Фіаско

Квінтяни

Він здавався цілком спокійним і ні з ким не попрощався. Коли настав час старту, ніхто з товаришів не сів з ним у ліфт. У звичному білому скафандрі зі шоломом під пахвою він дивився, як миготять номери палуб. Двері розсунулись автоматично. Сріблясто-біла ракета, яка ще ні разу не прошивала атмосфери й жар іще не обпалив ні її носа, ні боків, у склепінчастому стартовому залі здавалася напрочуд маленькою. Він пішов до неї ажурною залізною плитою, що глухо відгукувалася на кожен його крок. Відчував, як зростає його вага — знак того, що «Гермес», не збільшуючи тяги, віддаляється кормою від планети, щоби надати йому належного поштовху під час старту. Він роззирнувся довкола. Високо, в точці перетину аркових балок, горіли яскраві люмінесцентні лампи. Він зупинився в їхньому безтіньовому світлі, щоб одягти шолом. Над ним відкрився люк кабіни. Клацнули затискачі скафандра, і він інстинктивно торкнувся широкого обрису нагруддя, вдихаючи кисень, бо був уже відрізаний од повітря, що заповнювало зал. Тиск трохи підскочив, але тут же сам собою вирівнявся. Підіймач, на який він ступив, рушив угору. Люк, хвилину тому ще темний, раптом заяснів ізсередини, рухливий східець торкнувся порога й завмер. Неквапливо переставляючи через поріг ноги у великих черевиках і сунучи рукою в еластичній рукавиці по трубці поручня, він нахилився й заповз досередини ногами вперед, обіруч узявся за скоби над перемичкою й м’яко опустився в глиб ракети. Люк зачинився. Долинув нарощуваний мелодійний свист — це газонепроникний ковпак, що висів досі над ракетою, опустився на неї, і гідравлічні поршні дотискали його до кріплення катапультової воронки, щоби під час старту ракети з корабля не вийшло повітря і щоб його не отруїло полум’я двигунів. Легко, наче в тренажері, він підняв гофровані шланги кондиціонування, вгвинтив їх у відповідні муфти скафандра, і багнетні защіпки відразу заскочили на доказ того, що різьба увійшла в різьбу. Він був уже з’єднаний з ракетою, її стінне оббиття почало розбухати, аж поки він повис в еластичних сповивачах, але тільки по пояс, щоби мати вільні руки. Місця було не більше, ніж у єгипетському саркофазі. Так, власне, не раз називали ці одномісні спускні апарати. Ручка автомата відліку була з правого боку. На рівні очей в обличчя йому крізь скло шолома світили таблички аналогових покажчиків і дигітальні запасні лічильники висоти, потужності, штучний горизонт, а посередині — чотирикутний монітор, іще сліпий. Коли він штовхнув важіль до межі, всі лампочки замиготіли йому з фамільярною привітністю, підтверджуючи готовність головного двигуна, вісьмох корекційних, чотирьох гальмових, кільчастого іоносферного парашута і великого аварійного теж (але екран блискавично згасаючими цятками запевняв його, що аварії не буде: він вимальовував ідеально точну криву польоту від «Гермеса» — зеленої зірочки — до опуклості планети). З незначним запізненням доповів про себе третій парашут, каскадний, який назвали «п’ятим колесом у возі». Він уже не раз переживав такі хвилини й любив їх. Покладався на ці миготливі, як прискорений пульс, зелені, жовтогарячі й блакитні вогники. Знав, що може загорітись і червоний, наче око, налите кров’ю страху, бо безаварійного устаткування нема, проте всі члени екіпажу доклали неабияких зусиль, щоби його ніщо не підвело. Автомат уже почав відлічувати від двохсот. Йому здавалося, ніби він чує у мембранах дихання людей, які зібралися в стерновій рубці, й на це живе тло стримуваних зітхань сиплються цифри, відлічувані байдужим механічним голосом у спадній послідовності. На цифрі «10» він відчув легке прискорення пульсу і звів під шоломом брови, немовби дорікав своєму не зовсім підвладному серцю. Щоправда, тахікардія, мабуть, нікого не обминала під час старту, навіть зовсім буденного, то що вже казати про теперішній. Він радів, що до нього ніхто не озивається, але коли пролунало сакраментальне «НУЛЬ» і він почув, як здригнулися злиті в одне ціле його тіло і снаряд, долинув слабкий голос когось із тих, хто, видно, стояв віддалік од мікрофонів: «Бог з тобою». Ці слова здивували його, хоча він і не міг з певністю сказати, що не чекав їх від цієї людини. Але на такі роздуми вже не було часу. Гідравлічна лапа виштовхнула снаряд делікатно й воднораз пружно, немовби сталева рука велетня пхала його крізь атлас циліндричним отвором до пускової установки. Він одірвався від борта, і, хоча не міг рухатись у балонній ізоляції, на дві чи три секунди, перше ніж запрацювали двигуни, його охопила невагомість. За мить у горішньому кутикові монітора він побачив корпус корабля, який швидко падав назад, але це могла бути ілюзія. Ракета називалася «Земля», бо він так хотів, і так його мали викликати на зв’язок. Вона виконала сальто, бліді цятки зірок полетіли навскоси через монітор, білим диском серед них пропливла і зникла Квінта. Підмітаючи півморок вихлопами вирівнювальних сопел, ракета лягла на курс: траєкторія реального польоту ідеально збіглася з тією, яку визначив комп’ютер. Час був уже озватися до «Гермеса», але він іще мовчав — немовби впивався на самоті польотом.

— «Гермес» чекає рапорту.

Це був голос Стірґарда. Перш ніж він устиг щось відповісти, озвався Гаррах:

— Мабуть, заснув.

Такі банальні жарти супроводжували перші космічні польоти, щоби зменшити безпрецедентне хвилювання людей, замкнених у маківці ракети, мов у вистреленому снаряді. Тому Гагарін в останню секунду сказав: «Поїхали!». Тому ніхто не казав: «У нас витікає кисень, ми задихаємось», — а тільки: «У нас виникла певна проблема». Гаррах, мабуть, не усвідомлював, що цим жартом він повертав його до минулого, та й Темпе теж, який ні сіло ні впало відповів: «Я лечу», аж поки, зметикувавши, перейшов на належний тон процедури.

— Я — «Земля». Усі вузли працюють нормально. На осі — Дельта Гарпії. Через три години, згідно із розрахунками, увійду в атмосферу. Правильно? Прийом.

— Правильно. Гепарія передала метеорологічні умови в пункті нуль. Хмарність суцільна. Вітер північний — північно-східний, тринадцять метрів за секунду. Висота хмар над квінтянським космодромом — дев’ятсот метрів. Видимість добра. Хочеш із кимось поговорити?

— Ні. Я хочу побачити Квінту.

— Ти побачиш її через вісім хвилин, коли увійдеш у площину екліптики. Зробиш також корекцію курсу. Прийом.

— Я зроблю корекцію курсу, коли «Гермес» повідомить мені потрібні дані. Прийом.

— Щасливої дороги! Кінець.

Після знищення крижаного кільця переговори тривали ще чотири доби. Перемовлялися тільки з Гепарією, чого не змогли констатувати зразу, бо на ультиматум відповів штучний супутник, такий малий і так разюче імітований під уламок скелі, що GOD не розпізнав його, поки той мовчав. Виведений на стаціонарну орбіту, на висоту 42 000 кілометрів од планети, супутник обертався разом з нею і, коли заходив за край диска, зв’язок переривався на сім годин. Із «Гермесом» астронавт перемовлявся у 21-сантиметровій смузі водню, й корабельні радіолокатори дослідили випромінювання замаскованого супутника в бік планети, коли виявили, як саме він служить Гепарії у ролі реле. Керувала супутником потужна підземна радіостанція, розташована поблизу космодрому, на якому необачно сів безпілотний «Гермес». Вона працювала на хвилях десятикілометрової довжини, що дало фізикам підставу вважати її особливим військовим об’єктом, який повиннен бути задіяний, якщо справа дійде до масованого обміну атомними ударами, їй акомпануватимуть електромагнітні променеві імпульси, котрі перериватимуть будь-який безпровідний радіозв’язок, а при мегатонному еквіваленті вибуху розладнуватимуть у визначених точках також усі спроби замінити звичайні передавачі лазерними. Тоді можна буде використовувати тільки ультрадовгі хвилі, але їхня низька інформаційна здатність робитиме неможливою передачу полібітових повідомлень упродовж короткого часу. Отож Стірґард спрямував випромінювачі «Гермеса» в бік тієї радіостанції, а коли вона не відповіла, передав такий ультиматум: або домовлятися безпосередньо, або він упродовж 24 годин знищить усі природні та штучні тіла на стаціонарних орбітах, а якщо й тоді не отримає відповіді, то залишить за собою право підвищити температуру на 800 000 гектарів довкола космодрому, а також на ньому самому до 12 000 градусів за Кельвіном. Це мало пробити кору планети на чверть її радіуса. Ультиматум подіяв, хоча Накамура й Кірстінґ хотіли відрадити командира від такого ризикованого рішення, яке de facto[125] дорівнювало оголошенню війни.

— Міжпланетарне право втратило для нас чинність із того моменту, як нас було атаковано, — відповів Стірґард. — Переговори на кілометрових хвилях із трансляцією й ретрансляцією можуть тривати місяцями, і за чисто фізичною причиною цієї розтягненості може ховатися гра у зволікання з метою примусити супротивника відкрити свої стратегічні карти. Такого шансу я їм не дам. Якщо це не формальний обмін думками, то прошу про нього забути, а якщо votum separatum, то занесіть його у протоколи експедиції. Я відповім за це, коли складу із себе обов’язки командира. Поки що такого наміру не маю.

У контрпропозиціях Гепарія вимагала чіткого визначення повноважень посланця. Поняття «контакту» ставало тим туманніше, що наполегливіше пробували його уточнити. Стірґард вимагав безпосередньої зустрічі свого посланця з представником місцевої влади й науки, одначе або сенс цих понять геть викривився у сприйнятті квінтян і людей, або й тут виявилася чиясь лиха воля. Темпе полетів, не знаючи, кого має побачити на космодромі, але він цим не надто переймався. Не відчував за своїми плечима крил ейфорії, не сподівався на великий успіх і сам був здивований власним спокоєм. Під час підготовки на тренажерах він сказав Гаррахові, що не вірить, ніби там з нього здеруть шкіру. Хоч які квінтяни жорстокі, в чому зрештою нема нічого дивного, вони не такі дурні. Переговори з квінтянами супроводжувалися дискусіями на борту.

За невпинного опору з боку квінтян пункт за пунктом таки виторгували умови посланництва. Пришелець одержав право покинути ракету для огляду решток імітованого «Гермеса» і вільно рухатись у радіусі шести миль довкола своєї ракети з гарантованою недоторканністю, якщо не вдасться до «ворожих дій» і не передасть стороні, яка його приймає, «погрозливої інформації». Багато клопоту завдало тлумачення термінів. Ономатологія[126] людей та квінтян збігалася тим гірше, чим глибшої абстракції вона сягала. Такі девізи, як «влада», «нейтралітет», «пристрасність», «гарантія» не стали однозначними чи то з волі вищої сили — принципової відмінності історичного розвитку, — чи через заміри, що проглядалися за прагненням до контакту. Зрештою й ці заміри обов’язково дорівнювали бажанню обманювати та ошукувати, якщо втягнена в столітню війну Гепарія не була ні вільна, ні незалежна в даному вияві згоди і не хотіла або не могла продемонструвати цього «Гермесові». Хоча й тут, як вважала більшість членів екіпажу, давалася взнаки боротьба, котра тривала на планеті упродовж життя багатьох поколінь і виробила й свою мову, і спосіб мислення.

Напередодні старту Накамура запросив пілота на приватну розмову. Почав здалеку: розум без відваги вартий стільки ж, скільки й відвага без розуму. Війна, перенесена в космос, є війною міжконтинентальною, у цьому вже нема ніякого сумніву. За такого стану речей найкраще було би скерувати двох рівноправних посланців на обидва континенти, запевнивши перед цим господарів, що не принесуть їм жодних важливих у військовому значенні відомостей. Командир відкинув цей варіант, бо його цікавила передусім доля посланця, а корабель не міг одночасно перебувати у протилежних кінцях планети. Командир хотів довести до відома квінтян своє право відплати, якщо посланець не повернеться цілим і неушкодженим. Він не окреслив розмірів цієї відплати, що з боку тактики було цілком слушно, але це не гарантувало посланцеві безпеки. Накамура й не думав критикувати командира, однак попросився до пілота на розмову, оскільки вважав це своїм обов’язком. Шекспір сказав колись: «Горе тим, хто опиняється між вістрями шпаг дужих фехтувальників». Дужих фехтувальників було троє: «Гермес», Норстралія і Гепарія. Що відомо квінтянам? Вони знали те, що пришелець має наступально-оборонну перевагу і вміє завдавати удари з надзвичайною точністю. Хто ж тепер найбільше зацікавлений у безпеці посланця? Припустімо, що посланець утратить на планеті своє здоров’я. Гепарія доводитиме, що з ним стався нещасний випадок, а Норстралія всіляко це заперечуватиме. Цим самим кожна з них спробує відхилити удар у відповідь з боку «Гермеса» так, щоби він улучив у супротивну сторону. Командир, щиро кажучи, обіцяв їм TAD — «Total Assured Destruction»[127]. Однак історія вчить, що Страшний Суд — не найкращий інструмент політики.

«Машину Страшного суду», «Doomsday Machine», кобальтову супербомбу для шантажування на Землі погрозою тотального знищення винайшли у XX столітті кілька американців, однак ніхто не взявся за цю справу, і то було мудре рішення, бо коли всім уже нема чого втрачати, то відпадає будь-яка потреба займатися реальною політикою. Апокаліпсис як відплата має дуже малу ймовірність. Чому «Гермес» мав би завдати удару всій планеті, коли на Гепарії знайдеться лиш один камікадзе, який учинить замах на посланця? Ця аргументація японця прозвучала для пілота цілком переконливо. Чому ж її не послухався командир?

Усе ще ввічливо нахилений до гостя, японець усміхався:

— Бо в нас нема надійної стратегії. Командирові не хочеться розв’язувати цей вузол. Він бажає розрубати його. Накамура ні на кого не дивиться зверхньо. Накамура думає так, як здатен думати Накамура. Про що він думає? Про три загадки. Перша з них — посланництво. Чи приведе воно до контакту? Тільки символічно. Якщо посланець повернеться живим та неушкодженим, побачивши квінтян і довідавшись від них, що нічого не може від них довідатися, то це буде неабияке досягнення. Пілотові смішно? Планета ця доступна менше, ніж гора Еверест. А проте, хоча на цій горі нема нічого, крім скель і криги, сотні людей упродовж багатьох років ризикували життям, щоби дістатися туди бодай на хвилину, а ті, які повернули назад, бо до підкорення вершини їм забракло сили пройти двісті метрів, почувалися переможеними, хоча висота, на яку зійшли, нітрохи не програвала порівняно з тією, якої вони прагнули досягти бодай на кілька хвилин. Спосіб мислення експедиції рівнозначний уже способові мислення цих альпіністів. Це загадка, з якою люди народжуються і помирають — отже, вони вже призвичаїлися до неї. Друга загадка для Накамури — це доля пілота Темпе. Тільки б він повернувся! Але якщо станеться непередбачене, Гепарія доведе, що це було біле, а Норстралія — що чорне. Ця суперечність зведе командирову роль месника до ролі слідчого. Загроза, досить реальна, щоби примусити квінтян прийняти їхнього посланця, повисне в порожнечі. Третя загадка найбільша. Це — невидимість квінтян. До замаху, можливо, не дійде. Зате не викликає жодного сумніву категоричне небажання квінтян показати свій вигляд.

— Може, в них вигляд почвар? — підказав пілот.

Накамура весь час усміхався.

— Тут діє закон симетрії. Якщо вони почвари для нас, то ми теж — почвари для них. Даруйте, але так може думати тільки дитина. Якби спрут мав почуття естетики, то найвродливіша жінка Землі була би для нього потворою. Ключ до цієї загадки лежить поза межами естетики...

— Де ж його шукати? — запитав Темпе.

Японцеві пощастило захопити пілота цією розмовою.

— Спільні риси квінтян і землян ми виявили всередині технічно-військової сфери. Ця спільність веде до роздоріжжя: або вони подібні до нас, або вони «монстри зла». Це роздоріжжя — фікція. Однак аж ніяк не фікція те, що вони не бажають показати нам свого вигляду.

— Чому?

Накамура скрушно схилив голову.

— Якби я знав чому, вузол було би розв’язано й колезі Поласарові не довелося б готувати сидераторів. Я насмілюся висловити тільки нечітке припущення. Наша уява відрізняється від уяви європейців. У глибокій традиції моєї країни — маска. Гадаю, квінтяни, щосили опираючись нашим прагненням, отже, не бажаючи допустити людей на планету, із самого початку, однак, рахувалися з ними. Ви ще не бачите тут ніякого зв’язку? Можливо, ви побачите квінтян і не знатимете, що побачили їх. Ми показали планеті казку, в якій виступали людиноподібні герої. Накамура не може додати вам відваги — у вас її більше, ніж досить. Накамура може хіба прислужитися вам однією порадою... — він урвав мову і, вже не усміхаючись, поволі, карбуючи кожне слово, сказав: — Раджу бути покірливим. Але не обережним. Не раджу також вам бути й надто довірливим. Раджу бути саме покірливим, тобто готовим визнати, що все, абсолютно все, що ви побачите, — насправді зовсім не таке, як здається... Оце все, що я мав сказати.

І тільки вже в польоті Темпе відчув, що у порадах Накамури ховається докір. Це він тією своєю ідеєю про казку розповів квінтянам про вигляд людей. А втім, можливо, це був зовсім не докір.

Роздуми пілота перервав схід планети. Її невинно-білий диск, повитий клубами пір’їстих хмар, без жодних слідів льодового кільця й катастрофи, м’яко вплив у півморок, виштовхуючи блідий зоряний пил за рамки монітора. Водночас заграв цифрами і прискорено зацокав віддалемір. Уздовж покраяного фіордами узбережжя Норстралії пласкою стрілою йшов із півночі холодний фронт хмар, а відокремлена од неї океаном Гепарія, сильно стиснена на східній опуклості планети, лежала під темнішими хмарами, й тільки її полярний контур яснів льодовими полями. Із «Гермеса» попередили, що за двадцять вісім хвилин він торкнеться атмосфери, і рекомендували трохи відкоригувати курс. Ґерберт і Кірстінґ стежили із стернової рубки за його серцем, легенями й функціональними струмами мозку, а в навігаторській командир із Накамурою і Поласаром не спускали очей з його ракети, щоб у разі потреби втрутитися. Хоча ні критичної потреби, ні виду втручання так і не було уточнено, те, що головний енергетик з головним фізиком стояли напоготові біля Стірґарда, зміцнювало добрий, щоправда, сповнений певної напруги настрій на борту корабля. Синхронні телескопи давали чітке зображення срібного веретена «Землі», регулюючи кратність збільшення так, щоб ракета весь час була на молочному тлі Квінти. Нарешті GOD сипнув на порожній досі екран монітора оранжевими цифрами: на висоті двохсот кілометрів над океаном снаряд увійшов у розріджені гази й почав нагріватися. Водночас на моря хмар упала маленька тінь ракети, що летіла по їхній бездоганній білині. Комп’ютер прямого зв’язку залпами імпульсів передавав останні дані польоту, бо за хвилину подушка плазми, зайнявшись од тертя в густих шарах повітря, мала перервати зв’язок.

Золота іскра прокреслила вторгнення «Землі» в іоносферу. Блиск став сліпучим — отже, пілот гальмував реверсом тяги. Тінь ракети зникла, коли та пірнула у хмари. Через дванадцять хвилин цезієві годинники проектного часу і часу реального зійшли до одиниць, тоді спектограф, який стежив за реактивним вогнем спускного апарата, став матовим і після низки нулів кинув останнє класичне слово — BRENNSCHLUSS[128].

«Гермес» рухався високо над Квінтою, щоби пункт посадки був під ним точно в надирі[129]. Головний спостережний монітор заповнила непроникна запона хмар. За попередженням, господарі впорскували в оболонку хмар над цією територією металевий пил, утворюючи непробивний екран для радіолокації. Стірґард пристав зрештою на цю умову, зберігши за собою право «вжиття ризикованих заходів», якби до «Гермеса» не дійшов бодай один із лазерних спалахів, що їх Темпе мав посилати через кожні сто хвилин. Щоб усе-таки пілотові забезпечити сяку-таку видимість у кінцевій фазі посадки, фізики оснастили його ракету додатковою секцією, заповненою газоподібною сполукою срібла та вільними радикалами амонію під високим тиском. Коли снаряд вдерся у стратосферу й почав панахати її своєю вогняною гривою, яка лопотіла вздовж бортів аж до носа, цю кільчасту секцію, котру досі оточували муфти сопел, відпалили вибухові заряди. Відтак вона випередила саму ракету й, потрапивши у вогонь та плазму, розірвалася від високої температури. Різко розріджені гази закружляли, наче вихор, і громохкою ударною хвилею розхилили в низько навислих хмарах воронку з широкими рваними краями. Водночас рідинний кисень, гнаний замість гіпергола через сопла, загасив плазмову подушку, і перед ракетою, яка йшла на холодній тязі вниз, знову відкрилося поле зору. Крізь жаростійкі лінзи телевізорів показалася територія посадки під навально розсунутими хмарами. Він побачив сіру, трапецеїдну площину космодрому, яка на півночі впиралася в гористі схили, а з решти боків була облямована великою кількістю червоних іскор — вони тремтіли у вібруючому повітрі, наче пломінці свічок, які сильно коптять. Це з них били струмені металевого пилу. Викинуті радикали амонію та срібла зробили своє: рештки хмар над місцем посадки розрядилися такою зливою, що іскорки, які пурпурово коптіли, на кілька хвилин потемніли, але, не загашені, знову розгорілись у брудних клубах водяної пари. Дивлячись на південь крізь дими, що їх розганяв буйний циклон, Темпе помітив чорнувату забудову, схожу на розчавленого головонога або сепію з численними розбігами блискучих смуг — не трубопроводів і не шосе, бо вони були ввігнуті й із поперечними пругами. Асоціація з восьминогом виникла, напевне, через циклопове око, яке дивилося на нього гострим дзеркальним поглядом. Мабуть, це був величезний оптичний параболоїд, що стежив за зниженням ракети. У міру того, як Темпе спускався, зелень північних пагорбів за місцем посадки змінювала свій вигляд. Те, що з висоти здавалося крутим лісовим масивом із врізаною у нього чотирикутною бетонною плитою, втрачало вигляд бору. Не крони дерев зливалися в темно-зелену кучеряву площину, а сухі, мертві, кущисті згущення чи то химерних загороджень, чи величезних мотків якогось дроття або тросів. Темпе бачив витвори інженерії, мистецтво якої не знало земних канонів. Якби людям випало звести технічні споруди довкола космодрому в широкій улоговині між містом і схилами гір, вони подбали би про упорядкування території, котре поєднувало б їхню функціональність з естетикою геометричних форм. І вже напевно не пообсновували би лисі схили гущавиною дико розгалужених металевих наростів та вузлів, які не могли бути результатом саперних робіт, що маскували псевдорослинними сітками військові об’єкти, бо неприродність такого камуфляжу видавала сама себе. Коли Темпе холодною тягою садив ракету на сірий бетон, увесь схил зник під ворушкими хмарами, мов колюча ящерина шкіра, поцяткована ґудзями коростявого висипу. Перше ніж він глянув на забудову півдня — цю сепію, що вже випливла за горизонт і дивилася на нього дзеркальним оком у чорному обводі, — він змушений був узятися за кермо. Перевантаження спало з чотирьох до двох, стиснений кисень крижаним кипнем бризнув із сопел, членисті лапи розчепірилися під кормою, і, коли вдарились об твердий ґрунт, двигун останній раз вивергнув полум’я та змовк.

Трьохсоттонна ракета виконала на шасі кілька сповільнених присідань і завмерла остаточно. Відчуваючи всіма нутрощами приплив сили тяжіння, зовсім іншого, ніж при гальмуванні, під сичання амортизаторів, яке дедалі слабшало, він розстебнув ремені, випустив повітря із захисного шару скафандра і став на рівні ноги. Лямки із застібками зсунулися йому з пліч та з грудей. Аналізатор показував, що в повітрі нема отруйних газів, тиск становив тисячу сто мілібар, але Темпе повинен був вийти у шоломі, отож переставив кисневу муфту на особистий балон. Після вимкнення телевізорів у кабіні спалахнули вогні. Він кинув погляд на привезений товар — обабіч сидіння стояли важкі контейнери на коліщатах, щоб їх можна було котити. Гаррах старанно вивів на них величезну одиницю і двійку, щоби він, чого доброго, не переплутав їх. Гаррах, напевне, йому заздрив, але нічим цього не виказував. Він був добрий товариш, і пілот пошкодував, що його зараз нема поруч. Можливо, вдвох вони легше впоралися б із дорученим завданням.

Задовго до польоту, коли ніщо, крім слів Лауґера на «Евридіці», не зміцнювало його в переконанні, що він «побачить квінтян», Темпе впав у депресію, яку помітив GOD, але після розмови з лікарем діагноз машини було відкинуто. Його гнітило не те, що контакт із квінтянами він визнавав безглуздим у самому принципі, а те, що вони, земляни, вступили у боротьбу за контакт, удавшись до насильства як найвищого козиря. Він ні з ким не ділився цією думкою, бо над усе хотів побачити квінтян, тож як міг би сам, попри всі застереження й сумніви, проґавити такий шанс? Араґо засудив такі контакти ще до того, як пролунав сигнал «демонстрації сили», лицемірство називав лицемірством, повторював, що вони підступно вступають із квінтянами в торги й так рішуче вимагають порозуміння з ними, що зрештою забувають про нього, затуляючись масками та хитрощами. Можливо, так вони наражають себе на меншу небезпеку, але дедалі більше віддаляються од справжньої перспективи контакту з Невідомим Розумом. Вони викривали його викрути, піддавали осудові кожну відмову, і це робило мету експедиції тим менше досяжною, чим жорстокіших ударів завдавали для досягнення тієї мети. Темпе ввімкнув відкривач люка, але змушений був зачекати на результати автоматичних аналізів. Коли комп’ютер нарешті опрацював дані про хімічний склад ґрунту, силу вітру й радіоактивність середовища (практично вона дорівнювала нулеві), всі ті лихі думки, які він досі тамував у голові, раптом звітріли, витіснені наступним кроком програми. Накамура поділяв думки ченця, але не ставав на його позицію, бо вона була рівнозначна відступові. Темпе також визнавав, що отець Араґо має слушність, але це не мусило бути гальмом для подальших дій. Якщо Квінта — пекло, то він ладен спуститись у нього, аби побачити квінтян.

Але допоки нічого не свідчило про те, що йому тут приготували пекельну зустріч. Вітер дев’ять метрів за секунду, видимість під хмарами добра, ніде ніякої отрути, мін, зарядів під прозондованою за допомогою ультраакустики підстилкою місця посадки. Розлігся свист — це зовнішній тиск урівноважився з кабінним, над люком загорілися три зелені лампочки, важкий диск зробив півоберта й відскочив угору. До кабіни долинув гуркіт трапа, що спускався, і тріск, з яким його ніжки вперлися навскоси у бетон. Темпе визирнув назовні. Крізь скло шолома у вічі вдарило ясне світло дня. З висоти чотириповерхового будинку він побачив величезну рівнину космодрому під знову спохмурнілим небом, пагорб на півночі щез у тумані, вдалині з довгої шереги низьких отворів колодязів підіймалися руді й червонясті дими, а на їхньому тлі за милю звідси стриміла велетенська вежа, нахилена ще дужче, ніж вежа в Пізі. То був «Гермес», який самотньо застиг серед цієї пустки. І ніде ані душі.

Там, де за низькими хмарами ховалися пагорби, на самому краю бетонної площини стояв низький циліндричний будинок, схожий на ангар для цепелінів. Позаду нього у небо здіймалися тонкі стрижні щогл, з’єднані блискучими нитками, мов павутинням, що заснувало чверть обрію. Сепієподібна метрополія з її оком зникла за повитим димом обрієм, і Темпе подумав, що тепер за ним спостерігають за допомогою цієї павутини. Він уважно розглядав її в бінокль із трапа, вражений нерівномірною мережею. Вона звисала неоднаково, творячи менші й більші вічка, і скидалася на старий невід, який велетень-рибалка розвішав на щоглах, що аж повигиналися в різні боки під вагою невода. Картина була дуже неприваблива. А втім, космодром здавався порожній, наче територія, яку покинули ворогові. Переборовши в собі однаковою мірою огидне й невідчепне враження, що замість системи антен він бачить роботу страхітливих комах, Темпе зійшов задки трапом, зігнувшись під вагою контейнера, якого ніс на плечах і який важив майже центнер. Розстебнувши лямки, опустив контейнер на бетон і покотив його прямо до перехнябленого «Гермеса», який угруз розтрощеною кормою в бетон. Ішов розміреним кроком, без особливого поспіху, не даючи тим, хто за ним стежив — а він не сумнівався, що на нього дивляться невидимі очі, — підстави навіть для найменшої підозри.

Вони знали, що він має обстежити розбитий «Гермес», але не знали, як саме він це зробить. Біля корми, що сплющеними соплами ввігналася в радіально потрісканий бетон, Темпе зупинився і роззирнувся навсібіч. Крізь шолом до нього долинав шум рвучкого вітру. Писк хронометра повернув його до дійсності. Складана дюралева драбинка виявилася зайвою. У кормі, зразу ж над муфтами сопел, стисненими, як міхи величезного акордеона, зяяла обпалена пробоїна з язиками виверненої назовні броні та зігнутим від вибуху обрубком корпусного шпангоута. У крайньому разі можна було заповзти крізь цей отвір досередини, пильнуючи тільки, щоби не розірвати скафандра об сталеві задирки. Він виліз нагору по заківці кормової лапи, яка не встигла висунутися до кінця — під час посадки квінтяни надто швидко відкрили вогонь. Зрештою, це було мудре рішення, бо корабель найбільш беззахисний у ту хвилину, коли гасить хід, переносячи всю свою могуть на висування підпори. Утягнуши за собою контейнер, Темпе, наскільки це було можливо, задер голову, щоби перевірити, в якому стані корпус. Носових люків, приварених наглухо, знизу він не бачив, зате ворота трюму бачив добре і здивувався, що вони замкнені й не зламані. Так просто відчинити їх іззовні не вдалося б. Це його здивувало. Виходить, вивівши з ладу машинне відділення одним потужним пострілом, вони навіть за такого крену корабля проникли всередину через радіоактивну пробоїну метрового діаметра, хоча могли би спершу підперти його надійним риштуванням і проникнути до трюмів? Провоювавши сто років, не мають ані саперів з належним оснащенням, ані пристойної інженерної техніки? Не перестаючи дивуватись із тутешньої армії, він вовтузився з контейнером, уже всередині корабля, й нарешті спрямував у сутінь радіометр. Реактор одноразового використання розплавивсь, як це й передбачали проектувальники, і витік через спеціальні кінгстони на потріскані плити космодрому, утворивши не дуже велику радіоактивну пляму. Похваливши в думці Поласара й Накамуру за те, що так гарно все продумали, він освітив інтер’єр невеликим переносним рефлектором. Його оточувала похмура тиша. Від машинного відділення не залишилося навіть уламків. Конструкції було надано саме такої міцності, щоби вона могла нести дві тисячі тонн порожнього макета й розлетітися на шматки від ударної хвилі. Стрілка Ґайґера підстрибнула на шкалі й запевнила його, що впродовж години він одержить не більше ста рентгенів. Темпе вийняв із контейнера дві пласкі металеві касети й висипав усе, що в них було; на підлозі аж зашипіло від синтивів — синтетичних комах з мікросенсорами. Він опустився між них навколішки, немовби віддавав останню шану розбитому кораблеві, й увімкнув систему активації, що містилася на дні більшої касети. Мурашник, висипаний на пожолоблену плиту, ожив. Безладно, швидко дриґаючи дротинками ніжок, наче справжні жуки, коли вони, кинуті на спину, намагаються перевернутися, синтиви розбіглися навсібіч. Темпе терпляче чекав, коли зникнуть останні. Нарешті, побачивши, що біля його колін безпорадно крутиться хіба кілька штук, видно, дефектних, він підвівся й вийшов на денне світло, тягнучи за собою майже порожній контейнер. На півдорозі вийняв з нього великий обруч на тринозі, розставив його, спрямував на корму й повернувся до «Землі». Із моменту посадки минуло 59 хвилин. Упродовж наступної півгодини він, раз по раз змінюючи фільтри та об’єктиви, фотографував околиці, головним чином павутинну сіть, що сягала неба. Потім піднявся трапом у ракету. У темнуватій кабіні вже світився аускультаційний монітор. Синтиви доповідали про себе інфрачервоним випромінюванням через обруч-реле, для кращої коґеренції розташоване на половині відстані. Разом з комп’ютером і його програмою вони творили електронний мікроскоп. Особливість його полягала в тому, що він був розділений на окремі підвузли. Десять тисяч жучків никало по всіх закамарках «Гермеса», риючись у сажі, смітті, уламках, пилу, послідках і застиглих кульках розплавлених металів, щоби виявити те, чого там раніше не було. Їхні електронні хоботки демонстрували «ордофілію» — потяг до молекулярного порядку, такого характерного для всіх живих та мертвих мікроорганізмів. Надто дурні для того, щоби діагностувати, жучки були тільки об’єктивами мікроскопа й аналізатора в ракеті, а той малював уже перші кристалічні мозаїки знахідок і ставив їм діагноз. Технобіотична вправність місцевих інженерів смерті заслуговувала поваги. Жучки дали змогу ідентифікувати у безвинному смітті віруси повільної дії. Їх були мільйони, і кожен з них ховався під маскою звичайного бруду. Комп’ютер іще не встиг визначити часу їхньої латенції. Це були спори, які спали в молекулярних пелюшках, щоби вилупитися з них через кілька тижнів або місяців. Із цього відкриття Темпе зробив важливий висновок: за програмою він мав повернутись із планети неушкодженим, щоби принести на борт корабля інфекцію. Це логічно бездоганне розмірковування спонукало до сміливих дій — адже тільки повернувшись на корабель, він міг стати призвідцем загибелі його екіпажу. Але тут у нього виник сумнів. Віруси могли бути справжні й фальшиві, і коли він їх виявить, його може охопити бажання робити невиважені вчинки. Як просто легковажному сміливцеві спричинити фатальну подію! Він опинився в ситуації, типовій для алгебри структур конфлікту: гравець створює собі модель супротивника разом з моделлю супротивникової ситуації, відповідає на неї, будуючи модель моделі моделі, й так без кінця. У цій грі нема вже жодного факту безперечної достовірності. Це диявольські трюки, подумав він. Тут знадобилося б щось краще за інструменти, ну, скажімо, обряд вигнання диявола. Хронометр писнув у вухо Темпе: минало сто хвилин. Він приклав обидві долоні до пластинок і відчув тонке вібрування струму, яким заряджався комп’ютер, щоби послати «Гермесові» сигнал в один біт про те, що його розвідник живий.

Настав час справжньої розвідки. Темпе збіг трапом із другим контейнером і видобув із кормової схованки складаний візок — легку раму із сідлом та дутими колесами, які приводила в рух електрика. Коли рушив на північ, у бік гірських схилів, до небосяжної сіті, біля якої стояв самотній ангар, посіяв дрібний дощ. Імлиста сіра запона закрила контури будівлі, яка виростала на очах. Темпе зупинив перед нею свій відкритий візок, витер рукавицею краплі води, котрі стікали по склі шолома, й остовпів. Десь він щось подібне вже бачив... Без вікон, з випуклими стінами у паралельних масивних ребрах прогонів, велетенська споруда справляла суперечливе архітектоніці й природі враження: нагадувала труп кита, якому вистрелили в черево гранату зі стисненим газом, щоби потворно роздулася його туша, втиснена у мостові ферми й порозгинала їх конвульсіями свого величезного тіла. Між двома ребрами зяяв напівкруглий отвір. Темпе скинув із всюдихода контейнер і закотив його крізь ці ворота в непроглядний морок. Нараз з усіх боків на нього ринуло сліпуче біле сяйво. Він стояв серед зали, в якій навіть великохід здавався б мурахою. Залу оперізували з’єднані одна з одною галереї; вони снувались ярусами, ніби в якомусь залізному театрі з вирваними нутрощами сцени й глядачевої зали. Посередині на решітчастій плиті лежала барвиста морська зірка з квітів, що сяяли, наче кришталь. Коли він підійшов ближче, то помітив, що над нею висить перевернена піраміда, прозора, мов повітря, і тільки під гострим кутом її поверхня проявилася в блиску відбитих вогнів. У склянистому тетраедрі по черзі виникали смарагдові літери:

ЦЕ НАШЕ ПРИВІТАННЯ КРАПКА

Квіти кристалів спалахнули чудовими барвами — від ясно-синього до темно-фіолетового, їхні променисті чаші почали розхилятись. У кожній палав вогняний діамант. Напис поступився місцем наступному:

МИ ВИКОНУЄМО ВАШЕ ПОБАЖАННЯ КРАПКА

Він заціпеніло стояв на місці, а веселка вогняних кристалів повільно сіріла. Їхні діаманти ще якусь хвилину горіли рубіном, а тоді зникли, і все розсипалося легким попелом. Темпе стояв перед колючим плетивом дроту, потім у кристалі зазеленіли нові слова:

ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА

Він підняв очі від тліючого попелища, обвів поглядом галереї, їхні обвислі, подекуди повідривані від увігнутих стін конструкції і здригнувся, наче від удару в обличчя, раптом зрозумівши, чому ця химерна будівля видалася йому знайомою: вона була незграбною, в сотню разів збільшеною копією «Гермеса»! Галереї повторювало риштовання, приварене під час монтування до бортів та зім’яте вибухом у ту хвилину, коли «Гермес» робив посадку, а ребра, вдавлені у фронтон, були стрингерами корабля, які оперізували тепер його вивернений корпус іззовні. Вогні під навісами потрощених сходів по черзі згасали, й нарешті запанувала темрява, і тільки повислий у повітрі напис «ПРИВІТАННЯ ЗАКІНЧЕНО КРАПКА» світився блідою зеленню, яка повільно блякла.

Що він мав робити? Обстеживши збитий корабель, вони повторили його з бездумною точністю або з витонченим знущанням, щоби він, землянин, зайшов у нього, як у черево вбитої, вительбушеної істоти. Незалежно від того, чи це був наслідок лихої підступності, чи ритуал нелюдської культури, яка саме таким способом виявила йому свою гостинність, Темпе опинився у лабіринті, з якого не було виходу. Задкуючи в сутіні, він перекинув контейнер, і цей прикрий звук протверезив та водночас розлютив його.

Він бігцем викотив контейнер на денне світло, під дощ. Мокрий бетон потемнів. За мжичкою вдалині сріблилася голка його ракети, клуби брудних димів із червоними іскрами, рівномірно хвилюючись, зливалися з низькими, каламутними навісами хмар, і над усім цим пустищем похилою мертвою вежею стримів «Гермес». Темпе глянув на годинник. До наступних ста хвилин залишалася майже година. Він боровся з напливом гніву, щоби відновити розважливість та спокій. Якщо ці, тутешні, проектували бойові машини, логістику інженерної справи в масштабі планети й вакууму, то, мабуть, здатні були й до логічного мислення. Коли не хочуть показатися йому самі, то хай би повели дороговказами туди, де переданим багато місяців тому кодом їхні терміналі доведуть йому рівняннями алгебри структур конфліктів неможливість порозуміння. Хай би відкинули аргументи насильства аргументами діловими, аргументами вищої сили, яка дає їм змогу вибирати тільки між різними видами знищення. Але не було жодних знаків, терміналей і пристроїв для обміну інформацією, не було нічого, був тільки металевий димовий екран у хмарах, заражений труп їхнього корабля і, як храм гостинності, його повторений корпус, розпухлий, наче жаба, котру надув дурень. Був і вітальний квітник із кристалів, який розсипався на попіл. Церемоніал, сповнений такого суперечливого змісту: мовляв, нічого ви тут, пришельці, ні вогнем, ані льодопадом не доможетеся, нічого, крім засад, копій і камуфляжу, ви тут не побачите. Хоч би що робив ваш посланець, його скрізь зустріне вперте мовчання, поки він, позбавлений усякої надії, спантеличений, знавіснілий од люті, почне стріляти у все підряд з випромінювача і поховає сам себе під руїнами або вибереться з-під них і полетить геть, не збагачений знаннями, а панічно втікаючи. Чи справді міг він щось форсувати, силоміць удертись у замкнені приміщення, в залізні периметри одноокої метрополії за стіною димів? Адже в такому чужому для людини оточенні він довідається тим менше, чим раптовіше вдарить, неспроможний одрізнити те, що відкриє, од того, що знищить.

Дощ не переставав, хмари сідали, огортаючи вершечок кістяка «Гермеса». Темпе вийняв із касети в контейнері біосенсор, настільки чутливий прилад, що за п’ятсот метрів реагував на тканинну зміну нічного метелика. Стрілка безперервно тремтіла над нулем, підтверджуючи, що так само, як на Землі, життя тут існує скрізь, але бактерії чи пилок рослин не могли стати ниткою Аріадни. Зійшовши на трап, Темпе максимально висунув дуло і спрямував його на південні дими, на повиті ними розлогі забудови величезної метрополії. Індикатор і далі слабенько тремтів на нулі. Темпе якомога збільшив фокусну відстань. Дим, хоч і металевий, не міг становити для нього перешкоди, так само як і мури, але хоча він повів біометром уздовж обрію, стрілка й не ворухнулася. Мертве залізне місто? У це так важко було повірити, що він мимохіть похитав апаратом, наче годинником, який раптом зупинився. Тільки коли, розвертаючись, спрямував дуло на небосяжну сіть, яка проступила крізь дощ, стрілка здригнулася й ривками застрибала в різні боки.

Темпе бігцем повернувся до всюдихода, поставив контейнер під опорою, закріпив біосенсор у двоцентровий тримач біля керма й поїхав до підніжжя розвішаної на щоглах сіті.

Дощ лив як із відра. Вода хлюпала з-під коліс, заливала віконце шолома, засліплювала, тож доводилося раз у раз позирати на біосенсор, стрілка якого робила швидкі стрибки. Судячи з лічильника, він проїхав чотири милі й тепер наближався до граничної зони розвідки. Однак не зважив на це і ще збільшив швидкість. Якби не застережливе червоне блимання на панелі приладів, він з’їхав би всюдиходом у глибокий рів, який здалеку скидався на чорну смугу злітного поля. Різко зупинений всюдихід занесло, він іще кілька метрів ковзав боком на заблокованих колесах і нарешті застиг біля краю потрісканих плит. Темпе вийшов, щоб оглянути перепону. Туман не дозволяв точно визначити відстані та створював враження глибини — залита бетоном рівнина обривалася рваними краями під глинястим скосом рову. Рів виявився неоднакової ширини, але його ніде не можна було подолати по дюралевій драбинці — мабуть, його недавно проклали за допомогою вибухових зарядів, до того ж поспіхом, про це свідчили брили глини, подекуди так небезпечно навислі, що могли будь-якої хвилини впасти на дно.

Протилежний скіс рову, з кам’яними уламками, увігнаними вибухом у мул, був не дуже стрімким, над ним крізь туман просвічували вічка небосяжної сіті. Через великі інтервали на тому боці рову видніли колодязі з анкеражем сталевих линв типового натягу, який тримає вертикально щогли антен у шарикопідшипниковому кріпленні без консолей. З двох найближчих труб вибухом вирвало анкери разом із противагами. Ведучи поглядом уздовж безпорадно обвислих тросів, Темпе за кільканадцять метрів помітив, що тіло щогли складається з тонких телескопічних сегментів, вигнутих угорі, мовби вудлище під великою рибиною, внаслідок чого ненатягнена сіть обвисла і її найнижчі кабелі ледь не торкалися ґрунту. Скільки можна було добачити крізь туман, схили були вкриті світлішими від глини горбочками — це були або маківки вкопаних у ґрунт резервуарів з якоюсь рідиною чи газом, або неоднакової висоти кротовини, або зариті до половини панцирі велетенських черепах. А може, шапки гігантських грибів? Чи криївки-землянки?

Дощ та вітер гойдали ниттям ослабленої сіті. Темпе вийняв із всюдихода біосенсор і почав водити його дулом понад горбками. Стрілка раз по раз стрибала в червоний сектор шкали, потім верталася назад — і знову показувала пік, збуджувана метаболізмом не якихось живих мікроорганізмів чи мурах, а мабуть, китів або слонів, немовби вони цілими стадами позагрузали в набряклому водою ґрунті. До контрольних ста хвилин залишалося сорок сім. Повернутися до ракети і чекати? Шкода часу, а найгірше те, що він може проґавити щось раптове. В уяві вже почали невиразно вимальовуватися правила гри: квінтяни не нападають, а тільки розставили перепони, щоби він скрутив собі в’язи, якщо так дуже цього хоче. Тож далі роздумувати було нічого. І Темпе заходився рішуче виймати з контейнера знаряддя, щоби перестрибнути на той бік рову. Надів реактивний літальний апарат, застромив у кишеню саперну лопатку, надів лямки рюкзака, в який засунув біосенсор, і, розуміючи, що така спроба не завдасть берегові жодної шкоди, застосував спершу ракетницю, яка стріляє териленовим тросом. Уперши її в лівий лікоть та цілячись низько в протилежний укіс, вистрелив. Трос розмотався зі свистом, і гаки вп’ялись у берег, але коли Темпе потягнув трос до себе, розмоклий ґрунт ураз попустив. Тоді він відкрив клапан, і стиснене повітря зі шумом легко підняло його, мов на тренувальному полігоні. Він пролетів понад темним ровом з мулистою водою на дні та, зменшуючи тягу, яка била його по ногах холодним тремтячим повітрям, опустився на завчасу набачене місце за горбком, схожим на величезну безформну хлібину зі шерехатого азбесту. Черевики його роз’їхалися в болоті, але він устояв. Тут було не надто круто. Його оточували пузаті, присадкуваті ліплянки попелястого кольору зі світлішими смугами там, де хлюпотіли струмочки води. Покинуте в тумані сільце примітивного негритянського племені. Або кладовище з могильними горбиками. Вийнявши з рюкзака біосенсор, Темпе спрямував його на шерехату випуклість за крок попереду. Стрілка затремтіла біля червоного максимуму, як слабкий вольтметр, приставлений до потужної динамо-машини. Тримаючи перед собою важкий оптиметр із висунутим дулом, наче зброю, готову вистрелити, Темпе оббіг довкола сірого шкаралупчастого горба, що випнувся з глини. Черевики залишали глибокі сліди, які зразу ж заповнювала каламутна дощівка. Він біг угору схилом від одного безформного буханця до іншого. Приплюснуті згори, вони перевищували його на півзросту. Саме для мешканців заввишки з людину. Але ніде не було й сліду якихось входів, отворів, віконець, амбразур. Не могли це бути ні зовсім глухі й безформні бункери, ні трупи, поховані в зашкарублих могилах. Хоч би куди він повернув оптиметр, скрізь кипіло життя. Для контролю Темпе спрямував дуло у власні груди. Стрілка відразу перемістилася із краю у центр шкали. Обережно, щоби не пошкодити, він засунув біосенсор у рюкзак, вихопив складану лопатку з кишені на холоші скафандра, став навколішки й почав копати здатливу глину. Інколи лопатка різко скреготала об щось тверде, він відкидав від себе липку мазь, вода швидко заповнювала яму, котра дедалі глибшала. Нарешті Темпе наштовхнувся на якусь горизонтальну мережу. Коренева система петрифікованих грибів? Ні, це були товсті, гладенькі, круглі дроти і — що його найдужче вразило, — не холодні й не гарячі, а просто теплі. Задиханий, вимащений багнюкою, він підхопився з колін і вдарив кулаком по волокнистій шкаралупі. Вона м’яко увігнулася, хоча була досить тверда, й набрала попередньої форми. Він уперся в неї спиною. Крізь нитки дощу бачив інші горби, сформовані так само недбало. Деякі, зближені між собою, утворювали круті вулички, які вели вгору схилом і щезали в тумані.

Раптом Темпе пригадав, що біосенсор — дводіапазонний: має перемикач для кисневого і безкисневого метаболізму. Кисневий обмін речовин він уже виявив і тепер підніс оптиметр угору, витер рукавицею розмазану на склі глину, перемкнув на анаеробний метаболізм та приставив до шерехатої поверхні. Стрілка забилася не надто швидким, розміреним пульсом. Аероби разом із анаеробами? Хіба таке можливе? Він на цьому не розумівся, але тут ніхто, мабуть, нічого не втямив би. Брьохаючи багном під зливою, він припадав до все нових і нових горбків. Метаболічні пульси відрізнялися між собою темпом. Може, там одні сплять, а інші ні? Немовби бажаючи розбудити тих, які спали, Темпе гамселив кулаками в шерехаті опуклості, але це не змінювало пульсу. Він так розігнався, що трохи не впав, наткнувшись в одному з переходів на линву натягу антени, яка підіймалася навскоси до невидимої в молочному тумані небосяжної сіті. Хронометр уже давненько попереджав його дедалі вищим, тривожнішим тоном. Темпе навіть не помітив, як минуло сто дванадцять хвилин. Як він міг так загаятися?! Що ж тепер? Він долетів би до ракети за три-чотири хвилини, але газу в резервуарі вистачило б максимум на двістіметровий стрибок. Ну, нехай тристаметровий. А до всюдихода... до нього більше шести миль. Щонайменше п’ятнадцять хвилин... Спробувати? А якщо «Гермес» ударить раніше, і він, його посланець, загине тут не як герой, а як останній дурень? Темпе помацав рукою, шукаючи держак лопатки, але марно: кишеня була порожня.

Він забув лопатку біля розкопаної ями. Де її тепер шукати в цьому лабіринті?..

Темпе замахнувся біометром, який тримав обіруч, й ударив ним у шерехату шкаралупу; він бив по ній доти, аж поки вона тріснула і з тріщини вирвався жовто-білий пил, як із порхавки, показуючи не очі істот, захованих у підземній камері, а монолітні поверхні глибокого розрізу з тисячами дрібних — мов навпіл розрубаний сокирою буханець хліба з тягучим сирим закальцем усередині. Він замахнувся для нового удару... але так і застиг з піднятими руками: небо над ним спалахнуло сліпучим блиском. «Гермес», відкривши вогонь по щоглах антен поза межами космодрому, наскрізь пробив хмари, дощ за мить випарувався білою парою, зійшло лазерне сонце, термічний удар оголив у великому радіусі від туману й хмар усі нагірні схили, що, скільки сягав зір, були вкриті юрмищами голих, беззахисних бородавок, і коли небосяжна павутинна сіть разом з антенами, які ламались у полум’ї, впала на нього, він зрозумів, що побачив квінтян.