Фіаско

Полювання

В афелії Дзети, віддалік од найбільших її планет, Стірґард перевів корабель на еліптичну орбіту, щоб астрофізики могли провести перші спостереження за Квінтою. Як в усіх подібних системах, у космічному просторі плавали рештки старих комет з відірваними газовими хвостами, пошматовані на застиглі уламки через багаторазове проходження біля Сонця. Серед цих розпорошених брил та згустків пилу GOD помітив за чотири тисячі кілометрів об’єкт, не схожий на метеор. Коли його торкнувся промінь радіолокатора, це виявився метал. Об’єкт не міг бути магнітною брилою з великим вмістом заліза — мав надто правильні форми. Нагадував нічного метелика з маленьким товстим черевцем та обрубками крил. На чотири градуси тепліший від інших заледенілих уламків, предмет цей не обертавсь, як годилося би метеорові чи фрагменту ядра комети, а летів прямо вперед, без слідів тяги. GOD оглянув його в усіх спектральних смугах і зрештою виявив причину такої стабільності: слабкий витік розрідженого аргону, через це майже непомітний. То міг бути космічний зонд або невеликий корабель.

— Упіймаємо цього нічного метелика, — вирішив Стірґард.

Отож «Гермес» рушив навздогін, а за милю від об’єкта вистрілив пристроєм з чіпкими лещатами. Лещата широко розкрилися над самим хребтом химерного нічного метелика й обхопили його з боків. Інертне створіння поводилося ніби пасивно, але за хвилю його температура зросла і струмінь газу, що бив іззаду, подужчав. Монітор, який пильно стежив за цим полюванням, зблиснув знаками запитання.

— Увімкнути енергопоглиначі? — запитав GOD.

— Ні, — відказав Стірґард, дивлячись на болометр.

Захоплений об’єкт розігрівся до трьохсот, чотирьохсот, п’ятисот градусів за Кельвіном, але швидкість його майже не збільшилася. Потім крива температури задрижала й почала спадати. Упольований об’єкт холонув.

— Яка тяга? — спитав командир.

Усі в рубці управління мовчали, переводячи погляд з візуального монітора на бічні, що показували рівень позасвітлової емісії. Світився тільки болометричний.

— Радіоактивність нуль?

— Нуль, — запевнив командира GOD. — Витік слабшає. Що робити?

— Нічого. Чекай.

Так вони летіли довго.

— Візьмемо це на борт? — врешті запитав Ель Салям. — Чи, може, спершу просвітимо?

— Не варто. Він уже здихає — тяга в нього спадає, він захолов. GODe, покажи його зблизька.

Електронними очима мисливця-пастки вони побачили чорний панцир у віспі ерозії.

— Абордаж? — спитав GOD.

— Ще ні. Стукни його зо два рази. Але не сильно.

Із середини довгоруких лещат вистромився стрижень. Він методично бив у затиснутий корпус, із якого сипалась обгоріла луска.

— Там може бути безударний детонатор, — зауважив Поласар. — Я б його все-таки просвітив...

— Добре, — несподівано погодився Стірґард. — GODe, проспінографуй його.

Два веретеноподібні зонди, вистрілені з носа корабля, наздогнали череватого метелика й полетіли обабіч нього. Верхні монітори рубки управління ожили, відтворюючи заплутані смуги, пасма, тіні, а водночас із цим по краях екранів вискакували атомні символи: вуглецю, водню, кремнію, марганцю, хрому; ці стовпчики зростали, аж поки Ротмонт сказав:

— Це нічого не дасть. Його треба взяти на борт.

— Ризиковано, — пробурмотів Накамура. — Краще демонтувати на відстані.

Командир спитав у GODa.

— Можна, — відповів GOD. — Це займе від п’яти до десяти годин. Починати?

— Ні. Розріж йому панцир у найтоншому місці й передай зображення зі середини об’єкта.

— Просвердлити?

— Так.

До зондів, що оточували здобич, приєднався ще один. Алмазне свердло не брало.

— Тільки лазер, — вирішив GOD.

— Нічого не вдієш. Але — мінімальний імпульс, щоб у середині нічого не розплавилося.

— Гарантувати не можу, — відказав GOD. — Вмикаю лазер?

— Обережно.

GOD втягнув свердло. На шерехатій поверхні заряхтіла біла точка, пішов дим, а коли хмарка диму розвіялась, у витоплену пробоїну ввійшла головка телеоб’єктива. Стало видно обсмалені труби, що входили в опуклу плиту, а все зображення ледь тремтіло. Озвався GOD:

— Увага: за даними спінографії в центрі об’єкта розташовані екситони[57], а віртуальні квазічастини стиснули конфігураційний простір[58] Фермі[59].

— Далі! — поквапив Стірґард.

— Тиск у джерелі енергії — понад чотириста тисяч атмосфер, або квантові ефекти Ґоленбаха.

— Різновид бомби?

— Ні. Наймовірніше, джерело рушійної сили. Реактивною масою був аргон. Він уже вичерпався.

— Чи безпечно буде взяти це на борт?

— Безпечно. Баланс енергії дорівнює нулю.

Окрім фізиків, ніхто не розумів, що це означає.

— Беремо? — запитав Накамуру командир.

— GOD знає ліпше, — усміхнувся японець. — А ти що скажеш?

Ель Салям, до якого було звернене запитання, на знак згоди кивнув головою. Отож трофей було втягнуто до вакуум-камери на носі й для певності оточено енергопоглиначами. Ледве закінчили цю операцію, як GOD повідомив про інше відкриття. Він помітив об’єкт, значно менший від спійманого, вкритий оболонкою, що поглинала промені радіолокаторів; виявив його GOD завдяки спін-резонансу речовини, з якої був зроблений об’єкт: то була сигара масою якихось п’ять тонн. Орбітери знову полетіли до об’єкта і, розжаривши ізоляційне покриття, здерли його з лискучої металевої сигари. Спроби викликати його реакцію закінчилися нічим: то був труп, у боці якого зяяла випалена дірка. Стан обшивки свідчив про те, що вона з’явилася не дуже давно. І цю здобич також завантажили на корабель.

Отож полювання пройшло легко. Клопоти почалися щойно при обстеженні та розтині здобичі.

Перше судно своєю двадцятитонною тушею нагадувало велетенську черепаху. Його шерехатий панцир був побитий безліччю зіткнень з мікрометеоритами й космічним пилом. Усе це свідчило про чи не столітній вік. Його орбіта виходила своїм афелієм за крайні планети Дзети. Анатомія солідно броньованої черепахи збентежила дослідників. Протокол складався з двох частин. У першій Накамура, Ротмонт та Ель Салям подали схожий опис обстежених приладів об’єкта. У другій думки про призначення цих приладів суттєво розійшлися. Поласар, який також брав участь в обстеженні, засумнівався в припущенні фізиків. Цей протокол має таку ж цінність, казав він, як опис єгипетської піраміди, що виконали пігмеї. Єдність думок у визначенні будівельного матеріалу аж ніяк не пояснює призначення апарата. Цей старий супутник мав особливе джерело енергії. Містив батареї п’єзоелектриків, що заряджалися за допомогою конверторів, з якими фізики досі не стикалися. П’єзоелектрики, спресовані у багатокаскадних лещатах суто механічних підсилювачів тиску, розтягаючись, давали струм порціями, дозованими дросельною системою з фазовою модуляцією, але могли також дати раптовий і повний розряд, якби сенсори броні замикали дросельний клапан. Тоді й увесь струм, оббігаючи двокотушкові бобіни, розірвав магніти. Між акумуляторами й обшивкою були мішки чи кишені, наповнені шлаком. Туди тяглися напівпрозорі дроти із затуманеною дзеркальною серединою, можливо, роз’їджені ерозією світловоди. Накамура припускав, що цей мертвий корабель колись зазнав перегріву, який розтопив у ньому частину підсистем та знищив сенсори. Ротмонт, однак, вважав, що руйнування відбулося без нагрівання — каталітичним шляхом. Так, ніби якісь мікропаразити — ясна річ, неживі — зжували у супутнику мережу зв’язку в його носовій частині, й то дуже давно. Внутрішню поверхню броні вкривали кількома шарами чарунки, трохи подібні до бджолиних стільників, але значно дрібніші. Лише за допомогою хроматографії пощастило виявити в їхньому попелі силікокислоти — кремнієвий еквівалент амінокислот із подвійною водневою сполукою. І саме тут думки вчених остаточно розійшлися. Поласар вважав ці рештки внутрішньою ізоляцією броні, в той час як Кірстінґ — проміжною системою між живою та мертвою тканинами, плодом технобіології невідомого походження і функцій.

Сперечалися довго. Екіпаж «Гермеса» користувався даними, що свідчили про рівень розвитку технології столітньої давності. У загальних рисах, теоретичні основи інженерної науки квінтян давали підстави прирівнювати її до земних знань кінця XX століття. Водночас інтуїція більше, ніж речові докази, підказувала астронавтам, що головний напрям розвитку чужої фізики вже й сто років тому відхиливсь од земного. Не може бути ні синтетичної вірусології, ні технобіотики без попереднього опанування квантової механіки, а та, своєю чергою, ледь розвинувшись, веде до розпаду й синтезу атомних ядер. У цю епоху найкращим джерелом енергії для супутників і зондів, які здійснюють космічні польоти, є атомні мікрореактори. А в цьому супутнику не виявлено жодних слідів радіоактивності. Невже квінтяни, перескочивши через вибухову та ланцюгову ядерну енергетику, відразу досягли наступного етапу — конверсії тяжіння у кванти сильних взаємовпливів? З цим не узгоджувалася наявність п’єзоелектричної батареї на старому супутнику. Гірше було з іншим, молодшим супутником. У ньому виявили батареї мінусової енергії, яка виникає при близькосвітловій швидкості у полях тяжіння великих планет. Пульсуюча система тяги супутника порушилася через те, що в неї, можливо, влучив гігаджоулевий постріл когерентного світла. Радіоактивності в ньому також не виявили. Внутрішні підпори були з мономолекулярного вуглеволокна — неабиякого досягнення інженерної статики. В уцілілому відділенні знайшли за енергетичною камерою розтріскані трубки з надпровідними сполуками, на жаль, обірваними там, де, на думку Поласара, було щось найцікавіше. Що там могло бути? Фізики висловлювали припущення, яких би не наважилися робити за сприятливіших обставин. Можливо, це уламки апарату, що виробляв нестійкі надважкі ядра? Аномалони? Навіщо? Коли б то була автоматична дослідна лабораторія, це мало б сенс. Але чи було судно лабораторією? І чому розплавлений метал нагадував архаїчний іскровий розрядник? А надпровідний ніобієвий сплав виявляв у нерозтрісканих каналах порожнини, випалені ендотермічним каталізом. Так, ніби якісь «еровіруси» були занесені туди струмом чи, радше, надпровідниками. Найдивнішими видавалися невеликі осередки руйнування, виявлені в обох супутниках. Знищення сталося несподівано й миттєво, але до нього не були причетні жодні зовнішні сили. Найчастіше з’єднання дротів були наче пожовані й перегризені. Ротмонт, до котрого звернулися за допомогою як до хіміка, визнав, що це — наслідки діяльності активних багатомолекулярних сполук. Йому пощастило виділити їх досить багато. Вони мали форму асинхронних кришталиків і не втратили селективної агресивності. Одні атакували тільки надпровідники. Ротмонт показав колегам під електронним мікроскопом, як ці неживі паразити вгризаються у нитки надпровідної сполуки ніобію, котрі були їхнім живильним середовищем. Ротмонт не припускав, щоб ці «віроїди», як він їх назвав, виникли всередині супутника самостійно. Вважав, що апаратура була заражена «віроїдами» ще на етапі монтажу. Навіщо? Для експерименту? Але в такому разі не варто було запускати супутники у космічний простір.

Отож напрошувалася думка про саботаж під час будівництва цих приладів. Припущення було, щоправда, надто ризиковане. Якщо так, то тут міг критися якийсь конфлікт. Можливо, це — наслідок зіткнення протилежних інтересів? Щоправда, декому здавалося, що ця концепція відгонить антропоцентричним шовінізмом. Чи не могла це й справді бути хвороба апаратури на молекулярному рівні? Щось на взірець раку? Хімік Ротмонт унеможливлював це для першого, старого супутника-черепахи, якого під час переслідування охрестили нічним метеликом. Що ж до другого, то у Ротмонта не було такої певності. Хоча астронавти й не розуміли призначення обох космічних апаратів, технічний прогрес, який відбувся в період між будівництвом першого й другого супутника, впадав у вічі. Попри це «еровіруси» знайшли собі поживу в обох апаратах. Дійшовши цього висновку, Ротмонт і далі наполягав на своєму. Мікроелектронне обстеження проб, узятих із супутників, відбулося швидко, бо цим зайнявся аналізатор під контролем GODa. Якби не таке прискорення, для цієї некрогістології не вистачило б і року. Результати засвідчили: певні елементи обох супутників набули своєрідного імунітету на каталітичне руйнування, подібно до живих організмів та мікробів. В уяві астронавтів уже повставала картина мікромілітарної війни — без солдатів, гармат, бомб; війни, в якій особливо точною таємною зброєю є псевдокристалічні квазіферменти. Та, як це трапляється при наполегливих дослідженнях, замість того щоби спрощуватися, проблема дедалі більше ускладнювалася.

Фізики, хімік та Кірстінґ майже не виходили з головної корабельної лабораторії. На мертвих живильних сполуках розмножилося кільканадцять типів сполук «захисту» й «атаки». Водночас межа між тим, що було інтегральною частиною чужої техніки, й тим, що в неї вдерлося для руйнування, стерлася. Кірстінґ зауважив: це взагалі не межа в абсолютно об’єктивному розумінні. Припустимо, на Землю прибуває надзвичайно мудрий суперкомп’ютер, який нічого не знає про життєві явища, бо його електронні пращури вже забули, що їх збудували якісь біологічні істоти. Він обстежує людину, яка має нежить і бактерії в кишках. Наявність вірусів у носі цієї людини є її невід’ємною природною властивістю чи ні? Скажімо, людина впала й набила собі на лобі ґулю. Ґуля — це підшкірний крововилив. Пошкоджено судини. Але ця ґуля може також бути визнана за різновид амортизатора, утвореного для кращого захисту черепної коробки перед наступним ударом. Хіба таке пояснення неможливе? Для нас це звучить смішно, але йдеться не про жарти, а про позалюдське сприйняття дійсності.

Вислухавши посварених експертів, Стірґард тільки похитав головою і дав їм ще п’ять днів для досліджень. Це був справжній удар. Земна технологія вже піввіку йшла іншими стежками. Так звану «некроеволюцію» було визнано нераціональною. Навіть не припускалися, що колись виникне будь-яке «машинне видоутворення». Але ніхто не міг категорично твердити, що на Квінті нічого такого нема. Врешті командир запитав у фахівців лише про те, чи можна визнати гіпотетичний конфлікт між квінтянськими виробниками достатньою передумовою для того, щоби продовжити розвідку? Але на даному етапі досліджень експерти не хотіли говорити про жодні передумови. Аксіома не гіпотеза, а гіпотеза — не аксіома. Вони знали вже достатньо, щоби зрозуміти, на яких хистких даних базувалось їхнє знання. Додатковим ускладненням була відсутність і в молодшому супутникові системи зв’язку, бодай трохи схожої на ту, що походила з теорії кінцевих автоматів та інформатики. Може, «віроїди» зжерли цю псевдонервову мережу до решти? Однак від них повинні були залишитися сліди. Рештки. Може, і залишились, але вчені не могли їх виявити. Хіба можна за допомогою транзисторного лічильника, що потрапив під гідравлічний прес, вивести теорію Шеннона або Масквелла[60]? Остання нарада була винятково напруженою. Стірґард не цікавився позитивними визначеннями. Він запитував тільки, чи можна стверджувати, що квінтяни володіють сидеральною інженерією. Це для нього було найважливішим. Але, якщо хтось і здогадувався про це, то мовчав. «Гермес» поволі дрейфував у темряві, а вони блукали в хащах невідомості. Пілоти — Гаррах і Темпе — мовчки прислухалися до обговорення. Лікарі також не брали слова. Араґо скинув чернечий одяг і вже нікого не запитував: «А якщо там панує зло?». Коли Ґерберт сказав, що сподівання ніколи не виправдовуються при зіткненні з реальністю, Араґо заперечив. Скільки перепон вони подолали — таких, що їхні предки у двадцятому столітті вважали нездоланними! Як гладенько відбувалася подорож — без втрат проскочили крізь світлові роки, «Евридіка» точно увійшла в Аїд, а вони досягли центру сузір’я Гарпії, і від населеної планети їх відділяють дні або й години.

— Панотець займається психотерапією, — всміхнувся Ґерберт.

Він і досі називав так домініканця, йому важко було б називати його «колегою».

— Кажу правду і нічого поза цим, — відповів Араґо. — Я не знаю, що з нами буде. Таке незнання є нашим природним станом.

— А я знаю, про що ви, панотче, — імпульсивно випалив Ґерберт. — Що Творець не хотів таких експедицій, такого «спілкування цивілізацій», і тому розділив їх безоднями. А ми ж не тільки зробили компот з райського яблука, а вже й пиляємо Дерево Пізнання...

— Якщо ви хочете дізнатися мою думку — я до ваших послуг, — озвавсь Араґо. — Гадаю, Творець ні в чому нас не обмежив. Але при цьому невідомо, що виросте зі щепи Дерева Пізнання...

Пілоти не могли довідатися про дальший хід теологічної дискусії, бо їх викликав командир і звелів узяти курс на Квінту. Після ознайомлення з навігаційною траєкторією він додав:

— На борту панує настрій, якого я не сподівався. Буяння фантазії повинно мати межі. Як ви знаєте, весь час тривають розмови про незрозумілі конфлікти, мікромашини, нанобалістику, битви. Але ж усе це — лише баласт упереджень, який засліплює нас. Якщо ми й далі тремтітимемо через розтин кількох мертвяків, то цілком дезорієнтуємось, і кожен крок уперед видаватиметься нам занадто ризикованим. Я сказав про це науковцям, кажу й вам. А тепер — щасливої дороги. До Септіми курс може тримати GOD. Потім ви мусите чергувати в рубці — графік складіть самі.

Корабель уже йшов на тязі, й знову з’явилося, хоча й слабке, тяжіння. Гаррах пішов з Темпе по стару книжку, взяту з «Евридіки». Коли вони прощались у дверях каюти, Гаррах, вищий на зріст, нахилившись так, ніби мав відкрити якусь таємницю, мовив:

— Бар Гораб знав, кого призначити командиром на «Гермесі». Правда? Ти зустрічав кращих?

— Може, й зустрічав, але не кращих. Таких, як він.