Фіаско

Благовіщення

Після старту командир спрямував новозакамуфльований корабель на стаціонарну орбіту Місяця над півкулею, невидимою з Квінти, і по черзі викликав до себе товаришів, щоб кожний пояснив йому, як він розуміє нову ситуацію й що зробив би на його місці. Думки розійшлися. Накамура дотримувався космічної гіпотези. Рівень квінтянської технології передбачав високий рівень розвитку астрономії. Дзета зі своїми планетами летить крізь міжплечове розширення галактичної спіралі й за якихось п’ять тисяч років небезпечно наблизиться до Гадеса. Точно визначити критичне зближення не можна, бо тут нерозв’язна проблема взаємного впливу багатьох мас. Некатастрофічний пасаж повз колапсар, однак, малоймовірний. Цивілізація, над якою нависла небезпека, намагається рятуватися. З’являються різноманітні проекти: переселитися на Місяць, перетворити його на керовану планету й перенести в систему Ети Гарпії, до якої лише чотири світлових роки. І, що найістотніше, — вона віддаляється від колапсара. На початковій фазі реалізації цього проекту ресурси науки й енергії виявляються недостатніми. Можливо також, що частина цивілізації, один блок держав, виступає за цей проект, а другий опирається йому. Як відомо, експерти з різних галузей дуже рідко доходять повної згоди в найскладнішому. Виникає інший проект — еміграція або, інакше кажучи, астрономічна втеча. Ця концепція викликає кризу: населення Квінти, безперечно, можна рахувати на мільярди, й для будівництва флоту, здатного здійснити Exodus[64] усіх із планетної колиски, не вистачить корабельних верфей. Якщо вдатися до земної аналогії, то окремі держави значно відрізняються своїм промисловим потенціалом. Провідна група будує космічний флот для себе, покинувши роботи на Місяці. Можливо, ті, хто працює на верф’ях, переконані, що рятувальні кораблі призначені не для них, і вдаються до саботажу. Можливо, це викликає репресії, безпорядки, анархічні інциденти й пропагандистську радіовійну. Через це й той проект зупинено на початковому етапі, а незліченна кількість супутників, які блукають системою, — то його невдалі сліди. Незважаючи на те, що ця оцінка ситуації вельми гіпотетична, її не варт зовсім відкидати. Тому треба негайно сконтактувати із Квінтою. Сидеральна інженерія, переслана квінтянам, може їх урятувати.

Поласар, обізнаний з концепцією японця, бачив у ній перекручені факти, надумані для того, щоби підперти ними припущення про планетарну еміграцію. Сидеральна інженерія не з’являється наче грім з ясного неба. Потужність, яку використовує астоносферична установка на Місяці, на три порядки відрізняться від потужності, що робить гравітологію доступною для промислового застосування. Крім того, ніщо не свідчить, що квінтяни визнали систему Ети гостинною. Ета через кілька мільйонів років витратить увесь свій водень, унаслідок чого стане червоним гігантом. І, нарешті, Накамура так попереставляв дані руху Гарпії і Гадеса в проміжку гравітаційної невизначеності, що ймовірність критичного проходження Дзети поблизу колапсара скоротилася до п’ятдесяти століть. Якщо врахувати пертурбації, спричинені спіральними відгалуженнями Галактики, то на пасаж чекає запізнення двісті з лишком тисяч років. Повідомлення про те, що катастрофа настане через двісті п’ятдесят століть, може викликати паніку лише серед нерозсудливих істот. Наука в пелюшках — саме такою була земна наука дев’ятнадцятого століття — може визнавати, що її прогрес наближається до межі. Зріла наука, хоча й не владна передбачити свої майбутні відкриття, знає, що вони зростають у показниковій прогресії. З часом можна буде за кілька років здобути значно більше знань, аніж за всі попередні тисячоліття. Невідомо, що відбувається на Квінті, але контакт із нею треба встановити. Це ризиковано та, разом з тим, необхідно.

Кірстінґ вважав «усе можливим». Висока технологія не заперечує релігійних вірувань. Піраміди єгиптян й ацтеків також не відкрили б гостям з інших світів свого призначення, як і готичні собори. Знахідки на Місяці можуть бути продуктом якоїсь віри. Культ сонця — та ще й штучного. Вівтар з ядерної плазми. Предмет поклоніння. Символ могутності або влади над матерією — й воднораз схизми, віровідступництва, єресі. Не хрестові походи, а радіовійни. Електромагнітне насильство для «конверсії» єретиків чи, радше, їхніх інформаційних сакральних машин: Deus est in Machina[65]. Не можна сказати, що це було ймовірне чи прямодоказове. Символ віри, так само як і витвори ідеології, не відкриває свого сенсу пришельцям із чужих країв. Фізика не знищує метафізику. Щоби дійти до єдності намірів людей різних земних культур та епох, треба принаймні знати: матеріальне буття ніде не вважалося найосновнішим чинником, який забезпечує людське існування. Це припущення можна потрактувати як курйоз. Передбачити, що технологія завжди розходиться із Sacrum[66]. Але технологія завше має супертехнологічну мету. А коли Sacrum зникає, прогалину, яка виникає в культурі, щось мусить заповнити. Кірстінґ так побожно ставився до прихильників інженерії, що Стірґард ледве дослухав його до кінця. Ну, а контакт? Певна річ, він, Кірстінґ, теж за контакт.

Жоден пілот не мав із цього приводу власної думки — роздування загадок за допомогою уяви не було в їхньому характері. Ротмонт був готовий обговорити технічні аспекти контакту. Насамперед — як уберегти корабель від роїв квінтянських супутників. Він припускав, що Квінту вже відвідала в минулому інша цивілізація, що це погано закінчилося й що квінтяни зробили з цього для себе належний висновок — застрахувалися від вторгнення, виробивши технологію універсальної недовіри. Тому їх найперше треба переконати в мирних намірах людей. Послати їм «вітальні дарунки», а коли квінтяни з ними познайомляться, чекати їхньої реакції. Ель Салям і Ґерберт були такої самої думки.

Стірґард учинив по-своєму. «Вітальні дарунки» могли бути там знищені перед посадкою. Про це свідчила доля п’ятьох дозорців, посланих до Місяця. Через те Стірґард вистрелив великим орбітером у бік Сонця, щоби він як дистанційно керований посол вручив Квінті «вірчі грамоти». «Посол» слав ці листи у вигляді лазерних сигналів, здатних пробити шумову оболонку планети; цим аж надто зрозумілим кодом підказував квінтянам, як вони можуть сконтактувати з ними. Орбітер безперервно передавав цю програму кількасот разів. У відповідь — мовчання.

Зміст послання що три тижні змінювали всіма можливими способами — реакції ніякої. Потужність променя було збільшено, лазерна голка ходила по всій планеті — в інфрачервоних променях, в ультрафіолетових, модульована й так і сяк. Планета не відповідала.

Тим часом «Посол» зібрав багато відомостей про зовнішній вигляд Квінти. На континентах помічено агломерації завбільшки з великі земні метрополії. Однак уночі їх ніщо не освітлювало. ЦІ зірчасті утворення з кущистими відгалуженнями виявилися напівметалевими. Од відгалужень ішли прямі лінії, ніби комунікаційні артерії. Однак по них ніщо не рухалося. Що чіткішими були зображення («Посол» потроху обертався на шпигуна), то більше спростовувалися припущення землян. Виявилося, що лінії — не дороги й не трубопроводи. Територія між ними часто нагадувала лісові масиви. Ці позірні ліси становили безліч блоків правильної форми з розчепіреним пагінням, їхнє альбедо дорівнювало майже нулеві: вони поглинали понад 99 відсотків сонячного світла, яке падало на них. Через те вони скидалися на фоторецептори.

То, може, Квінта поглинула й «вірчі грамоти», сприйнявши їх як енергетичну поживу, а не як інформацію? Невидимий досі на тлі сонячного диска «Посол» послав усе, що в ньому було закладене. Інфрачервоними променями він передавав «грамоти», в сто разів перевищуючи радіацію Сонця. Найвірогідніше — цим когезійним світлом він вивів з ладу поглиначі хвиль, отож якісь технічні бригади мали би помітити аварію та її причини. Рано чи пізно фахівці вищого рівня мали б розпізнати сигналізаційну природу проміння. Але знову минали дні за днями, та нічого не змінювалося. Знімки нічної та денної півкуль планети тільки посилили їхню загадковість. Після заходу сонця ніщо не розсіювало темряву — обидва великі континенти, які виринули з океану, зі стрімкими, засніженими гірськими кряжами, виблискували вночі тільки під примарним світлом полярного сяйва, проте й це сяйво, яке перетоплювало безхмарні полярні льоди у примарне зелене золото, не блукало де завгодно, а ніби величезною невидимою рукою було спрямоване проти руху Квінти. Ні на внутрішніх морях обох континентів, ні в океані не виявлено жодного корабля; непорушність панувала і на розгонах прямих ліній, що стрімко перетинали «лісисті» рівнини та нагромадження скелястих хребтів; отже, вони не могли служити комунікаційним цілям. Із океану південної півкулі здіймалися згаслі вулкани начебто теж незаселених архіпелагів, незліченними намистинами розсипаних по його безмежних водах. Єдиний континент цієї півкулі біля самого полюса був укритий величезним льодовиком. Із тьмяного срібла його вічних снігів виростали самотні скелясті верхи, шпилі восьмитисячників, закутих у крижаний панцир. У смузі тропіків, під обручем замерзлого кільця, день та ніч шаленіли тропічні бурі, їхні громові розряди фіолетовими розбризками посилювала крижана площина небесного персня, що, ніби дзеркало, крутився з карколомною швидкістю. Не було ні слідів цивілізаційної метушні, ні портових міст у гирлах великих річок, а гірські улоговини були вкриті вигнутою металевою бронею, що зовні нічим не відрізнялася від природної скелі; не було авіаруху також біля оточених низькими будівлями гладеньких бетонованих космодромів, яких виявлено близько сотні... Усе це неспростовно доводило, що якесь віковічне лихо загнало квінтян у підземелля, звідки вони мусять спостерігати за небесними просторами й космосом металевим зором радіоелектроніки. Термічні виміри виявили в Норстралії і Гепарії з’єднані між собою «підземними» розгалуженнями термічні плями, схожі на печерні міста. Одначе тонкий аналіз їхнього випромінювання мовби спростовував це припущення. Усі ці плями, кожна з яких сягала сорока миль у діаметрі, відзначалися дивним градієнтом випромінюваного тепла: найгарячішим був центр, а джерело тепла перебувало під літосферою на межі з мантією. Невже квінтяни черпають енергію з розтоплених надр своєї планети? Величезні, геометрично правильні території — їх спочатку сприйняли за сільськогосподарські угіддя — насправді були скупченням мільйонів конічних головок: мов керамічні гриби, висаджені на десятках кілометрів. Це передавально-приймальні радарні антени — заявили нарешті фізики. Планета в хмарах, бурях, циклонах мовби навмисне завмерла й причаїлася, зачувши невмовкаючий голос сигналізації, яка просила хоч якось відгукнутися.

Спостереження, що мали виявити сліди історичного минулого — руїни міст, якусь культову архітектуру, святилища, піраміди, стародавні столиці, — не дали вартих уваги результатів. Якщо війна спустошила планету або якщо людські очі не вміли всього того розпізнати, шукаючи земних аналогій, то мостом, перекинутим понад цією чужістю, могла бути тільки інженерна діяльність квінтян. Отож почали шукати установки, певна річ, гігантські, здатні викидати океанічні води в космічний простір. Розташування цих установок вдалося вирахувати. За напрямком обертання льодового кільця довкола екватора можна було визначити місце планетних водометів. Однак і тут плани шукачів розладнав фактор, що ускладнював розпізнання цих установок: їх було розташовано на берегах океану — в смузі, над якою оберталося скуте морозом кільце, але від постійного його тертя об розріджену атмосферу там не вщухали бурі та зливи, тому всі спроби збагнути методи, до яких удались інженери Квінти в минулому столітті, щоби стріляти морями у вакуум, закінчилися крахом.

Численні фотографії екваторіальної смуги хоч і заповнили вщерть архіви корабля, мали не більшу цінність, аніж плями на таблицях тестів Роршаха[67]. Незрозумілі контури зірчатих утворень, що часто повторювалися на континентах, люди могли тлумачити як завгодно, не обмежуючи своєї земної фантазії. GOD виявився безпорадним проти тисяч цих знімків, й астронавти збагнули, що машина, призначена для нібито цілком об’єктивного аналізу інформації, перебуває під впливом зашкарублого антропоцентризму. «Ми нічого не довідалися про невідомий Розум, — зауважив Накамура, — натомість побачили, які міцні узи розумової спорідненості зв’язують людей із комп’ютерами». Невідома цивілізація, розташована трохи не на відстані випростаної руки, наче знущалася з безпорадних дослідників. Пришельцям скрізь увижалися підступні пастки, немовби для когось — але для кого? — дуже важило кинути їм сповнений надії виклик та ще й у самому кінці дороги, біля мети. Ті, кого мучила ця думка, таїлися з нею, щоби не заразити товаришів поразництвом.

Після семисот годин марної дипломатії Стірґард відважився послати на Квінту першу ракету — «Гавриїла». «Посол» дав сигнал про це за сорок вісім годин до старту, повідомляючи квінтян, що цей зонд, не оснащений жодною зброєю, здійснить посадку на Гепарії — великому північному континенті, за сто миль від зірчастої забудови; в пустелі з безпілотним посланцем гепарійці зможуть порозумітися машинною мовою. Незважаючи на те, що планета не відповіла й на це звернення «Гавриїла», двосегментну ракету з мікрокомп’ютером, який, окрім стандартних програм контакту, був також спроможний переглядати та змінювати їх за непередбачених обставин, усе ж таки було виведено на орбіту в апоселенії. Поласар оснастив «Гавриїла» найкращим з малих тераджоулевих двигунів, які були на борту «Гермеса», щоби ракета могла подолати чотириста тисяч кілометрів за кільканадцять хвилин. Швидкість шістсот кілометрів за секунду в апогеї «Гавриїл» мав розвинути тільки над іоносферою. Фізики лаштувалися підтримувати з ним постійний зв’язок за допомогою випущених поперед нього зондів-передавачів, але командир відхилив цей варіант. Він хотів, щоби «Гавриїл» діяв автономно і переслав їм дані тільки після м’якої посадки, пучком хвиль, який могла сконцентрувати на «Гермес» атмосфера Місяця. Стірґард уважав, що завчасне розташування передавачів між Місяцем, за яким ховався «Гермес», і Квінтою можуть виявити на планеті, й це збільшить підозріливість представників параноїдної цивілізації. Політ «Гавриїла» наодинці підкреслював мирність його місії. «Гермес» спостерігав цей політ, який відбивався на дзеркальних екранах «Посла», з п’ятихвилинним запізненням через ретрансляційну відстань. Ідеально охолоджений, дзеркальний — рефлектор давав чудове зображення. «Гавриїл» виконав маневри, які унеможливлювали виявлення базового корабля, і незабаром з’явився у вигляді темної голки на тлі білих хмар, що оточували планету. Через вісім хвилин люди біля моніторів заціпеніли. Замість того, щоби летіти до визначеного місця посадки на Гепарії, «Гавриїл» рухався на південь по кривій зі зростаючим радіусом і передчасно втрачав швидкість. Причину повороту виявили відразу. Вище від тропічної смуги в напрямку «Гавриїла» по математично ідеальних траєкторіях наближалися чотири чорні цятки — дві зі сходу й дві із заходу. Східні винищувачі вже скорочували дистанцію, яка відділяла їх від «Гавриїла». Переслідуваний почав змінювати свою форму. З голки він обернувся на крапинку, оточену сліпучим сяйвом. Утративши швидкість з чотиристакратним перевантаженням, замість спускатися до планети, він стрельнув свічкою вгору. Всі чотири переслідувачі теж змінили курс і почали сходитися між собою. «Гавриїл» удавано непорушно застиг у центрі трапеції, грані якої творили винищувачі. Трапеція маліла на очах, тобто вони теж змінили орбітальний рух на гіперболічний і наблизились один до одного, сяючи жаром збільшеної тяги.

Стірґардові кортіло запитати Ротмонта як програміста, що тепер зробить «Гавриїл», бо, судячи зі сліпучого сяйва переслідувачів, вони володіли величезною рушійною силою. Уся п’ятірка віддалялась од планети, розвинувши таку силу віддачі, що в білому морі хмар під нею утворилася широка воронка. У затемненій стерновій рубці панувала мовчанка. Ніхто з людей, які спостерігали це неповторне видовище, не озивався. Чотири цятки наближалися до «Гавриїла». Доплерівський віддалемір й акцелерометр жменями викидав на край поля бачення свої маленькі червоні цифри. Важко було стежити за швидкістю переслідувачів. «Гавриїл» почав уже втрачати перевагу, бо згаяв час на гальмування й зміни напрямку польоту, тимчасом як переслідувачі, зайшовши йому з флангів, увесь час нарощували швидкість. GOD показав на моніторі прогнозовану точку сходження п’ятьох траєкторій. За показаннями віддалемірів і доплерівським зміщенням, винищувачі мали наздогнати «Гавриїла» через кільканадцять секунд. Кільканадцять секунд навіть для людини, яка думає в мільярд разів повільніше, ніж комп’ютери, чимало — особливо за граничної напруги уваги.

Стірґард і сам не знав, чи припустився помилки, не оснастивши зонди бодай захисною зброєю. Його охопив гнів безпорадності. На «Гавриїлі» не було навіть автодеструктивного заряду. «Чесні наміри теж повинні мати межі», — це було все, що він устиг подумати.

Квадрат гонитви зменшився до розмірів маленької літери. Хоча втікач і переслідувачі вже віддалилися від планети на цілий її діаметр, від удару їхніх тяг затремтіла поверхня моря пір’їстих хмар, і крізь вікно, яке утворилося в цьому морі, показались океан та нерівна берегова лінія Гепарії. Рештки хмар зникали у вікні, мовби жмутики цукрової вати на сонці.

Темне тло океану погіршило видимість. Тільки червоні цифри віддалеміра, що все ще сипалися на екран, сповіщали про становище «Гавриїла». Переслідувачі оточували його з чотирьох боків. Вони були вже поряд. І раптом вікно в хмарах випнулося, немовби планета збільшилася до велетенських розмірів, гравіметри видали різкий тріск, монітори вмить почервоніли, й зображення відновилося. Лійкувате вікно білих хмар знову зробилося маленьке, далеке й абсолютно порожнє. Стірґард спочатку навіть не зрозумів, що сталося, і глянув на віддалеміри. Усі вони миготіли червоними нулями.

— Дав їм прочуханки! — задоволено мовив хтось — мабуть, Гаррах.

— Що сталося? — нічого не зрозумів Темпе.

Стірґард знав, однак мовчав. Він був абсолютно певен, що хоч і відновлюватиме спроби встановити контакт, вони швидше занапастять корабель, аніж доможуться успіху. Забувши вже про це перше зіткнення, Стірґард якусь хвилину розмірковував, чи продовжувати складену програму, і майже не дослухався до «запальних» голосів у стерновій рубці. Ротмонт намагався з’ясувати, що зробив «Гавриїл», бо план розвідки цього не передбачав. Виявилося, що він сидеральним бомбардуванням стиснув простір разом з переслідувачами.

— Але ж «Гавриїл» не мав сидератора! — здивувався Темпе.

— Не мав, але міг мати. Адже в нього був тератронний двигун. Він реверсував його коротким замиканням і завдяки цьому всю потужність приводу спрямував у своє нутро. Хитрий трюк. Це був покер, якого «Гавриїл» обернув на бридж. Походив найсильнішим козирем. Вищої масті за гравітаційний колапс нема. Через те він не дав спіймати себе...

— Стривай, — Темпе почав уже здогадуватися, що сталося. — Хіба це було закладено в його програмі?

— Ну що ти! Він мав теравати в анігіляційному двигуні й повну автономію. От і пішов va banque[69]. Це машина, любий мій, а не людина, отже, це не було самогубство. Згідно з основною директивою, він міг дозволити маніпулювати собою, але тільки після посадки.

— А хіба з нього не могли вийняти цей тератрон після посадки? — здивувався Ґерберт.

— Яким чином? Увесь кормовий сегмент разом із тератроном мав розплавитися під час проходження атмосфери. Після початку плавлення статора внутрішній тиск розірвав би полюси, й разом із машинним відділенням усе розсипалося б на порох. До того ж без будь-яких слідів радіоактивності. Здійснити посадку мав тільки верхній носовий модуль для дружніх бесід із господарями планети...

— До біса таку роботу! — обурився Гаррах. — Ми вважали, що їхні ракети не зможуть розвинути подібної потужності під час прискорення! «Гавриїл» мав пролетіти крізь їхній смітник супутників, наче куля крізь рій бджіл, і з гідністю сісти.

— А чому він не розплавив свого двигуна, коли влаштували гонитву? — запитав лікар.

— А чому курка не літає?

Ротмонт дав волю своєму роздратуванню.

— А чим він мав розплавити свій тератрон? Адже енергію для спалення кормового сегмента він мусив би брати ззовні — від тертя об атмосферу! Так його спроектовано. Хіба ви цього не знаєте? Отож вернімося до гонитви. Або він од них утік би, на що вже зовсім не було надії, або вони наздогнали б його у вакуумі, стягли б на орбіту й демонтували. Якби вони здавили його тягу і він тільки після цього зробив коротке замикання, стався б вибух, але тероїд з полюсами міг би вціліти. Цього не можна було допустити, отож він придумав чорну діру з подвійним горизонтом випадків, колапсом усмоктав у себе переслідувачів, і коли внутрішня сфера почала западати, зовнішня відхилялася, бо в цьому діапазоні квантовані ефекти дорівнюють гравітаційним. Простір зійшовся — через те ми побачили Квінту наче крізь побільшувальне скло.

— Невже це справді не було запрограмовано? Такої можливості не передбачено навіть у проекті? — озвався Араґо, який досі мовчав.

— Справді не передбачено! На щастя, машина мала розуму більше, ніж ми! — Ротмонт не приховував, що його дратують ці запитання. — Машина мала бути беззахисною, як немовля! Хоча тиратрон «Гавриїла» й не був призначений для гіпертермічного виробництва колапсарів замиканням, вони легко змогли б це виснувати зі самої конструкції. Без сумніву змогли б, оскільки «Гавриїл» додумався до цього сам упродовж кількох секунд.

— Сам?

Це ченцеве запитання остаточно вивело Ротмонта з рівноваги.

— Сам! Скільки разів я повинен вам це повторювати? Адже в нього був люмінний комп’ютер із четвертою частиною спроможності GODa! Ви, отче, за п’ять років не придумаєте стільки бітів, скільки «Гавриїл» за мікросекунду. Він оглянув себе, констатував, що може зруйнувати тератрон полем і при замиканні полюсів утвориться моноядерний сидератор. Щоправда, при цьому сам він розлетиться на шматки, але водночас із колапсом...

— Це можна було передбачити, — зауважив Накамура.

— Якщо ти підеш на прогулянку з палицею і на тебе нападе скажений собака, то можна передбачити, що ти зацідиш його цією палицею по лобі, — відповів Ротмонт. — Я дивуюся, що ми були такі наївні! У будь-якому випадку все скінчилося гаразд. Вони продемонстрували свою гостинність, а «Гавриїл» зрозумів її. Певна річ, його можна було оснастити звичайним саморуйнівним зарядом, однак командир не захотів...

— А хіба те, що сталося, краще? — запитав Араґо.

— А хіба я міг оснастити його двигуном від мопеда? Йому потрібна була потужність, і він її отримав. А те, що тератрой своєю схемою нагадує сидератор, не моя примха, а закони фізики. Правду я кажу чи ні, колего Накамура?

— Так, правду, — погодився японець.

— У всякому разі, їм невідома ні сидеротехніка, ні гравістика — ручуся головою, — докинув Ротмонт.

— А ти звідки знаєш?

— Бо інакше вони б її застосували. Адже, з погляду сидерургії, весь цей закопаний на Місяці молох — дрантя. Навіщо пробивати штольні в магмі й астеносфері, якщо можна перетворити тяжіння так, щоб воно давало макроквантові ефекти? Їхня фізика пішла іншим шляхом, я сказав би навіть — кружним, — і віддалила їх від головного козиря. І це наше щастя, бо ми прагнемо контакту, а не війни.

— Так, але чи не розцінять вони те, що сталось, як війну?

— Можуть. Ясна річ, можуть!

— Чи можете ви бодай приблизно сказати, де зараз рештки тих переслідувачів, яких видмухнув «Гавриїл»? — обернувся Стірґард до фізиків.

— Навряд. Хіба що колапс був вельми асиметричний... Запитаю в GODa. Сумніваюся, щоби гравізори встигли точно це зареєструвати... GODe!

— Я чую, — відповів комп’ютер. — Виявити рештки неможливо. Ударна хвиля, спричинена розкриттям зовнішньої оболонки Керра, кинула їх у бік афелію.

— А приблизно?

— Виникла неозначеність на парсек.

— Не може бути! — здивувався Поласар.

Накамура теж був здивований.

— Я не певен, чи доктор Ротмонт має слушність, — сказав GOD. — Можливо, я необ’єктивний, бо споріднений з «Гавриїлом» тісніше, ніж доктор Ротмонт. Окрім того, я обмежив його автономію за одержаними вказівками.

— Ступінь спорідненості тут ні до чого, — командир любив GODову кмітливість. — Кажи, що знаєш.

— Я припускаю, що «Гавриїл» хотів тільки зникнути. Обернутися на сингулярність. Він знав, що таким способом ні нам, ні їм не завдасть жодної шкоди, бо ймовірність зіткнення з цією сингулярністю практично нульова. Вона має 10⁵⁰ діаметра протона. Швидше зіткнуться дві мухи, одна з яких вилетіла з Парижа, а друга — з Нью-Йорка.

— Кого ти, власне, захищаєш? Доктора Ротмонта чи себе?

— Нікого не захищаю. Хоч я й не людина, але розмовляю з людьми. Імена «Гермес» та «Евридіка» походять із Греції. Тож нехай мої слова прозвучать, як колись під мурами Трої: оскільки ви не довіряєте тим, хто запрограмував і послав «Гавриїла», я клянусь олімпійцями, що виверт через колапс не було закладено в жоден блок пам’яті «Гавриїла». Він одержав максимум часу на прийняття рішення, тобто наносекундність еврези вздовж усіх її стовбурів, тобто 10³² — таким було основне число його комбінаторної множини. Як він скористався цією можливістю, не знаю, зате знаю, скільки в нього було часу на вирішення. Від трьох до чотирьох секунд. Занадто мало... Отож він опинився перед альтернативою: все або нічого. Якби не замкнув простору колапсом, то вибухнув би, як сто термоядерних бомб. Бо вивільнена під час короткого замикання сила була б вибухом. Тут він переборщив у протилежний бік, що гарантувало імплозію[70] в сингулярність і заодно всмоктало снаряди квінтян під оболонку Керра[71].

GOD замовк. Стірґард обвів поглядом членів екіпажу.

— Гаразд, я беру це до відома. «Гавриїл» віддав Богові душу. А в тому, чи він дав мат Квінті, ми ще пересвідчимося. Поки що залишаємося на місці. Хто чергує?

— Я, — сказав Темпе.

— Гаразд. Решта можуть іти спати. На випадок чого прошу мене розбудити.

— GOD не спить ніколи, — озвався GOD.

Залишившись у стерновій рубці наодинці з погашеними вогнями, пілот, мовби плавець у невидимій воді, обплив її вздовж матових, сліпих моніторів, здійнявся під стелю й, осяяний несподіваною ідеєю, відштовхнувся так, щоб долетіти до головного візоскопа.

— GODe, — негучно покликав він.

— Слухаю.

— Покажи мені ще раз останню фазу гонитви. У п’ятикратно сповільненому темпі.

— Оптично?

— Оптично, в інфрачервоних променях, але так, щоби зображення не дуже розмазувалося.

— Це справа смаку, — відповів GOD.

Тієї ж миті екран засвітився. Біля рамки вискочили цифри віддалеміра. Вони миготіли не так блискавично, як раніше.

— Дай сітку на зображення.

— Слухаю.

Стереометричне порізане зображення вкрилося білими хмарами. Зненацька воно заколивалося, немовби його заливала вода. Лінії геодезичної сітки почали вигинатися. Відстань між голкою «Гавриїла» та переслідувачами зменшувалася. Через уповільненість усе діялося, мов у краплині води під мікроскопом, коли до чорної пилинки зависі пливуть комоподібні бацили.

— Диференціальний віддалемір Доплера! — сказав пілот.

— Евклідів простір утрачає свої властивості, — відгукнувся GOD, але увімкнув диференціатор.

Вічка сітки тремтіли й вигинались, однак він приблизно визначив відстань. Коми були за кількасот метрів від «Гавриїла». Тоді величезний обшир планети під п’ятіркою скупчених чорних цяток раптово почав розростатися, щоб одразу ж після цього повернутися до звичного вигляду, але всі чорні цятки зникли. Місце, де вони темніли хвилину тому, тремтіло, наче марево. Потім спалахнуло сліпучим пурпуром, наче фонтан світної крові, яка, зблиснувши ясно-червоним пухирем, побуріла й згасла. Хмари, на тисячі миль розкидані вибухом, ліниво клубочилися над поверхнею океану, темнішою за континентальний берег на сході. Вікно зяяло й далі, розчинене навстіж, але порожнє.

— Гравіметри! — сказав пілот.

— Слухаю.

Зображення не змінилося, тільки геодезичні лінії почали звиватися посередині, мовби клубок переплутаних ниток.

— Мікрогравіскопія! GODe, ти ж знаєш, що мені треба!

— Слухаю.

GOD говорив як завжди безбарвним голосом, однак пілотові вчулися нотки зухвальства. Немовби машина, яка перевершувала його своєю кмітливістю, виконувала накази з підкресленою нехіттю. Клубок переплутаних геодезичних ліній ледь помітно затремтів; трем сколихнув густу сітку й щез. Геодезична плутанина почала розпрямлятися. На тлі білої планети з вирвою у хмарах, схожою на величезне око циклона, знову проступила прямокутна сітка гравітаційних координант.

— «Гавриїл» вистрелив у себе теравольтовими нуклонами, так? — уточнив пілот.

— Так.

— Де він узяв додаткову енергію? Адже в нього була надто мала маса для того, щоби стиснути відстань до розмірів мікродірки...

— Тератрон при замиканні діє як сидератор. Убирає в себе енергію ззовні.

— Виникає дефіцит?

— Так.

— У вигляді негативної енергії?

— Еге ж.

— У якому радіусі?

— Із надсвітловою швидкістю в позапросторі — «Гавриїл» узяв її в радіусі мільйона кілометрів.

— Чому цього не відчули ні Квінта, ні її Місяць, ні ми?

— Бо це квантова позика в проміжку Голенбаха. Пояснювати далі?

— Необов’язково, — відповів пілот. — Оскільки колапс стався впродовж мільйонної часточки наносекунди, то виникли два концентричні горизонти ефектів Рамана-Керра[72].

— Так, — мовив GOD.

Він не вмів дивуватись, однак пілот відчув у цьому слові повагу.

— Це означає, що сингулярності, яка залишилася від «Гавриїла», вже нема в цьому світі. Полічи, щоби переконатися, чи я маю слушність.

— Я вже полічив, — відповів GOD, — з імовірністю один до ста тисяч — сингулярності нема.

— Тоді навіщо ти розповідав оту баєчку про мух? — запитав пілот.

— Імовірність усе-таки не нульова. За геодезичними рухами, колапс має сильне геліофугальне бокове випинання і, звівши маси всіх тіл системи до точок, можна вирахувати фокус, де викинуло ті їхні ракети...

— Макротунельним ефектом. Так?

— Еге ж.

— Розмазування не може сягати розмірів парсека. Воно мусить бути коротшим. Рахувати вмієш?

— Умію.

— Отже?

— Прокладання тунелю відбувається з певного ймовірністю, а незалежні ймовірності множаться.

— Перекладімо це мовою здорового глузду. Крім Дзети, в цій системі налічується дев’ять планет. Виникає нелінійна система рівнянь, яка не піддається інтегруванню, але планети перейняли обертовий момент протосонця, й масу всієї системи можна перевести у центр.

— Це дуже неточно.

— Неточно, але не на парсек.

— Ви що, належите до так званих феноменальних рахівників? — запитав GOD.

— Ні. Я народився в ті часи, коли рахували й без комп’ютерів. Інакше кажучи, рахували приблизно. Ті з моїх колег, які не вміли цього робити, повмирали молодими. Чого мовчиш?

— Не знаю, що казати.

— Скажи, що ти — не є непогрішним.

— Я — не є непогрішним.

— І не повинен називати себе GODом.

— То не я так себе назвав.

— Навіть жінка не здатна перебалакати комп’ютера. GODe, ти повинен вирахувати дистрибуцію ймовірності вздовж цього твого парсека — вона має бути двомодальна. Цей район нанесеш на зоряну карту і вранці передаси командирові разом з поясненням, що тобі не хотілося цього вираховувати.

— Мені ніхто не наказував.

— Я тобі наказую. Зрозумів?

— Так.

На цьому нічна розмова в рубці керування закінчилася.