Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

24 Сад Істини й Брехні

Софі спостерігала, як наближається замок, а карета тим часом котилася вулицями Камелота, освітленими червоним і золотавим сяйвом. Кей завмер, немов статуя, на сидінні поряд, його спина була напружена, зуби стиснуті, а холодні очі дивилися вперед.

На Ринку Ремісників вітер підіймав пил із бруківки на пекарів, які відчиняли крамниці, на м’ясників, які вивантажували туші, і дітей, які сонно повзли до Школи Камелота. Здавалося, у вікні кожної крамниці був намальований золотий Лев, а школярі демонстрували двом піратам у обладунках Камелота булавки з Левом на лацканах, як підтвердження відданості новому королю. Поміж крамничок Софі помітила темну прогалину, крамниця була спалена вщент, а на згарищі до кілка був прибитий напис:

Що сталося з господарем крамниці, не було написано.

Карета прокотилася повз газетний кіоск, старий горбань викладав свіжий примірник «Королівської гнилі», колись кіоск називався «Кур’єр Камелота», але тепер назву замалювали гербом Лева.

Софі глипнула на вранішні заголовки.

Ідучи, Змій сказав, що залишилося лише три каблучки. І Ноттінгемська одна з них...

«Отже, Кривавий струмок і Ладельфлоп зберігають дві останні».

Чи переконали ці напади їхніх правителів, що їм потрібен захист Камелота, як решту, які знищили каблучки? Чи змусили ці напади двох незгодних перейти на бік Людини, що виступає проти Пера?

У горлі Софі пересохло.

«Каблучка Шерифа остання?»

Софі згадала Джапета, який крокував до лісу, ковзуни вкривали його тіло, а він грався каблучкою, наче монеткою.

Він поніс її брату, Ріанова віра в нього знайшла підтвердження. Берті, колишній наглядач в’язниці Шерифа, спалить тепер каблучку за наказом короля. Людина стане Пером, як застерігав Аугуст Сейдер.

Ріана ніщо не зупинить.

Ніщо не завадить йому отримати безмежну владу.

Окрім неї.

Над Камелотом кружляли зграї голубів на тлі безхмарного блакитного неба. Тріщини та подряпини, які вкривали вежі під час Тедросового правління, зникли. Софі згадала казкові замки, про які вона читала колись у книжках, живучи в Гавалдоні... замки, які змушували її мріяти про Довго та Щасливо... замки, які виглядали саме, як цей. Софі сумно зітхнула. Мріючи про казкові замки, вона ніколи не замислювалася про те, що відбувається всередині.

Високо в Блакитній вежі вікна королівської спальні були широко прочинені.

Ріан, мабуть, уже підвівся й ходить.

Софі відчула в шлунку нервове поколювання. Якщо Ріан знову на ногах, він небезпечний. Але якщо він почувається достатньо добре, аби вештатися, він здатен битися... а якщо здатен битися...

Софі торкнулася кристала в кишені, стискаючи його гострі краї пальцями. «Ріан уб’є Джапета. Я вб’ю Ріана».

Це обіцяв кристал. Але спочатку вона має налаштувати братів один проти одного. «Але як?» Потрібно змусити Ріана довіритися їй... для цього їй потрібен час наодинці з ним, якнайдалі від брата... Але Джапет мав уже повернутися з каблучкою.

У відображені скла Софі помітила, що Кей позіхнув.

«Статуя ожила».

Вивчаючи його віддзеркалення, дівчина роздивлялася чуйні губи, високі вилиці й мужнє підборіддя. До цієї миті вона не бачила в Кеї людину, тим паче хлопця. Раптом вона згадала, як він витріщався на неї в перший вечір під час вечері, майже сходив слиною від пристрасті...

Отже, зрештою, він просто хлопець.

Ну-ну. Відьма може виконати свою роботу.

Софі повернулася до нього, поправивши сукню.

— Кею, дорогенький, я чула, як Ріан щось говорив про те, що «повернув тебе назад». Що він мав на увазі?

Кей не дивився на неї.

— Ти маєш підкорятися мені, ти ж знаєш, — зауважила Софі.

— Я підкоряюся королю, — виправив її Кей.

— До якого ти, вочевидь, приповз, немов собака, — пирхнула Софі.

Капітан уперто дивився вперед.

— Бо ж він поводиться з тобою, як із собакою, — додала Софі.

Кей рвучко повернувся.

— Ти не знаєш, про що говориш. Він прийняв мене назад, хоча я був зрадником. Хоча я пішов і працював на нього.

Софі кліпнула.

— Тобто на Тедроса?

Кей проігнорував її.

Софі підсунулася ближче.

— А тепер подумай-но, як воно мені? Бути подругою Тедроса, але в глибині серця розуміти, що Ріан — кращий король. Подумай-но, як воно — зрадити Агату, бо я знаю, що так буде правильно? — промовила Софі, пововтузившись у білій сукні й, ніби випадково, виставивши ногу. — Грати за дві сторони не легко.

Кей щосили намагався не дивитися.

— Мабуть, ти досі граєш на два боки.

— Я прибічниця Ріана, ти ж знаєш, — присягнулася Софі, умощуючись, до нього долинув запах лаванди. — Але Тедрос і Агата не поступляться. Тепер це війна між справжнім королем і фальшивим. Нам потрібно об’єднатися, Кею. Аби захистити нашого короля. — Вона торкнулася його руки. — А це означає, що я зможу захистити його, лише коли розумітиму його так, як ти.

Вона попестила своє горло, делікатно кусаючи губу...

— Ну, і що ж ти хочеш знати? — не витримав Кей, зашарівшись.

— Як ти зустрів Ріана? — запитала Софі.

— Ми разом відвідували Школу. Були найкращими друзями.

— А потім ти допоміг йому стати королем, — сказала Софі, ставши уважною, як ніколи. — Коли він розповів тобі, що він Артурів син?

— Ріан усім розповідав, коли ми були в Школі. Але йому не вірив навіть власний брат. А я вірив. Навіть коли Джапет і решта знущалися з мене, я захищав його. Не лише тому, що любив Ріана, немов власного брата, і не тому, що фантазував, як найкращий друг стане королем. Але тому що я ненавидів саму думку, що королем стане Тедрос. Ми всі в Арбед Хаусі ненавиділи його. Ми знали вашу казку й розуміли, що Тедрос не здатний керувати навіть конем, а що вже говорити про королівство. Але потім почався відбір Щасливських вартових...

— І ти вирішив стати вартовим Тедроса, — припустила Софі.

— Наскільки я любив Ріана, настільки ж зневажав його брата. Я хотів опинитися якнайдалі від Джапета, — пояснив Кей. — А ще служити в королівстві Артура було вкрай спокусливо, про це я мріяв із дитинства... Тож я дав Тедросу шанс.

— У цьому немає нічого ганебного, — сказала Софі.

— Ні, є, якщо ти зраджуєш найкращого друга і якщо обраний тобою король виявляється ще більшим боягузом, ніж ти вважав. Тедрос лише мав вийти й битися проти Джапета. Ріан тоді ніколи не став би Левом.

— Ти знав, що за нападами стоїть Ріанів брат? — запитала Софі.

— Я намагався розповісти Тедросу, коли він був королем, — сумно відповів Кей. — Того разу, коли ми розмовляли. Він мав поїхати й битися зі Змієм... аби вбити його, як це зробив би Артур... мав стати лідером. І тоді сам став би Левом. Залишився б королем. Навіть якби Екскалібур зостався стриміти в камені. Люди б його підтримали. Я б його підтримав. І ніхто б більше не постраждав. Але він не слухав. — Кей похитав головою. — Ось коли я зрозумів, що обрав кепського короля.

Софі чекала, що він продовжить, але він дивився у вікно.

— А як щодо Ріана? Гадаєш, він добрий король? — підштовхнула його Софі, вона хотіла, аби він продовжив говорити.

— Кращий за Тедроса, — сказав капітан. — Але Добрим його робить не це.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Софі.

Кей повернувся, зустрівши її погляд.

— Він відданий людям, незважаючи на їхні недоліки. Брату. Мені. Чи тобі. Тож хіба відданість — не ознака Добра?

На мить Софі дійсно повірила йому.

— Але тепер ти служиш не Ріану, — зауважила вона. — А Леву й Змію. Змію, від якого хотів утекти.

— Я не служу Змію, — із крижаним спокоєм промовив Кей.

— Пф-ф-ф. Ти врятував його з Ноттінгемської в’язниці...

— Бо так наказав Ріан, а я відданий Ріану. А ще він король, Ріан запевнив, що брат перебуває під його суворим контролем. Я не маю відданості до Змія. Ми не були друзями в Школі. У Школі Ріан ледве спілкувався з ним. Джапет мав власного найкращого друга. Чудовиська, на мою думку...

— Аріка, — уголос промовила Софі.

Кей завмер.

— Звідки ти...

Софі бовкнула зайве.

Його очі стали скляними, спина напружилася.

Решту поїздки він мовчав.

Карета проминула браму, перед стайнями з коней спішувалися дванадцятеро піратів у чорних масках, вони змивали кров із чорного одягу, щойно повернувшись із нічного набігу. Одна з сестер Містраль блукала поміж ними, роздаючи мішечки з золотом. Крізь розрізи в масках пірати спостерігали, як під’їжджає карета. Холодні, порожні очі стежили за Софі, як за лисицею в курнику.

«Ріан уб’є Джапета».

«Я вб’ю Ріана».

«Пірати вб’ють мене».

Софі здригнулася.

Карета зупинилася перед дверима замку. Вона вирушила за капітаном сходами Блакитної вежі, біла сукня Евелін Сейдер знову свербіла, наче знала про її лихий план і застерігала проти підступних дій.

Софі відігнала страх і почала підніматися швидше. Цього разу сукня її не зупинить.

Разом із капітаном вона пройшла переходом до Тронної зали з краєвидом на трапезну Блакитної вежі.

За столом хтось сидів.

Софі зітхнула з вимушеною посмішкою, передчуваючи зустріч із ворогом...

Це був не Ріан.

Старий брудний чоловік хаотично хапав наїдки: пастернаковий суп, лососевий пиріг, смажене курча з яблучним соусом, фаршировані яйця, тушкований ямс і карамельний пудинг.

Навпроти сиділа ще одна сестра Містраль.

— А тепер, Берті, якщо щось станеться із Шерифом, що, звісно, мало ймовірно, тобі перейде каблучка Ноттінгему. І ти спалиш її за наказом короля, як ми домовлялися...

— Ми домовлялися, що ви звільните мого братуху з в’язниці Кривавого струмка, — прогарчав Берті, жменею засовуючи до рота пудинг. — І дасте будиночок моїй мамці.

— Твоя мати залишатиметься в Смердючій трясовині, а брат у в’язниці, допоки ти не спалиш каблучку, — різко промовила жінка.

Берті хижо глипнув на неї.

— А ще краще великий будинок моїй мамці. Із ванною...

Кей уже добряче випередив Софі, і вона поквапилася за ним, сукня загрозливо обпікала шкіру.

Вони минули Палату мап, де Веслі й іще один пірат, у чорних піратських костюмах, завмерли перед мапою Лісів. Кожне королівство було закреслене, окрім Кривавого струмка, Ладельфлопу й Ноттінгему.

— Добре попрацювали вночі, — промовив темношкірий пірат.

— До біса добре, — криво посміхнувся Веслі.

Він занурив середній палець у чорне чорнило й зробив змах уздовж Кривавого струмка й Ладельфлопу, залишивши лише Ноттінгем.

Софі стримала хвилю нудоти, що підступила.

«Остання каблучка в Джапета».

Яку Берті спалить за наказом Ріана.

Вона має поспішати.

Кей уже проминав кабінет Головного Скарбничого, де Софі помітила третю сестру Містраль, яка сиділа навпроти лисого, схожого на яйце Головного Скарбничого, кирпатого й рожевенького. Він сидів, оточений купою гросбухів на столі. Софі нашорошила вуха, аби підслухати...

— «Кур’єр Камелота» цікавиться нашими рахунками, Бетно, — повідомив Скарбничий. — Вони відправили журналістів до Банку Путсі.

— На штат газети видані ордери, — повідомила Бетна. — Вони не дістануться Путсі.

— Якщо навіть так, керівник банку теж не дурний, — зауважив Скарбничий. — Якщо він почне власне розслідування щодо рахунків, він може скликати Королівську Раду, перш ніж спалять останню каблучку.

Бетна зважила його слова.

— Я негайно вирушаю до Путсі, — вирішила вона, розвертаючись до дверей.

Софі відскочила, ховаючись, і кинулася вслід за Кеєм.

«Що в тому банку? — міркувала вона. — Що вони ховають?»

Але часу на роздуми більше не було, Кей уже заходив у двері Тронної зали.

Софі повагалася біля входу. Коли вона ввійшла, темні тіні перетинали довгу, простору залу. Якусь мить було настільки темно, що дівчина геть нічого не бачила, товстий килим шурхотів під її черевичками.

Тіні розітнув промінь світла.

Софі підняла очі.

Біля вікна стояв хлопець, спиною до неї, на мідному волоссі лежала корона. Сонце осяювало його, а дві швачки водночас поправляли барму із золотих левів на його білій хутряній мантії з високим коміром.

Весільній мантії.

І наче у відповідь, сукня Софі почала трансформуватися просто на ній. Дівчина розкинула руки, коли сукня стисла її ребра, тканина ущільнилася з мережива до крепу, ув’язнивши її груди в кремовий корсаж. Рукава перетворилися на крила з манжетами, а поділ зазміївся підлогою, розтягнувшись розкішним білим шлейфом. На краю корсета золота нитка вигаптувала Лев’ячі голови, такі самі, як на бармі юнака. Шию залоскотало, і комір почав підніматися до потилиці, вище, вище, а потім прозорим шовком опустився на обличчя, немов каптур, чи маска, чи...

«Вуаль».

Софі почала тремтіти.

Весільна сукня.

Вона в полоні власної весільної сукні.

Юнак обернувся від вікна.

Ріан посміхнувся, його обличчя було в подряпинах і синцях.

— Так, матусю, — промовив він, блакитно-зелені очі хлопця заблищали. — Я думаю, це підійде.

— Твоя мати всередині сукні? — запитала Софі, ранкова роса крапала з куща троянди на біле мереживо, яке знову повернулося до скромних оборок.

— Можливо, частина її, — кивнув Ріан, прогулюючись разом із Софі королівськими садами.

Одягнений у блакитно-золотий мундир він обережно шкутильгав із Екскалібуром при боці. У сонячному світлі Софі бачила безліч ран на обличчі та шиї, які досі загоювалися. Коли хлопець нахилився, щоб роздивитися тюльпан, вона помітила шрам на маківці, рваний і старий. Шрам із минулого.

— Мати залишила нам цю сукню, коли померла, — продовжив він. — Це вбрання виказувало ознаки життя. Навіть давало мені й брату підказки. Але перетворення на весільну сукню... Це несподіванка.

Він зиркнув на Софі.

— Вона робила ще щось?

Софі напружилася.

— Ні, — збрехала вона. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш «давала тобі й брату підказки»? Як сукня може давати підказки?

— А як дві дівчини можуть з’явитися в спальні короля? Схоже, кожен із нас має власне запитання, — сухо відповів Ріан. — Хочеш оглянути Оранжерею? — Він вирушив до коротких сходів попереду. — Її майже закінчено.

Трохи нижче скупчилися робітники, вони завершували роботи на ділянці з апельсиновими деревами, висадженими у вигляді гігантської шахової дошки, у центрі якої знаходився велетенський фонтан із Левом, що час від часу розбризкував над деревами дрібні струмені води. Ріан намагався подолати сходи, Софі взяла його руку, відчуваючи, як його м’язи опираються їй, а потім поволі піддаються. Унизу вона відпустила його, і вони мовчки пішли між ділянками дерев, імла з фонтана осідала на їхніх обличчях.

— Кристал... той, який допоміг Агаті ввірватися в моє підземелля, — промовив король, низька гілка торкнулася його корони. — Ось як ви проникли до моєї спальні, так?

— А чому тобі не запитати в сукні? — прожебоніла Софі.

Ріан захихотів.

— У Лисячому лісі таких дівчат не зустрінеш. Принаймні я таких не зустрічав, допоки був у Школі.

— Бо дівчата, такі, як я, відвідують ту Школу, яку ти хочеш знищити, — підкреслила Софі. — Я думаю, тобі не бракувало уваги дівчат у будь-якому разі.

— У мене були інші пріоритети.

— Наприклад, переконати однокласників, що ти син короля Артура, коли навіть твій брат не вірив тобі?

Ріан скоса поглянув на принцесу.

— А я гадав, що Кей не підвладний дівочим хитрощам. Маю поговорити з ним.

— Завтра, — посміхнулася Софі.

Звісно, ніякого завтра не буде.

Вона зірвала з дерева апельсин і обчистила шкірку, дістала скибочку й простягнула її королю.

— Вона отруєна? — запитав Ріан.

— Звісно, — відповіла Софі.

Вона проштовхнула скибочку йому до рота, і він розкусив її, сік почав стікати пораненими губами, їхні погляди зустрілися. Софі замислилася: ще зовсім трохи, і цей хлопець занурить меч у серце власного брата. А вона тим часом підкрадеться ззаду в цю мить приголомшення й скорботи і прикінчить його одним ударом. Вона не відчувала жодного каяття. Убити буде легко.

— Ти посміхаєшся, — сказав Ріан. — Про що ти думаєш?

— Про тебе, — відповіла Софі.

Вона піднялася навшпиньки й поцілувала його, солодка волога вкрила її язик і змішалася з м’ятою його рота. На дуже коротку мить Софі згадала Рафала. їхні губи розділилися, липкі й вологі. Ріан був трохи запаморочений, наче вона проштрикнула його, а потім відвів очі й рушив далі, намагаючись не шкутильгати.

— Я знав, що ти повернешся. Я знав. Навіть коли Джапет говорив, що я дурень. Я знав, що нам призначалося бути разом. Королю з королевою.

— О-о-о. І це говорить юнак, який стверджував, що ніколи не покохає мене. Що кохання перетворює людей на сліпих дурнів, — покепкувала Софі, тепер абсолютно спокійна. Її смарагдові очі підступно блищали. — А виявилося, що він сам бачить не надто добре.

— Ні, це не так. — Ріан потер коротко підстрижену голову. — Просто ти... Ти могла залишитися з друзями. Але натомість ти залишилася вірною мені. Хоча ти цього не потребувала. А я у своєму житті бачив небагато відданості.

— Ти маєш відданість своїх людей і правителів довкола, — зазначила Софі. — Ти маєш відданість Кея. І брата.

— Усі вони чогось хочуть від мене, ураховуючи брата, — промовив король, зиркаючи на неї. — Може, і тобі щось потрібно.

Софі кольнуло відчуття провини, і вона мало не розсміялася. Відчуття провини через чудовиська!

— О-о-о? І чого я хочу, як ти вважаєш? — запитала вона, граючись із вогнем.

Ріан зупинився на стежці. Уважно подивився на неї.

— Я думаю, ти хочеш змінити Ліси. Ось чому ти була нещаслива в ролі Декана. Ти сама це сказала під час вечері — ти прагнеш більшого життя. Ось чому тебе тягнуло до мене, коли ми зустрілися. — Він відкинув неслухняне пасмо її волосся. — Подумай про все в такому світлі. Перо посадило Тедроса на трон, і він не вберіг Ліси. Якщо перу більше не можна довірити захист Лісів, то час людині зайняти його місце. Не просто людині. Королю. Єдиному Істинному Королю. Ось чому ти повернулася до мене. Звісно, твої друзі вважатимуть, що це через те, що ти Зло. Що ти хочеш стати королевою заради корони. Але ми обоє знаємо правду. Для тебе замало бути королевою. Ти хочеш бути доброю королевою. А це тобі вдасться лише поряд зі мною.

Софі насупилася, уражена його щирістю. Вона продовжила прогулюватися.

— Я б стала доброю королевою. Це правда. Але де доказ, що ти будеш добрим королем? Ти не віриш у перо, хоча перо підтримує рівновагу між Добром і Злом. Ось чому Казкар протримався всі ці роки. Якщо король матиме сили Казкаря, він знищить рівновагу. Ти знищиш рівновагу. Ти знищиш усіх, хто виступить проти тебе. Ти правитимеш як Зло, яким би перо ніколи не стало.

— Зовсім ні, — озвався король, намагаючись устигати за нею. — Я використаю свою силу пера для Добра. Знищу ту нікчемну Школу й нагороджу простих людей Лісів, які вчиняли правильно. Як намагався робити Левогрив у своїх посланнях, допоки ти не втрутилася.

— Ой, будь ласка. Ті послання були повні брехні... — заперечила Софі.

— Але це робилося заради Добра. Аби підняти дух людей, — сказав Ріан. — До того ж послання Левогрива — це лише початок. Добрий король захищає свій народ. Добрий король захищає Ліси. А що може бути кращим для захисту Лісів, ніж цілковите знищення Зла.

— Це неможливо, — відмахнулася Софі, повернувшись обличчям. — Зло завжди існувало. Ти не можеш знищити його.

— Я можу й знищу, — Ріан дивився на неї палкими очима. — Усе, що я зробив у житті, зроблено заради того, аби опинитися тут. Я не потрапив до твоєї пихатої Школи. Мене не викрали з реальності й не кинули до чарівної Школи, як тебе й твоїх зарозумілих друзів. І поки ви насолоджувалися привілеями Школи, радісні юні «повелителі» Лісів, я був поміж справжніх людей. У справжніх Лісах. І дечого навчився. Казкар — не хранитель рівноваги. І зовсім не миротворець. Він живиться війною між двома сторонами. Налаштовуючи Добро і Зло одне проти одного й дозволяючи війні тривати вічно. Ось чому моє перо так показово викривляло історії Казкаря: аби довести, що кожен із лиходіїв може бути героєм, а кожен герой — лиходієм. А ще ми чіпляємося за кожне слово пера, реагуємо на кожну перемогу й провал, наче вони наші. Рівновага між Добром і Злом хитається туди-сюди, туди-сюди, тим-часом як справжні люди в Лісах забуті. Їхні життя не потрапляють на сторінки казок, загублені в тумані безглуздої війни. — Обличчя короля розслабилося. — Але перо має владу закінчити цю війну, якщо захоче. Воно розуміє, що кожен лиходій прагне чогось. Заради чого він став злим. Давши їм те, чого вони прагнуть, можна зупинити їх, перш ніж вони перетнуть межу неповернення. Зло буде відвернуто рукою долі. Але, звісно, перо ніколи цього не робитиме, йому потрібна війна між двома сторонами, аби зберегти владу. У такий спосіб воно зв’язує їх, немов близнюків, так, щоб Добро не могло жити без Зла, а Зло без Добра... Але я знаю краще. Якби я мав сили пера, я б знищив Зло. Нейтралізував би його. Позбувся б на початку. Ось, наприклад, мій брат. Його душа схильна до найгіршого лиха. Але, маючи сили пера, я можу повернути до життя єдину людину, яку кохав Джапет. Я можу дати йому те єдине Довго та Щасливо, якого він прагнув. Його Зло буде зцілене. Уяви, якби я міг це робити з будь-якою загрозою, якби міг загасити в кожній лихій душі будь-які прояви пітьми. Якби я міг з допомогою Левогрива давати їм кохання, статок, а може, просто друга, будь-що, аби навернути їхні душі до Добра. Я б зміг попередити напади, як ті, що робив Змій, вони б ніколи не сталися. Війна між Добром і Злом припинилася б. Слава позбавиться пера та Школи й повернеться до людей. Розпочнеться мир, справжній мир навіки. Ось чому я маю стати королем. Єдиним Істинним Королем. Я можу зробити те, чого Казкар ніколи не міг. Я зможу позбавити Ліси Зла навіки. Я зможу бути рівновагою.

Липкий холод пробрався в нутро Софі. Юнак навпроти раптом став схожим на того лицаря, якого вона колись покохала, лазуровий погляд був чистий, чесний... справжній.

— Але ти не можеш зупини Зло. Поглянь на себе! Ти і є Зло! — заперечила Софі, отямившись від трансу. — Це ж ти наказав нападати на королівства! Ти випустив Змія, аби стати королем! Ти відповідальний за смерті людей! І набагато більше. Ти полонив Ґвіневеру — королеву. Ти шантажував правителів. Ти катував Мерліна, наказав піратам напасти на школярів і різав мене, аби дати мою кров своєму братові. Ти оббрехав Тедроса перед правителями, аби змусити їх спалити каблучки. Брехав про Агату. Про мене. Та ти брехав про все!

— Так, я мав збрехати, — незворушно відповів король. — Я робив речі підступні й безжальні. Я дозволив брату нападати на Ліси. Часом я ненавидів себе за це, але як добрий король, я знав, що маю робити те, що потрібно. Навіть якщо це заплямує мої руки кров’ю. Бо, на відміну від Тедроса, я провів усе життя в тіні, де Добро і Зло не були такі прості. У моєму світі кожен день вимагав жертв. Жертв, які могли бути жахливими й огидними. Але я хочу кращого майбутнього для таких, як я. Щоб навіть пекар чи каменяр мали шанс розповісти свою історію. Щоб вони знали, що їхні життя варті уваги. Щоб вони пишалися своїми життями. Але, щоби це справдилося, Казкаря потрібно замінити. Школу потрібно знищити. А Король Людей має посісти престол. Будь-яке Зло, зроблене мною, будь-яка брехня, сказана мною, — це все було зроблене для того, щоб описане мною майбутнє стало можливим. Бо лише я можу привести Ліси до справжнього миру, справжнього Довго та Щасливо для всіх. Я можу врятувати Ліси від усього Зла навіки. Я можу бути Єдиним Істинним Королем, безсмертним Левом, який відтинає голову кожному Змію. І заради цього варто зробити будь-що. Будь-що. Тож подивися мені в очі й скажи, що я не так само Добрий, як мій батько. Подивися мені в очі й скажи, що я Зло, коли я робив усе, щоб урятувати Ліси від нього.

Легені Софі стислися.

Це було брехнею.

Мало бути.

Перед нею був лиходій!

Юнак, якого вона мусила вбити!

Юнак, який був чистим Злом, але тепер він стверджував, що він Добро... той, хто зможе стримати Змія. Того Змія, який живе в душі кожного лиходія... той, хто зможе знищити Зло назавжди...

«Що, як це правда?»

«Що, як це можливо?»

У голові паморочилося, наче її вдарило блакитним світлом кристала й викинуло в інший вимір.

— Матір, — видихнула вона. — Це її ти хочеш повернути?

Ріан кивнув.

— Мати — єдина, кого Джапет кохав. Якщо він матиме її... він буде щасливим і спокійним. Його Зло зникне. Я зможу стати королем, яким хочу бути, Левом, який потрібний людям, без Змія, який дихає мені в шию.

Софі так розхвилювалася, що не помітила, що мчить уперед, залишивши його шкутильгати позаду. Увесь цей час Софі вважала, що Ріан — дикун, який прагне безкінечної влади Казкаря, а брат — його відданий поплічник. Це було її бачення казки. Єдина правда, на яку погодилися вона та її друзі. Але за версією самого Ріана, він прагнув сил пера з іншої причини — аби зробити брата щасливим. Аби вбити чудовиська всередині Джапета. Аби вбити чудовиська в кожному лиходієві Лісів. Аби принести людям мир. Назавжди.

Софі згадала перо з вугра, яке вона вперше побачила в Змієвих руках, котре змінювало розповіді Казкаря, перетворюючи героїв на лиходіїв і, навпаки, перетворювало казки на щось похмуре й брехливе. Левогрив — посланець брехні.

Але коли доходило до казки Ріана... чи стало перо посланцем брехні? Може, Софі неправильно зрозуміла справжню історію, чіпляючись за викривлену версію?

«Цього не може бути», — подумала вона.

Але ж як він дивився на неї, чистими й упевненими очима...

— Як ти втекла? — запитав він, наздогнавши її.

Його чоло було вкрите потом. Вона не усвідомлювала, наскільки випередила його.

— Звідки?

— Від Агати й Тедроса. Ти втекла від них і заколотників. Де вони? Де всі вони?

Софі кліпнула.

— Утікають, звісно ж. Так і втекла. У хаосі, коли вони переходили з однієї схованки до іншої.

Ріан угледівся в її обличчя. Пальці смикнулися до Екскалібура.

Палець Софі яскраво засвітився за спиною...

— Байдуже, — пробубонів король, вирушивши до останньої ділянки з деревами. — Коли брат знайде каблучку Ноттінгему, їхні життя добіжать кінця.

— Мені здалося, ти сказав, що ти Добрий, — заперечила Софі, крокуючи слідом за ним.

— Я Добрий, — кивнув Ріан. — Доказом цього є те, що мене обрав батьків меч. А ось твої друзі — Зло. Вони заперечують волю людей, які обрали мене королем. Вони самовпевнено стали перепоною на шляху до кращих Лісів. Більш мирних Лісів. Лісів, якими б пишався король Артур. Твої друзі — не просто заколотники, які опираються добру. Вони ще й мої Супротивники. Вони не припинять напади на мене, допоки я не помру. А це означає, що я маю захищатися. Це перше правило Добра.

Софі відкрила рота, аби заперечити. Але нічого не вийшло.

Ріан підняв сорочку, аби оглянути велику рвану рану між ребрами, між швами почало кровити. Він зітхнув і рушив далі.

— Хотів би я, аби твоя кров мене зцілювала.

— А чому вона цього не робить? — запитала Софі. — Дивно, що моя кров може зцілювати одного близнюка, а іншого ні.

Якусь мить він не відповідав.

— Ріане?

— Це пророцтво пера, — промовив він, зупинившись на стежці. — На сили Казкаря можна претендувати лише з тобою в ролі законної королеви. Один брат одружиться з тобою й стане Єдиним Істинним Королем. Інший зцілюватиметься твоєю кров’ю. Софі для одного — Королева. Софі для іншого — Цілителька. Ти зв’язок між братами, кожен має стимул захищати тебе.

«Це нагадує історію Казкаря, — подумала Софі. — Його берегли два брати, кожен захищав його зі свого боку».

Щось стривожило її. Щось незрозуміле.

— Один брат одружиться зі мною й стане королем? — повторила Софі. — Ти мав на увазі, коли ти одружишся зі мною? Ти ж старший брат. Ти спадкоємець.

Ріан прокашлявся.

— Так. Звісно.

Софі вирушила вперед.

— Але котре перо? Ти знову й знову щось кажеш про те таємниче перо. І яке ж перо нібито розповіло тобі всі ці речі? Що то було за перо? Казкар чи Левогрив? Яке перо знало, що я стану твоєю королевою? Яке перо знало, що я зможу зцілювати твого брата?

Вона озирнулася й із подивом побачила, що Ріан посміхається.

— Ти знайшла спосіб чарами ввірватися до моєї кімнати. Знайшла спосіб передати повідомлення під носом у подруги. Але все одно не розумієш, чому ти тут. Може, ти не така вже й розумна, як я вважав.

Якщо й існувало щось, що дратувало Софі, то це такі миті, коли її називали дурною.

— О? — ядуче промовила вона. — Я знаю, хто твоя мати. Я знаю все про неї. Я знаю, як ви з’явилися на світ. А ти?

Ріан пирхнув.

— Ти геть нічого не знаєш про мою матір.

Софі холодно подивилася на нього. Раптом, наче відчувши її думки, сукня знову почала змінюватися. Цього разу мереживо почало збиратися щільнішими складками, дедалі дужче стискаючи ребра. А потім рюші почали тремтіти в унісон, немов тисяча прозорих крилець. Білі крильця затріпотіли швидше, між кожною парою визирнули крихітні голівки, немов ось-ось мали злетіти. На грудях Софі з’явився вибух кольору, ніби рана, яка стікала кров’ю, укриваючи всіх цих створінь із крилами яскравою, блискучою, блакитною барвою. Сукня на тілі стала вкрай знайомою. Це було вбрання, яке колись носив її ворог. Сукня, створена з... метеликів. Армія їх, блакитних, немов сапфіри, пульсувала й переливалася від кожного її подиху, голівки метеликів піднімалися й опадали від кожного удару її серця, наче сукня більше не опиралася їй, не заважала, але підкорялася.

Ріан вибалушив очі, став блідий, як брат.

А потім мить... і метелики зникли.

Сукня знову стала білим мереживом.

Софі підняла брову.

— О, я знаю більше, ніж ти думаєш, — промовила вона.