Фіаско (Станіслав Лем) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Місяць

Планету оточувало величезне мінливе кільце з льодових брил. Обчислення, котрі Лакатос та Бієла здійснили перед самісіньким зануренням «Евридіки», підтвердилися. Розчленоване однією великою й трьома меншими тріщинами, що виникли внаслідок пертурбацій, спричинених тяжінням Квінти, кільце не могло існувати довше, ніж тисячу років, бо збільшувалось у діаметрі й водночас утрачало масу. Його зовнішні краї розширювалися під дією відцентрових сил, а внутрішні, тручись об атмосферу, кришились і танули, тож частина вод, викинутих невідомим чином у простір, поверталася на планету безперервними дощами. Важко було припустити, ніби квінтяни свідомо влаштували собі цей справжній потоп. Кільце, яке спочатку складалося з трьох або чотирьох трильйонів тонн криги, щороку втрачало мільярди тонн. Це було дуже дивно. Порушився клімат усієї планети. Крім заливних дощів, величезна тінь кільця під час обертання навколо сонця Квінти затуляла то північну, то південну півкулі. Воно відбивало сонячне світло, не тільки знижуючи середню температуру планети, а й порушуючи циркуляцію пасатів у атмосфері. На просторах обабіч відкидуваної тіні шаленіли бурі й циклони.

Якщо жителі Квінти змогли понизити рівень океанів, то вони, мабуть, володіли достатньою енергетикою для того, щоб надати водоспадам чи, точніше, водольотам Другу космічну швидкість і цим самим вимести крижані маси з безпосередньої близькості планети, аби, розтоплені під Сонцем, вони безслідно випарувались або у вигляді льодових метеорів загубилися серед астероїдів.

Нестача потужностей змусила би проектантів зупинити роботи, приречені на провал. Прогнозувати крах було елементарним завданням. Отож не помилка планетної інженерії, а щось інше перешкодило роботам, розпочатим багато років тому. Такий висновок здавався єдино можливим. Плаский диск із діркою діаметром п’ятнадцять тисяч кілометрів, у якій перебувала планета, в серединних пасмах складався з крижаних брил, а на зовнішніх краях — із дрібних поляризованих кристаликів льоду, що теж було, мабуть, наслідком свідомого втручання. Одне слово, спершу кільце підкорялося квінтянам. Його було утворено в площині екватора, але з внутрішнього боку, над самим екватором, воно становило хаотичну масу. Загалом кільце нагадувало космічну споруду, чомусь незавершену. Чому?

З океанів підіймалися два великі континенти й один менший, завбільшки як три Австралії. Цей континент був біля Північного полярного кола, через що розвідники назвали його Норстралією. Інфралокатори виявили на континентах тепліші, але несейсмічні місця; мабуть, там діяли великі енергетичні станції. То не були ні теплоцентралі, які працюють на нафті чи вугіллі, ні ядерні установки. Над першими було б забруднене повітря, другі давали б радіоактивний попіл. Як відомо, на ранній фазі ядерної енергетики найбільше мороки земляни мали з тим попелом. Але для техніків, здатних викинути з гравітаційної воронки частину океанів, захоронення радіоактивного продукту згорання не становило б жодних труднощів. І все ж крига кільця не показала й сліду радіоактивності. Або квінтяни виробляли інший вид ядерної енергетики, або користувалися зовсім не відомою людям енергетикою. Якою ж саме?

За планетою тягся хвіст водяної пари, що походила головним чином із кільця. Зависнувши на стаціонарній орбіті за Секстою, схожою на Марс, тільки значно більшого розміру, з густою атмосферою, отруєною безперервними викидами вулканів і газовими сполуками ціану, «Гермес» послав для спостереження Квінти шість орбітерів. Вони безперервно передавали результати спостереження, а GOD складав із них детальний портрет Квінти. Найзагадковішим був її радіошум. На великих материках без проявів фазової чи частотної модуляції працювало щонайменше кількасот потужних передавачів. Їхнім випромінюванням був хаотичний білий шум. Антени пощастило точно локалізувати: вони емітували спрямовано або ізотропно, так наче квінтяни вирішили закрити собі всі канали електромагнітного зв’язку — від найкоротших хвиль до кілометрових. Квінтяни могли користуватися тільки кабельним зв’язком, тоді навіщо їм був потрібен цей гігаватний шум? Ще дивнішими — а «дивовижі» планети не мали меж — виявилися штучні супутники; їх було нараховано близько мільйона — на високих та низьких орбітах, на майже кругових і на еліптичних, з афеліями, що сягали далеко поза природний супутник Місяць. Зонди «Гермеса» виявили також супутники поблизу себе, а кілька — лише за якихось вісім-десять мільйонів кілометрів. Вони суттєво відрізнялись один від одного розмірами й масою. Найбільші були, очевидно, порожнисті — мов роздуті у вакуумі некеровані аеростати. Частина сплющилася після витоку газів. Через кожних кілька днів котрийсь із мертвих супутників зіштовхувався з крижаним кільцем, і тоді виникало ефектне видовище веселкових спалахів, оскільки сонячне проміння у хмарах кристалів льоду піддавалося дисперсії. Хмара, що виникла таким способом, повільно розсіювалась у просторі. Зате деякі активні супутники, що рухалися по вимушених орбітах, потребували постійної корекції курсу, інші незбагненним способом змінювали свою форму, ніби величезні сувої металевої фольги, але ні ті, ні другі ніколи не зіштовхувалися з кільцем Квінти. Тривимірна голографічна карта супутників на перший погляд нагадувала величезний рій бджіл, шершнів та мікроскопічних мушок, який кружляв довкола планети. Це багатошарове скупчення не було хаосом. Із самого початку в ньому вдалося побачити просту закономірність — супутники на близьких орбітах часто йшли парами або трійками, а інші, надто біля стаціонарного кола, яким небесні тіла рухаються синхронно з поверхнею планети, йшли від перигелію до афелію, мов у фігурах танцю.

У міру надходження даних вимірів GOD створював систему координант — рід сферичної системи діаграм. Відрізнити «мертві» супутники від «живих», пасивно дрейфуючі від керованих чи самокерованих, виявилося дуже важко, оскільки це була проблема багатьох мікроскопічних мас, котрі рухаються в полі тяжіння великих мас Квінти, її Місяця і Сонця. Нарешті старанне обстеження виявило міріади уламків ракет та супутників, які часто падали на Сонце. Деякі з них мали форму тороїда, тобто кільця, з якого стирчали нитчасті шипи, найбільші з них, кружляючи між планетою та її Місяцем, проявляли певну активність. Шипи були дипольними антенами, тож їхнє випромінювання, відфільтроване від шумового фону планети, вдалося відокремити як шум в ультракоротких позарадіохвилях. Частина цього шуму припадала на жорстке рентгенівське випромінювання, нездатне досягти поверхні Квінти, бо його поглинала атмосфера. Щодень до маси отриманих даних GOD долучав нову інформацію, й коли Накамура, Поласар, Ротмонт і Стірґард сушили собі голови над складним ребусом, пілоти, не втручаючись у наукові обговорення, мали вже власну думку: Квінта — планета інженерів, одержимих якоюсь манією, а ще точніше, SETI вклав мільярди у те, щоби відкрити цю божевільну цивілізацію. Але й вони відчули в тому навіженстві певний метод. Можливо, там тривала «радіовійна», доведена до цілковитого абсурду: сторони вже нічого не передають, а намагаються лише глушити одна одну.

Фізики силкувалися підтримати GODa найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово відрізняються від людей своєю анатомією та фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов’язані з тяжінням? Може, шум — це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, яких не можна виявити астрофізично? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а слід провести принципову ревізію всієї аналітичної програми? GOD відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.

Якщо це — передача енергії, то повинні діяти приймальні системи, котрі давали би певний мінімум витоків або втрат, оскільки стовідсоткова передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж вельми ефективним способом. Складалося враження, мовби перемовлявся величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрецем, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.

По-друге, коли б якісь лінії служили для зв’язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику. Це не був «абсолютний хаос». То була радше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання. GOD наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли GOD надав коґерентним випромінювачам зеленого кольору, реле — білого, а контрвипромінювачам — пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум’янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, що розмазувались; іноді один з них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.

Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п’яти загадково зникли в периселенії[61], невидимому з «Гермеса». За цю необережність Стірґард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервного зонда, що дав би змогу провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді. Через неповну хвилину, впродовж якої тривало випромінювання, GOD доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера[62]. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення. Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару натрію й упорснули в неї кисень. Утворилася вогняна хмара. Тільки-но в ній зникли квінтянські ракети, дозорці по спіралі вислизнули з хмари вогню, однак не полетіли до корабля, а на повній швидкості зіткнулися між собою, щоб розвіятися димом. Стірґард стягнув на борт корабля всі спостережні зонди з їхніх орбітальних пунктів, а GOD тим часом демонстрував дані розвідки. На зворотній пустельній півкулі Місяця, поритій кратерами, снував туди-сюди вогник зі спектром ядерної плазми. Він рухався так швидко, що якби його не затримувало належно сконцентроване магнітне поле, то він вилетів би у простір і відразу б згас. Що, власне, рухалося там, між двома старими кратерами, зі швидкістю шістдесят кілометрів за секунду? Що це був за мандрівний пломінець? GOD запевняв: планета ще не виявила «Гермеса», принаймні ніщо не свідчило про це. Тим часом GOD фіксував постійний шум і потріскування, яке було спричинене входженням супутників у атмосферу, а також їхнім зіткненням з льодовим диском, бо атмосфера Сексти замінювала йому лінзи радіоскопів.

Думки про те, що робити далі, розділилися. Повідомляти квінтян про своє прибуття не хотілося. Не слід було виявляти себе доти, доки пощастить розгадати бодай одну із безлічі загадок. Аргонавти розмірковували: послати безпілотний спускний апарат на зворотний бік Місяця чи краще посадити на нього корабель? Про шанси цієї альтернативи GOD знав рівно стільки, скільки й люди; відверто кажучи, нічого. Аускультація[63], здійснена дозором, давала підстави вважати Місяць незаселеним, хоча він і мав атмосферу. У півтори рази масивніший од земного, він, однак, не міг її утримати. До того ж новим ребусом виявився й склад атмосфери: інертні гази аргон, криптон і ксенон з домішкою гелію. Без постійного поповнення ця атмосфера розсіялася б упродовж кількох сотень років.

Про інженерну діяльність на Місяці ще переконливіше свідчив отой вогник плазми, однак сам Місяць мовчав; не мав він і магнітного поля, й Стірґард зважився на посадку. Якщо там і жили якісь істоти, то тільки в підземеллях, глибоко під скелястим панцирем, подірявленим кратерами й кальдерами. Вилискували моря застиглої лави, які величезними колами розбігалися від найбільшого кратера. Стірґард вирішив сідати, обернувши «Гермеса» на комету. Корпусні кінгстони, відкриті вздовж бортів, почали випускати з резервуарів піну; вона оповила весь корабель великим коконом з нерівномірно затужавілих пухирів. У цій губчастій масі «Гермес» стримів, як кісточка в плоді. Навіть зблизька він скидався на довгасту брилу, вкриту воронками кратерів. Тріснуті пухирі зробили його оболонку схожою на астероїд, справіку бомбардований хмарами пилу й метеоритами. Шлейф викидних газів мав прибрати подобу хвоста комети, що в міру її руху до перигелію відхиляється з орбіти в афелій. Цю ілюзію створювали дефлектори тяги. Щоправда, детальний спектральний аналіз виявив би імпульс і склад газів, який не трапляється в комет. Але такої можливості важко було уникнути. «Гермес» із гіперболічною швидкістю перейшов від Сексти до орбіти Квінти — врешті-решт бувають, хоч і рідко, такі спритні позасистемні комети, — після двох тижнів навігації, загальмувавши за Місяцем свій стрімкий рух, висунув назовні маніпулятори з телевізійними очима. Ілюзія старої, пощербленої скелі була просто-таки чудова — тільки під енергійним ударом псевдовалуни еластично вгиналися, мовби повітряна куля. Самої посадки приховати не пощастило. Входячи кормою в атмосферу Місяця, «Гермес» вогнем спалив кожух своїх сопел, решту довершило тертя об атмосферу. З корабля здерло розпечений камуфляж, і голий броньований велет, спресовуючи під собою полум’я, шістьма розчепіреними лапами став на ґрунт, попередньо випробувавши його міцність серією снарядів. Із корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й із відомою ставкою. Вісім гвинтокрилів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, що охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що літала над скелястим ґрунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район гвинтокрили обстежили повторно, щоби зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один із гвинтокрилів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перш ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру та силу випромінювання порядку тераджоуля. Її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 10¹⁰ гаусів.

Після глибоких зондувань магнітного підґрунтя улоговини Стірґард звелів GODові скласти схему виявленої там мережі з вузлами, від яких глибоко під літосферу вели численні вертикальні шахти. І не дуже здивувався, ознайомившись із поданим висновком. Призначення цієї гігантської установки було незрозуміле, однак не виникало сумніву, що роботи перервано в повному розпалі, й усі входи, які вели до штреків і шахт, було закрито чи, точніше, засипано за допомогою вибухів, після того, як у тунель і колодязь скинули все важке устаткування. Плазматичне мікросонце живили термоелектричні перетворювачі завдяки системі магнетоводів, черпаючи енергію з глибин літосфери, — близько 50 кілометрів під зовнішньою оболонкою місячної кори.

Хоча Стірґард і послав туди важкі всюдиходи для ґрунтовніших досліджень та дочекався їхнього повернення, він звелів швидко стартувати. Зачаровані розмірами «підземного» енергетичного комплексу, фізики раді були б залишитися тут надовше, можливо, навіть відкрити засипані тунелі, та Стірґард не дозволив. Його пантеличили спіймані супутники, бентежило й будівництво, розпочате на пустищі з таким розмахом; але ще незрозумілішим було, чому припинено ці роботи. «Наче в панічній евакуації», — подумав він, одначе фізикам не сказав нічого. Думку, що раптом сяйнула йому в голові, залишив при собі.

Детальне дослідження невідомої технології було марною справою, її фрагменти, як скалки розбитого дзеркала, не давали суцільного зображення. Вони стали невиразним наслідком того, що його розбило.

Дилема полягала не в знаряддях цієї цивілізації, а в ній самій. І саме тієї хвилини, коли Стірґард, усвідомлюючи це, відчув на своїх плечах усю вагу дорученого йому завдання, Араґо запитав через інтерком, чи можна зайти на розмову.

— Якщо ненадовго, то можна: менш як за годину ми стартуємо, — відповів Стірґард, хоч і не мав ніякого бажання зараз розмовляти з ченцем.

Араґо зайшов буквально за хвилину.

— Сподіваюсь, я вам не завадив...

— Звичайно, завадили, ваша світлосте, — відповів Стірґард, не підводячись, і показав духовному отцеві на крісло. — Однак, враховуючи характер вашої... місії, слухаю.

— Я тут без виняткових повноважень і не виконую жодної місії. Мене просто послано на моє місце, так само як вас на ваше, — спокійно мовив домініканець. — З однією лише різницею: від моїх рішень не залежить нічого. А від ваших залежить усе.

— Я про це знаю.

— Жителі цієї планети — все одно, що живий організм, який можна всіляко досліджувати, але який не можна запитувати про сенс його існування.

— Медуза на таке запитання справді не відповість, зате людина...

Стірґард глянув на домініканця більш ніж зацікавлено, немовби чекаючи серйозної відповіді.

— Людина — так, але не людство. Медузи не відповідають ні за що. А кожен з нас відповідає за все, що робить.

— Я здогадуюся, що має на увазі ваша світлість. Ви хочете знати, яке я прийняв рішення.

— Так.

— Ми піднімемо забороло.

— Вимагатимете контакту?

— Так.

— А якщо вони неспроможні виконати цю вимогу?

Стірґард роздратовано підвівся — Араґо розгадав його прихований намір. Стоячи біля ченця так близько, що майже торкався його колін, він тихо запитав: