яскраво, як посмішка Змія.

Джапет повільно покрокував у Нескінченні Ліси, насвистуючи, гола білосніжна шкіра блищала в темряві, а потім він озирнувся на своїх посіпак. Вугри покинули тіло Шерифа на землі й вирушили за господарем.

На дереві сукня Софі перетворилася на біле мереживо, обережно відпустила, наче раптом стала її другом. Дівчина одразу стала зіслизати вниз, опускаючись на землю, і приземлилася на Шерифове тіло...

Його очі були досі розплющені, із рота витікала кривава піна.

— Скажи... Дот...

— Тихо! Я покличу гномів! Я приведу допомогу! — сказала Софі, розвертаючись до колоди...

Шериф схопив її за руку.

— Скажи Дот... я та її мати...

Він захлинувся кров’ю.

— То було... кохання.

Його серце зупинилося.

Очі повільно заплющилися.

Він відпустив руку Софі, шкіра стала крижаною.

— Ні, — прошепотіла Софі.

Вона ридала над Шерифом, укрита його кров’ю. Вона мала його врятувати. Мала зупинити це. Вона ж Відьма з Нескінченних Лісів. Вона мала вирвати Джапетове серце й згодувати його ковзунам. Вона мала віддати життя, аби захистити каблучку, захистити Ліси й друзів. Як би ж вона мала шанс.

Розлютившись, Софі почала рвати сукню, шматувати її оборки й розкидати їх на вітрі, але сукня миттю відновилася, чиста від крові Шерифа, її чари скували Софі ще щільніше, немов обладунки.

Софі згорбилася, мокра від поту й сліз, світанок почав розсіювати темряву.

Щось кольнуло її в стегно. У кишені.

Кристал.

Той, що змусив її покинути друзів і втекти сюди. Той, що показав їй, як дати відсіч.

У Лісі почувся потужний гул...

Софі розвернулася.

Крізь дерева тріпотіли спалахи вогню, наближаючись до неї.

Очі Софі вп’ялися в зелене скло.

«Слухай кристал», — подумала вона.

«Слідуй сценарію».

Вона помститься за Шерифа.

Відплата не за горами.

Для Джапета і його брата.

Софі хутко відтягла Шерифове тіло до дерев, якнайдалі від світанкового серпанку, яке заливало червоним світлом підлісок.

Вона повернулася до пенька й оглянула Ліси.

Жодних ознак Кіко, Беатрікс і Ріни.

Жодних ознак Різника чи гномів.

Їй потрібно зв’язатися з Агатою... поставити запитання, відповідь на яке їй украй потрібна...

«Але як?»

Вона згадала слова Кіко: «Ці світлячки на колоді спостерігають за всім...»

Гул ставав гучнішим... смолоскипи яскравішими...

Під’їхала блакитно-золота карета з гербом Камелота, коли кучер зупинив карету, Софі залило світлом.

Крізь вікно Софі було видно, що в кареті сидить юнак, але обличчя було в тіні.

Двері відчинилися.

Скориставшись рожевим сяйвом, аби освітити сходинки, Софі забралася в карету й зачинила двері.

Юнак повернувся до Софі, стало видно обриси квадратного підборіддя й вузьких очей.

— Ріан бачив твоє повідомлення, — промовив Кей.

Він підняв знайомий клапоть пергаменту.

Лист Артура до леді Гремлейн.

«Люба Грізелло, я знаю, що ти поїхала до своєї сестри Джемми...»

Лист, який Софі тицьнула Ріану в обличчя, коли він борсався в ліжку.

Лист, через який очі короля вибалушилися, а закривавлені руки стали кволими.

Але не через сам лист.

А через слова, які Софі написала на звороті, так, щоб Агата не помітила.

Слова, які Софі нашкрябала Ріановою кров’ю.

Вона збрехала Агаті, удаючи, що погодилася з її планом.

Вона зрадила друзів і сили Добра.

Але лише Софі бачила кристал, який тепер був захований у неї в кишені.

Лише вона бачила, як насправді закінчиться казка.

Невдовзі Лев і Змій будуть мертві.

— Він знає, що я на його боці? Король?

Капітан не відповів. Він дивився вперед, кучер шмагав коней, і карета розвернулася на ходу, прямуючи назад до Камелота.