Фіаско

SETI

Каюти фізиків розташовувалися на четвертому ярусі. Він уже добре орієнтувався на «Евридіці», вивчив план усього зорельоти, такого не схожого на ті, в яких колись літав сам. Не розумів багатьох назв і призначення приладів кормового сегмента, безлюдного та відрізаного від решти корпусу потрійною перетинкою. Корабель, що нагадував велетенську гусінь, уздовж і впоперек перетинали тунелі — комунікаційна мережа під циліндрично розтягнутим містом. У його м’язах жила пам’ять про блукання тісними, овальними чи круглими, наче колодязі, коридорами, в яких доводилося пливти у стані невагомості, час від часу допомагаючи собі, ледь відштовхуючись од стін, стелі та підлоги, щоби зробити потрібний поворот. А в товарних ракетах до трюму можна було дістатись і простіше — шахтою кліматичного продування. Досить було увімкнути компресор — і ти вже мчав у шумі майже справжнього вітру, а ноги, що висіли у повітрі, видавалися непотрібним рудиментом, з яким не відомо що робити. Він майже шкодував, що тут нема невагомості, яку колись, бувало, так проклинав, коли треба було щось полагодити, бо закон Ньютона таки добре давався взнаки. Досить було вдарити молотком, не вхопившись добре за щось другою рукою, — і ти летів по лінії віддачі, кумедно перекидаючись у повітрі. Але смішно в таких випадках було лише тим, хто спостерігав за цими кульбітами.

Ліфти — точніше довгасті безколісні кабіни з овальними вікнами, настільки вигнутими, що все у них спотворювалося, — безшумно рухалися, показуючи номери сегментів, і блимали вогниками на потрібній зупинці.

Підлога в коридорі була водночас шорстка й пружна. За рогом коридору щойно зник пиловсмок, схожий на черепаху, а він простував уздовж ряду дверей, трохи вигнутих, як і стіна. Пороги були окуті міддю — мабуть, так заманулося земному дизайнерові. Іншого пояснення він не знаходив. Спинившись перед каютою Лауґера, астронавт умить втратив упевненість. Він ще й досі не зміг стати одним із членів екіпажу, їхня доброзичливість, коли зустрічались у кают-компанії, квапливість, з якою запрошували його до свого столу, здавалися перебільшеними. Ці люди немовби вдавали, що він і справді є одним із них і йому лише тимчасово не дають посади. Щоправда, Лауґер запевняв, що він може працювати в нього, коли захоче, але й ця обіцянка, замість того, щоби додати певності, лише насторожила. Зрештою, Лауґер був не абихто, а провідний фізик. І не тільки на «Евридіці». Він не уявляв, що у нього можуть виникнути сумніви стосовно того, як поводитися в космосі з будь-ким... Це було так само недоречно, як розмірковувати про флірт десь у підземеллях піраміди. Двері не мали клямки — досить було торкнутись їх пучками пальців, як вони відчинилися так швидко, що він заледве не відсахнувсь, як дикун від автомобіля. Велике приміщення вражало безладом. Серед стосів касет із плівками, платівок, паперів і атласів височів великий письмовий стіл із вигнутою стільницею. Посередині цієї дуги стояло сидіння, що оберталося на всі боки. За столом на стіні чорніло прямокутне табло з рухливими світлячками іскор. Обабіч цієї миготливої таблиці висіли підсвічені фотографії спіральних туманностей, а далі громадилися прямовисні опуклі стовпоподібні циліндри, частково відкриті, заповнені перегородками з дисками процесорів. У лівому кутку стояв скісний чотиригранний апарат із підвішеним до нього стільчиком. Апарат той наскрізь прошивав склепіння, а зі щілини під бінокулярами швидкими стрибками змотувалася стрічка якоїсь діаграми, згортаючись на підлозі в сувій. Підлогу вкривав потертий перський килим із бляклим ієрогліфічним візерунком. Цей килим остаточно приголомшив астронавта. Циліндр, подібний до колони, зненацька зник, і за ним відкрився вхід до наступного приміщення. Там стояв Лауґер, вбраний у полотняні штани та светр, з давно не стриженою головою, й усміхався по-змовницьки і водночас щиро. Обличчя в нього було пухке, як у передчасно постарілої дитини, й таке ж не схоже на обличчя творця високих абстракцій, як в Анштайна, коли той ще працював десь у конторі.

— Добрий день... — мовив прибулий.

— Заходьте, колего, заходьте. Ви вчасно прийшли: одним махом увійдете й у фізику, і в метафізику... — Лауґер пояснив: — У мене панотець Араґо.

Астронавт увійшов за фізиком до другої каюти, меншої, з прибраним ліжком та кількома крісельцями навколо столу. За столом сидів домініканець і крізь лупу розглядав якісь плани, а може, комп’ютерну карту планети, бо аркуш той був покреслений паралельними лініями.

Араґо висунув крісло біля себе. Усі троє сіли.

— Це Марк. Ви знаєте його, панотче? — запитав Лауґер і, не даючи йому відповісти, повів далі: — Уявляю, скільки у вас труднощів, пане Марку. Важко відверто спілкуватися з машиною.

— Машина тут ні до чого, — зауважив домініканець зі звичною іронією. — Вона говорить лише те, що в неї закладено.

— Це означає: те, що ви в неї вклали, — уточнив фізик, ущипливо всміхаючись. — У теоріях нема згоди, проте там її ніколи й не було. Йдеться про так звані «надвіконні» цивілізації, — пояснив він новому гостеві. — Та коли ви вже приєдналися до нашої дискусії, то я коротко перекажу вам початок... Ви вже знаєте, що давні уявлення про ЕТІ[29] встигли багато в чому змінитись. Якщо у галактиках є навіть мільйон цивілізацій, їхнє існування зазнає такого часового розпорошення, що спершу не можна порозумітися з господарями планети, а згодом стає неможливим їх відвідати. Цивілізацію піймати важче, ніж метелика-одноденку. Тим-то ми й шукаємо не метеликів, а їхні лялечки. Ви знаєте, що воно таке — «вікно контакту»?

— Знаю.

— От і добре! Пересіявши двісті мільйонів небесних тіл, ми відкрили одинадцять мільйонів кандидаток. Більшість із них — мертві планети, решта перебуває під «вікном» або над «вікном». Уяви собі, — Лауґер несподівано перейшов на «ти», — що ти закохався у портрет шістнадцятирічної дівчини і вирушив у дорогу, аби освідчитися їй у коханні. Та, на жаль, подорож триватиме п’ятдесят років. Отож врешті ти прилетиш до бабусі або до покійниці. А якщо посилатимеш свої любовні листи поштою, то сам постарієш, доки отримаєш відповідь. Це in писе[30] первісна концепція СЕТІ[31]. Не можна вести діалогу з тисячолітніми інтервалами.

— Отже, ми летимо до личинки? — уточнив гість. Віднедавна його почали називати Марком, і зараз — не знати чому — йому раптом спало на думку, а чи не пішло це від ченця, котрий, як і він, був і не був членом екіпажу.

— Ми самі не знаємо, до якої мети летимо, — зауважив Араґо.

Здавалося, Лауґеру це сподобалося.

— Можливо, — підтакнув він. — Планети, де існує життя, ми розпізнаємо за складом атмосфери. Каталог таких планет налічує багато тисяч лише в нашій Галактиці. Ми відібрали майже тридцять тисяч тих, що подають надії.

— Надії на Розум?

— Коли Розум іще у пелюшках — він непомітний. А коли дозріє, то вилітає з «вікна». Треба перехопити його раніше. Звідки нам знати, чи варта мета нашої експедиції таких зусиль? Ми летимо на Квінту — п’яту планету Дзети Гарпії. Деякі дані вселяють надію...

— In dubio pro reo[32], — мовив домініканець.

— А кого ви, панотче, звинувачуєте? — спитав Лауґер, але знову не дочекався відповіді й повів далі: — Першою космічною ознакою Розуму стало радіо. Задовго до виникнення радіоастрономії. Ну, не так то й задовго, однак років за сто. Планети, що мають радіопередавачі, можна виявити, коли їхня потужність сягає певної межі. Квінта подає сигнали в діапазоні короткому й ультракороткому, меншому від випромінення її Сонця — це забагато як на мертву планету. Якщо планета досягла етапу електроніки, ці випромінювання можна вважати середніми, бо вона перебуває під впливом сонячних шумів. Але щось там є, щось пов’язане з радіо, щось біляпорогове. Я маю докази.

— Однак непрямі, — знов уточнив апостольський посланець.

— Навіть менше — лише один непрямий доказ, — погодився Лауґер. — Але що важливіше, на Квінті було зафіксовано пунктирні електромагнітні спалахи, а один з них був зареєстрований під час усього випромінювання спектрометрома орбітера, що кружляє навколо Марса. Там літають два орбітери, які дорого обійшлися нашій Землі: ціною нашої експедиції.

— То що це було — атомні бомби? — спитав чоловік, який погодився називатися Марком.

— Ні. Це більше схоже на початок планетарної інженерії, бо ті спалахи були термоядерні, чисті. Якби на Квінті цивілізація розвивалася так, як на Землі, квінтяни почали б з уранідів. І найцікавіше, що ці спалахи спостерігалися тільки в межах полярного кола. Тобто в тамтешній Антарктиці або Арктиці. Таким способом можна розтоплювати материкові льодовики. Але різниця між нами та квінтянами полягає не в цьому. Йдеться про те, чи ми не зашкодимо їм своїм прибуттям. Панотець Араґо вважає, що саме так і може статись. Я такої ж думки...

— А в чому різниця між ним і вами?

— Я вважаю, що варто ризикнути. Пізнавати світ без будь-яких втрат неможливо.

Здається, Марк починав розуміти суть їхніх розходжень. Він забув, хто він. До нього повернувся колишній запал.

— Панотче... отож виходить, ви летите з нами всупереч своїм переконанням? — звернувся він прямо до священика.

— Звичайно, — відповів Араґо. — Церква була проти експедиції. Так званий «контакт» може стати дарунком данайців. Може відчинити скриню Пандори.

— Панотець має звичку характеризувати нашу програму за допомогою міфологічних образів, — засміявся Лауґер. — «Евридіка», «Юпітер», «Аїд», «Цербер»... Ми й справді чимало накрали у стародавніх греків. Власне, й наш корабель мав би зватись «Арґо», а ми — психонавтами. Ми намагатимемося якнайменше зашкодити будь-кому. Ось чому хід операції буде таким складним.

— Contra spent spero[33]... — зітхнув чернець. — А втім, — додав він, — я був би радий помилитися.

Лауґер, здавалося, вже не чув його, думаючи про щось своє.

— Поки ми наблизимося до Квінти, там мине щонайменше триста років, а в нас на кораблі — лише рік. Це означає, що ми доберемося до них уже тоді, коли вони перебуватимуть у верхній частині «вікна». Тільки би встигнути вчасно. Секунди розбіжностей у наших маневрах можуть або неймовірно затримати, або прискорити наш політ. А стосовно шкоди... Адже превелебний отець знає: технологічні цивілізації інертні, хоча й нестаціонарні. Інакше кажучи, їх важко збити з визначеного курсу. Хоч би що там сталося, ми не прийдемо до них у ролі богів, які спустилися з неба. Ми не шукаємо первісних культур, і в СЕТІ нема астроетнологів.

Араґо мовчав, дивлячись на фізика з-під ледь примружених повік. Третій учасник розмови врешті наважився запитати:

— А хіба це добре?

— Що саме? — здивувався Лауґер.

— Визнати неіснуючими тих, хто не потрапив у поле нашого зору. Таке урівнювання можна виправдати лише з практичної точки зору...

— Це можна назвати також «опортунізмом», якщо так комусь до вподоби, — холодно відказав Лауґер. — Ми обрали завдання, яке можемо виконати. «Вікно контакту» має не тільки емпіричну раму, а й етичне обґрунтування. Ми не заллємо в голови печерних жителів мастила, дистильованого у двадцять другому столітті. Зрештою, що там pluralis maiestaticus[34]. Я був одним зі співавторів програми, а тут опинився тому, що під контактом розумію обмін знаннями. Обмін. Не опіку, не нав’язування меліористичних[35] повчань.

— А що, коли там панує зло? — раптом запитав Араґо.

— А чи існує універсальне зло? — подумав уголос Лауґер.

— Гадаю, існує.

— Тоді треба було сказати «non possumus![36]» і заперечити програму...

— Я лише виконував свій обов’язок.

Із цими словами Араґо підвівся, вклонився і вийшов. Розкинувшись у кріслі, Лауґер невдоволено скривився, поплямкав губами, ніби відчув гіркий смак, і сердито пробурмотів:

— Я шаную його за те, що він виводить мене з рівноваги. До всього приробляє крильця. Або роги... Ну, годі про це. Я не для цього тебе покликав. Ми готуємо на Квінту розвідувальний корабель. Він має сісти на планету. Це «Гермес». Полетять дев’ять або десять осіб. Склад командної четвірки затверджений. Решту вибиратимемо голосуванням — за фахом. Чи ти хотів би висунути свою кандидатуру?

Астронавт спершу не зрозумів, про що йдеться.

— Ну, сісти там...

Його кинуло в жар. Недовіра і захват! Лауґер бачив, як у нього заблищали очі, й, випереджаючи його, уточнив:

— Бути кандидатом — ще не означає потрапити до групи. Вирішуватимуть тут аж ніяк не наукові якості. Найвидатніший теоретик цілком може закаляти штани. Потрібні люди несхитні. Яких нічого не зламає. Ґерберт — чудовий психотонік, психолог, знавець людських душ, але мужності у лабораторії не перевіриш. Ти знаєш, хто ти?

Астронавт пополотнів:

— Ні.

— То я скажу тобі. У Бірнамському лісі загинуло чимало водіїв крокувальних машин, їх зненацька захопило виверження гейзерів. То були фахівці, які виконували доручену роботу, і жоден з них не знав, що йде на неминучу смерть. Двоє добровільно пішли їх шукати. Ти — один із тих двох.

— Звідки ви про це знаєте? Доктор Ґерберт запевняв мене...

— Доктор Ґерберт і його асистент — корабельні лікарі. Вони добре знаються на медицині, але не на комп’ютерах. Вони вважають, що мають зберігати лікарську таємницю — коли вже не пощастило виявити особу воскрешеного. «Травмування психіки» — такий у них аргумент. На «Евридіці» нема підслуховування, але є центр із пам’яттю, яку не можна стерти. Доступ до нього мають командир, перший інформатик і я. Сподіваюся, ти не скажеш про це лікарям?

— Не скажу.

— Це б їх засмутило. Вірю, що ти цього не зробиш.

— Хіба вони не здогадаються, коли...

— Не думаю. Лікарі систематично перевіряють стан здоров’я всього нашого екіпажу. Голосування таємне. Голосує рада. З п’яти голосів ти отримаєш три. Я так гадаю. А кажу тобі про це вже тепер тому, що ти повинен серйозно попрацювати. Знаю: ти показав на тренажерах добру астрофізичну підготовку, але на рівні вимог минулого століття. Як на ті часи, вона дорівнює першій категорії — сьогодні ж цього не досить. Упродовж року ти будеш міжзоряним школярем. Якщо вивчиш урок, то побачиш квінтян. А тепер бувай, бо в мене сила-силенна боргів — треба їх відробляти.

Вони підвелися разом. Він був вищий та молодший від уславленого фізика. Лауґер не полетить, раптом спало йому на думку. Фізик дійшов з ним до дверей. Не бачив ані його, ні вогників, що миготіли на чорному екрані, не пам’ятав, чи попрощався, чи про щось іще говорив. Хотів увійти до малої роздягальні, та помилково відчинив не ті двері, вгледів у дзеркалі своє обличчя й повторив:

— «Побачиш квінтян».

І Марк засів за навчання. Баланс статистичних підрахунків загалом був зрозумілий. Життя зароджується й розвивається на планетах упродовж мільярдів років, але на перших стадіях воно ще німе. Цивілізації виростають із цього життя не для того, аби щезнути, а щоби перейти на вищий, «понадлюдський» щабель. Оскільки частота техногенних народжень для звичайної спіральної Галактики здебільшого постійна, цивілізації народжуються, дозрівають і кануть у небуття в однаковому ритмі. Й хоча безперервно виникають нові, вони зникають з «вікна контакту» швидше, ніж вдається обмінятися з ними сигналами. Німота істот примітивних зрозуміла. Але мовчанню високорозвинених істот присвячено безліч гіпотез. Із тих припущень можна було б укласти бібліотеку, але Марк залишив ці праці без уваги. Читав далі: для даної миті чи для даного століття (з астрономічного погляду це рівнозначно) Землю можна вважати єдиною цивілізацією ВЖЕ технічною і ЩЕ біологічною, яка існує в межах Чумацького Шляху. І тому надії СЕТІ здавалися назавжди похованими. Минуло півтори століття, поки з’ясувалося, що це не так. Подолати простір, котрий відділяє одну зірку від іншої, щоб одні Живі й Розумні могли зустріти Інших і повернутися додому, — завдання нездійсненне для прямого польоту. Якби навіть астронавти летіли зі швидкістю, близькою до швидкості світла, вони б не побачили ні тих, до кого вирушили, ні тих, хто залишився на Землі. І тут, і там за кілька років бортового часу мине щонайменше століття. Це категоричне твердження науки дало Церкві привід для такої рефлексії: Той, Хто створив світ, зробив міжзоряну зустріч створених Ним істот недосяжною химерою. Звів між ними перепону, ідеально порожню й невидиму, здолати яку неможливо: безодню свою, а не людську. Однак людська історія завжди йде по-своєму, незважаючи на жодні передбачення. Розтулена паща безодні й справді видавалася нездоланною перепоною. Проте її можна було обминути серією спеціальних маневрів.

Усереднений час Галактики єдиний — вона сама є годинником, який показує свій вік, а отже, і час. Однак там, де панує найвища напруга гравітації, галактичний час піддається раптовим змінам. Він має межі, біля яких спиняється. Це сфери Шварцшільда[37] — чорні оболонки запалих у себе зірок. Ці оболонки є горизонтом подій. Предмет, що наближається до них, починає розпливатися в очах віддаленого спостерігача і зникає ще раніше, ніж торкнеться поверхні чорної діри, бо час, що його розтягає гравітація, пересуває світло відразу до інфрачервоного спектра, а потім до щоразу довших електромагнітних хвиль, аж поки кожен відбитий фотон не повернеться до очей того, хто спостерігає, бо чорна діра всмоктує своїм горизонтом кожну частку і кожен промінь світла назавжди. Зрештою, наближаючись до чорної діри, мандрівник буде розірваний разом зі своїм кораблем щоразу більшою гравітацією. Припливи та відпливи тяжіння розтягають там будь-який матеріальний об’єкт, перетворюючи його на справжню нитку, продовженням якої є промінь чорної кулі, та безповоротно поглинає того, хто в неї пірнув.

Зірку, яка запала в себе, — колапсар — навіть не можна облетіти: припливи й відпливи тяжіння вб’ють мандрівників і розірвуть їхній корабель. Якби на місці корабля був найщільніший космічний карлик, нейтронна зірка, небесне тіло, що складається з увігнаних у нього атомних ядер, застиглих до такого твердого стану, проти якого твердість криці нагадуватиме густину газу, — це однаково нічого б не дало. Колапсар втягне й таке небесне тіло, немовби веретено, вмить роздере і проковтне його, а про загиблих нагадуватимуть лише дотліваючі смолоскипи рентгенівського випромінювання, що розчиняться в космічному просторі. Отак раптово гільйотинує прибульців колапсар, утворений із зірок, в кілька разів важчих за Сонце. Однак якщо маса чорної діри в сто чи в тисячу разів перевищуватиме сонячну, тяжіння біля її горизонту може бути не сильнішим од земного. Тому кораблеві, що туди потрапить, спершу нічого не загрожуватиме, й екіпаж, запливаючи під такий горизонт, може взагалі нічого не помітити. Але він уже ніколи не вибереться з-під цієї невидимої оболонки. Корабель, засмоктаний углибину велетенського колапсара, через кілька днів або годин (залежно від маси пастки) загине, провалюючись до її центру.

Такі теоретичні моделі гравітаційних могил створила астрофізика кінця XX століття. Як часто буває в історії пізнання, модель виявилася недосконалою — занадто спрощеною. Спершу її скоригувала квантова механіка: адже випромінення кожної чорної діри залежить від її розміру. Що вона більша, то слабше її випромінення. Гіганти, які зазвичай стирчать у центрі галактик, теж колись щезнуть, хоча їхнє «квантове випаровування» триватиме сто мільярдів років. Вони будуть останніми реліктами колишньої зоряної пишноти космосу.

Подальші підрахунки та моделювання виявили нові відмінності чорних дір. Коли відцентрова радіація зірки, слабшаючи, вже не може опиратися тяжінню й зірка западає, то не відразу набирає форми кулі. У своєму колапсі вона тремтить, наче крапля, то розплескуючись диском, то розтягуючись веретеном. Таке коливання триває зовсім недовго, й частота його залежить від маси колапсара. Він поводиться наче гонг, що б’є сам у себе. Але навіть замовклий гонг можна примусити коливатись, ударивши в нього. Так само й чорну кулю можна примусити знову коливатися за допомогою сидерального інженерного мистецтва. Щоби змусити чорну кулю резонувати, треба добре розумітися на цій галузі науки і мати в розпорядженні необхідну потужність порядку 1044 ерґів, випромінювану в потрібному напрямку та з потрібного силою. Для чого це? Щоб утворити те, чому астрофізики надали назву «темпоральна цибулина». Подібно до того, як осердя цибулини оточують шари м’якоті, які на зрізі здаються річними кільцями спиляного дерева, колапсар при резонансі оточує себе вигнутим гравітацією часом, а точніше — складними нашаруваннями часопростору. Для тих, хто спостерігає чорну діру здалеку, вона вібрує, немов камертон. Але для того, хто опиниться біля неї у прошарку видозміненого часу, показання галактичного годинника втрачають будь-яке значення. Отож якщо корабель досягне чорної діри, що раз у раз деформує часопростір, то може втрапити у брадихрон і в тій зоні сповільненого часу перебувати роками — щоб урешті колись полишити цей темпоральний порт.

На очах спостерігача, який перебуває ззовні, корабель зникне, досягши чорної діри, і після невидимої зупинки у брадихроні випливе у довколишній простір. Для всієї Галактики, для всіх, хто дивиться здалеку, колапсар, приведений у резонанс, вібрує впродовж секунди, набуваючи форми то диска, то веретена. Зрештою, він уже коливався так само під час своєї агонії, коли був западаючою у себе зіркою, розчавленою власним тягарем після випалення ядерних нутрощів.

Для корабля, що перебуває у брадихроні, час може майже спинитись. Але це ще не все. Вібруючий колапсар поводиться не як ідеально еластичний м’яч, а радше як повітряна кулька, що нерівномірно деформується. Це відбувається через посилення квантових ефектів. Тому поряд із брадихронами можуть з’являтися ретрохрони: струмені чи ріки часу, який плине назад. Для віддалених спостерігачів не існує ні перше, ні друге. Аби скористатися з цього завмирання й повернення часу, треба в нього увійти.

Проектом було передбачено, що «Евридіка» використає як порт самотній колапсар над сузір’ям Гарпії. Це потрібно було для виконання головного завдання експедиції. Вона мусила налагодити контакт не з будь-якою цивілізацією, котра перебуває на рівні можливого порозуміння, а з тією, що подібно до метелика вже випурхує з вікна — тріпоче крильцями біля його верхнього краю, саме там його повинен упіймати ентомолог. Для цієї операції потрібна була затримка часу в такій віддаленості від заселеної планети, щоби земні психонавти встигли її відвідати, поки її цивілізація не зійде з основного напряму розвитку Ортеґи-Нейселя. З цією метою експедицію було поділено на три етапи. Під час першого «Евридіка» мала досягти колапсара в сузір’ї Гарпії, обраного місцем для розвідки й темпоральних маневрів. Цей колапсар вельми влучно було названо Аїдом. Адже попереду «Евридіки» летів безлюдний велетень — снаряд одноразового використання «Орфей». Він був гравітаційною частиною космічного корабля, становлячи gracer gravitation amplification by collimated excitation of resonance[38]. За сигналом «Евридіки» «Орфей» мав змусити чорну діру вібрувати відповідно до частоти її власної амплітуди.

Хоча він був велетнем у земних масштабах, та проти колапсара, якого мав розгойдати, залишався порошинкою. Але «Орфей» міг скористатися гравітаційним резонансом. Передаючи Аїдові свій розколиханий подув, він змушував би його стиснутися та розслабитися, й тоді чорне пекло, роззявивши пащу, відкрило б «Евридіці» вхід до Чорної Діри, аби вона впливла у вири брадихронічних течій. Перед цією операцією належало пересвідчитися, чи Квінта, віддалена на п’ять світлових років, уже перебуває у розквіті технологічної ери, а тоді визначити, коли настане слушна мить для її відвідин. Після визначення часу «Евридіка» мала утворити для себе темпоральну пристань в Аїді, розколиханому грасеровим випромінюванням «Орфея». Але його потужності вистачило б тільки на один постріл когезійної[39]гравітації (цим пострілом він сам себе знищує), тож повторити операцію було неможливо. Якби з першого разу цього зробити не вдалося — через навігаційну помилку всередині темпоральних бур, через хибні висновки щодо темпів розвитку квінтянської цивілізації або з будь-якої іншої причини, — експедиції загрожувало фіаско. А це в найкращому випадку означало повернення на Землю з порожніми руками. План цей був ускладнений ще й наміром використати в Аїдовому пеклі ретрохрони — тобто увійти в загальний час усієї Галактики, що плине назад, щоб експедиція могла повернутися до своєї Сонячної системи лише через кільканадцять років після старту, незважаючи на те, що Гарпію відділяли від Землі тисячі парсеків. Щоправда, точна дата повернення була не визначена: за ту частку секунди, впродовж якої корабель перебуватиме в брадихронах чи ретрохронах, віддалений від пресів і жорен гравітації, могли минути роки й роки.

Його розум не міг сприйняти цієї інформації — тут було повно суперечностей і головна з них така: «Евридіка» має завмерти у безчассі над колапсаром, чи, точніше, в часі, інакшому, ніж звичний. Розвідники полетять до Квінти й повернуться назад: це займе понад сімдесят тисяч годин або близько восьми років. Колапсар лише кілька хвилин має коливатися під ударами ґрасера, набуваючи форми то диска, то веретена, — так це видаватиметься далеким спостерігачам. Отож коли розвідники повернуться, вони вже не застануть корабля у колапсаровій пристані. Чорна діра задовго до їхнього повернення знову набере форми нерухомої кулі. Але «Гермес», незважаючи на це, має відшукати головний корабель у темпоральному порту. Як же він зможе це зробити, коли не застане того порту, який з’явиться, щоб одразу зникнути? Як погодити одне з іншим?

— Є фізики, — пояснив Маркові Лауґер, — котрі твердять, що розуміють існування подібних явищ так само, як розуміють, що таке камінь чи шафа. Насправді розуміють лише відповідність теорії результатам вимірів. Фізика, друже мій, — це вузька стежка, що пролягає над безоднею, недосяжною людській уяві. Це набір відповідей на певні запитання, які ми ставимо світові — світ дає нам відповіді лише за умови, якщо ми не ставитимемо йому інших запитань, тих, про які волає здоровий глузд. А що ж воно таке — здоровий глузд? Це те, що ми називаємо інтелектом, який ґрунтується на тих самих почуттях, що й почуття мавпи. Цей інтелект бажає пізнавати світ за правилами, сформованими його земною життєвою нішею. Але світ поза цією нішею, цим інкубатором мислячих мавполюдей, має цінності, яких не можна взяти в руки, побачити, вкусити, почути, обстукати і таким способом привласнити. Політ «Гермеса» триватиме для «Евридіки» лише кілька тижнів, поки вона залишатиметься у колаптечному порту. А екіпаж «Гермеса» перебуватиме в польоті майже півтори року. З них три місяці — це політ до Квінти, рік перебування на Квінті та чверть року на повернення назад. Для спостерігачів, які не перебувають ані на «Гермесі», ні на «Евридіці», «Гермес» виконає своє завдання за дев’ять років, «Евридіка» зникне з їхніх очей на такий самий час. Відповідно до часу, який відлічують на її борту, вона перейде з п’ятниці в суботу, повернеться у п’ятницю, а тоді колапсар виплюне її у простір. На «Гермесі» час пливтиме повільніше, ніж на Землі, завдяки його швидкості — близької до світлової. Час на «Евридіці» йтиме ще повільніше, а тоді полине назад завдяки її маневрам: адже вона зійде з брадихрону в ретрохрон, а звідти вискочить на галактохрони. Тобто перескочить із часу гравітаційно розтягнутого у час, обернений назад, а тоді вирине з нього і зустріне «Гермеса» в недеформованому часопросторі. Якщо «Евридіка» схибить у своїх маневрах хоча б на секунду, рухаючись у варіохронах, то ніколи не відшукає «Гермеса». У цьому нема жодної суперечності з погляду, так би мовити, світу. Суперечності виникають при зіткненні Розуму, що виник у слабкому земному тяжінні, з явищами, які зародились в умовах тяжіння у більйони разів більшому. І це — найголовніше. Світ влаштований за універсальними правилами, що звуться Законами Природи, але те саме правило може проявлятися з різною силою. Ось, наприклад, для того, хто провалився вглиб чорної діри, простір набуває вигляду часу, тому що він уже не може повернутись у ньому назад. Так само, як неможливо рухатися назад у земному часі, тобто повертатися в минуле. Переживання такого «водолаза» несила уявити, якщо навіть припустити, що він не загине відразу ж, перетнувши горизонт подій. Попри це я вважаю, що світ влаштовано, так би мовити, доброзичливо, коли нам щастить оволодіти тим, що суперечить нашим почуттям. Зрештою, подумай сам: дитина здатна оволодіти мовою, не розуміючи принципів граматики, не знаючи ні синтаксису, ні внутрішніх суперечностей мови. Ти спонукав мене до філософствування. Людина прагне осягти якісь остаточні істини. Я гадаю, що так само поводиться будь-який смертний розум. А що воно таке — остаточна істина? Це кінець шляху, де вже нема ні таємниць, ані надії. Де ні про що вже не можна запитувати, бо прозвучали всі відповіді. Такого місця нема. Космос — це лабіринт, збудований із лабіринтів. У кожному відкривається наступний. Туди, куди ми не годні увійти самі, ми проникаємо за допомогою математики. Ладнаємо з неї візочки для пересування нелюдськими просторами світу. За допомогою математики можна конструювати й позакосмічні світи, незалежно від того, існують вони чи ні. Крім того, можна полишити математику і змодельовані з її допомогою світи, спираючись на віру, увійти у потойбічний світ. Цим займаються люди, подібні до отця Араґо. Різниця між мною і ним — це різниця між можливістю та сподіванням. Я за своїм фахом займаюся досяжним, він — тим, на що сподіваються, перед чим можна стати лицем до лиця лише після смерті. Що ти осягнув після смерті? Що побачив?

— Нічого.

— Власне, у цьому полягає differentia specifica[40] між знанням та вірою. Воскрешені нічого не побачили після смерті, але це, наскільки я знаю, не порушило догматів віри. Найновіша есхатологія християнства твердить, ніби воскрешений забуває обставини перебування у потойбічному світі. Мовляв, це є актом Божественної цензури, яка забороняє людям тинятися з цього світу в той. Коли вже людина може присвятити своє життя такій еластичній вірі (доказом чого є Араґо), то наскільки ж простіше прийняти за чисту монету реальні суперечності, вивчивши які, ти можеш опинитися серед квінтян. Сприйми фізику так, як Араґо — свою віру. Хоча, на відміну од віри, фізика може помилятися. Ти маєш свободу вибору. Обміркуй усе. А тепер іди вже, я повинен працювати.

Наближалася північ, а Марк, опинившись у своїй каюті, не переставав думати про Лауґера та ченця. Фізик на своєму місці, а ось той, другий? На що він сподівається? На що розраховує? Невже на місіонерську діяльність? Чи, може, й справді виникла якась нова галузь теології, що займається нелюдськими дарами і творіннями Бога, а панотець Араґо вважає себе її представником? Чому під час розмови він сказав, що там може панувати зло? Лише тепер Марк осягнув усю глибину страху, який мав відчувати чернець. Араґо боявся не за себе, а за свою віру. Міг ставитися до Спокути як до ласки, якою ощасливили і людство, і його — представника Церкви, котрий бере участь в експедиції до нелюдських істот. Туди, куди не сягає сила його Євангелія. Священик міг так думати. А через те, що вірив у Божу всюдисущість, вірив і у всюдисущість зла, бо диявол, який уводив Христа у спокусу, існував іще перед Благословенням і Зачаттям. Отже, чернець віз із собою догмати, якими жив, заради того, щоби наразити їх на ризик бути спростованими? Він похитав головою — не міг із цим погодитися. У Лауґера міг питати про все, а у священика — не наважився б. У Євангелії нема жодного слова про те, що розповів Лазар після воскресіння з мертвих. Так само й він, Марк, нічим не може допомогти панотцеві Араґо, хоча й повернувся з того світу. Віра, аби вберегти себе, надала подібному воскресінню іншу, мирську, тлінну назву, тож не зазнала втрат. Зрештою, він, Марк, на цьому не знався, але зрозумів нестерпну самотність ченця. Зрозумів тому, що сам перестав бути самітником, безпорадним і бездіяльним, випадково взятим на борт, нещасною жертвою аварії. Почав роздягатися, збираючись лягти спати, і прислухався до цілковитої тиші, що панувала на кораблі. «Евридіка» летіла на межі світлової швидкості, а невдовзі мала реверсувати тягу. Тоді хронометри в усіх приміщеннях покажуть критичну годину, аби екіпаж встиг укластися в ліжка навзнак і пристебнутися ременями. У цей час кулі, що з’єднують корпус, виконають усередині броньованих сегментів поворот на сто вісімдесят градусів. Довкола все завирує, але хаос і сум’яття триватимуть лише якусь мить. Після цього все знову застигне у незворушному спокої. А пломінь тяги, замість того, щоби бурхати навколо корми, витягнеться вздовж носа вперед. Завдяки цьому зв’язок із Землею трохи поліпшиться. З багаторічним запізненням «Евридіку» наздоганятимуть вісті від тих, кого члени екіпажу полишили вдома. До нього, Марка, такий лазерний лист не надійде, адже на Землі в нього нікого не залишилося. Але замість минулого він мав майбутнє, заради якого варто жити.

Передісторія експедиції була сповнена драматичних зіткнень та суперечок. І хоча майже всі визнавали, що теоретично такий політ здійснити можливо, однак цей проект мав багато противників. Шанси на успіх обчислювали різним способом, і вони були зовсім мізерні. Перелік факторів, які могли призвести до загибелі експедиції, складався більш як із тисячі пунктів. Можливо, саме через це експедиція все-таки відбулася. Те, що вона не мала майже ніякої практичної користі, було неабияким викликом, і тут-таки знайшлися добровольці, готові взяти у ній участь. Але перш ніж «Евридіка», нарощуючи прискорення, помчала у космічний простір, вартість програми зростала в геометричній прогресії — як, зрештою, слушно застерігали опоненти й критики. Але вкладені кошти мали вже самостійну силу і потягли за собою нові видатки; програму лихоманило не гірш, як поверхню Титана після старту «Евридіки». Той, кого тепер називали Марком, заглибився у читання, але не зупинявся на всіх тих кризових ситуаціях, що виникали в процесі підготовки польоту, при будівництві кораблів і на тому, як рикошетом земні проблеми відбивалися на долі програми: недоброякісне обладнання, корупційні та політичні афери причетних до програми політиків і промисловців. Тепер, коли він уже й так летів на борту «Евридіки», його не обходили всі ті колізії підготовчої фази. Натомість Марк серйозно вивчав історію астронавтики, транссолярні подорожі й польоти до Альфи Центаври. Він вчитувався у донесення, що рясніли прізвищами працівників Ґрааля та Роембдена, можливо, сподіваючись пізнати серед них імена знайомих йому людей. І можливо навіть, як по нитці до клубка, він врешті добереться й до свого справжнього імені. Інколи, засинаючи або відразу після пробудження, в нього бували такі хвилини, коли він відчував: ось-ось пригадає, ким він є насправді. Особливо сильним було це відчуття після одного сну, в якому він був сам собою. Але, повертаючись зі сну в дійсність, розумів, що так і не віднайшов своєї справжньої ідентичності. Так минув рік. «Евридіка» гальмувала на світловому імпульсі колапсара, що зростав, немов справжня дірка у небі, — в тому місці зірок не було. Він тренувався, вчився, читав і врешті облишив спроби пригадати своє ім’я. Щоправда, не зовсім: наяву вже був одним зі змінних пілотів «Гермеса», але у снах, про які нікому не розповідав, усе ще залишався тією людиною, котра ввійшла у Бірнамський ліс.