Фіаско

Космічна есхатологія

Наступного дня після обіду Стірґард запросив до себе Накамуру та обох пілотів. Одразу ж після катастрофи, застосувавши всю силу маневрового агрегати, «Гермес» піднявся над екліптикою, щоб уникнути хмари місячних уламків, і взяв параболічний курс на Сонце. Водночас він викидав за корму радіозонди й трансмітери. Вони передавали дані, на підставі яких стало зрозуміло, що Квінта стягла на себе всі уламки розбитого Місяця, бо залп балістичних ракет настільки порушив кавітацію, що удар зрикошетив планету.

Його наслідки, за якими спостерігали оптично, хоча корабель уже потроїв відстань од Квінти, були страхітливі. З океанічного епіцентру розбіглися цунамі. Маси води, піднятої на стократну висоту найбільших припливів, залили передусім східне узбережжя Гепарії і тисячомильним фронтом затопили її величезну рівнинну територію. Океан ринув углиб суходолу, утворюючи озера завбільшки з море, бо глибоку плиту літосферичної мантії Квінти було зім’ято, й води заповнили депресії на поверхні.

Водночас більйони тонн води, виштовхнеш кипучою парою над стратосферу, оточили суцільним шаром хмар усю планету, і тільки тонке льодове кільце блищало над ним на сонці, наче бритва.

Стірґард зажадав од Накамури доповіді про результати спіноскопії, яка ні на секунду не переривалася після луноклазму. Зразу ж після того, як луноклазм закінчився, Стірґард наказав вистрелити з борту корабля і вивести на орбіту Квінти поперед неї та позад неї найважчі магнетронні агрегати — справжні молохи разом із сидеральними живильниками, кожен масою сім тисяч тонн, й оточити планету, аби захиститися від можливої атаки метальників когезійного тиснення. Це були бомбові ґрасери одноразового використання. За планом, що розробив штаб SETI, вони мали служити для анігіляції астероїдів, якби «Гермес» зустрів їх дорогою до Квінти й через свою світлову швидкість нездатний був би маневрувати з метою обминання перешкод, зіткнення з якими не витримали б захисні щити.

Перш ніж Накамура встиг поінформувати командира про дані спіноскопії, той несподівано запитав другого пілота, Темпе, звідки він знає стародавній латинський девіз «Nemo me impune lacessit», яким закінчив недавню нараду.

Темпе не пригадував.

— Навряд чи ти коли був філологом. Імовірніше, читав По. «Барильце амонтальядо»[92].

Темпе розгублено похитав головою.

— По? Того, який писав фантастичні оповідання? Хтозна... А втім, я не пригадую, що читав... перед Титаном. Хіба це так важливо?

— Це ми ще побачимо, але трохи згодом. А зараз прошу результати етнографії.

Накамура ще й рота не встиг розтулити, як Стірґард докинув:

— Апаратуру теж було атаковано?

— Двічі. Ґрасери знищили кілька десятків ракет. Голенбахівські дифракції перервали прийом спінограм без шкоди для зображення.

— Звідки стартували ці ракети?

— Із бомбардованого материка, але з території, яка уникла катастрофи.

— А точніше?

— Із чотирьох пунктів гірської системи, що на п’ятнадцять градусів нижче від полярного кола. Пускові установки розташовані в глибині імітованих скель. Таких установок там чимало — аж до тропіка. Зйомки виявили їх добру тисячу. Безперечно, їх значно більше, але найчіткіше вдалося розрізнити ті, які стояли перпендикулярно до імпульсного поля. Планета обертається, а поле залишається непорушним. За безперервної спіноскопії виникло б зображення, яке не мало б жодної цінності, — все одно, що людина, котра крутиться перед рентгеном на всі боки, коли їй роблять знімки. Через те ми перейшли на моментальну томографію в мікросекундах. Досі зібрано кільканадцять мільйонів кадрів. Я хотів дочекатися повного оберту Квінти, а вже тоді передати всі стрічки GODові...

— Розумію, — кивнув Стірґард. — GOD іще не одержав знімків і не підсумував їх?

— Повністю — ще ні. Я встиг переглянути зведення щогодинних томограм.

— Усе-таки це щось! Я слухаю.

— Я волів би, щоб ви, астрогаторе, самі переглянули найчіткіші спінограми. Словесний опис може бути необ’єктивним. Майже все видиме на плівці дає підстави для певної інтерпретації, але не для точного діагнозу.

— Гаразд.

Вони підвелися. Накамура встромив диск у відеомагнітофон, і його монітор засвітився. Екраном побігли розмазані тремтячі смуги, фізик хвилину налаштовував, зображення потемніло, але всі побачили кулястий спектр із круглою чорною плямою в центрі й нерівномірним сяйвом навколо. Накамура пересував зображення доти, аж доки випукла поверхня планети Квінти опинилася в нижній половині екрана. Над кривизною літосфери, непроглядно чорною, так само вигиналася пасмом біляста імла, найгустіша вздовж лінії обрію. То була атмосфера з мікроскопічними клаптиками хмар. Фізик відрегулював спектр, переходячи від легких елементів до щоразу важчих. Атмосферні гази зникли, немовби їх здмухнули, і непроникна досі чорнота континентальної плити почала прояснюватися.

Темпе стояв між Гаррахом і командиром, утупившись в екран. З планетарною спіноскопією він ознайомився ще на борту «Евридіки», але застосованої з такою силою досі йому не доводилося бачити. Нуклеоскоп астрономічної дальності брав планету в чаші магнітних полів з напругою Гаусса[93], яка на піках імпульсів дорівнювала магнітосфері мікропульсара. Планета просвітлювалася наскрізь, і виниклі зображення, які утворювалися завдяки резонансові атомних спінів, можна було краяти або томографувати зосередженням керованого поля на чергових шарах небесного тіла, починаючи з поверхневих і посуваючись углиб, до дедалі гарячіших шарів мантії та керна.

Так само як мікротом крає застиглі тканини, щоби їх можна було по черзі оглянути під мікроскопом, нуклеоскоп давав змогу робити знімки, які шар за шаром показували внутрішню атомну структуру небесного тіла, недоступну ні для радіолокації, ні для нейтронного зондування. Для радіолокаторів планета була абсолютно непрозорою, для потоків нейтрино — прозорою аж занадто, через те ніщо, крім магнітокогезійної багатополюсної спіноскопії, не давало змоги зазирнути вглиб космічних тіл — щоправда, тільки захололих, таких як планети та їхні природні супутники.

Темпе чимало начитався про це. Дистанційно фокусовані магнетичні потенціали вишиковували спіни атомних ядер уздовж силової лінії, а після вимкнення поля ядра примушували їх брати енергію. Кожен елемент таблиці Менделєєва коливався тоді властивим йому резонансом. Зафіксоване у рецепторі зображення ставало термоядерним портретом перетину, на якому секстильйони атомів виконували роль точок звичайної поліграфічної друкарської сітки. Позитивним боком нуклеоскопії великої потужності була її нешкідливість для просвітлюваних матеріальних об’єктів, а отже, й для живих істот, а негативним — те, що, застосовуючи таку потужність, не можна приховати її трансляційних джерел.

На замовлення фізиків GOD відфільтрував зі знімків кожної січної площини спінограми елементів, особливо придатних для технологічного використання. Цей вибір спирався на єдину, але цілком надійну передумову, що й була в їхньому розпорядженні, а саме: аналогію квінтянської і земної техносфери, хоча б часткову. Ось чому в глиб кори просвітленого небесного тіла входила невиразно вимальована сітка ванадієвих, хромових і платинових елементів з групи важких, таких як осмій та іридій. Підповерхневі нитки міді наводили на думку про енергетичні кабелі. Спінограми території, враженої луноклазмом, виявили хаотичні мікровогнища спустошень, а переріз зірчастого утворення, котре назвали Медузою, нагадував безладні руїни зі слідами уранідів. Там також виявлено кальцій. Для руїн житлових будівель його було замало; осадових закам’янілостей ґрунт не показував узагалі, через що було висунуто припущення, що це мільйонні рештки живих істот, підданих перед смертю або після смерті радіоактивному зараженню, оскільки його ізотопом був великий відсоток кальцію, а, як відомо, цей ізотоп виникає лише в кістяках опромінених хребетних. Це відкриття, щоправда, тільки як непрямий доказ, за всієї своєї жорстокості подавало й крихту надії. Досі не могли встановити, чи населення Квінти складається із живих істот, чи, може, це якісь небіологічні автомати, спадкоємці згаслої, колись живої цивілізації. Не відкидали й страхітливої гіпотези, що гонку озброєнь, яка знищила життя разом з його рештками, загнаними у сховища та печери, продовжують її механічні спадкоємці.

Саме цього найдужче боявся Стірґард після перших сутичок, хоч і не афішував такої концепції. Він уважав, що можливий такий хід подій, за якого живу силу заступають при секулярній тривалості воєнних дій машини — не тільки в космосі, у чому астронавти вже переконались, а й на планеті. Бойові автомати, позбавлені інстинкту самозбереження, призначені для смертельної боротьби, нелегко схилилися б до будь-яких переговорів із космічним пришельцем. Щоправда, інстинктом самозбереження і тоді зобов’язані були б керуватися військові штаби, навіть повністю комп’ютеризовані, але, ставлячи на перший план директиву здобуття переваги в ході стратегічних дій, вони також не дозволили б звести себе до ролі парламентерів.

Зате шанс порозуміння живих із живими був вищим од нуля. Оптимізм, який виник після перегляду спінограм і можливого розпізнання гекатомби скелетів на підставі співвідношення кальцію з його ізотопом, був, можна сказати, більше ніж скромним. Важко було б назвати його й добрим побажанням. Коли пілоти і командир слухали Накамуру, який демонстрував знімки, коментуючи їх переважно здогадами, пролунав зумер інтеркома. Слухавку взяв командир:

— Стірґард слухає.

Усі чули голос того, хто говорив, але слів зрозуміти не могли. Коли голос урвався, Стірґард добру хвилину мовчав.

— Гаразд. Зараз? Будь ласка. Я чекаю, — він поклав трубку, обернувся до присутніх і сказав: — Це Араґо.

— Нам вийти? — запитав Темпе.

— Ні. Залиштесь.

І, ніби мимохіть, у нього вихопилося:

— Це буде не сповідь.

Домініканець зайшов у білому, хоч і не в сутані: на ньому був довгий светр, а про те, що він носив на грудях хрест, свідчив темний шнурок, який обвивав йому шию. Побачивши, що Стірґард не сам, Араґо зупинився на порозі:

— Я не знав, що ви, астрогаторе, проводите нараду...

— Сідайте, всечесний отче. Це не нарада. Час парламентських засідань з голосуванням закінчився.

І, мовби відчувши, що ці його слова пролунали надто безцеремонно, додав:

— Я не хотів цього. Однак факти впертіші за мої бажання. Прошу всіх сідати.

Усі сіли, бо хоч останню фразу він вимовив з усміхом, це був наказ. Чернець готувався до розмови віч-на-віч. А можливо, його вразила Стірґардова категоричність. Здогадуючись про причини його вагання, астрогатор сказав:

— C’est le ton qui fait la chanson[94]. Але я не створив цієї музики. Хоча пробував — піанісімо.

— Вона закінчилася на ієрихонських трубах[95], — відповів чернець. — Але, може, досить перифраз.

— Звичайно. Я не збираюся говорити натяками. Годину тому в мене був Ротмонт, і я знаю зміст розмови, екзегези[96]. Ні, вважаймо це все-таки розмовою, яку спровокував GOD. Вона стосувалась... астробіології.

— Не тільки, — зауважив домініканець.

— Знаю. Через те хочу запитати, в якій ролі приймаю нового гостя: як лікаря чи як папського нунція?

— Я не нунцій.

— Із волі чи без волі папського престолу — так. In partibus infidelium[97]. А може, in partibus daemonis[98]. Я кажу це у зв’язку з пам’ятним висловом не доктора астробіології, а отця Араґо на борту «Евридіки», в Бар Гораба. Я там був, усе чув і запам’ятав. А тепер слухаю.

— Я бачу тут ті самі знімки, які розтлумачив мені Ротмонт, — мовив отець Араґо. — Моє вторгнення справді спровокував GOD.

— Кальцієвою гіпотезою? — уточнив командир.

— Так. Ротмонт запитав у GODa, чи смужка, яка повторюється в спектральному аналізі певних пунктів, бува, не ізотоп кальцію. GOD не унеможливив цього припущення.

— Мені відомі всі деталі. Якщо то кістки, то їх мільйони. Гори трупів.

— Критичне місце — велика агломерація; мабуть, там квінтяни, — мовив чернець. Він здавався блідішим, аніж звичайно. — Навряд, щоб це був звіринець діаметром п’ятдесят миль. Отже, там дійшло до геноциду. Кладовище жертв — не найкраща сцена для безпрецедентної події нашої історії. Батьки проекту SETI не намічали собі за мету встановлювати контакт з Розумом на бойовищі, заваленому трупами господарів.

— Ситуація набагато гірша, — відповів Стірґард. — Я повторюю: сталося щось значно гірше, ніж катастрофа, викликана збігом ніким не передбачених обставин. Можливо, ці спектральні лінії — від ізотопів скелетного кальцію. Ми не заперечуємо цього зі стовідсотковою певністю. Я сказав, що планета може випередити наш ультиматум. Через крайню підозріливість квінтян. Однак я не допускав, що вони зловмисне стягнуть кавітований Місяць на себе. Ми стали катами за максимою одного італійського єретика: «Від надміру чесноти перемагають сили пекла».

— Як я маю це зрозуміти? — запитав приголомшений Араґо.

— За канонами фізики. Ми попередили їх, що розтрощимо їхній Місяць, аби продемонструвати свою перевагу, й запевнили, що ця сидеральна операція не завдасть їм ніякої шкоди. Як знавці небесної механіки вони розуміли, що мінімальною кількістю енергії можна розбити планету, нарощуючи тиск у її ядрі. Розуміли, що тільки вибух, точно спрямований у центр Місяця, не змінить орбіти його уламків. Якби вони перехопили наші сидератори із сонячного боку Місяця або з його чільного боку по дотичній до орбіти, то розтягнену масу було б виштовхнуто на вищу орбіту. Тільки перехоплення наших снарядів біля місячної півкулі, поверненої до Квінти, мусило стягти ексцентричні результати кавітації на самих себе.

— Як я можу в це повірити? Ви стверджуєте, що вони вирішили з нашою допомогою вчинити самогубство?

— Не я так стверджую, а так свідчать факти. Визнаю: в такій інтерпретації їхня поведінка скидається на безумство, але відтворений хід катаклізму виявляє ознаки його раціональності. Ми розпочали луноклазм у той момент, коли в Гепарії сходило Сонце, а в Норстралії — заходило. Балістичні снаряди, скеровані назустріч нашим сидераторам, були вистрелені з тієї частини Гепарії, яка перебувала ще за термінатором, отже, вночі. Снарядам треба було п’ять годин, щоби досягти периселенію й зіткнутися з нашими ракетами. Аби ми не змогли вчасно їх знищити, квінтяни вивели снаряди на еліптичну орбіту, до того ж таку, щоби спуститися з неї до Місяця за якихось дванадцять хвилин перед луноклазмом. Двох думок тут бути не може: їхні снаряди чатували на наші, рухаючись по сектору еліпса, найдальшому від Квінти і найближчому до Місяця. Усі вони полетіли в бік наших кавітаторів, позбавлених прикриття, оскільки такої протидії ми навіть не припускали. Я сам у першу хвилину подумав, що катастрофу спричинили їхні хибні розрахунки. Однак аналіз перебігу подій заперечив це.

— Я цього не можу зрозуміти, — похитав головою Араґо. — Хоча... Невже це означає, що одна сторона намагалася спрямувати рикошетом удар на другу?

— І це було б не найгірше, — відповів Стірґард. — З позиції генерального штабу під час війни корисний та допустимий будь-який маневр, що завдає удару супротивникові. Та оскільки вони не могли знати ні сили наших гсавітаторів, ні часу, коли настане луноклазм, ні початкової швидкості уламків місячної маси, то мусили рахуватися з тим, що розкид скельних мас охопить і їхню власну територію. Ви здивовані, преподобний отче? Не довіряєте мені? Phisica de motibus coelestis[99] — головний свідок у цій справі. Подивіться, будь ласка, на цю ситуацію поглядом штабістів столітньої війни. Над Квінтою з’явився космічний прибулець із миртовою гілочкою, він прагне сердечних стосунків із тутешньою цивілізацією і, замість відповісти атакою на атаку, намагається бути помірковано поблажливим. Не хоче атакувати? Тоді треба його до цього примусити! Чи довідається населення планети, що сталося насправді? Піддане кривавій розправі, як воно зможе засумніватися в тому, що пояснить йому уряд, а саме: ніби прибулець — нещадний, безмежно жорстокий агресор? Бо хіба він не зруйнував їхніх міст? Хіба не збомбардував усіх континентів, роздробивши з цією метою Місяць? Жертви з власного боку? Їх буде списано на рахунок прибульця. Якщо ми стали співвинуватцями, то тільки від надлишку добрих намірів, бо такого повороту справи не передбачали. Відступ після того, що сталося, залишив би на планеті чутку про нашу експедицію як спробу згубного для них вторгнення. Через те ми не відступимо, ваша світлосте. Ставка цієї гри вже із самого початку була високою. Вони підняли її так, що примусили нас грати далі...

— Контакт за всяку ціну? — уточнив домініканець.

— Навіть за найвищу, яку тільки ми здатні сплатити. Оскільки я здивував папського делегата, заявивши, що на борту корабля вже минув час демократичного голосування й вагань, то вважаю, що повинен пояснити, чому, перебираючи надзвичайну роль і цим самим — цілковиту відповідальність за нас і за них, доведу цю гру до кінця. Як ви гадаєте: я повинен це зробити чи ні?

Стірґард підійшов до стінної шафи, відчинив її і, шукаючи щось у перегородках, сказав:

— Думка про нелокальну війну, винесену в космос, виникла у мене після того, як ми за Юноною спіймали кістяки ракет. І не тільки в мене одного. Керуючись принципом primum non nocere[100], я залишив ту думку при собі, щоб не заразити команду поразництвом. З історії давніх експедицій, на кшталт Колумбових і полярних, відомо, як легко ізольована група навіть найкращих людей може потрапити в загрозливе становище під впливом окремого індивідуума, особливо якщо це хтось такий, кого вважають зліпленим із ліпшого тіста, ніж решта. Тому найгіршу можливість я обмірковував тільки з GODом, ось тут є записи наших дискусій.

Із вистеленої коробочки, схожої на футляр для коштовного каміння, він вийняв кілька кристалів пам’яті й уклав один з них у щілину відтворювала.

У каюті залунав його голос, якому відповідав GOD:

«Як налагодити контакт із Квінтою, коли там існують блоки, що вже багато років воюють між собою?»

«Назви межу визначеного простору. Без початкової характеристики її не можна вирахувати стратегічно».

«Слід базуватися на припущенні про двох, а потім трьох супротивників із приблизно однаковим потенціалом, з межею знищення всіх при гарячій ескалації».

«Даних усе ще недостатньо».

«Дай мінімаксову оцінку в нечисловій апроксимації».

«Величина в апроксимаціях теж не піддається визначенню».

«І все ж таки дай мені стохастично важкий пакет альтернатив».

«Це потребує додаткових передумов. Вони будуть довільні й непереконливі».

«Знаю. Починай».

«Для двох антагоністів, розташованих на протилежних континентах, вислати два передавачі крізь атмосферичне вікно інфрачервоного проміння з точковою гострою колімацією[101]. Обидва в антирадарному камуфляжі, самонавідні на планетні радіостанції. Ця тактика приймає за очевидне все сумнівне. З першого ж погляду. Антагоністи можуть перекривати один одного належною їм територією по горизонталі та по вертикалі».

«Яким чином?»

«Якщо, наприклад, вони вступили в атомну фазу, озброєні тактикою відлякування, і кожен брав населення супротивника на мушку як заручників, погрозою нападу або відплати, після чого робили жорсткішими засоби удару й удару у відповідь, а після сатурації[102] спустилися в підземелля, їхні території можуть розміщуватися під ґрунтом у вигляді глибоко видовбаних та укріплених поверхів. Те саме може виникати й над атмосферою».

«Невже подібна експедиція унеможливлює будь-який контакт?»

«Вона унеможливлює у запропонованій тактиці, бо при подібному розміщенні контакт не має роз’єднаних адресатів».

«Виходь із передумови про відсутність поселень, які підкопуються одне під одне».

«Де провести межу поміж супротивниками?»

«На меридіані серединою океану».

«Це найпростіше, але це буде цілком довільно».

«Починай».

«Слухаю. Я враховую передумови запущення зондів, випромінювання сигналів, а також отримання пошти. Вони одержали коди, які ми переслали. За такої передумови у мене на міні-максі — вилка. Або послати обом сторонам той самий постулат контакту з гарантією нейтральності межово правдивий, або винятково сфальшивлений».

«А може, повідомити кожну зі сторін, що ми звертаємось одночасно й до другої? Чи, навпаки, запевнити, ніби ми тільки її закликаємо до контакту?»

«Так».

«Подай навантаження цієї вилки ризиком».

«Відвертість дає кращі шанси при невдалому адресуванні й гірші шанси при невдалому адресуванні. Обман дає більші шанси при вдалому адресуванні та менші шанси при вдалому адресуванні».

«Але ж це явна суперечність».

«Так. Простір гри не дозволяє сквантувати себе мінімаксово».

«Покажи причину суперечності».

«Блок, який ми запевнимо у винятковості контакту з нами, буде схильний до позитивної реакції за умови, що він зможе цю винятковість перевірити сам, попри наше повідомлення. Якщо ж він визнає, що супротивний блок перехопив наше послання, або, що ще гірше, якщо розпізнає лукавство нашої гри, шанси порозуміння знизяться до нуля. Може також виникнути негативна ймовірність контакту».

«Негативна?»

«Відмова — це нуль. Негативну цінність я приписую відповідям, котрі нас дезінформують».

«Наставляння пастки?»

«Цілком можливо. Тут вилка розгалужується у факторіали. Пастку можуть наставити або одна сторона, або обидві незалежно, або обидві в короткочасній спілці, визнавши, що коли вони укладуть тимчасовий кооперативний союз, щоби знищити нас або відбити у нас бажання до контакту, то піддадуть себе меншому ризикові, ніж коли почнуть домагатися винятковості контакту з „Гермесом“».

«А як зі згодою на паралельний контакт нарізно?»

«У цьому варіанті в самій уже основі лежить суперечність. Щоб одержати такий паралелізм, ти як відправник повинен цілком певно гарантувати адресатам нашу нейтральність. Тобто ти даєш слово, що дотримаєш свого слова. Твердження як самоманевр не може себе підтвердити. Це типова антиномія».

«Якою міркою ти вимірюєш нюанси?»

«Виходжу з твоєї передумови, що на планеті є тільки двоє гравців, які оголосили один одному шах. І з того, що вони наполягають на законі мінімакса. Ціна гри для них — збереження status quo ante fuit, а для нас — контакт через вихід із глухого кута».

«А точніше?»

«Це досить тривіально. Я виходжу з існування двох імперій — А і Б. Оптимальний варіант вилки для нас: обидва адресати сконтактовують із нами, і кожен думає, що має на нього виняткове право. Якщо хоч один із них не впевнений у власній винятковості, то цим самим ставить під сумнів це виняткове право. Тоді, згідно із законом мінімакса, він вручить своєму супротивникові пропозицію укласти коаліцію проти нас, бо не бачить шансу вступити в коаліцію з нами. Це безперечно. Знаючи власну історію, вони знають і закони своїх конфліктів. Зате закони наших конфліктів їм невідомі. Якщо ми подамо будь-якій зі сторін оферт альянсу, то він буде неймовірний. Primo[103]: оферт альянсу, що ми подали обом супротивникам, — це абсурд. Secundo[104]: стаючи на бік однієї сторони, ми підтримуємо її. Цим самим налаштовуємо проти неї сторону супротивну, а самі з цього не здобуваємо нічого, крім вступу у війну, яку вони ведуть між собою. До подібної стратегії контактів може вдатися тільки цивілізація ідіотів. Це навіть у межах метагалактики малоймовірне».

«Так. Вони можуть тимчасово об’єднатися проти нас. Яка гра виникає тоді?»

«Гра за правилами, які важко передбачити. Вони виникатимуть і змінюватимуться залежно від змагання. Через те невідомо, чи функція відплати містить у собі додаткові величини. Гра дасть у підсумку, наймовірніше, нуль, бо жоден із гравців, у тому числі ми, не матиме ніякого зиску. Всі зазнають збитків».

«Ризик не можна звести до нуля. Але де мінімум?»

«Я не маю достатніх даних».

«Давай без достатніх даних».

«Ослаблення фрустрації[105] з приводу нерозв’язних проблем не лежить у сфері моєї розрахункової спроможності. Командире, не вимагай від мене неможливого. Деревце еврези не є божим деревом Пізнання».

Після останніх GODових слів запала тиша, і Стірґард уклав у відтворювач другий кристалик, повідомивши, що це — уривок діалогу з GODом одразу ж після луноклазму. І справді — всі знову почули голос машини:

«Раніше ризик був лише непередбачуваний. Тепер він набув сили трансфінальної, тобто незліченної численності. Мінімакс залишився тільки у відступі».

«Чи можемо ми примусити їх до капітуляції?»

«Теоретично — так. Наприклад, через поступове стискання техносфери їхніх сутичок».

«Через деструкцію всіх бойових засобів у всьому просторі Дзети?»

«Так».

«Які шанси контакту за такої операції?»

«Мінімальні за найоптимістичніших передумов, а саме: що наше витрачання сидеральних потужностей триватиме без перебоїв; що квінтяни збережуть інертність роззяв при зніманні лушпиння з їхньої автомахічної цибулини в космосі, а також що, позбавлені цього лушпиння, вони вступлять у стагнацію озброєння. У категоріях теорії ігор це було б таке саме диво, як і головний виграш у лотерею того, хто не придбав жодного лотерейного квитка».

«Познайом нас із варіантом роззброювання їхньої техносфери без чудес».

«Крива буде щонайменше двосідлова: вони вчинять нам опір або наступаючи, або обороняючись, а може, мирна деструкція холодної сферомахії розпалить конфлікт, який постійно тліє на планеті, й унаслідок цього ми підштовхнемо їх до тотальної війни».

«Чи можна частково знищити їхню космічну автомахію без порушення рівноваги сил на планеті?»

«Можна. Для цього треба виводити з ладу орбітальні бойові засоби або скорочувати космічний воєнний потенціал сторін однаковою мірою, щоб не порушити динамічної рівноваги сил. Це можливе за двох умов: коли визначимо дальність, із якої вони керують своєю зброєю в космосі, тобто радіус їхньої командної ефективності; коли виявимо бойові системи спершу поза цим радіусом, щоб розбити їх, а після знищення автомахічного периметра виводитимемо цю цивілізацію зі стану володіння силами всередині сфери, над якою вона ще панує. In abstracto[106] її можна якоюсь мірою оголити. Але якщо ми допустимо помилки в ідентифікації, хто й чим володіє у внутрішній сфері, тобто в просторі їхніх оперативних впливів, то розпалимо на планеті конфлікт, оскільки ослабимо одну сторону на користь другої. Цим самим виведемо супротивників із хисткої рівноваги гонки озброєнь у тотальну війну. Командире, ти віддаляєш мене й себе від реальності. Адже ти прагнеш успіху?»

«Звичайно».

«Що він для тебе означає? Контакт? Але у цій взірцевій формі таке поняття успіху не є визначальним. Він залежить не тільки від того, чи „Гермес“ зможе, крім сферомахії, перемогти всю продукцію бойових засобів, що їх безперервно викидають у космос».

«Вестимемо непряму боротьбу, атакуючи не їх, а їхню зброю. Де певність, що, втягуючи у війну нові види техніки, вони не опанують тих джерел, котрі живлять і нас, а саме джерел сидеральних?»

«Виходь із передумови, що вони на таке не здатні».

«Гаразд. Окрім супутніх факторів, таких як сумнівні технологічні комплекти, явно мінімаксові, за оптимізаційними розрахунками, для логічних реакцій квінтян вирішальне значення мають і фактори ірраціональні, про які нам нічого не відомо. Однак ми знаємо, яку вагу мали саме ці фактори в земній історії».

На цьому запис розмови урвався. Та після короткої паузи всі почули новий діалог Стірґарда з машиною:

«Ти провів симуляцію органічних структур?»

«Так».

«У всіх гаданих варіантах цих структур та їхніх конфліктів?»

«Так».

«Яка величина коефіцієнта різниці цих структур для нашої гри в порозуміння? Назви інтервал статистичної вагомості або модальний розподіл упливу різниці на шанси контакту».

«Коефіцієнт дорівнює одиниці».

«Для всіх компонентів симуляції?»

«Так».

«Це означає, що конституціональні відмінності супротивників не мають жодного значення?»

«Так. Прискорювана тривалим конфліктом техномахічна еволюція стає змінною, незалежно від соціальної системи, бо таку еволюцію формує структура конфлікту, а не структура суспільства. Розгляньмо цю справу докладніше: на ранніх фазах конфлікту конституціональні відмінності позначаються на тактиці психологічної пропаганди, дипломатії, диверсії, шпигунства і гонки озброєнь. Поділ бюджетів на військові й невійськові — функція набору аріументів, цінність яких залежить від структури системи. Зростаюче прагнення до переваги у конфлікті врівноважує різницю в наборі аргументів. Цим самим воно уподібнюється до стратегії супротивників. Виникає ефект дзеркала. Не можна схилити дзеркало до того, щоб воно відбивало тільки розслаблені та вільні пози, а всі інші не відображало. Коли межу ефективності роззброєння подолано, дальше змагання за перевагу ліквідовує залежність стратегії супротивників від їхніх конституціональних відмінностей. Ця залежність ідентична впливові людської мускулатури на запуск балістичної ракети. У добу палеоліту, в печерну епоху чи у середні віки мускулястіший супротивник панував над слабшим. В атомну епоху ракету може запустити дитина, натиснувши потрібну кнопку. Квінтяни не панують уже над стратегією, яку самі ж обрали, навпаки: ця стратегія панує над ними. Якщо вона наштовхнулася на конституціональні відмінності, то підпорядкувала їх собі аж до спрощення. Якби цього не сталося, конфлікт закінчився б перемогою однієї зі сторін. Активність сферомахії це спростовує».

«Назви оптимальні правила боротьби за контакт при такому діагнозі».

«Командні центри планети знають, що перехоплення наших кавітаторів спричинило катастрофу. Ніхто, крім них, не міг здійснити цієї акції».

«Чи означає це, що сферомахія підкоряється їм у радіусі, який відділяє орбіту Місяця від Квінти?»

«Необов’язково. Межею оперативної дальності їхньої дії не може бути куля з поверхнею, різко і плавно відмежованою од відчуженої сфери».

«Чи робиш ти з цього якийсь висновок про особистий склад штабів?»

«Я розумію підтекст. Ідея про небіологічні штаби, з якою носиться дехто з членів екіпажу, а отже, про мертве небесне тіло з комп’ютерами, котрі воюють після загибелі квінтян, — це абсурд. Комп’ютери, хоча вони й звільнилися від постулатів автопрезервації, діють раціонально. Це означає, що вони дотримуються мінімаксу з найдалекосяжнішими прогностичними випередженнями. Вони можуть воювати доти, доки триває альтернатива ефективності війни. Якщо винагородою їм у кінці гри буде цілковите знищення, то мінімакс зводиться до нуля. Концепцію божевільних комп’ютерів я відкидаю. Зрештою, спектральні та спінограмні дані свідчать про наявність живих істот».

«Гаразд. Отже?»

«У штабах не бракує обчислювальних машин, але там є й квінтяни. Наслідки луноклазму їх не зачепили: під час конфліктів такої тривалості й такого масштабу ніщо не оберігають ретельніше за штаби. Ти вже знаєш — утрати населення не є для органів влади аргументом, який примусив би її піти на контакт із нами».

«Наведи незаперечний аргумент».

«Отож-бо й воно. Настав час називати речі своїми іменами. Непрямого натиску замало. Ти повинен діяти навпростець, командире».

«Пригрозити штабам?»

«Так».

«Масованим ударом?»

«Так».

«Цікаво. Ти вважаєш убивство розумних істот, які поводяться нерозумно, найкращим способом налагодження з ними контакту? Невже ми повинні висадитися на цю планету як археологи цивілізації, котру самі знищили?»

«Ні. Ти повинен пригрозити сидеричним ударом усій планеті. Квінтяни бачили, як розсипався їхній Місяць».

«Але ж це буде блеф! Якщо ми відновлюємо вимогу контакту, то не можемо знищити своїх потенційних співрозмовників. Не треба мати великого розуму, щоби це збагнути. Погрозу вони визнають несерйозною — і цілком слушно».

«Погроза не повинна бути зовсім голослівна».

«Пошкодити кільце?»

«Командире, чому ти щоночі дискутуєш з машиною замість лягти спати, якщо сам знаєш, що треба зробити?»

GOD змовк. Стірґард встромив у щілину новий кристалик.

— Будь ласка, ще трохи, — сказав Стірґард. — Це вже остання розмова.

Блакитна контрольна лампочка засвітилася. Присутні знову почули монотонний GODів голос:

«Командире, можу тебе порадувати. Я помітив стабільність сферомахії, екстраполяцію в майбутнє, до межі прогностичної надійності. Незалежно від кількості супротивників і радіуса, на який пошириться війна, ця цивілізація загине. Найпростіша модель — картковий будиночок. Він не може бути якої завгодно висоти. Кожен з них, зрештою, завалюється — це очевидно й без розрахунків».

«Картковий будиночок? А конкретніше?»

«Теорія Голенбаха. У прогресі науки нема незамінних людей. Якби не було Планка, Фермі, Лізи Майтнер, Айнштайна, Бора, то атомну бомбу відкрив би хтось інший. Монополія, котру здобули американці, тривала недовго й луснула. За допомогою ядерних ракет супротивники можуть тримати один одного під загрозою впродовж десятків років. Можуть змагатись у своїй влучності та силі уражання. Сидерологія не дає таких шансів. До відкриття термоядерних реакцій, критичної маси і циклу Бете веде низка кроків. Зате сидеральну інженерію здобувають одним махом. До відкриття проміжку Голенбаха невідомо нічого, а після нього — все. У фазі оборотності озброєнь, поки можливі переговори між війною і миром, той, хто знайде термоядерний козир, може скористатися ним як найвищою мастю, але не обов’язково повинен ним походити. У фазі космічної сферомахії той, хто перший відкриє сидерологію, походить козирем не зволікаючи. Шантажувати сидерологією не можна. Безпечні термоядерні реакції довго не можна було здійснити через термічні втрати плазми й погану стійкість полів, які її концентрують. Упродовж кількох десятків років прогрес у цій справі здавався неможливим. Труднощі оволодіння гравітацією подібні тільки в астрономічному масштабі. Не можна починати з малого: спершу виділити з уранової руди ізотоп з атомною масою 235, потім привести в рух ланцюгову реакцію у надкритичній масі, синтезувати плутоній і таким способом одержати підривник водневих бомб. Випробувальним полігоном має стати небесне тіло. Фазі сидерології передує фаза тератронних аномалонів[107]. Через те мене вразило захоплення фізиків тим, що зробив „Гавриїл“. Якби квінтяни його спіймали, то після демонтування збагнули би проміжок Голенбаха. „Гавриїл“ змушений був розплавити себе тератроном. Я пригадую, що пропонував умонтувати йому автодеструкційний заряд».

«Чому ти не пояснив цього докладніше?»

«Бо я — не всезнайко. Оперую тільки тими даними, які ви у мене закладаєте. Твої фізики, командире, вважали, що перехопити „Гавриїла“ неможливо, бо жоден з об’єктів сферомахії не розвинув навіть десятої частки тяги „Гавриїла“. У мене були щодо цього сумніви, але не аргументи. Цю неможливість вони взяли зі стелі. З другого боку, важко сказати, погано це чи добре, що мій далекий родич — „Гавриїл“ — виявив таку блискучу винахідливість. Якби він дозволив себе впіймати, то нічого було б і думати про контакт: єдине, що нам залишилося б, то це вибирати між відступом та сидеральною битвою з Квінтою як супротивником рівної з нами сили. А якщо винести за дужки їхній сидеральний удар у „Гермеса“, то ми щодуху втікали б руїнами сферомахії. Те, що розтрощить її через п’ятдесят чи сто років, почалося б негайно. Блок, просвічений у галузі сидерології „Гавриїлом“, не став би чекати, коли супротивник зрівняється з ним. Він випередив би його ударом».

«Це спекуляції».

«Можливо. Але їх узято не зі стелі. Я припускаю, що хтось хотів обернути Місяць на експериментальний полігон. Він іще не знав, що жоден плазмотрон не дає сили, яка долає проміжок Голенбаха. І хоч би хто прогнав його з Місяця, він однаково не мав достатньої сили, щоб осісти там назавжди. Хтось оголосив королеві шах. Король виявився недорослим інфантом. Але другий блок теж оголосив шах. Не знаю, якій фігурі. Виник пат. На Місяці. А поза ним гра тривала далі».

«Чому раніше ти не пояснив цього таким способом?»

«Якщо тепер ти назвав мої міркування спекуляцією, то перед луноклазмом назвав би їх маячнею GODa. Чи бажаєш ти почути мою версію загальної історії Квінти?»

«Говори».

«Ключем, що відмикає цю історію в критичному розділі, є кільце. За повного прискорення індустріалізації планета несла на собі багато держав із сильно розвиненою провідною групою, яка співпрацювала з нею. Справа дійшла до виходу в космос і до черпання атомної енергії. Водночас стався демографічний вибух у державах, промислово слабше розвинених. Зате в них швидше зростало народонаселення, тож вони вирішили збільшити свої території пониженням рівня океану. Єдиним способом для досягнення цього було викидання вод у надатмосферний простір. Мені невідома техніка, яку застосовували для цього. Знаю лише те, що для цього непридатне. Сотні кубічних миль води не транспортували ні космічними кораблями, ні просто з допомогою помп і водометів. Перший варіант потребував неуявленну масу пального й транспортних суден. Другий узагалі нездійсненний, бо поки викидувані струмені, а точніше, перевернуті водоспади одержать першу космічну швидкість, вода випарується від тертя об атмосферу й повернеться назад.

Однак є чимало здійсненних методів. Назву один з них. Треба пробити атмосферу каналами блискавкових розрядів і вслід за кожним ударом блискавки, яка б’є з океанічного берега в термосферу по синергійній, стріляти водяною парою. Це вельми спрощена схема. Можна утворити в атмосфері своєрідні електромагнітні гармати — у вигляді тунелю імпульсів, що біжать відцентрово й розганяють іонізовану водяну пару. Можна надати воді дипольних нетермічних властивостей. На Землі такою гідроінженерією займавсь якийсь Рахман. Він довів, що можна розігнати воду тільки до першої космічної швидкості, внаслідок чого довкола планети почне утворюватися льодове кільце; однак кільце те не буде стабільне, тому з наступної фази його рух, уже у вакуумі, слід прискорювати, щоб кільце обернулося на центрифугу й розігналося з другою космічною швидкістю в часовому проміжку від двадцяти до сорока років. Інакше, тобто при ослабленні вакуумної акселерації чи припиненні робіт від тертя об верхні шари атмосфери, на планету повертатиметься води більше, ніж у цей самий час викидають у простір водомети. Перелічувати нові подробиці нема потреби. Досить сказати, що вже з борта „Евридіки“ констатовано повільне відмирання кільця довкола Квінти і його сплющування, внаслідок чого розширюється зовнішнє оточення планети.

Це не могло принести користі нікому на Квінті. Води, які повертаються, — щось більше, ніж зливи: вони спричиняють потоп у тропіках, з мінливим зосередженням максимуму опадів у ті пори року, коли планета своєю віссю нахилена відносно екліптики майже так само, як Земля. Середня річна температура знизилася на два градуси Кельвіна. Льодовий диск затінює денну частину планети та відбиває сонячне світло. Цю технічну помилку цілком можливо було б ліквідувати через певний час, однак ніщо не свідчить про таку ліквідацію. Ненадійність планетарної інженерії не може бути причиною припинення робіт, її треба шукати десь-інде — в політичному розколі цивілізації. Про вихідні умови нам відомо тільки одне: вони сприяли проектові, який не міг бути реалізований інакше, ніж у глобальній консолідації сил, що потім ослабла. Епоха співробітництва, принаймні в період поступу технології, тривала років сто. Що призвело до відмови від спільного шляху? Локальні війни? Економічні кризи? Навряд. Розвиток політичних подій, який не піддається виведенню зі стану стагнації, можна вловити тільки у моделі, що має назву ланцюга Маркова[108]. Це стохастичний процес, який затирає власні сліди. З того, що побачили б космічні пришельці на Землі двадцятого століття, вони в жодному разі — не звертаючись до хронік — не змогли б шляхом ретрополяції дійти до хрестових походів. Отож цю білу пляму я заповню такою ймовірністю: розростання держав у авангарді було нерівномірним. Зародок антагонізму тлів у самому вже їхньому співробітництві. Збройне панування головної сили на планеті було неможливе. Слабші брали участь у глобальному проекті, а кооперація зі справжньої перемінилася на видиму.

Антагонізм вийшов на поверхню — необов’язково навіть у формі агресії. Можливо, блоків було більше, три або чотири, тільки для ергодичного мінімуму вистачить двох — антагоністичних. Почалася гонка озброєнь. Вона спричинила передусім припинення робіт, спрямованих на дисипацію[109] льодового кільця в космосі. Виділені для цього засоби й резерви було вкладено в озброєння. Водночас роздроблення льодового кільця так, щоб його руйнування не зашкодило жителям усіх континентів, перестало бути вигідним для наддержави, яка зробила головний внесок у цей проект, оскільки з позитивних наслідків подальшої роботи скористався б також супротивник. Супротивник розмірковував і діяв аналогічним чином. Відтоді жодна сторона вже не зачіпала кільця. Хоча воно кришилося на планету, але, втягнені у виснажливу спіраль озброєнь, вони не могли з цим нічого вдіяти. Ескалація винесла це змагання в космічний простір. Такими могли бути пролог і перший акт. Ми прибули, коли йшла дія наступна, і, нічого не знаючи про це, пірнули вглиб багатошарової сферомахії, з безневинним сонцем посередині».

«Повторюю запитання: чому ти не подав цієї ретроспекції раніше? Нагоди для цього ти мав більше, ніж досить».

«Різноманітні версії того, що я нібито сказав, поширюються на кораблі, я їх висловив чи ні, але вони поширюються. Жодної з них не можна довести. Межі уяви лежать далеко поза межами теорій творчості. Фрагменти складної мозаїки даних прибували поступово. Поки їх було небагато, з них можна було скласти безліч ребусів, заповнюючи щілини й прогалини безпідставною вигадкою. Я — комбінаторична машина. Якби я обрушив на вас усі варіанти комбінаторики, якою займався, то вам довелося б тижнями вислуховувати лекції, повні застережень сумнівної вірогідності. Крім того, я одержував розпорядження, суперечливі з твоїми наказами. Доктор Ротмонт домагався спіноскопії Квінти. Я пояснив йому, що просвітлення Квінти усією наявною потужністю корабельних агрегатів не вдасться приховати і внаслідок цього наші шанси на контакт зменшаться. Оскільки він наполягав, я послав легкі спіноскопи, спроможні на камуфляж. Ти про це знаєш, командире. Ротмонт плекав надії побачити те, що таким способом угледіти неможливо. Надії його закінчилися крахом, але не з моєї вини. Я виконав його побажання, бо це не могло зашкодити Квінті. Гіпотези, що їх не приймають як трамплін для реальних дій, можуть бути хибними, але не згубними».

Блакитний вогник згас. Пілоти і Накамура, хоча сиділи за одним столом, так само поринувши у крісла, як Стірґард й Араґо, скидалися на привидів, котрі не можуть утрутитися в розігрувану сцену. Здавалося, на них зовсім ніхто не звертає уваги.

— Це було пояснення, — сказав Стірґард. — Ваша світлосте, ви недавно сказали, ніби ця справа — в добрих руках. Я не тому нічого не відповів, що тим, кого хвалять, годиться мовчати, а тому, що знав, як по-різному розуміємо ми добро й зло. Я вже вирішив. Ніхто з нас не може вплинути на те, що буде далі. І я також. Я волів би не образити нікого з присутніх, однак час жорстоких дій — це час жорстокої відвертості. Наш другий пілот бовкнув дурницю. Ми прибули сюди не для того, щоб кинути виклик, і не вдаємося до поєдинку, щоби захищати Честь Землі. Якби це було так, я не прийняв би на себе командування розвідкою. Людина може осягти й утримати в свідомості небагато. Через те намір здійснити щось грандіозне розкладається в її голові на частини. Через те засоби так легко можуть заслонити мету й самі стати метою. Переймаючи командування, я попросив спершу дати мені час для роздумів, щоби трохи відступити й збагнути всю гігантську масу неймовірних зусиль СЕТІ й SETI. Мільйони робочих годин, праця кораблебудівельників, польоти до Титана, наради у земних столицях, фонди, нагромаджені в банках, — усе як прояв надії, що не була дешевою газетною сенсацією, колективи, які розігрували безліч варіантів боротьби за контакт, щоби знайти найнадійніший, у всякому разі найоптимальніший... Зваживши все, я усвідомив, що, незалежно від того, де перебуваю, — на «Евридіці» чи на «Гермесі», я, мурашка людського мурашника, котрий заблукав у безмежних просторах космосу, перебираю непосильне завдання, мабуть, непосильне для будь-кого іншого. Ухилитися було легше. Даючи згоду, я не знав, що нас чекає. Знав лише, що виконаю свій обов’язок так, як того потребуватимуть обставини. Якби знову почав скликати наради, то не для вдосконалення наших дій, а для того, щоби скинути зі себе тягар. Перекласти відповідальність бодай почасти на інших. Я визнав, що не маю на це права, і все ж вирішив сам-один. Ніхто вже не має впливу на те, що станеться. Але кожен і далі має право висловити власну думку. І передусім ви, ваша світлосте.

— Ви, значить, вирішили роздробити крижане кільце?

— Так. Апаратуру вже монтують у кормі.

— Хочете відкинути кільце від планети?

— Навпаки: трильйони тонн упадуть на неї. Уламки будуть надто великі для того, щоби розтанути. Вони влучать у точки, які вважаються найкраще захищеними. Крім того, буде здуто верхні шари атмосфери. Це зменшить атмосферний тиск на якихось сто бар. Це буде пересторога.

— То буде вбивство.

— Мабуть.

— Примус до контакту такою ціною?

— Ні. Контакт — справа вже другорядна. Це буде спроба їх урятувати. Полишені самі на себе, вони ввійдуть у проміжок Голенбаха. Чи відомі вашому преподобію закони сидеристики?

— Настільки, наскільки вони можуть бути відомі дилетантові. Астрогаторе, ви виправдовуєте геноцид гіпотезоїд? І до того ж не власного, а тією, яку виробила машина?

— У нас нема нічого, крім гіпотез. І машина тут мені допомогла. Істотно. З іншого джерела мені відома ідіосинкразія, яку викликав у Церкви Animus in Machina[110].

— Я її не відчуваю. Навзаєм за це пояснення, астрогаторе, я віддячу вам тим самим. Людина часто не помічає того, що бачать інші. GOD говорив про уніфікацію способів, якими воюють квінтянські супротивники. Вас це теж стосується.

— Не розумію...

— Ви ліквідували існуючий досі спосіб дій, усвідомивши, що парламентаризм слід замінити єдиновладдям. Я не сумніваюсь у чесності ваших намірів. Ви хочете взяти всю відповідальність за подальші дії на себе. Цим самим ви, завдяки ефектові дзеркала, програли квінтянам. Надто — жорстокістю власних рішень. Ви хочете відповісти ударом на їхній удар. Оскільки вони найнадійніше захистили свої штаби, ви бажаєте найдошкульніше вдарити по них. Цим самим — я навмисне вживаю ваші слова — ви підпорядкували дотеперішню структуру стосунків між людьми «Гермеса» структурі стратегії, яку виробляєте.

— Цей вислів належить GODові.

— Тим гірше. Не стверджую, що в дискусії машина перемогла вас. Я стверджую, що вона теж стала дзеркалом, яке побільшує вашу агресивність, спричинену розчаруванням.

На обличчі в Стірґарда вперше відобразився подив. Однак він мовчав, і чернець провадив далі:

— Воєнні операції потребують авторитарних штабів. До того ж нічого нового на планеті не сталось. Але ми не повинні встрявати у такі дії.

— Я не думаю про війну з Квінтою. Це інсинуація.

— На жаль, це правда. Війну можна вести і без оголошення, і без застосування цієї назви. Ми прибули сюди для обміну не ударами, а інформацією.

— Я охоче погодився б на такий обмін, але як?

— Це зрозуміло й дитині. Суворого правила військової таємниці на кораблі не дотримуються. Я знаю, що в цехах будують сонячний лазер, який має обстріляти планету.

— Не саму планету, а кільце.

— І атмосферу, яка становить життєву частину планети. Соляричний лазер — солазер, як кажуть фізики — можна використати не для руйнування, а для передачі інформації.

— Ми передавали її впродовж не однієї сотні годин, але результату ніякого.

— Це справді дивно, що саме я бачу змогу, якої не помічають фахівці разом із премудрою машиною. Сигнали нашого супутника «Посла» потребували спеціальних пристроїв для прийому, антен, декодерів... Я не знаюся на радіотехніці, але якщо Квінту охопила війна, то всі тамтешні пристрої, здатні приймати радіосигнали, підлягли мілітаризації. Через те радіосигнали приймають генеральні штаби, а не населення Квінти. Якщо його взагалі було повідомлено про наше прибуття, то тільки таким способом, яким ви сказали, а саме брехливим та підступним, щоб ми в очах квінтян стали агресорами. Одне слово, їхніми запеклими ворогами. А ви, командире, самі обернете цю брехню на правду з допомогою солазера.

Стірґард слухав його з подивом — навіть більше, він, здавалося, утрачав недавню категоричну впевненість.

— Я про це не подумав...

— Бо це найпростіше. Ви з GODом піднялися на такий високий рівень рафінованості у теорії ігор, мінімаксу, квантування вирішального простору, людина й машина приготували собі крила такого високого лету, що з нього вже не видно дзеркалець, якими граються діти, пускаючи сонячні зайчики. Таким дзеркальцем для всієї Квінти може бути солазер. Адже він даватиме зблиски, ясніші за сонце, їх побачить кожен, хто підведе голову.

— Отче Араґо, — мовив Стірґард, нахилившись до ченця через стіл, — благословенні убогі духом, бо їх чекає Царство Небесне. Ви перемогли мене. Я зазнав поразки нищівнішої, ніж GOD — від нашого пілота... Як ви про це здогадалися?

— Я бавився дзеркальцями, коли був малим хлопцем, — усміхнувся домініканець, — а GOD ніколи не був дитиною.

— Як ідея передачі інформації то це просто чудово, — озвався Накамура. — Але чи зуміють вони нам відповісти, якщо зрозуміють?

— Перед зачаттям було благовіщення, — відповів Араґо. — Може, вони й не зуміють відповісти так, щоб ми їх зрозуміли. Тож нехай вони принаймні зрозуміють нас цілком чітко.

Темпе, який дивився на ченця з неприховуваним захопленням, не зміг більше мовчати.

— Це справді пролунало як «еврика!». А хіба в них нема дзеркал? Їх же не конфіскує ніхто навіть під час війни...

Чернець, здавалося, нічого не чув. Він про щось напружено думав. Потім тихо, неквапливо мовив:

— Маю до вас прохання. Я хотів би обмінятися кількома словами з астрогатором віч-на-віч; якщо він погодиться, звичайно... Вас це не образить?

— Гаразд. Ми в боргу перед святим отцем. Накамуро, солазер треба буде належно переробити, щоби він зміг оббігти променем усю планету, а крім проблем оптичних, є ще й інформаційні. Така сигналізація базується на принципі, що приймальники перебувають на рівні елементарного розвитку.

Коли фізик та пілоти вийшли, Араґо підвівся.

— Прошу вибачити мені те, що я говорив напочатку. Я був абсолютно переконаний, що застану вас тут самого, астрогаторе. Не ставлюся надто оптимістично до ідеї з дзеркальцями. Я також міг — і навіть збирався — подати її на нижчому рівні як пропозицію нефахівця для оцінки на рівні компетентних знавців. Така сигналізація може дати осічку або перенести нас із дощу та під ринву. Вже в самому своєму принципі ідея ця антропоцентрична: ви спершу відчули обурення, образу, а вже потім полегкість.

— Припустімо. Але куди ви, отче, хилите?

— Не до втіхи духовної. Щоб опрацювати технічний аспект цього експерименту, вам і всім іншим доведеться залучити до нього GODa.

— Звісна річ. Він зробить належні розрахунки і все інше. Ну й що з цього? Складе програму. Зробить усе, що в межах можливого. Сподіваюся, ви, отче, не вважаєте, що це advocatus diaboli?

— Ні. А я не з’явився тут як doctor angelicus[111]. Гадаю, мені не треба переконувати вас, що я — християнин?

Такий раптовий поворот розмови знову здивував Стірґарда.

— Куди ви, отче, хилите? — повторив він.

— До теології. Щоб ви могли мене краще зрозуміти, я перекладу її мовою не лише світською — в моїх устах це, по суті, прозвучить блюзнірськи. Я в душі виправдовуюся безпрецедентною ситуацією. Мова фізики вам ближча, ніж герменевтика релігієзнавства. У перекладі на понятійний апарат фізики гетероморфізм sacrum відповідає різним спектральним лініям матерії, повсюдної та однакової у всьому світі. У цьому порівнянні можна сказати, що, крім спектра тіл, є спектр вірувань. Він простягається від анімізму, тотемізму, політеїзму аж до віри в самого Бога. Земна лінія моєї віри — це родина, людська і Божа водночас. Чи відомо вам про дискусії, що ведуть у теології через SETI, — особливо відколи пошуки інших породили цю експедицію?

— Щиро кажучи, ні. А ви, отче, вважаєте, що я повинен бути з ними обізнаний?

— Зовсім ні. Однак це був мій обов’язок. Щодо цього позиції в моїй Церкві розійшлись. Одні стверджували, що зіпсуття природи Створінь може бути повсюдним і така повсюдність виходить за земне поняття вислову katholikos[112]. Що можливі світи, в яких до жертви Спокути справа не дійшла і через те вони приречені. Інші — що спасіння як вибір між Добром і Злом, дане ласкою, з’явилося скрізь. Суперечка ця поставила під загрозу Церкву. Організатори й учасники експедиції були зайняті своєю справою, через те їх не дивували сенсації, що збільшували наклади газет. Злочинність і секс уже набридли, а експедиція «Евридіки» мимохідь збудила споживацький інтерес. Як оригінальні та кумедні іграшки, попри те, що credo quia absurdum est[113], здобуло множник, котрий компрометує його досить ефективно. Як марево незліченних планет з величезною кількістю райських яблук там, де нема яблунь, олив, яких навіть син Божий не прокляне, бо там не ростуть оливи, дивізій пілатів, котрі вмивають руки в мільярдах посудин, лісу розп’ять, юрб юд, маси непорочних зачать істот, чия фізіологія розмноження не дає підстави на таке поняття, бо вони розмножуються копуляцією[114] — одне слово, помноження Євангелія на всі витки всіх галактичних спіралей робило наше Credo карикатурною пародією віри. Завдяки цим арифметичним фокусам Церква втратила багато пастви. Чому вона не втратила мене? Тому, що християнство вимагає від людини більше, ніж можна вимагати. Воно не вимагає лише відмови від жорстокості, підлості й брехні. Воно вимагає любові, скерованої до жорстоких людей, облудників, катів і тиранів, і цієї вимоги ніщо не знищить. Прошу не надто дивуватися цій катехизації на борту такого корабля. Мій обов’язок — дивитися далі від розвідки, яка має з’єднати невідомі один одному розуми. Ваші обов’язки — інші. Спробую це пояснити. Якби ви стояли на вже переповненому рятувальному човні, а нові й нові потопельники чіплялися б за його борти, внаслідок чого човен міг би перекинутись і затонути, — ви почали би відрубувати їм руки. Так чи ні?

— Боюся, що так. Якби не було іншого рятунку.

— Саме в цьому й відмінність між нами. Це означає, що назад ви не повернете.

— Ваша правда. Я розумію притчу з човном. Не чекатиму, поки він піде на дно. Я намагатимуся рятувати цю цивілізацію всіма силами, які в мене є.

— А в крайньому разі — навіть геноцидом?

— Так.

— Отже, ми повернулися до вихідної позиції. Мені пощастило трохи відтермінувати цю крайність. Більше нічого. Так я кажу?

— Так.

— Ви готові рятувати життя одних, позбавляючи його інших?

— Адже в цьому й полягає сенс вашої притчі, отче Араґо. Я обираю менше зло.

— Стаючи убивцею?

— Не відкидаю цього визначення. Можливо, я нікого не врятую. Занапащу і нас, і їх. Але я не вмию рук од цієї справи. Якщо ми загинемо, «Евридіка» одержить відповідне повідомлення. Про стан справи і про те, що я відмовивсь од повернення назад.

— У моїй есхатології малого зла нема, — сказав Араґо. — Разом з кожною убитою істотою гине цілий світ. Тому арифметика робить етику невимірною. Невідворотне зло — невимірне, — він підвівся. — Не забиратиму у вас більше часу. Мабуть, ви хочете продовжити розмову з людьми, яку я перервав?

— Ні. Хочу побути на самоті.