Кристал часу. Книга 5. Школа добра і зла

16 Що змушує твоє серце битися?

Я знаю, де Мерлін. Це мені він послав те пасмо волосся зі щуром Анаділь. Він знав, що я зрозумію. Але те, що я знаю, нічого не варте, допоки я комусь не розповім.

Комусь, хто знайде Мерліна, якщо я і Тедрос загинемо. Хтось, недосяжний для пазурів Ріана.

Я маю розповісти, перш ніж опуститься сокира. Але кому?

І як?

Коли нас витягли з Королівського грота, натягнувши на голови ці затхлі мішки, єдині відчуття, що мені залишилися, — це запахи й звуки. Я відчувала, як мене штовхають угору сходами, мої коліна наштовхувалися на інших полонених. Я впізнала тверду Тедросову руку й учепилася в його спітнілу долоню, а потім нас розтягли. Богден заспокоював Вільяма, який почав хлипати; гупали каблуки чобіт Валентини й Аджі; Нікола втягувала повітря й затамовувала подих, як тоді, коли вона глибоко задумувалася. Невдовзі моя сукня торкнулася гладеньких мармурових стін, крильця жуків зашурхотіли, опадаючи, мої коліна підігнулися, і я опустилася на підлогу сходового майданчика. Сили, завдяки яким я трималася, покинули мене. Запахло м’ятою й гіацинтами. Мабуть, ми знаходилися на веранді Блакитної вежі, над садом, де росли гіацинти. Так, тепер я чула спів птахів, таких же, що співали під вікнами королівської спальні, де Агата залишила мене відпочивати, коли я приїхала до Камелота.

Але ці відчуття не були єдиним, що скеровувало мене.

Я мала ще й шосте відчуття, яке притаманне лише феям-хрещеним.

Відчуття, що збурює кров і викликає поколювання в долонях.

Відчуття, що казка рухається до кінця, і він не той, яким мав бути, і єдине, що може повернути казку в правильне русло, — утручання феї-хрещеної.

Саме через це відчуття я допомогла Попелюшці в ніч балу. Саме через це відчуття я змусила Агату подивитися в дзеркало, коли вона хотіла поступитися своїм Довго та Щасливо. Через це відчуття я приїхала в Камелот перед нападом Змія. Мої друзі, учителі, безумовно, вважали останнє помилкою — утручанням у правила Казкаря, що виходило поза межі повноважень феї-хрещеної. Але я зроблю це знову. Король Камелота не загине на моїх очах. Не лише тому, що він король, але тому, що він є моїм учнем і завжди ним буде.

Надто багато моїх юних підопічних утратили життя — Чаддік, Трістан, Міллісент...

Досить.

Але ж яким буде наступний мій крок? Я знала, що він є. Я відчувала, що моя інтуїція загострюється. З’явилося знайоме болісне відчуття надії й страху, яке казало мені, що я можу виправити цю казку.

Це був внутрішній поклик феї-хрещеної.

Із цієї ситуації був вихід.

Я чекала на відповідь, нерви не витримували... Але нічого не прояснювалося.

Поряд застогнав Тедрос, він відчайдушно пручався в руках варти. Він усвідомив, що нас переможено, і тепер нічого не відділяє його від сокири.

Вітер став потужнішим, накинувшись зусібіч, запах уранішньої роси посилився, і на мить мені здалося, що ми зовні замку. Як ніколи близькі до смерті. Але потім я второпала, що під ногами досі відлунює мармурова підлога. Решта були не в змозі ясно думати. Я чула їхню паніку: хлипання Вільяма перетворилися на ридання, Валентина шипіла й проклинала, Тедрос човгав ногами — намагався зупинитися...

А потім усе стихло.

Вартовий відпустив мене.

Зауваживши тишу навколо, я зрозуміла, що решту полонених теж звільнили.

Я чула, як із чиєїсь голови стягнули мішок.

А потім пролунав Тедросів голос:

— Що?

Я теж стягнула мішок, як і решта. У всіх нас був однаковий отетерілий вираз, наші обличчя були припорошені брудом від картоплі.

Ми опинилися в їдальні Блакитної вежі, яка виходила на веранду. Небо аметистового кольору передвіщало швидкий світанок. Довгий обідній стіл був зроблений зі скляної мозаїки, у центрі зі шматочків блакитного скла було викладено голову Лева. Стіл був сервірований чудовими наїдками. На зелені боби була викладена рожева оленина, нарізана у формі сердець. Були ще мариновані нирки кроля зі смарагдовою петрушкою, курячі яйця на листковому тісті, холодний огірковий суп із жовтими помідорами, біла ікра, присипана суцвіттями цибулі, консоме з червоного грейпфруту. Шоколадний мус плавав у ванільній піні.

Навколо столу стояло сім стільців, кожний підписаний іменем когось із нас.

Ми витріщилися одне на одного, немов потрапили до іншої казки.

Вартові теж майже зникли. Залишилося лише двоє, у повних обладунках, по одному біля кожних дверей.

Нарешті, наче отримавши удар у живіт, я усвідомила.

Нікола теж.

— Це наша остання трапеза, — промовила вона, дивлячись на кам’яні поруччя балкона.

Ми скупчилися за її спиною й подивилися на ешафот на верхів’ї пагорба, який виблискував при місячному світлі. Посередині лежала темна дерев’яна колода.

Тедросів кадик смикнувся.

Раптом над головами з’явилися дві тіні й на перехід над нами вийшла Софі. Вона була з Ріаном, щось йому шепотіла. Я побачила її обличчя лише на мить — вона мала спокійний і зацікавлений вигляд, немов ішла з Ріаном із власної волі. Вона поклала руку на біцепс короля. І навіть не помітила нас.

А потім вони пішли.

У кімнаті запанувала тиша. Тедрос глипнув на мене. Коли він побачив, як Софі мило прогулюється з Ріаном, це глибоко вразило його. Як і мене. Мої юні підопічні відчули мою тривогу.

— Ходімо, — озвалася я, скориставшись авторитетом Декана, і зайняла своє місце за столом.

Я не зголодніла й не хотіла їсти, моє тіло заслабло не через голод. Але мені було потрібно, аби вони зберігали спокій. Мені був потрібен час, аби подумати.

Спочатку за стіл біля мене ніхто не сів. Але Тедрос був із тих, хто не здатен опиратися їжі, і перш ніж він усвідомив, принц усівся на Богденове місце й почав запихати оленину до рота. В його очах досі плескався страх.

Невдовзі решта теж почали їсти, доки їхні животи не наповнилися достатньо, аби згадати, хто накрив цей стіл і навіщо.

— Він із нас знущається, еге ж? — мляво запитав Вільям.

— Відгодовує свиню, перед тим як зарізати, — озвався Богден.

— Ми не можемо запихатися, наче ми на quineanera[9], і чекати на смерть! — спалахнула Валентина.

— Потрібно щось робити, — додав Аджа.

Вони інстинктивно подивилися на Тедроса, який дивився то на одного, то на іншого пірата біля дверей. Приховані шоломами, вони тримали мечі.

Ми ж не мали зброї. Напад на них призвів би до ще швидшої смерті, ніж була нам уготована. До того ж вони слухали все,. що ми говорили, ніби Ріан катував нас не лише їжею, а й надією на втечу. У Тедросовій голові оберталися коліщатка, адже він розумів, що будь-який план, який він викаже вголос, буде придушений у зародку.

А потім, коли я дивилася на нього, я відчула це знову.

Приближення відповіді.

Щось піднімалося на поверхню... ось-ось мало вирватися...

Але знову нічого не сталося, наче то була примара, що соромилася показатися.

— А ви маєте фею-хрещену, професорко Даві? — запитав Тедрос і скривився від напруження. — Когось, хто рятує вас, коли ви цього потребуєте.

Я хотіла сказати йому, аби він замовк. Бо я близька до чогось.

Що я маю подумати...

Моє шосте відчуття знову поворухнулося.

Але цього разу воно вимагало відповісти на Тедросове запитання.

Розповісти йому мою казку.

«Чому?»

Існував єдиний спосіб це з’ясувати.

— Так, навіть феї-хрещені мають тих, хто скеровує їх у житті, — сказала я, кидаючи у вікно погляд на небо, що світлішало.

Мій голос був напруженим, я почала говорити швидше.

— Я закінчила Школу Добра Лідером, але опиралася призначеним пошукам слави — не хотіла вбивати підступну відьму, яка заманювала дітей до свого будиночка з імбирних пряників.

— Матір Естер? — запитала Нікола.

— Саме так. Якби я вирушила на свої пошуки слави й упоралася, Естер ніколи б не народилася. Мати Естер народила її набагато пізніше завдяки чорній магії, яка дозволила їй мати дитину в надзвичайно похилому віці. Але я відмовилася від пошуків слави з дуже простої причини: я не мала жаги до насильства навіть проти відьми, що їла дітей. І саме Мерлін змінив мою долю. Мерліна часто запрошували викладати в Школі Добра. І так само сталося, коли я навчалася на четвертому курсі. Мерлін тоді викладав у нас Добрі справи, замість попереднього професора, який став на шляху Звіра з Катувальної кімнати. Пригледівшись до мене, Мерлін повідомив Декану Аджані, що він не бачить потреби продовжувати викладати в Школі, адже Декан має прекрасного викладача Добрих справ у моїй особі. І саме через Мерліна Декан змінив мої пошуки слави і зробив мене наймолодшою викладачкою в Школі Добра.

— Отже, Мерлін — ваша фея-хрещена? — запитав Богден — Чи фей. Байдуже.

— Ні, — відповіла я, заглиблюючись у спогади. — Бо, як виявилося, я не надто підходила на роль викладача й навіть на роль Декана, коли я отримала цю честь багато років по тому. Частина мене знала, що я призначена для більшого. Одначе я не знала для чого саме. Іронічно, але саме король Артур був наступним, хто змінив мою долю.

Тедрос вибалушився на мене з ротом, напханим листковим тістом.

— Батько?

Я відчувала, що занурююся в історію. Немов минуле було ключем до теперішнього.

— Після твого народження твій батько викликав учителя з нашої Школи, аби він намалював твій коронаційний портрет. Артур ненавидів власний так сильно, що хотів переконатися, що ти матимеш портрет, який йому сподобається, хоча він не доживе до того часу, коли ти станеш королем. Учитель не лише намалював твій портрет, як наказав Артур, а ще й узяв із собою мене.

— Тож вашою хрещеною був король Артур? — збуджено запитав Вільям.

— Зажди трохи, — утрутився Тедрос, нагрібаючи собі на тарілку шоколад. — Леді Гремлейн казала, що мій портрет намалював провидець; і в цьому є сенс, оскільки він передбачив, як я виглядатиму підлітком, але тепер ви кажете, що це був учитель... — його очі приголомшено розширились, схожі на збурені озера. — Професор Сейдер. Він був тим провидцем, який намалював мій портрет?

— І твій батько та я спостерігали за кожним змахом пензля, — додала я, згадуючи, що це відбувалося в цій самій кімнаті, із веранди тоді долинав запах весняних квітів. — Артур попросив Аугуста привезти із собою Декана, який одного дня навчатиме його сина, без сумніву, аби змусити мене відчути важливість освіти майбутнього короля. Ґвіневера люб’язно дозволила мені тебе потримати, хоча ти весь час вовтузився й завдавав мені клопоту, навіть тоді. Твоя фрейліна, леді Гремлейн, теж була присутня, хоча не зронила майже жодного слова. Коли твоя мати тебе віднесла, я відчула смуток леді Гремлейн і несподівано виявила, що розмовляю з нею більше, ніж із королем. Переважно це були порожні балачки про те, як вона скучила за синами сестри, чи як би хотіла мати брата чи сестру... але моя увага поліпшила її настрій. Професор Сейдер це помітив. Коли ми поверталися, він зауважив, що вражений тим, як я поводилася з леді Гремлейн, бо, щоб спілкуватися зі зневіреними людьми, потрібні навички. А потім Аутуст сказав, що мої здібності викладача й Декана використовуються не повністю. Що я могла б бути феєю-хрещеною для тих, хто в біді. Спочатку я відмахнулася від цієї думки, я й гадки не мала, що потрібно, аби стати хрещеною. Мені це здавалося дуже кропіткою роботою — шукати сумних безумців і виконувати їхні бажання. Але Аугуст був переконливим і створив для мене кришталеву кулю, використавши частку своєї душі й моєї. Кришталеву кулю, яка показувала мені, хто в Лісах потребує моєї допомоги. Моєї. І я, сама того не усвідомлюючи, почала відповідати на заклики. Уперше за довгі роки в мене було життя поза межами Школи Добра і Зла.

— Отже, це був не Мерлін і не батько. Це був професор Сейдер, — усвідомив Тедрос, настільки зачарований, що нарешті припинив жувати. — Це він ваша фея-хрещена.

— Професор Сейдер скерував мене на мій шлях, — відповіла я. — Саме його обличчя з’являється, коли я дивлюся в кришталеву кулю. Принаймні з’являлося, допоки вона не розбилася. Тепер вона весь час видає якусь плутанину.

— А хто її розбив? — підштовхнув Аджа.

— Хоч вірте, хоч ні, сам Аугуст! — я похитала головою. — Можна припустити, що провидець передбачив наближення нещасного випадку; хай там як, але він збив її з мого столу, і від кулі відколовся чималий уламок. Він запропонував мені створити нову, але невдовзі загинув. Мерлін полагодив її, як міг, але куля змінилася. Ви бачили, як вона на мене впливала... легені досі не відновилися...

— Але чому ви досі нею користуєтеся? — запитала Нікола.

Я проігнорувала питання. Це стосувалося тільки мене й Мерліна.

— Насправді, аби бути гарною феєю-хрещеною, мені не потрібна кришталева кулю, — повідомила я. — Я все бачу в людських серцях. Це завжди було моєю силою. Не чари, якими володіла леді Лессо. Я певна, вона б змогла творити дива з кришталевою кулею. До речі, я б назвала Леонору Другою, якби Аугуст не застеріг мене проти цього. — Я помітила, що один із піратів позіхнув. Щось усередині мене спалахнуло, наче я знала, чому розповідаю цю історію. Наче знала, до чого це призведе. Я пильно подивилася на моїх наляканих учнів. — Але тепер, коли я стала старшою, я усвідомила, що Аугуст не був моєю хрещеною взагалі. Бо хрещені не можуть уриватися й змінювати казку. Хрещені лише допомагають тобі бути тобою. Більш тобою. Мене не було поряд, коли Агата подивилася в дзеркало й усвідомила, що вона гарна. Мене не було поряд, коли Попелюшка танцювала зі своїм принцом. Але кожна знала, що робити в ту мить. Бо я навчила їх того самого, чого вчу вас. Коли трапляться справжні випробування, ніхто не прийде вас рятувати. Жодна хрещена не дасть вам відповіді. Жодна хрещена не витягне вас із вогню. Але всередині ви маєте дещо сильніше, ніж фея-хрещена. Силу, потужнішу, ніж Добро і Зло. Силу, потужнішу, ніж життя і смерть. Силу, яка вже знає відповіді, навіть якщо ви втратили надію. — Я бачила, як тепер учні, не кліпаючи, дивляться на мене, затамувавши подихи. Пірати теж слухали. — У цієї сили немає назви, — продовжила я. — Це сила, що змушує сонце вставати. Казкаря писати. Сила, яка привела кожного з нас у цей світ. Сила, потужніша, ніж усі ми. І вона буде тут, аби допомогти нам, коли настане час. Вона дасть вам відповіді, коли вони будуть потрібні, і ні на мить раніше. І коли ви її втратите чи сумніватиметеся в її існуванні, як я багато разів, усе, що ви маєте зробити, — зазирнути собі в душу й запитати... «Що змушує моє серце битися?» — я нахилилася вперед. — Ось хто ваша справжня хрещена. Ось що вам завжди допомагає, коли це вам найбільш потрібно.

У кімнаті стало тихо.

Я чекала на відповідь. Знак, що вони зрозуміли. Натомість більшість насупилися й набурмосилися, немов я промовляла незнайомою мовою. Пірати знову стали позіхати, знуджені мареннями якоїсь старої.

Але дехто зрозумів.

Сидячи на іншому боці столу.

Тедрос повернув до мене погляд, його очі блищали, як колись очі Попелюшки й Агати.

Принц прокинувся.

Нічого зі сказаного потім уже б не мало значення.

Коли настав час, жоден із нас не опирався.

Увірвалися солдати, котрі відірвали нас від нашого бенкету й зв’язали руки мотузками. Татуйований пірат відповідав за Тедроса, він замкнув на шиї принца іржавий нашийник, наче на собаці, і потягнув за шворку. Вони виштовхали нас із їдальні, повели коридором і переходом до сходів, які вели вниз у двір. Із двору було близько до ешафоту, який розташовувався на пагорбі, що спускався до розвідного мосту й зовнішніх воріт. Над замком піднімалася золотава яса, сонце ось-ось мало зійти.

Першокурсники здригалися, вони не зводили очей із ешафоту, де пузатий чоловік у чорному каптурі, чорному шкіряному жилеті й шкіряному кілті тренувався замахуватися мечем. Коли ми підійшли ближче, чоловік у каптурі глипнув на нас і посміхнувся крізь маску. Першокурсники зіщулилися.

Але не Тедрос.

Тепер у ньому щось змінилося. Попри пошматований одяг, побите тіло й те, що татуйований пірат тягнув його на шворі, принц виглядав сильнішим, наче він був рішуче налаштований на боротьбу. Наші очі зустрілися, і в мене знову з’явилося те відчуття впевненості, що я зможу це виправити. Що існує порятунок із цієї смертельної пастки.

А потім я усвідомила...

Щоразу, як у мене з’являлося це відчуття, я дивилася на Тедроса.

Він кинув на мене зацікавлений погляд, немов здогадався, що я щось знаю.

Перед ешафотом, стоячи спинами до замку, зібралися сто правителів Лісів у найкращих вбраннях. Вони приїхали в Камелот на весілля Ріана, а тепер дізналися, що до урочистостей додали ще й страту. Перше, що впадало у вічі: вони мали вкрай виснажений вигляд, наче були на ногах усю ніч. Вони тихо перемовлялися, обличчя під коронами й діадемами були похмурі. Потім я помітила, що багатьом бракує їхніх каблучок — срібних обідків, які носили всі члени Королівської Ради. У мене всередині оселився страх. Я інстинктивно глипнула на ці каблучки. Директор Школи навчав мене й леді Лессо перевіряти їх, коли правитель просить про зустріч (зазвичай щодо родича, якого б вони хотіли зарахувати до Школи). Ці обручки були свідченням відданості Казкарю, були найкращим доказом того, що король чи королева є тими, за кого вони себе видають. Але тепер половина цих каблучок зникла? Каблучок, які за будь-яких умов носили правителі впродовж тисячі років? Я почула уривок бесіди...

— Мій замок обстріляли запальними бомбами, — розповідала жінка, у якій я впізнала імператрицю Путсі, котра наполягала, щоб я прийняла її сина до Школи Добра. — Щойно я знищила свою каблучку, Ріан відправив людей і нападники втекли.

— Я гадав, ми з вами домовилися зберегти каблучки, — відповів герцог Гамелінський, він досі носив свою. — Аби захистити Казкаря. Захистити Школу.

— За цими нападами стоїть Школа. Ви чули короля, — опиралася імператриця. — Я не вірила в це раніше, але тепер вірю. Мої люди стоять на першому місці.

— Ваш замок, маєте на увазі? — уїдливо запитав герцог.

Імператриця хотіла щось відповісти, але побачила наше наближення. Інші правителі теж нас помітили, коли ми повернули до сходів на ешафот. Із виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони чи то забули, що нас теж ув’язнили, чи то не знали, що сьогодні стратять не лише Тедроса. Але коли вони побачили мене — Декана Добра, легендарну фею-хрещену, захисницю пера, яке підтримує життя нашого світу, — їхні очі вибалушились від усвідомлення...

Але все одно жоден навіть не смикнувся.

Вони просто стояли, закляклі, наче та сама причина, чому вони не носили каблучок, заважала їм допомогти мені й моїм підопічним.

Я дивилася на принцесу Алтазари, яка колись у перший свій рік у Школі рюмсала в моїх обіймах, коли юнак, якого вона кохала, зрадив її заради перемоги у Випробуванні казкою.

Вона відвела очі.

«Вівця», — презирливо подумала я. Ріан має підтримку народу, і жоден правитель не насмілиться протистояти йому, навіть якщо все добре розуміє. Кожен із них жив у страху, що те, що ось-ось станеться зі мною, станеться й із ними, лишень від рук лютого натовпу, а не короля. А це означало, що, хоча я навчала їхніх синів і дочок, хоча я гадала, що навчила більшість із них, вони не заступатимуться за мене чи моїх учнів.

Нас затягли скрипучими дерев’яними сходами на ешафот, де вартові вистроїли всіх у ряд перед плахою й аудиторією внизу. Пірат гострив сталеві піки й складав біля ешафоту.

— А це навіщо? — пробурмотів Аджа, який стояв збоку від мене.

— Для наших голів, — нагадала Нікола з іншого боку, вона дивилася на повідомлення Левогрива в небі, що закінчувалося обіцянкою Ріана виставити наші голови на поталу всім Лісам.

Наступними з’явилися покоївки в білих сукнях і капелюшках, вони розгортали в напрямку ешафоту довгу, оздоблену золотом килимову доріжку, прикрашену левами.

Із ними була Ґвіневера, один із безжальних ковзунів Джапета заклеїв їй рота.

Тедрос налився кров’ю, коли побачив матір в одязі прислуги й огидного хробака Змія на її обличчі, але Ґвіневера подивилася просто на сина, її очі зблиснули. Її погляд роззброїв хлопця й мене теж. Леді Лессо так само дивилася на мене перед Показом Здібностей, коли Зло мало новий козир у рукаві.

Потім я дещо помітила в Ґвіневериному волоссі. Приховане за вухом, воно виокремлювалося на тлі сивого волосся... самотня фіолетова пелюстка незвичної форми.

Пелюстка лотоса.

«Дивно». Лотоси не росли в Камелоті. І поблизу теж. Вони квітли лише в Шервудському лісі...

Але зараз до нас наближався король під руку з принцесою.

Натовп правителів розвернувся, і всі побачили, як Ріан ступає золотим килимом із Екскалібуром при боці, він і Софі йшли до ешафоту.

Ріан бачив їхні обличчя, вони досі були приголомшені тим, що стратять більше людей, і спокійно дивився у відповідь. І саме тоді я второпала: ця страта відбувається не через Тедроса та його союзників. Тобто не зовсім через них. Вона потрібна, аби залякати всіх присутніх правителів; якщо Ріан може відтяти голови сину короля Артура й Декану Добра... він, безумовно, зможе відтяти й їхні голови. Налетів вітер, колишучи траву на пагорбі.

Нашими плечима ковзнули сонячні промені, світанок омив своїм світлом мідноволосого короля та його принцесу.

Софі стискала Ріана, немов милицю, рухалася стримано й покірно. Вона була одягнута в білу сукню з оборками, навіть більш строгу, ніж у покоївок, волосся стягнула в тугий «балетний» пучок, а обличчя мала чисте й скромне, хоча, коли вона піднімалася на ешафот під руку з Ріаном, я придивилася й зрозуміла, що Софі навмисно нафарбувалася, аби мати такий вигляд.

Зайнявши своє місце біля Ріана в передній частині ешафоту, вона кинула на мене погляд, але її очі були порожніми, немов тут була присутня лише її оболонка, а душа витала деінде.

Мене сповнило відчуття дежавю...

Не щодо Софі, а щодо Ґвіневери. Того дня, коли я зустріла її та її новонародженого сина, коли Аугуст малював портрет Тедроса. Леді Гремлейн уся зосередилася на Артурові, її очі були такі натхнені, а очі Ґвіневери були мертвими й порожніми. Наче вона лише грала роль Артурової дружини.

Тепер Софі мала такий самий вигляд, чіпляючись за юнака, який ось-ось мав стратити її друзів і колегу. Вона роззиралася галявиною, немов шукала очима когось. І не могла знайти. Ріан відчув її неуважність. Поведінка Софі одразу змінилася, вона закохано посміхнулася й попестила його руку.

Я придивилася до неї... потім знову до пелюстки у волоссі Ґвіневери.

Безсумнівно.

Вони щось замишляли.

Тедрос знову придивився до мене, розуміючи, що я щось розвідала...

І знову з’явилося це відчуття, що він є ключем до щасливого закінчення. Як дзеркало для Агати чи гарбуз, який я використала, аби відправити Попелюшку на бал. Мені потрібен був саме Тедрос.

«Але для чого? Що я маю робити? Яка користь буде із шостого відчуття, якщо ми залишимося без голів?» Я стримала крик, груди розривало...

Звертаючись до присутніх, Ріан стиснув Софі сильніше.

— Певний час після зустрічі з Королівською Радою я не міг знайти мою принцесу. — Він кинув на неї погляд, вона не піднімала очей від сумних, пласких і вкрай підозрілих черевичків. — А потім побачив її, вона тихо сиділа біля вікна. Софі сказала, що їй потрібен час, аби подумати. Що вона має ті ж самі сумніви, що й усі ви під час зустрічі. Чи Школа ворог? Чи маєте ви знищити каблучки? Чи має Тедрос померти? Але вона відповіла «так», дивлячись вам у вічі. Я витягнув Екскалібур із каменя, а Тедрос — ні. Це принесло мені корону. Бо Тедрос більше не наказував мечу, який демонстрував у Школі як доказ того, що він єдиний претендент на престол.

Тедрос шмагнув Софі очима. Він похмуро глипнув на неї так само, як колись у Школі. Тоді, коли вона намагалася вбити його.

— Але моя принцеса сказала ще дещо, — продовжив Ріан, Екскалібур виблискував біля його стегна. — Вона сказала, що Тедрос був її другом. Колись вона навіть кохала його. Але він був жалюгідним королем. Він був гниллю в серці Камелота. Артур чітко висловився: той, хто витягне меч, — король. Для Софі битися за Тедроса, навіть після того як я витягнув меч, — це опиратися волі Артура. Битися проти істини. А без істини наш світ нічого не вартий.

Правителі Лісів мовчали. Із їхніх облич зникло напруження, наче слова Софі нагадали їм, чому вони обміняли каблучки на короля.

— Тепер я знаю, що вона справді на моєму боці, — сказав Ріан, він дивився на свою принцесу. — Бо вона хоче пожертвувати своїми старими прихильностями заради правди. Вона прагне відпустити минуле й стати тією королевою, яка потрібна Лісам.

Він підняв руку Софі й поцілував її.

Софі покірно зустріла його погляд, а потім відступила в бік сцени.

Тедрос дивився на неї, скаженіючи. Він повірив кожному промовленому слову Ріана. Решта полонених теж, це було зрозуміло з виразів їхніх облич. Вони вірили, що Софі може обміняти їхні життя на своє. Я теж майже повірила.

Майже.

Тедрос знову дивився на мене, шукаючи в мені віддзеркалення своєї люті, але тепер вартовий потягнув його вперед.

— Приведіть самозваного короля, — проголосив Ріан.

Тедроса штовхнули на коліна, шию принца притиснули до плахи, його руки досі були зв’язані, Тьяго зірвав із нього металевий нашийник. Усе відбувалося так швидко, що Тедрос не міг опиратися. Я задихнулася. Час спливав. А я досі стояла, заклякла, немов та вівця в турмі.

Ріан нахилився до Тедроса.

— Боягуз. Зрадник. Лиходій. У будь-якому іншому королівстві тебе радо б стратили, — промовив він. — Але я не будь-який король. А це означає, я дам тобі шанс, Тедросе Камелотський.

Він підняв Тедросове підборіддя.

— Присягнися на відданість, і я помилую тебе, — промовив Ріан. — Ти й твої друзі зможуть дожити свої дні, гниючи в моєму підземеллі. Промов слова капітуляції, і Левогрив напише їх, аби всі побачили.

Тедрос угледівся в Ріанове обличчя.

Пропозиція була справжньою.

Принижений ворог для Ріана був вартий більшого, ніж мертвий. Помилування Тедроса зробить Ріана милостивим королем. Добрим королем. Помилування Тедроса зробить Ріана Левом, замість Змія.

Король і принц дивилися один одному в очі.

Тедрос плюнув Ріану на чобіт.

— Я радше позбудуся голови.

«Добрий хлопчик».

Король став несамовитим і випрямився.

— Стратити, — наказав Ріан.

Кат неквапливо рушив уперед, тримаючи обома руками руків’я сокири, шкіряні поли жилета ляскали по волохатому пузі. Я намагалася щось вигадати, витиснути якийсь план, але відволіклася на юну покоївку, яка підсунула кошика під Тедросову голову й відступила назад у ряд до Ґвіневери й решти.

Тедрос підвів очі на матір, яка ледве дивилася на нього. Її погляд був порожній. Але вени на шиї пульсували, тіло заціпеніло, немов камінь.

Кат навис над Тедросом, Ріан говорив далі...

— Тедрос Камелотський, тебе звинувачують у зраді, узурпації, казнокрадстві, змові з ворогом і вдаванні короля.

— Це твої злочини, — прошипів Тедрос.

Ріан ударив його ногою в рота, притискаючи щоку Тедроса до плахи.

— За кожний із цих злочинів покарання — страта, — наголосив король. — Утрата голови — це лише дрібка того, що ти заслужив.

Чоловік у шкіряному каптурі провів товстими пальцями по шиї Тедроса, він відтягнув комір, виставивши плоть на сонце.

Кат торкнувся лезом сокири шкіри принца, ніби примірявся, увесь час гидко посміхаючись.

Саме тоді Тедрос глипнув на мене, закляклий, він зрозумів, що я збрехала. Що не існує великої сили всередині, яка врятує його. Що він ось-ось помре.

Моє серце обірвалося, немов яструб, що каменем падав униз.

Я підвела його. Я підвела нас усіх.

Кат відхилився й заніс сокиру високо вгору. І почав безжально опускати її на Тедросову шию...

Голову ката зачепив ворон, позбавивши його рівноваги.

Натовп розітнули крики.

Кат розвернувся, Ріан теж, але демон рухався занадто швидко, проривався крізь натовп, немов куля, розкидаючи правителів, а потім урізався Ріану в обличчя, зіштовнув короля з ешафоту й притиснув його до землі.

Час сповільнився, наче уві сні. Наче Тедрос загинув, а мій розум відмовлявся це визнавати. Я, мабуть, уявила все це, бо тепер я бачила, що не тільки червоний демон кусав і мотлошив Ріана, немов скажений кажан, а ще й чарівний килим опускався на ешафот — не те щоб килим, більше мішковина, штопані її краї розвівалися — на ній стояли дві постаті, схожі на флібустьєрів...

Шериф Ноттінгемський.

І... Робін Гуд?

«Разом?»

Я побачила, як Робін посміхнувся мені тією самою посмішкою, якою він сяяв у Школі, коли прагнув уникнути покарання. Потім він підняв лук і вистрілив...

Стріла поцілила кату в око, той гупнув додолу, упустивши сокиру, яка промайнула за дюйм від Тедросової голови.

Прилетіла ще одна стріла, вона проштрикнула пірата, який тримав мене, на мою сукню бризнула кров.

Час рвонув уперед.

Анаділь, Естер, Дот і ще хтось приземлювалися на піратів, які утримували полонених на ешафоті. Усі були озброєні, наче янголи-месники, окрім Агати, яка тримала лише стару торбину, обриси мого важкого кристала чітко проступали під тканиною. Вони за мить здолали піратів і розрізали мотузки на друзях, звільнивши Ніколу, Вільяма, Богдена, Аджу й Валентину. Цієї миті Софі задрала сукню й стрибнула в ошалілий натовп, наче це була чия завгодно битва, але не її. Я намагалася простежити, куди вона побігла, але побачила, що Тьяго крадеться до Тедроса, який досі був припнутий до плахи...

Агата помчала зі швидкістю пантери до пірата, розкручуючи торбину з моїм кристалом, немов булаву, вона гупнула зловмисника в ребра. Хекнувши, Тьяго вдарив її ногою в груди, і вона полетіла геть із ешафоту. Тяьго впав навколішки, потягнувся до свого меча й останнім зусиллям заніс його над Тедросовим хребтом, принц досі борсався на колоді.

— ТЕДРОСЕ! — закричала Агата, вона була занадто далеко...

Дві бліді руки схопили Тьяго ззаду й одним рухом зламали йому карк.

Ґвіневера відштовхнула тіло. А потім схопивши його меча, відірвала ковзуна з рота, пошматувала його на шмаття, а рештки потовкла черевиком. Звільняючи Тедроса мечем у плямах слизу, вона помітила, що Тедрос і Агата витріщилися на неї.

— Я ж дружина лицаря, — промовила вона.

Тедрос посміхнувся їй, а потім помітив на траві Ріана, який досі бився з демоном Естер, що сидів у нього на обличчі. Поки мати різала ножем мотузки, Тедрос не зводив очей із короля. Обличчя принца посуворішало, його м’язи напружилися, наче в лева в клітці, якого ось-ось мали звільнити. Але потім він помітив, що Агата зводиться на ноги, теж не відриваючи очей від Ріана. Тієї ж миті, як звільнився, Тедрос зістрибнув із ешафоту, схопив принцесу й міцно поцілував її, а потім зазирнув їй у вічі...

— Тікай. Сховайся. Зрозуміла?

— Це наказ? — запитала вона.

— Певен, що так.

— От і добре, бо я ніколи їх не слухала.

Агата кинулася до Ріана, але моя торбина на руці сповільнювала її рухи. Тедрос заступив їй дорогу...

— Він мій!

Тедрос смикнув короля вгору, відриваючи від нього демона Естер, і зацідив Ріану в зуби. Ошелешений Ріан потягнувся за мечем, але Агата висмикнула його з ременя й пожбурила вниз схилом, а Тедрос продовжив гупати головою короля об землю.

Я струсила з себе морок та усвідомила, що мої руки досі зв’язані за спиною, заважаючи створювати чари. Проте ми й так були на шляху до перемоги, переважаючи розбійників Ріана чисельно.

Я оглянула ешафот...

Робін стріляв піратам у руки, а Шериф хапав їх чарівною торбиною. Нікола водночас викликала штормову хмару над головою Веслі, яка вразила його блискавкою, а потім Горт закував його в іржавий нашийник, який раніше був на Тедросі. До Естер наближався пірат, вимахуючи сокирою, дівчина підняла його в повітря, Анаділь тієї ж миті підняла в повітря плаху, й дві відьми зіштовхнули колоду й пірата (Дот перетворила його сокиру на шоколад). Кіко модифікувалася в скунса й бризнула в очі Бібі, та закрутилася й потрапила просто в тенета до Беатрікс і Ріни.

Раван і Мона тримали дерев’яну дошку, яку відірвали від ешафоту, Валентина видерлася на неї, немов на дерево, і згори стріляла заклинаннями в піратів. Навіть Вільям і Богден якось спромоглися самотужки скрутити злодія.

Але я не бачила, щоб Софі билася на нашому боці.

Я взагалі не бачила Софі.

На мить я замислилася, чи могло сказане Ріаном бути правдою... чи могла вона зрадити Тедроса, щоб урятувати власну шкуру... може, вона, зрештою, змінила сторону...

— Стережись! — вигукнув Аджа.

Я розвернулася й побачила, що ешафот заповнюють тіла: правителі Лісів, найсильніші й дужі, разом із вартою замку й брами Камелота втрутилися в битву, аби захистити Ріана. Якщо їм були потрібні докази щодо злих умислів Школи та негідної поведінки її учнів-терористів, вони щойно отримали їх. Льодяний велетень із Крижаних рівнин білим кулаком змахнув Агату й Тедроса, і вони відлетіли на ешафот, збивши Шерифа й Робіна, немов кеглі в боулінгу. Біля ніг велетня Ріан намагався підвестися, обличчя короля було все закривавлене.

Наче отримавши друге дихання, Естер, Анаділь і Дот кинулися на нього, піднявши запалені пальці, але Льодяний велетень розвернувся до них, тримаючи демона за ногу, готовий розірвати його навпіл. Естер зблідла, Анаділь і Дот теж. Льодяний велетень випростав палець і перетворив відьом на крижані брили. Демона він теж заморозив, відкинувши до дівчат.

Ріан тим часом оклигав... і пошкутильгав до Екскалібура...

На ешафоті королева-фея з Гіллікіна розкрутила корону й пожбурила рій фей із жалами, які тепер кусали Шерифа й Робіна, допоки вони не припинили опиратися, а потім їх заштовхали в шерифову торбину. Пірати зв’язували Беатрікс, Ріну й скунса Кіко, Горт уже запалив палець, аби перетворитися на людину-вовка, як раптом король-ельф із Ладельфлопу вдарив його, притиснувши до землі поряд із уже зв’язаною Ніколою.

Одночасно я помітила на ешафоті покинутий піратом меч і впала на коліна, намагаючись звільнитися...

У мне врізався шквал гусячого пір’я із задушливою вагою.

— Твої розбійники напали на мій замок, а ти вважаєш, що це тобі минеться? — пробелькотіла імператриця Путсі, стискаючи моє горло.

— Розбійники Ріана, — прохрипіла я, але вона не слухала, її обличчя почервоніло, із рота смерділо ковбасою.

Вона почала мене душити. Я побачила поряд меч і потягнулася до руків’я, але я задихалася, бо сідниці імператриці тиснули мені на груди, її нігті перетискали мою трахею. Я совала по лезу мотузками, що зв'язували мої руки. Мої легені вже ледве дихали, не витримуючи нападу. Розум затуманювався, в очах тьмяніло...

— Ти не взяла Піїта до Школи, — кипіла імператриця. — А Піїт — справжній принц, який би кинув виклик Тедросу й застеріг би нас, що він самозванець! Але ти не взяла його. Бо хотіла захистити Тедроса. Так само, як зараз...

Мотузка на зап’ястках тріснула.

Я зустрілася очима з її поглядом.

— Я не прийняла твого сина... бо він... бевзь.

Я скинула палець і зіштовхнула її геть вибухом світла, її крики покотилися вниз схилом.

Я спробувала підвестися, досі задихана. Навколо наша команда терпіла поразку, у битву кинувся ще з десяток піратів.

«Звідки вони всі беруться?»

Зачарована торбина, уторопала я.

Феї Гілілкіну випускали їх із торбини, перегризаючи мотузки.

Мабуть, Шериф Ноттінгему наловив повну торбину піратів, а тепер їх використовували проти нас.

Один із цих піратів — капітан Кей — витягнув Робіна й Шерифа з торбини, куди їх щойно запхали феї. Їхні руки й ноги були зв’язані, і капітан штовхав їх до ешафоту, де вже стояла решта нашої переможеної команди, варта й пірати нападали на них і моїх учнів зі зброєю й кулаками. Атаковані зусібіч, вони скупчилися в центрі помосту, падали одне на одного, немов зарізані вівці. Агата й Тедрос єдині досі залишалися на ногах, відчайдушно крутилися між людьми Ріана. Агата використовувала торбину, а Тедрос вимахував кулаками, але за мить обоє впали на купу тіл. Робін, Шериф, Ґвіневера, Горт, відьми — усе військо впало на землю, оточене ворогом. Наче стос тіл, навалених на помості.

Усі забули про мене, немічну каргу, яка навіть не могла підвестися.

А потім я побачила Ріана, який крокував до ешафоту, кров запеклася на його обличчі, наче маска, поряд ішов Льодяний велетень. Ріан прямував до моїх учнів, тримаючи на прицілі Агату й Тедроса, у нього в руках був Екскалібур.

Я змусила себе підвестися на коліна, досі в памороці. Я мала їх усіх урятувати. Я мала врятувати короля... справжнього короля...

Але коли я притиснула долоні до мостовин ешафоту, у щілині між дошками щось зблиснуло.

Зелені очі кліпали, немов у наполоханого кота.

— Софі, — ахнула я.

— Те-с-с! Уже все скінчилося? Ріан помер?

— Ні, безхребетна курко! Ми ось-ось загинемо! Ти маєш нам допомогти!

— Я не можу! Робін залишив мені повідомлення! Він наказав мені переконати Ріана, що я на його боці...

Вона заціпеніла. Я теж.

Королева Джант-Джолі витріщалася на нас із-за ешафоту, спостерігаючи, як я та Софі шепотілися немов друзі, а не вороги.

Софі накинулася на мене.

— Ви гадаєте, що можете утримати мене під помостом, поки мій король б’ється? Ви, зморщена дияволице! Та я радше загину, ніж покину коханого!

Вона підняла сяючий палець і вистрілила в мене заклинанням приголомшення, скинувши з ешафоту спиною вперед, я приземлилася боком на тверду землю.

Софі намагалася пом’якшити удар, але чари йдуть за емоціями, і її страх зробив свою справу. Біль був пекучим, наче мене вразило блискавкою. Ребра затріщали, легені стисло, немов залізом. Я намагалася втягнути трохи повітря, але у вухах гуло так пронизливо й різко, що я могла лише скреготати зубами.

Свідомість згасала, наче рештки свічки, серцебиття сповільнилося, немов із мого тіла було годі, немов із цього стану не було вороття.

Але я мала битися. Будь-що-будь.

Усе ще лежачи на землі, я повернула голову й розтулила повіки, голова була схожа на кавун, який викинули з вежі. Багнюка застеляла очі, і я кліпнула, намагаючись розгледіти перед собою хоч би щось.

Королева Джант-Джолі зникла.

Але зараз Ріан мчав до Тедроса, принц лежав зверху на купі полонених, пірати гамселили його. Ріан із гарчанням розкидав своїх солдатів, націливши Екскалібур у груди ворогу...

У Ріана врізалася Софі, поводячись так, ніби вона безпорадно зашпорталася у веремії, і штовхнула Ріана на купу тіл. Пірати й правителі кинулися діставати короля з кучугури, Льодяний велетень очолив цю команду, тимчасом як Тедрос, Агата, Горт, Робін і решта тягли Ріана до себе, це була єдина надія відстрочити невідворотну смерть.

Софі все розштовхувала піратів, аби мати змогу вдавати, що допомагає Ріану, і скавчала:

— Мій королю, мій любчику! — і щоразу, як міцно хапала його, відпускала, кидаючи назад у місиво тіл.

У це пекло засотало ще більше піратів, які разом із Льодяним велетнем намагалися врятувати короля, який гупнувся, немов дерево, повалившись на ешафот. Дерев’яні дошки затріщали, і платформа вибухнула, розкидавши всіх до одного, друзів і ворогів. Вони приземлилися на траву й покотилися униз схилом. Розлетівшись, дошки розкололи крижані брили з Естер, Анаділь, Дот і навіть демоном. Бранці вислизнули з криги й покотилися схилом разом із рештою. Тіла летіли на купу біля підніжжя пагорба, немов дрова у вогнище. Захисники короля змішувалися із захисниками Школи, їхні руки й ноги перепліталися, здіймалися крики, наче хмара диму, і нарешті я геть заплуталася, хто ким є.

Окрім одного.

Принц сяяв у променях сонця, золотаве волосся сплуталося від поту, блакитні очі палали, він бився за своє королівство, за свій народ, як колись бився його батько, Лев між королів.

І ось вона прийшла.

Відповідь, на яку я так чекала.

Вона вигулькнула з моєї душі, немов перлина.

Навіть не відповідь, а заклинання.

Те саме, яким Юба користувався під час випробування зі Скляними трунами, магічний трюк, яким він робив усіх однаковими, але зараз, коли я спостерігала, як б’ється Тедрос, це стало «дощем у пустелі». Заклинання пульсувало в моїх пальцях, вимагаючи, щоб я втрутилася.

Я знала правила Казкаря. Це було поза межами компетенції феї-хрещеної. Це була зміна перебігу казки.

Але це потрібно було зробити.

Я бачила все, що ось-ось мало статися, наче мій розум і був кришталевою кулею. Але страху перед майбутнім не було. Лише переконанння, що я на цьому полі опинилася з певної причини. Що я приїхала до Камелота, аби бути тут. І зробити те, що збираюся.

Біля підніжжя пагорба Агата й Тедрос дерлися до Екскалібура, який лежав покинутий на землі, друзі й пірати зчепилися в бійці довкола. Софі теж рвалася до меча поряд із Тедросом, він відштовхнув її, Софі врізалася в Агату, обидві дівчини впали, сповільнивши й принца. Він усвідомив помилку. Ріан тягнувся до меча з іншого боку, його пальці вже стискали руків’я...

Я підняла тремтячий палець і, зібравши всю волю, що залишилася, вистрілила в небо вибухом білого світла, яке осипалося дощем яскравих іскор, заливаючи кожного: друга і ворога, пірата, принца, королеву, відьму — усіх до останнього на полі бою, разом зі мною.

Війна зупинилася.

Усі заціпеніли.

П’ятдесят Тедросів із однаковими закривавленими губами й чорним оком, у однакових розірваних сорочках і з однаковим приголомшеним виразом обличчя.

Жоден не міг визначити, хто є хто.

Окрім мене.

Бо я бачила серцях людей.

А ще я знала, що заклинання триматиметься лише хвилину, а потім ми повернемося в нашу подобу.

Деякі Тедроси це второпали.

Вони згадали про заклинання.

І згадали, скільки воно триватиме.

Ось чому вони побігли геть.

Горт, Естер, Нікола, Беатрікс, Кіко... І мої колишні учні — Ґвіневера, Робін, Шериф... Усі мої Тедроси мчали до розвідного мосту, ошелешивши піратів і правителів, які не розуміли, чи їм наздоганяти цих Тедросів, чи то тікати разом із ними.

Ще декілька Тедросів приєдналися до втечі: Аджа, Анаділь, Дот, Валентина, Раван, Мона — вони неслися до брами Камелота, до свободи Лісів.

Софі побігла однією з останніх, її потягнув Робін, якого вона, мабуть, упізнала за капелюхом, бо не опиралася. Вона стривожено озиралася, наче боялася самої думки отримати свободу... чи врятуватися, коли позаду залишилося стільки Тедросів...

Лише двоє з моїх Тедросів не втікали, вони мали такий самий приголомшений вигляд, як ворожі Тедроси довкола. Я знала, що ці двоє не тікатимуть, не знайшовши один одного.

Я вже звелася на ноги й шкутильгала вниз схилом, моє розбите тіло теж було замасковане подобою Тедроса.

Залишилося тридцять секунд.

Я штовхала себе вперед, хоча відчувала, що непритомнію. Я кинулася в юрбу отетерілих Тедросів і схопила Агату за пошматовану сорочку, торбина з кристалом досі висіла в неї на руці...

— Це я, — прошепотіла я, почувши, що мій голос низький і впевнений, як у Тедроса.

Принцеве обличчя Агати пом’якшало.

— Тедросе? — ледве чутно прошепотіла вона.

Я міцно стиснула її руку.

— Заклинання мине за двадцять секунд. Хапай Даві. Відведи її в Ліси. Вона відведе нас до Печер Часу. Мерлін там.

Я бачила, що решта Тедросів витріщилися на нас. Ми єдині розмовляли.

— А як щодо тебе? — опиралася Агата.

— Якщо ми тікатимемо разом, Ріан і його люди второпають, що це ми. Я зустріну тебе за годину в колишньому сховку Ліги. Потім разом ми вирушимо до печер.

— Я не можу тебе покинути...

— Ти маєш, якщо хочеш, аби я вижив, — сказала я, мій погляд був таким спокійним, що це переконало її. — За годину. Іди.

— Який із них Даві? — видихнула Агата.

Я вказала на справжнього Тедроса.

— Оцей, — спостерігаючи, як він вибирається з-під купи своїх клонів, юнак оглядав поле, шукаючи свою принцесу. — Відведи Даві в Ліси. Ми маємо врятувати Мерліна.

Я потягнулася до торбини, рішуче налаштована забрати в неї мою кулю.

— Я це візьму.

— Ні, — заперечила Агата й висмикнула її з такою сило, якій я була не в змозі опиратися.

У блакитних очах дівчини палала рішучість.

— Одна година, і я за тобою повернуся.

А потім вона помчала, пірнула до Тедроса, схопила його за зап’ясток і потягла до Лісів, уважаючи, що це я. Тедрос не опирався, може, розумів, що це Агата, чи тому, що все відбувалося занадто швидко для нього й решти, аби щось уторопати...

Але Ріан помітив їх.

Його Тедрос чітко розумів, що коїться.

І^він не хотів їх відпускати.

Його очі знайшли меча на долівці.

Він кинувся до Екскалібура.

Але я встигла першою.

Я підняла меч Короля Артура на хлопця, який стверджував, що він його син, на хлопця, який уважав, що він король, хлопця, який витягнув цей меч із каменя, і якого я зараз уб’ю цим вістрям.

Але у своєму житті я вбила лише один раз.

Друга, без якого досі вчуся жити.

Я маю інші шляхи.

— Це Тедрос! — звернулася я до людей Тедроса навколо, указуючи Екскалібуром на короля. — Ось самозванець! Це він!

Армія Тедросів почала оточувати короля.

Ріан позадкував.

— Ні... заждіть... він Тедрос. Оце він!

Потім витріщився на мене, під оболонкою Тедроса його самовпевненість розчинялася.

— Але якщо ти Тедрос...

Він озирнувся на Агату й принца, які мчали до Лісів.

— То хто тоді...

— Узяти його! — вигукнула я.

— Ні! — закричав Ріан.

Але він запізнився. Гієни відчули кров. Його люди оточили хлопця.

Я опустилася навколішки, Екскалібур вислизнув із пальців на траву, життя залишало моє тіло, хоча зовні воно виглядало молодим. Усередині мої легені зсохлися. Серцебиття сповільнялося. Очі затуманилися, схоже, я вже готова була піти.

Коли натовп накинувся на Ріана, я озирнулася на моїх двох Тедросів, які допомагали один одному перебратися через сторожову стіну, яка відокремлювала замок від Лісів.

Раптом вони завмерли, немов торкнувшись одне одного, вони здолали чари. Агата нажахано подивилася на справжнього Тедроса, а потім розвернулася до мене, Тедроса, який перехитрив її, залишившись на полі бою...

Земля здригнулася, почувся цокіт копит.

Немов мара, на пагорб вискочив чорний кінь.

Вершник був чорним проти сонця, він проривався крізь Тедросів, які насувалися на короля. Він трощив їхні кістки й відкидав убік, а потім зіскочив із сідла й схопив пораненого Тедроса у свої обійми.

Схилившись над королем, тінь обняла Ріана, наче розуміючи, хто прихований під личиною Тедроса. Він пробігся пальцями по Ріанових забоях, закривавлених грудях, відчуваючи, як вони підіймаються й опадають від подихів.

Він обережно опустив короля.

Потім холодні, немов сапфіри в печері, сині очі знайшли мене.

Він рухався швидко, чорний пес, наче сама Смерть.

Коли він став наді мною, я побачила його обличчя.

Джапет вишкірив зуби, його щоки були в плямах Ріанової крові, кулаки стислися з убивчим наміром. Він підняв із трави Екскалібур, моє обличчя принца відбилося в сталі.

Я побачила, як за його спиною двоє моїх Тедросів кинулися мені на допомогу...

Я посміхнулася їм.

Посміхнулася, промовляючи, що я спокійна.

Що мене обрано саме для цього.

Що я прагну саме цього.

Вони побігли до мене ще швидше. Але було вже запізно.

— Маленький хлопчик, який уважає себе чоловіком. Маленький хлопчик, який уважає, що він король, — шипів Джапет. — Ти намагався вбити того, кого я люблю, а тепер подивися на себе. На колінах схиляєшся перед моїм братом. Схиляєшся перед справжнім королем.

Тепер я посміхнулася Джапету.

— Жоден Змій ніколи не буде королем, — присягнулася я.

Він притиснув своє обличчя до мого.

— Хай живе Тедрос.

Заревівши, Змій заніс меч над моєю головою.

Я дивилася просто йому в очі, повертаючись в істинну форму.

Він приголомшено вибалушив очі, коли лезо вдарило...

Я розпалася на мільйони кристалів, розпорошившись у повітрі, кожен наповнився юністю, якої я раніше не відчувала, а потім розлетілася, наче зернятка, що проростуть колись у майбутньому.

Те, що залишилося від мене, піднялося імлою; я відчувала себе більш сильною, більш наповненою, ніж до цього; вище, вище, барви навколо стали яскравими, наче під час світанку, і потім мене закрутило у вихорі небесного сяйва.

Аж тепер я подивилася вгору й побачила, що там на мене хтось чекає.

Той, хто терпляче очікував на мене весь цей час.

Ще трохи вгору.

Я не боялася летіти. Не було жодної спокуси повернутися.

Я піднімалася до світла, моя душа відкрилася, коли Леонора Лессо нахилилася й обняла мене руками, наче крилами лебедя.