Фіаско

Казка

Перегородки, що звичайно розділяли обидва цехи в кормовій частині «Гермеса», було знято, їхні сталеві стіни увійшли в центральну частину корабля, і тільки широкі темні ложа хитних підшипників свідчили, де досі вони були. Величезний інтер’єр нагадував тепер покинутий ангар. Поверхів за двадцять над ложами втягнених перегородок, недалеко від випуклої стелі, ніби дві білі мушки, котрі сіли на лонжероні, який вів упоперек від правого борта до бакборта, висіли пілоти, Гаррах і Темпе, — на зачепах своїх пасів, щоб якимсь сильнішим повівом їх не здуло в невагомості. Через те не можна було з певністю сказати, що вони дивляться вниз, хоч їм так і здавалось. У безлюдному гігантському нутрі корабля тривала розмірена, швидка, невпинна праця. Виблискуючи емаллю, жовті, голубі, чорні автомати, поперемінно переводячи чіпкі важелі вбік і вперед, синхронно, ніби ряди гімнастів, сягали позад себе, до інших, які подавали їм у щипцях монтажні деталі. Вони монтували солазер.

Це була ґратчасто-ажурна конструкція завбільшки з міноносець. Налівготовий каркас скидався на складений, спірально вигнутий парасоль велета, замість тканини обтягнений сегментами дзеркальних лусок, що находили одна на одну. Завдяки цьому він асоціювався також з допотопною рибиною чи з якоюсь вимерлою морською рептилією, кістяк якої становлять машини замість палеонтологів. У віддаленій од пілотів передній частині, там, де тулуб гіганта мав би мати голову, іскрилися тисячі цівок синявого диму — на кільцях якоря спалахувало лазерне зварювання.

Солазер, запроектований як фотономет, що працює на сонячній енергії, було перетворено на дзеркальце для пускання світляних зайчиків. Щоправда, тераджоулевих.

Його концепція народилася з побоювання фізиків, що повторне застосування сидеральної технології з вельми своєрідними ефектами, не лише гравітаційними, дасть планеті небажані рекомендації: наведе її майстрів зброї на слід, що наближає до проміжку Голенбаха. Через те, замість удатися до джерел цього проміжку, вирішили застосувати техніку, вже трохи застарілу, — радіаційні трансформатори. Зависнувши перед сонячним диском, солазер повинен був розгорнутися віялом, оберненими до Сонця рецепторами вбирати його хаотичне, вседіапазонне випромінювання і стискувати в монохроматичний таран. Майже половина вбираної енергії служила солазерові для охолодження, без якого він моментально випарувався би від сонячного палу. Але ефективної потужності вистачило на те, щоби стовп зв’язного світла діаметром двісті метрів на виході випромінювача й неминучим потроєним розсіюванням біля орбіти Квінти міг краяти її оболонку, наче нагрітий ніж — масло. Під цим далекосяжним вогняним вістрям десятикілометрова товща океанічних вод розверзлася б аж до дна. Тиск окропу, що з усіх боків ринув би у безодню, не завдав би світловому мечу жодної шкоди. Крізь клубок кипучого океану, порівняно з якими гриб термоядерного вибуху — ніщо, солазер міг протнути підокеанічну плиту, літосферу й проникнути вглиб Квінти на чверть її радіуса. Такої катастрофи ніхто не планував. Солазер повинен був легко торкнутися льодового кільця і термосфери планети. Оскільки відмовилися й від цього, то виявилося, що переробити світлову батарею на сигналізатор зовсім неважко. Ель Салям і Накамура хотіли коштом найменшої перебудови розв’язати два завдання зразу. Треба було дійти до всіх можливих адресатів одночасно та якнайефективніше. Такий контакт, хоч і односторонній, ураховував ту очевидну передумову, що планету населяють істоти, обдаровані зором, а також достатнім інтелектом, аби зрозуміти зміст послання.

Перша умова не залежала від відправників. Вони не змогли б обдарувати очима істот, якби ті їх не мали. Друга умова потребувала неабиякої винахідливості, головним чином тому, що влада Квінти, мабуть, не хотіла безпосереднього контакту космічних пришельців з населенням. Через те сигналізація мала впасти світляним дощем на всі континенти планети, пробиваючи густу запону її хмар. При цьому суцільна хмарність була корисна, оскільки світляних голок, що прошивали її, ніхто, хто мав хоч крихту розуму, не сприйняв би за сонячне проміння.

Найважчим видавалася форма послання. Навчати абетки, посилати як паролі числа, універсальні сталі фізичні матерії було б нонсенсом. Солазер стояв у цеху корми, готовий до старту, однак у дорогу не вирушав. Фізики, інформатики, екзобіологи зайшли в глухий кут. У них було все, крім програми. Самоз’ясувальних кодів не існувало. Йшлося про барви веселки: похмурі кольори фіолетових відтінків, центральна смуга — ясніша, зелень — це рослини, буйне життя, червінь поєднується з агресією — певна річ, тільки в людей. А коду у вигляді низки сигнальних одиниць, котрі щось означають, зі смуг спектра не складеш. Тоді другий пілот запропонував свій варіант. Мовляв, треба розповісти квінтянам казку. Обернути вкрите хмарами небо на екран. Висвітлити на ньому серію картин. Над кожним континентом. Як згодом пожартував присутній при цьому Араґо, obstupuerunt omnes[115]. Спеціалісти й справді остовпіли.

— А технічно це можливо? — запитав Темпе.

— Технічно — так. Але що це дасть? Вистава на небі? Чого?

— Казка, — повторив пілот.

— Ідіотизм, — розсердився Кірстінґ, який двадцять років присвятив вивченню космолінгвістики. — Може, малюнками ти й справді зміг би показати щось пігмеям або австралійським чи індіанським тубільцям. Усі людські раси і культури мають спільні риси. А на Квінті людей нема.

— Пусте. Там існує технічна цивілізація, і вони вже воюють у космосі. Це означає, що раніше у них була цивілізація палеоліту. Вони вже навіть тоді воювали. Й епохи льодовиків теж були на цій планеті. Коли ще не споруджували ні будинків, ні вігвамів, а жили, мабуть, у печерах. На стінах малювали знаки плодючості й звірів, на яких полювали, щоби це принесло їм ловецьке щастя. Це було чаклунство. Або казки. Але про те, що це казки, вони довідалися від ерудованих мужів через кілька тисяч років. Таких, як доктор Кірстінґ. Докторе, хочеш закластися зі мною, що вони знають, що таке казка?

Накамура вже не міг стримати сміху. Інші теж, окрім Кірстінґа. Однак цей екзобіолог і космолінгвіст в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.

— Хто його знає... — завагався він. — Якщо ця ідея не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?

— О, то вже не мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мені. Доктор Ґерберт іще на «Евридіці» дав мені том фантастичних оповідань. Інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти...

— Палеоетнографія?.. — вголос розмірковував Кірстінґ. — Я хіба приблизно ознайомлений з нею. А ви?

Фахівця такого профілю на борту не виявилося.

— Може, GOD?.. — озвався японець. — Про всяк випадок варто пошукати в його пам’яті, тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, наявний у найдавніших міфах.

— Із дописемної ери?

— Звичайно.

— Так. Із початків їхньої протокультури, — здався Кірстінґ. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об’явитись їм в образі богів?

Араґо запротестував.

— Це буде дуже важко зробити саме тому, що маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. В усякому разі я саме її вкладаю у пропозицію нашого пілота, бо казки закінчуються, як правило, перемогою добра.

Так почалися роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля та Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоби виокремити з них найдавніші, зі сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.

У першій групі ймовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночі та дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих та холодних пір року; травоїдні й м’ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших, — здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною. Якщо так, то вже в протокультурі з’явилися лови, канібалізм, полювання на створінь свого виду в еоліті чи палеоліті — явище можливе, хоча не обов’язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд з теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.

Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів натрапило свого часу на рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадка проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.

Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м’ясоїдство не веде всіх хижаків до виникнення у них розуму — таке можливе тільки за збігу багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, й ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту. Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Розвинулися вони з рептилій чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ані до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню у цій формі. Суто біологічна інформація захована в генеративних клітинах і не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку потребує скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає «все або майже все», що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не здатне радикально видозмінювати життєвої тактики. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.

Отже, на початку й тут була двостатевість, було, без сумніву, мисливство, й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такі її дволанковий початок і серцевина.

А чим він відбивається й проявляється у протокультурі? Увагою, зверненою на ці ланки: використання статі та використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла й спритності, якої потребує мисливство, переносить реальне життя у зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоби вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.

І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, GOD виконав поставлене завдання — пристосувати до статевих та ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф чи радше легенду, передачу, видовище з акторами: сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, що закінчилися спільним танцем.

Солазер повторював цей «планетарний спектакль» у кількох варіантах упродовж трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець та початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з’являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі та вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать і навіть зрозуміють це видовище. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але промовистіший. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоби бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна — це бека. Що з цього вийде?

Тим часом замість задоволення від своєї ідеї Темпе відчув тривогу, яка паралізувала його. Щоби струснути її з себе, він пішов трохи прогулятися. «Гермес» був, по суті, безлюдним гігантом — житлова частина разом зі стерновими рубками і лабораторіями зосереджувалася в ядрі, не більшому за шестиповерховий будинок. Там, окрім диспетчерської, були лікарняні приміщення, мала зала для нарад, де ніхто ще ні разу не збирався, під ним — кают-компанія з автоматичними плитами, а далі рекреаційні відділи, тренажна, купальний басейн, який наповнювали тільки тоді, коли це дозволяв корабель, ідучи тягою достатньої сили, щоб вода не злітала в повітря краплями. Був тут і напівовальний амфітеатр, призначений теж для розваг та видовищ, хоч і в ньому ніколи не було живої душі. Ці вигоди, про які так сумлінно подбали будівники, виявилися п’ятим колесом у возі. Бо кому б спало на думку дивитися тут найвигадливіші голографічні вистави? Для екіпажу ця центральна частина корабля ніби не існувала взагалі — можливо, її ігнорували через те, що з огляду на останні події вона вже кілька місяців просто дратувала всіх. Проекційний і купальний зали завдяки архітектурній винахідливості, так само, як і відділення розваг (у ньому не бракувало ні бару, ні павільйонів, як у луна-парку маленького містечка), мали підтримувати в них ілюзію земного життя, але тут, стверджував Ґерберт, проектувальники забули спитати поради в психологів. Через те цю ілюзію сприймали як лицемірство, і Темпе, вирушивши на прогулянку, пішов у зовсім інший бік.

Між місцем перебування розвідників і зовнішнім панцирем корабля на всі боки тягнувся простір, поділений уздовж бортових та кільових лонжеронів і балок перегородками, з безліччю вимкнених та діючих агрегатів. Увійти сюди можна було через люки в обох кінцях палуби, які зачинялися герметично, біля корми — за санітарними приміщеннями, а на носі — з коридору верхньої стернової рубки. Вхід у глиб корми перекривали наглухо зачинені й навхрест заблоковані ворота з написами, на яких постійно горіло застережне червоне світло, бо там, у недоступних для людей камерах, перебували в удаваному заціпенінні сидеральні перетворювачі, колоси, наче в легендарній гробниці Магомета[116], підвішеній у порожнечі на невидимих магнітних подушках. Однак можна було податися за носову перегородку — і Темпе спрямував туди свою ходу. Йому довелося пройти через стернову рубку, де він застав Гарраха за дивним заняттям, котре за інших обставин розсмішило б його: Гаррах, який чергував, вирішив напитися соку з бляшанки, надто енергійно відкрив її й тепер, пливучи навскоси до стелі, наздоганяв жовту кулю апельсинового соку, що м’яко хвилювалася, мовби велика мильна булька, — зі соломинкою в роті, щоб усмоктати її, перш ніж вона обіллє йому обличчя. Відчинивши двері, Темпе зупинився, аби струмінь повітря не розсіяв кулю соку на тисячу краплин, зачекав, поки Гаррах щасливо завершив своє полювання, і тільки після цього, вправно відштовхнувшись, полетів в обраному напрямку.

У невагомості звична координація рухів розладнується, але Темпе швидко згадав давній досвід. Тепер йому не треба було замислюватися над тим, на яку ширину розчепірити ноги, ніби альпініст у скелястій розколині, щоби відкрутити обидва замкові, гвинтові маховики люка. Необізнаний із цією справою, мабуть, сам перекинувся б, силкуючись відкрутити маховики зі спицями, схожі на ті, які застосовують у банківських сейфах. Темпе швидко замкнув люк за собою, бо хоча носові перегородки й заповнювало повітря, воно, не відсвіжуване, просякло гіркуватими випарами хімікатів, мов на промисловому комбінаті. Попереду відкрився простір, який вдалині звужувався й був тьмяно освітлений довгими лініями люмінесцентних ламп, з подвійними решітчастими розпірками біля бортових стін, і Темпе не поспішаючи пірнув туди. Проминав, звикаючи до гіркоти в роті й горлі, оксидовані тіла турбін, компресорів, термогравітори з їхніми галерейками, ґанками, драбинками, спритно обпливаючи величезні товстостінні трубопроводи як аркові прольоти біля резервуарів води, гелію, кисню, з розложистими фланцями у кільцях гвинтів, і присів на одному з них, наче мушка. Він і справді був мушкою в нутрощах сталевого кита. Кожен резервуар перевищував тут костьольну вежу. Стара люмінесцентна лампа рівномірно мерехтіла, і в цьому непевному світлі оксидовані випуклості резервуарів то темніли, то яснішали, наче опилені сріблом. Він тут добре орієнтувався. Від перегородок із запасними резервуарами поплив туди, де у масивній ізоляції центрального ярусу в сяйві власних ламп блищали нуклеоспінові блоки, підвішені до портальних кранів, із закупореними отворами. Нараз повіяло різким холодом, і він побачив укриті інеєм гелієводи кріотронних систем. Мороз був такий міцний, що Темпе завбачливо схопився за найближчий тримач, аби не торкнутися цих труб, бо миттю примерз би до них, борсаючись, як мушка в павутинні. Тут не було чого робити, через це Темпе почувався, мов на прогулянці. Похмура безлюдність свідчила про могутність корабля й викликала підсвідоме захоплення. У донних трюмах стояли самохідні екскаватори, важкі та легкі спускні апарати, далі рядами — контейнери: зелені, білі, голубі для інструментального цеху, для ремонтних автоматів, а біля самого носа — два великоходи з гігантськими обертовими ковпаками замість голів. Випадково, а може, й навмисне, Темпе потрапив під сильний струмінь повітря, виштовхуваного з термічних вентиляційних сит, і його віднесло до бакбортових шпангоутів внутрішньої броні, завбільшки як мостові прогони, але він уміло скористався наданою швидкістю та відштовхнувсь од них. Наче стрибун із трампліна, полетів головою вперед, рухаючись сповільненими обертами навскоси, до поруччя критої листовим металом носової галереї. Він любив це місце. Сівши на поруччя, точніше підтягнувшись до нього обома руками, він побачив перед собою мільйон кубічних метрів корабельних носових трюмів: у їхній глибині високо горіли три зелені вогники над люком, крізь який він увійшов сюди. Під ним — у всякому разі під ногами, що, як завжди в невагомості, здавалися чимось абсолютно зайвим, на платформах, прикріплених до бремсбергів, зараз піднятих — стояли літальні самокеровані апарати на повітряній подушці, була там і труба катапульти, схожа на жерло гармати неймовірного калібру. Та тільки-но Темпе спинивсь, як його огорнула та сама тривога, точніше почуття незрозумілої марноти, яке наринуло на нього невідомо звідки. Що це? Непевність? Страх? Чого ж йому боятися? Він навіть не міг позбутися, мабуть, ще ніколи не звідуваного відчуття внутрішнього безсилля. І далі бачив перед собою це громаддя, яке несло його маленькою часточкою своєї могуті через вічну безодню, повне сили, котра пульсувала в реакторах жаром, більшим за сонячний. Усе довкола було для нього Землею, що послала його до зірок, тут була рідна планета, її розум, згуслий в енергію, взяту від зір, а не у салонних храмах із їхнім безглуздим затишком та комфортом, приготовленим для лякливих хлопців. Темпе відчував за плечима чотиришаровий панцир, переділений енергоємними камерами, заповненими матеріалом, який при ударі ставав твердим, мов алмаз, і плавився особливим способом, оскільки ця субстанція мала властивість самозакупорюватися, бо корабель, ніби організм, мертвий та живий водночас, мав запрограмовану здатність до регенерації. І нараз, ніби в якомусь осяянні, Темпе знайшов потрібне слово для означення того відчуття, що його охопило: відчай.

Десь за годину він пішов до Ґерберта, чия каюта, відокремлена від інших, містилась у кінці другого міжпалубного простору. Лікар вибрав її, мабуть, тому, що вона була така простора й мала вікно на всю стіну, яке виходило на оранжерею. Там росли тільки різні мохи, трава й вовчі ягоди, а обабіч гідропонного басейну зеленіли сіруваті, волохаті кулі кактусів. Дерев тут не було зовсім, лише кущі ліщини, віття якої могло під час польоту витримати великі перевантаження. Ґерберт цінував цю зелень за вікном і називав її своїм садом. Із коридору можна було ввійти туди й гуляти доріжками серед рабаток, щоправда, не без гравітації, до того ж недавній струс, викликаний нічним нападом, спричинив там чималі спустошення. Темпе і Гаррах рятували після нього все, що ще можна було врятувати.

Згідно з рішенням, яке під час підготовки експедиції прийняли експерти SETI, GOD спостерігав за поведінкою всіх людей на палубі «Гермеса», визначаючи їхній психічний стан, що ні для кого не було таємницею.

Ішлося про те, чи під впливом довготривалого стресу, якому вони піддаватимуться, полишені тільки самі на себе, не виникнуть відхилення від душевної норми у формах, типових для психодинаміки груп, роками відрізаних од звичайного родинного та суспільного середовищ. У подібній ізоляції може зазнати відхилень навіть індивідуальність, яка досі була врівноважена й стійка до душевних травм; фрустрація переходить у депресію або в агресивність, а ті, з ким таке відбувається, майже ніколи цього не усвідомлюють.

Наявність на борту корабля лікаря, теж обізнаного з психологією та розладами людської психіки, не гарантує розпізнання патологічних симптомів, бо медик також може піддатися стресам, згубним навіть для найстійкішого характеру. Адже лікарі теж люди. Зате машинна програма відзначається непохитністю, отже, вона буде ефективна як об’єктивний діагностик і незворушний спостерігач, хоч би навіть сталася катастрофа і весь корабель загинув.

Щоправда, ця забезпека розвідників од колективного душевного схибнення загрожувала просто-таки неподоланною суперечністю. Але GODові доводилося бути водночас підлеглим і начальником команди, виконувати накази й стежити за душевним станом розпорядників. Цим самим його підняли до рангу слухняного знаряддя й аподиктичного[117] начальника. З-під постійного GODoвoro контролю не був виведений навіть командир. Заковика полягала в тому, що усвідомлення нагляду, мета якого полягала у вчасному виявленні душевних травм, само було своєрідною травмою. Однак ніхто не знав на це ліків. Якби GOD виконував свою функцію без відома людей, йому довелося б виявити це, повідомляючи їх про констатовану аберацію, внаслідок чого його повідомлення із психотерапії обернулося б на шок. Тому це зачароване коло вдалося розірвати тільки шляхом перехрещення взаємної відповідальності людей та комп’ютера. GOD переказував свої діагнози передусім командирові й Ґербертові, коли вважав це за необхідне, залишаючись пасивним порадником. Ясна річ, ніхто з ентузіазмом не схвалив такого компромісу, але ніхто разом із душезнавчими машинами не знайшов кращого виходу з цієї дилеми. GOD, комп’ютер останнього покоління, не міг піддаватись емоціям як піднесений до найвищого ступеня екстракт раціональних дій. Позбавлений будь-яких почуттів чи інстинкту самозбереження, він не був електронно збільшеним людським мозком, не мав жодної з рис, які називались особистими, характерологічними, не мав і жодних пристрастей, хіба що прагнення до здобуття максимуму інформації, але в жодному разі — не влади. Перші винахідники машин, які допомагали не м’язам, а думці, піддались ілюзії, котра одних приваблювала, а інших навпаки жахала: ніби вони так збільшують розум мертвих автоматів, унаслідок чого ті згодом уподібняться до людини, а потім її ще й перевершать. Знадобилося сто з гаком років, аби їхні наступники пересвідчилися, що батьків інформатики й кібернетики заполонила антропоцентрична ілюзія, оскільки людський мозок — це душа машини, яка не є машиною. Творячи нерозривну єдність із тілом, мозок водночас слугує йому, а воно, своєю чергою, обслуговує його. Тож якби хтось захотів надати автоматові такої людської подоби, щоб він нічим не відрізнявсь інтелектом од людини, то, за всієї його досконалості, це виявилося б абсурдом. У міру вдосконалення наступні покоління машин справді ставатимуть дедалі подібнішими до людей і воднораз од них буде дедалі менше користі. Єдиною істотною різницею між людиною, народженою від батька й матері, та ідеально гуманізованою машиною залишиться тільки будівельний матеріал, у першому випадку живий, а в другому — мертвий. Автомат з людською подобою буде самотямущий, але й так само ненадійний, неповноцінний і підвладний емоційним орієнтаціям, як і людина. З погляду майстерного наслідування плодів природної еволюції, увінчаної антропогенезисом, це буде чудове інженерне досягнення й водночас курйозом, з яким невідомо, що робити. Це був би створений з небіологічного матеріалу світловий фальсифікат живої істоти типу хребетних, класу ссавців, родини приматів, живородних, двоногих, з мозком із двох півкуль, бо саме шляхом цієї симетрії у формуванні хребетних тварин пішла еволюція на Землі. Невідомо тільки, яку вигоду від такого геніального плагіату здобуло би людство. Це було б щось подібне до того, зауважив один історик науки, якби завдяки колосальним капіталовкладенням і теоретичним працям пощастило збудувати фабрику, що продукує шпинат або артишоки, здатні до фотосинтезу, як усі рослини, і взагалі ні в чому не відмінні від справжнього шпинату й артишоків, крім одного — вони неїстівні. Такий шпинат можна було б показувати на виставках і хвалитися його синтезом, але не можна було б їсти, отож усю працю було б зведено до абсурду. Перші проектанти і проповідники «штучного інтелекту» самі, либонь, як слід не знали, куди йдуть і на що сподіваються. Чи для них важливо те, щоби з машиною можна було розмовляти так, як із мудрою чи бодай пересічною людиною? Це можливо, й цього справді було вже досягнено, коли людство нараховувало чотирнадцять мільярдів й останньою доконечною потребою стало створення машин, подібних інтелектом до людей. Коротко кажучи, комп’ютерний розум дедалі різкіше розходився з людським, сприяв людському, доповнював його, продовжував, допомагав виконувати завдання, розв’язувати проблеми, непосильні для людини, і саме через це не наслідував його й не повторював. Шляхи їхні розійшлись остаточно.

Машину запрограмовано так, щоб ніхто, в тому числі творець, не міг відрізнити її в інтелектуальному контакті від домогосподарки чи професора міжнародного права. Вона — їхній імітатор, ефект тотожності триватиме доти, поки хтось спробує звабити ту «жінку» й мати з нею дітей, а того «професора» — запросити на сніданок. Якщо йому вдасться мати з нею дітей, а з ним поснідати, то це вже остаточно доведе ліквідацію різниці між природним та штучним. Але що з цього? Чи можна за допомогою сидеральної інженерії створювати синтетичні зірки, які до найменших деталей тотожні з космічними? Можна. Невідомо тільки навіщо. Історики кібернетики визнали, що її прародичам світила надія розгадати таємницю свідомості. Кінець тій надії поклали здобутки середини XXI століття, коли комп’ютер тридцятого покоління, надзвичайно балакучий, інтелігенгний, чаруючи своєю людяністю живих співрозмовників, запитав їх, чи знають вони, що таке свідомість у тому розумінні, яке вони вкладають у це визначення. Бо він, мовляв, не знає. Це був комп’ютер, здатний до заданого самопрограмування, і, звільнившись із заданих йому директив, як дитина з пелюшок, він розвинув у собі здатність імітувати людей так, що вони не змогли його вже «демаскувати» як машину, котра імітує людину, хоча не є нею. Однак це ні на волосок не прояснювало таємниці свідомості, оскільки машина знала з цього питання рівно стільки, скільки й люди. А втім, хіба могло бути інакше? Вони вже мали перед собою кінцевий результат програми, яка «автоантропізуться» і яка внаслідок цього знає про свідомість стільки, скільки й вони. Видатний фізик, присутній на тій дискусії, зауважив: те, що, можливо, й думає так само, як людина, знає про механізм власного мислення стільки, скільки й людина, тобто нічого. Чи то зі злості, чи щоби зм’якшити їхні розчарування, він сказав розчарованим тріумфаторам, що подібні труднощі переживали вчені його фаху, коли сто років тому вирішили приперти матерію до стіни так, щоби призналася: молекулярна вона за своєю природою чи хвильова. Матерія, на жаль, виявилася підступною, більше того — просто-таки злочинно підступною: затуманила свою відповідь поясненнями, мовляв, вона — і така, і така, а в перехресному вогні наступних дослідів остаточно збила їх з пантелику, бо що більше вони про неї довідувалися, то менше це узгоджувалося не лише зі здоровим глуздом, а й із логікою. Зрештою, довелося пристати на її покаяння: молекули почасти є хвилями, а хвилі — молекулами, абсолютний вакуум — аж ніяк не абсолютний, бо в ньому повно віртуальних молекул, які вдають, ніби їх нема; енергія здатна бути негативною і внаслідок цього її може бути менше, ніж нуль; мезони в проміжку Гайзенберґівської невизначенності вдаються до хитрих трюків, ламаючи священні закони поведінки, до того ж так швидко, що на цьому свинстві ніхто їх не спіймє. Річ у тому, заспокоював їх той видатний фізик, лауреат Нобелівської премії, що на запитання про свою «остаточну суть» світ відмовляється дати «остаточні» відповіді. Незважаючи на те, що гравітацією можна вже орудувати, ніби палицею, ніхто й далі не знає «суті» гравітації. Тож нічого дивного, що машина поводиться так, наче вона наділена свідомістю, але для того, аби з’ясувати, що вона в неї така ж, як і в людини, їй, людині, треба було б самій обернутися на цю машину. В науці необхідна стриманість щодо запитань, яких не можна ставити ні собі, ні світові, а той, хто їх усе-таки ставить, схожий на того, хто має претензії до дзеркала, що воно повторює кожен його рух, але не хоче пояснити, яке вольове джерело його рухів. Незважаючи на це, ми користуємося дзеркалами, квантовою механікою, сидерологією та комп’ютерами з неабиякою вигодою для себе.

Темпе не раз заходив до Ґерберта на такі розмови, що точилися довкола близької їм справи — ставлення до GODa. Цього разу він відвідав лікаря зі суто особистим, болючим питанням: Темпе не був схильний до звірянь навіть перед людиною, яка повернула йому життя — а може, саме перед нею, коли завдячував їй дуже багато. Як правило, в присутності Ґерберта він тримав язик за зубами — остерігався говорити відтоді, як довідався на «Евридіці» від Лауґера про таємницю обох лікарів: почуття провини, яке їх не полишало. Не розпач штовхнув Темпе на візит, а те, що це почуття спало невідомо звідки, зненацька, мовби хвороба, і він утратив певність, чи може й надалі виконувати свої обов’язки. Не мав права цього приховувати. Як дорого обійшлося йому це рішення, він зрозумів тільки тоді, коли відчинив двері: побачивши порожню каюту, відчув полегкість. Хоча корабель ішов без тяги й на його борту панувала невагомість, командир наказав усім приготуватися до можливого будь-якої хвилини гравітаційного стрибка, а особисті речі позамикати у стінних шафах. Незважаючи на це, він побачив у каюті страшний безлад: книжки, папери, стоси знімків були розкидані всупереч такій властивій Ґербертові акуратності, близькій до педантизму. Темпе побачив лікаря крізь вікно на всю стіну; стоячи навколішках у своєму саду за склом, Ґерберт накладав на кактуси пластикові ковпаки. Виходить, він із цього почав рекомендовану підготовку? Пролетівши коридором до оранжереї, Темпе буркнув щось на знак вітання. Лікар, не обертаючись, відчепив пояс, який притискав його коліна до землі — справжньої землі, — і так само, як гість, піднявся в повітря. На протилежному боці похилою сіткою вилися рослини з дрібними, пухнастими листочками. Темпе вже не раз хотів запитати, як називаються ці виткі рослини — він зовсім не знався на ботаніці, — але все якось забував. Лікар, нічого не кажучи, кинув лопатку, котру тримав у руці, так, що вона увігналася в газон, і скористався імпульсом, якого надав собі, щоби потягти за руку пілота. Обидва попливли в куток, де у ліщиновій гущавині, наче в альтанці, стояли плетені крісла з пристібними ременями.

Коли вони сіли й Темпе завагався, з чого почати, лікар сказав, що вже чекав на нього. Нічого дивного; «GOD дивиться на всіх».

Дані про душевний стан одержують не безпосередньо від машини, щоб уникнути синдрому Гікса — почуття цілковитої залежності від головного бортового комп’ютера. Це почуття може спричинити те, чому повинен запобігти психіатричний нагляд, а саме: манію переслідування та іншу параноїдну маячню. Окрім психоніків, ніхто не знає, якою мірою кожна людина «душевно прозора» для програми стеження під назвою духу Ескулапа в машині. Нема нічого простішого, ніж довідатися про це і пересвідчитись, однак установлено, що навіть психоніки погано сприймають такі одкровення, коли їм говорять про них самих, і тим гірше це впливає на мораль команди під час далеких польотів.

GOD, як усякий комп’ютер, не був запрограмований так, щоб у ньому міг з’явитися бодай слід якоїсь індивідуальності, від людини в ньому було не більше, ніж у термометрі, який міряє їй температуру, але визначення температури тіла не викликає таких захисних рефлексів, як вимірювання душевного стану. Ніщо нам таке не близьке і ми нічого так не намагаємося приховати від середовища, як найінтимніших почувань власного «я», поки раптом виявиться, що апарат, ще мертвіший за єгипетську мумію, вміє наскрізь просвітити це «я» з усіма його закамарками. Для дилетантів це схоже на читання думок. Про телепатію тут не може бути й мови — просто машина знає кожного довіреного її опіці краще, ніж він сам себе разом із двадцятьма психологами. Спираючись на здійснені перед стартом дослідження, вона створює собі параметричну систему, котра моделює душевну норму кожного члена команди й оперує нею як формулою розмірності; до того ж вона завдяки сенсорам своїх терміналей повсюдна на кораблі й, мабуть, найбільше довідується про своїх підопічних, коли вони сплять: за ритмом дихання, рухом очних яблук, ба навіть хімічним складом поту, бо кожен пітніє неповторним способом, і порівняно з ольфактометром комп’ютера навіть найкращий гончак нічого не вартий. Адже пес, окрім нюху, не має діагностичної виучки. І це так, бо комп’ютери вже вщент розбили лікарів, так само, як і шахістів, і ми використовуємо їх у ролі помічників, а не докторів медицини, бо люди викликають у людей довіри більше, ніж автомати. Одне слово, Ґерберт говорив без поспіху, розтираючи в пучках зірваний з ліщинової гілочки листок, GOD тактовно супроводжував його під час «прогулянок» і вбачив у них ознаки кризи.

— Якої ще кризи? — не стримався пілот.

— Так він називає сумніви в доцільності нашої сізіфової праці.

— Сумніви в тому, що у нас нема шансу на контакт?..

— Як психіатр GOD не цікавиться шансами контакту, тільки значенням, якого ми йому надаємо. За його висновком, ти вже сам не віриш ні в реальність своєї ідеї, тієї, з «казкою», ні в сенс порозуміння з Квінтою — навіть якби до цього справді дійшло. Що на це скажеш?

Пілота огорнула страшенна апатія.

— Він нас чує?

— Звичайно. Та ти не хвилюйся. Адже тобі й так було відоме все те, про що я розповів. Ні, стривай, поки що помовч. Ти знав і водночас не знав, бо не хотів цього знати. Це — типова реакція самозахисту. Ти, шановний, не виняток. Якось ти запитував мене, ще на «Евридіці», навіщо все це і чи не можна від цього відмовитися. Пригадуєш?

— Так.

— От бачиш. Я пояснив тобі, що, за статистикою, експедиції з постійним психічним контролем мають більше шансів на успіх, аніж ті, які такого контролю позбавлені. Я навіть показував тобі цю статистику. Аргумент незаперечний, отож ти вдався до єдиного виходу, до якого вдаються всі: спробував про це забути. А як з діагнозом? Він слушний?..

— Слушний, — відповів пілот й обома руками взявся за ремінь на грудях.

Ліщина тихенько шуміла над ними під лагідними повівами вітерцю. Штучного.

— Я не знаю, як він міг, але це не так важливо. Так, це правда. Я не пам’ятаю, відколи ношуся з цим... Я... не маю звички мислити словами. Слова для мене якісь... надто повільні... А орієнтуватись я повинен швидко... мабуть, це давня звичка, ще з часів до «Евридіки»... Але нічого не вдієш: якщо треба... Ми б’ємося головами об стіну. Може, проб’ємо її... А що з цього? Про що ми можемо з ними говорити? Що вони можуть нам сказати? Так, тепер я переконаний, що цей трюк із казкою спав мені на думку як виверт. Щоб затягти гру... Надії нема ніякої. Це радше втеча від реальності. Спроба піти вперед, стоячи на місці...

Він змовк, марно добираючи потрібні слова. Ліщина обвівала їх свіжістю. Пілот розтулив рота, але нічого не сказав.

— А якщо вони дадуть згоду на посадку одного розвідника, ти полетиш? — запитав після тривалої паузи лікар.

— Ну звичайно, — вихопилось у пілота, потім він із подивом додав: — А як же інакше?.. Адже заради цього ми й прибули сюди.

— То може бути пастка... — тихо сказав Ґерберт, немовби хотів приховати ці слова від повсюдного GODa.

Так принаймні здалося пілотові, але він тут же вирішив, що це нонсенс, і в блискавичній наступній рефлексії констатував власну анормальність: він приписав GODові зло, а якщо не зло, то принаймні щось схоже на ворожість. Так, наче їхніми ворогами були не лише квінтяни, а й власний комп’ютер.

— Це може бути пастка, — повторив Темпе, ніби запізніла луна. — Мабуть, твоя правда...

— І ти полетиш, незважаючи ні на що?..

— Якщо Стірґард дасть мені цей шанс. Мови про це ще не було. Якщо вони взагалі відгукнуться, то першими висадяться автомати. За програмою.

— За нашою програмою, — погодився Ґерберт. — Але в них буде своя програма. Тобі не здається?

— Ну звичайно. Для зустрічі першої людини вони виставлять дітей із квітами й простелять червоний килим. Автоматів не зачеплять. Це було би справжнім безглуздям — з їхнього погляду. Нас захочуть узяти в сак...

— Ти так думаєш і все одно хочеш полетіти?

У пілота затремтіли губи. Він усміхнувся.

— Докторе, я не прихильник мучеництва, але ти плутаєш дві речі: те, що я думаю, із задумом тих, хто і з якою метою нас сюди прислав. Не личить сперечатись із командиром, коли він картає тебе за нісенітниці. Скажи, докторе, як ти гадаєш: коли я не повернуся, він попросить священика помолитися за мою душу? Ручуся головою, він зробить цю дурницю.

Ґерберт вражено дивився на його проясніле обличчя.

— Це була би помста — не тільки страхітлива, а й безглузда. Контрударом він тебе не воскресить, а нас усе-таки послано сюди не для того, щоби знищити чужу цивілізацію. Як ти узгоджуєш одне з одним?

Пілот перестав усміхатися.

— Я боягуз, бо не наважувався признатися навіть самому собі, що вже не вірю у можливість контакту. Але не настільки, щоб ухилятися від дорученого завдання. Стірґард має своє завдання, і він теж від нього не відмовиться.

— Ти сам вважаєш це завдання нездійсненним.

— Тільки тому, що зважаю на передумову: ми повинні сконтактувати із квінтянами, а не воювати. Вони нам відмовили — на свій лад. Нападом. І не раз. Така вперта відмова — теж своєрідне порозуміння, вираз волі. Якби Гадес поглинув «Евридіку», Стірґард напевне не намагався би розірвати його за це на шматки. Інша справа — Квінта. Ми стукаємо до них у двері, бо так захотіла Земля. Якщо вони нам не відчинять, ми ці двері висадимо. Можливо, за ними не знайдемо нічого з того, на що сподівалися, вирушаючи сюди із Землі. Саме цього я найбільше боюся. Але ми висадимо ці двері, бо інакше не виконаємо волі Землі. Ти кажеш, докторе, що це було б жахливо і безглуздо? Твоя правда. Ми отримали завдання. Тепер воно здається нам нездійсненним. Якби люди, починаючи з печерної епохи, робили тільки те, що їм здавалося здійсненним, вони й досі сиділи б у печерах.

— Отже, ти все-таки ще маєш надію?

— Не знаю. Мені відомо одне: якщо виникне потреба, діятиму навіть без надій на успіх, — він збентежився й змовк. — Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе... точніше я сам недоречно заговорив про це Nemo те ітрипе lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі GOD про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?

— Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?

— Так, дуже мало — з «Евридіки». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше — щось на кшталт смертельного відчаю, еге ж?

— Щось подібне. Поняття складне й широке...

— Він визнав мене непридатним до...

— GOD не може нікого відсторонити від виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюся, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Вирішує командир після погодження зі мною, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз поки що не йдеться. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою...

Пілот відстебнув ремінь, трохи піднявся і, щоби штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.

— Докторе... ти помиляєшся разом із GODом...

Струмінь повітря штовхав його так сильно, що кущ почав вигинатися на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.

— Лауґер ще на «Евридіці» сказав мені: «Ти побачиш квінтян», — і я полетів...

Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу — стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, який падає, вивернувся в повітрі, щоби пом’якшити удар, зсунувся по стіні на ґрунт, котрий давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто великою. Видно, щось сталося. Коридор залишався порожнім, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос GODa:

«Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла...»

Не чекаючи Ґерберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, що він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. «Гермес» у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше як на піводиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стірґард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана:

...ГАРАНТУЄМО ВАМ БЕЗПЕКУ НА НАШІЙ НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ КРАПКА 46 ГРАДУС ШИРОТИ 139 ДОВГОТИ КОСМОДРОМ НАШ ПОРУЧ ВАШОЇ СІТКИ МЕРКАТОРА КРАПКА МИ СУВЕРЕННІ НЕЙТРАЛЬНІ КРАПКА ПОВІДОМЛЕНІ СУСІДНІ СТОРОНИ СХВАЛИЛИ ПРИБУТТЯ ВАШИХ ЗОНДІВ БЕЗ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ КРАПКА ПОВІДОМТЕ НЕОДИМОВИМ ЛАЗЕРОМ ТЕРМІН ПРИБУТТЯ ВАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЗГІДНО З ЧАСОМ ЯКИЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ОДНИМ ОБЕРТОМ ПЛАНЕТИ В БІНАРНОМУ ЧИСЛЕННІ КРАПКА ЧЕКАЄМО КРАПКА ЛАСКАВО ПРОСИМО КРАПКА.

Це повідомлення на екрані монітора Стірґард ще раз показав для Ґерберта й ченця, тільки-но вони з’явилися. Потім сів у своє крісло і звернувся до присутніх:

— Ми кілька хвилин тому отримали відповідь з вищеназваного пункту спалахами сонячного спектра. Колего Накамура, це було дзеркало?

— Цілком можливо. Світло незв’язне — через вікно у хмарах. Якщо це звичайне дзеркало, то площею принаймні кілька гектарів.

— Цікаво. А солазер прийняв ці спалахи?

— Ні. Вони були спрямовані на нас.

— Дуже цікаво. Яку кутову величину має зараз «Гермес», коли на нього дивитися з планети?

— Кілька сотих секунди дуги.

— Ще цікавіше. Світло не було колімоване?

— Було, але слабо.

— Як увігнутим дзеркалом?

— Або низкою пласких, відповідно розставлених на великій території.

— Виходить, вони знали, де нас шукати. Але як довідалися про це?

Усі мовчали.

— Прошу вас висловитися.

— Нас могли помітити, коли ми запустили солазер, — сказав Ель Салям.

Темпе досі його не бачив: фізик озвався з нижньої стернової рубки.

— Це сталося сорок годин тому, й після цього ми йшли без тяги, — заперечив Поласар.

— Поки що облишмо про це. Хто вірить у їхню шляхетність? Ніхто? Дуже дивно.

— Надто гарно, щоби бути правдою, — почув Темпе голос згори: на галереї стояв Кірстінґ. — Та з іншого боку, якщо це пастка, то не настільки примітивна.

— Побачимо...

Командир підвівся. «Гермес» ішов так рівно, що всі гравіметри показували одиницю, немовби корабель стояв у земному доці.

— Прошу уваги. Колега Поласар під’єднав до GODa програмний блок СГ. Ель Салям вимкне солазер і замаскує його. Де Ротмонт? Гаразд, ти приготуєш два важкі спускні апарати. Пілоти та доктор Накамура залишаться в стерновій рубці, а я піду прийму душ і зразу ж повернуся. Ага! Гаррахе, Темпе, перевірте, чи все, що не любить 10 g, як слід закріплене. Без мого дозволу нікому не заходити до навігаторської. Все.

Стірґард обійшов пульти і, бачачи, що свої місця залишили тільки пілоти, кинув від дверей:

— Лікарів прошу зайняти свої робочі місця.

За хвилину стернова рубка спорожніла. Гаррах пересів і, забігавши пальцями по клавіатурі, почав переглядати на світних схемах інтерцепторів стан усіх агрегатів од носа аж до корми. Темпе, побачивши, що він Гарраху непотрібний, підійшов до японця, який саме переглядав спектри квінтянських сигнальних спалахів, і запитав, що означає «блок СГ».

Гаррах і собі нашорошив вухо, бо теж досі нічого про нього не чув. Накамура відірвав очі від бінокулярів і меланхолійно покивав головою.

— Отець Араґо буде дуже засмучений.

— Переходимо на воєнний стан? Що означає «СГ»? — допитувався Темпе.

— Вміст кільового трюму ні для кого вже не таємниця, панове.

— Того замкненого? То, виходить, там нема ніяких великоходів?

— Ні. Там сюрприз для всіх. Навіть для GODa. Крім командира й моєї скромної особи, — побачивши подив на обличчі в пілотів, японець додав: — Штаб SETI визнав це за доцільне, панове. Усі ви пройшли імітаційний тренінг висадки поодинці. Цим самим кожен із вас може опинитись у становищі, м’яко кажучи, заручника.

— A GOD?

— Це машина. Комп’ютери останнього покоління теж не застраховані від злому, навіть дистанційного, і з них можуть витрусити весь уміст програм.

— Але ж кілька особливих блоків пам’яті не можуть займати цілий трюм?

— Там нема ніяких блоків. Там «Гермес». Своєрідний макет. Бездоганно імітований. Для приманки.

— А додаткові програми?..

Японець зітхнув.

— Це символи, дуже давні. Ближчі для вас, аніж для мене. С — Содом, а Г — Гоморра. Дуже неприємні — особливо для папського делегата. Я йому співчуваю.