Фіаско

Напад

Математично надзвичайно малоймовірне має ту особливість, що воно все ж таки іноді трапляється. Від трьох переслідувачів, усмоктаних углиб стисненого простору й викинутих гравітаційною релаксацією в напрямку афелію, не залишилося й сліду, однак четвертого «Гермес» знайшов і взяв на борт тільки через вісім діб. GOD пояснив цей справді рідкісний випадок витонченою версією топологічного аналізу із застосуванням трансфінальних дериватів ергодики, але Накамура, який довідався від Стірґарда про нічну дискусію пілота з GODом, зауважив: до того, що сталося насправді, завжди можна підігнати розрахунки спритними прийомами, відомими кожному, хто займається прикладною математикою. Коли підйомники втягували на борт корабля розпоротий і зім’ятий кістяк переслідувача, Накамура, прагнучи задовольнити власну цікавість, запитав пілота, як той дійшов такого чудового висновку. Темпе засміявся.

— Математик з мене нікудишній. Якщо я про це й розмірковував, то не знаю, чи правильно. Не пригадую, хто й коли переконав мене: якщо людина хоче визначити ймовірність власного народження, то, вертаючись по генеалогічному дереву до батьків, бабусь, дідусів, прадідів, вона отримає ймовірність, близьку до нуля. Якщо не батьки зустрілися випадково, то діди. А коли дійдеш до середньовіччя, то безлік цілком імовірних подій, які унеможливили б усі інші зачаття й пологи, необхідні для того, щоб вона народилася, більша за безлік усіх атомів у космосі. Іншими словами, кожен з нас не має анінайменшого сумніву, що він існує, хоча цього жодною стохастикою[73] не вдалося би передбачити кількасот років тому.

— Звісна річ, але який стосунок це має до ефектів сингулярності в проміжку Ґоленбаха?

— Уявлення не маю. Мабуть, ніякого. На сингулярностях я не розуміюся.

— На них ніхто не розуміється. Папський представник, можливо, сказав би, що це було осяяння згори.

— Згори? Навряд. Просто я уважно придивився до загибелі «Гавриїла». Я знав, що він не хотів знищувати своїх переслідувачів, через те робив усе що міг, аби не затягти їх під горизонт Керра. Я бачив — ці винищувачі не йшли ідеально прямо за «Гавриїлом». Якщо вони відрізнялися дистанцією, то могли відрізнятись і долею.

— І на цій підставі...

Японець усміхнувся й собі.

— Не тільки. Розрахункова потужність має свою межу. Межа ця називається limes computibilitatis. GOD стоїть на цій межі. Він не чіпає розрахунків, про які йому відомо, що вони транскомп’ютабільні, й він їх не вгризе. Тому навіть не пробував цього зробити, а я мав таке щастя. Що каже фізика про щастя?

— Те саме, що й про оплески однією рукою, — відповів японець.

— То із дзену?

— Так. А тепер прошу за мною — вас чекає винагорода за знахідку.

У сяйві вогнів посеред зали, на дюралевій плиті чорнів каркас, схожий на обвуглену рибину. Секція виявила відому вже дрібноклітинну будову, люмінові двигуни приводу значної потужності й розплавлений пристрій у носовій частині. На думку Поласара, це був лазеромет, але Накамура вважав, що це радше особливий тип світлового вогнегасника тяги, оскільки йшлося про полонення «Гавриїла», а не про його деструкцію. Поласар запропонував викинути з корабля ці сорокаметрові рештки, бо вони разом зі спійманими раніше зайняли майже півзали. Навіщо обертати залу на склад мотлоху? Ель Салям запротестував. Він хотів зберегти бодай один екземпляр, найкраще — останній, хоча, коли командир запитав його, яка в цьому потреба, він не зміг виставити жодного раціонального аргументу. Розв’язувати проблему довелося Стірґардові. Вважаючи, що становище радикально змінилося, він хотів почути від своїх людей, який крок вони вважають тепер найкращим. Після викинення за борт решток супутників мала відбутися нарада. Обидва фізики пішли спершу до Ротмонта, щоб, як сердито кинув Поласар, «підготувати вступну доповідь і поглибити бібліографію».

І справді, ця трійка прагнула виробити спільну позицію, бо з моменту загибелі «Гавриїла» серед екіпажу можна було помітити симптоми розколу.

Важко сказати, хто перший вимовив слова «демонстрація сили». Гаррах висловився за таку тактику відразу, Ель Салям — із застереженнями, фізики з Ротмонтом були проти, а Стірґард, хоча він тільки слухав, здавалося, був на їхньому боці. Інші утрималися від обговорення. Під час наради думки обох груп різко розійшлися. Кірстінґ, мабуть, сам того не бажаючи, підтримав прихильників демонстрації сили.

— Насильство — аргумент неспростовний, — заявив нарешті Стірґард. — У мене є три застереження проти цієї стратегії, і кожне з них — запитання. Чи ми справді маємо перевагу? Чи може такий шантаж сприяти встановленню контакту? І чи будемо готові здійснити наші погрози, якщо квінтяни нам не підкоряться? Запитання риторичні. Ніхто з нас не зможе на них відповісти. Наслідки стратегії, яка спирається на демонстрацію сили, передбачити важко. Якщо хтось дотримується іншої думки, то нехай висловиться.

Десять осіб у каюті командира вичікувально перезиралися.

— Стосовно мене й Ель Саляма, — озвався Гаррах, — то хочемо, щоби командир запропонував свою альтернативу. Ми жодної альтернативи не бачимо. Вважаємо, що ми — в безвиході. Мабуть, це всі розуміють. Погрози, демонстрація сили, шантаж — ці слова звучать просто гидко. Реалізовані, вони можуть призвести до катастрофічних наслідків. Наша перевага важить зараз найменше. Справа не в тому, володіємо ми цією перевагою чи ні, а в тому, чи думатимуть так вони і чи здадуться нам без бою.

— Бою?.. — луною повторив чернець.

— Сутички. Зіткнення. Так для вас, отче, звучить краще? Евфемізмів, себто будь-яких пом’якшувальних слів, треба уникати. Погроза силою, байдуже, якого вона роду, мусить бути реальна, бо погрози, за якими не стоїть шанс виконання, тактично й стратегічно нічого не варті.

— Недомовок теж слід уникати, — кивнув головою Стірґард. — Щоправда, можливий також блеф...

— Ні, — запротестував Кірстінґ. — Блеф передбачає бодай мінімум обізнаності з правилами гри. Ми ж не знаємо жодних правил.

— Гаразд, — погодився Стірґард. — Припустімо, ми маємо солідну перевагу й можемо її продемонструвати, не завдаючи їм безпосередньо ніякої шкоди. Це була б явна погроза. Якщо такі вмовляння ні до чого не приведуть, Гарраху, то, за твоєю версією, ми змушені будемо дати їм бій, або, як мінімум, прийняти його й відбити. Це не дуже сприятливі передумови для порозуміння.

— Справді, не дуже, — підтримав командира Накамура. — Це найгірша з вихідних позицій, які тільки можна уявити. Але іншого виходу в нас нема.

— Чи можна мені докинути слово? — озвався Араґо. — Ми не знаємо, чому вони намагалися захопити «Гавриїла». Найімовірніше, аби зробити з ним те саме, що зробили ми з двома їхніми супутниками поблизу Юнони. А ми не вважаємо себе агресорами. Ми хотіли ознайомитися з творіннями їхньої техніки. Вони хотіли ознайомитися з нашими. Це — проста симетрія. Отож не треба говорити про показову деструкцію, демонстрацію сили, війну. Помилка — то не обов’язково злочин. Але вона може бути й злочином.

— Тут нема ніякої симетрії, — заперечив Кірстінґ. — Загалом ми послали вісім мільйонів бітів інформації. Сигнали з «Посла» ми подавали впродовж більш як сімдесяти годин на всіх смугах. Ми передали коди й інструкції для розшифрування. Послали спускний апарат без жодного грама вибухівки. Що стосується переданих відомостей — ми повідомили координати нашої Сонячної системи, надіслали зображення Землі, контур виникнення земної біосфери, дані про антропогенез — цілу енциклопедію. І фізичні сталі, поширені в усьому космосі, що їх вони мають добре знати.

— Але про сидеральну інженерію, про ґоленбахівську фораміністику, про одиниці Гайзенберґа там, мабуть, не було ні слова, правда ж? — запитав Ротмонт.

— І про наші повідневі системи та гравітаційну локацію, про весь проект SETI, про «Евридіку», про ґрасерів, про Гадеса...

— Ні. Ти найкраще знаєш, чого там не було, бо саме ти складав цю програму для «Посіла», — сказав Ель Салям. — Ні про табори знищення, ні про світові війни, ні про вогнища та про відьом. Адже коли хтось приходить з першим візитом, то не викладає все на стіл про свої гріхи, про гріхи батька, матері й так далі. Якби ми в загальних рисах і цілком щиро повідомили, що вміємо робити з планет, більших за їхній Місяць, речі, котрі вміщаються у замковій шпарині, то нині отець Араґо сказав би, що з нашого боку це був початок морального шантажу.

— Пропоную себе на роль арбітра, — втрутився Темпе. — Якщо квінтяни і не сидять у печерах, не викрешують вогню із каменя й астронавтика в них — нормальна річ, принаймні у центрі їхньої системи, то вони добре розуміють, що ми прибули до них не на веслах і не на вітрильнику. І саме те, що ми попросту прилетіли з відстані сотень парсеків, означає більше, ніж демонстрація біцепсів.

— Recte. Habet[74], — шепнув Араґо.

— Темпе має слушність, — погодився командир. — Уже самою своєю появою ми могли їх стривожити. Особливо, якщо вони ще не здатні до галактодромії, але вже знають, які потужності в ній необхідні... Аж до запуску «Посла» ми вважали, ніби вони про нас нічого не знають. Якщо помітили наш «Гермес» набагато раніше — а ми кружляємо тут уже третій місяць, — то наша мовчанка й маскування могли викликати у них жах.

— Перебільшуєш, астрогаторе, — роздратовано знизав плечима Гаррах.

— Нітрохи. Уяви собі, що над Землею тисяча дев’ятсот п’ятдесятого чи тисяча дев’ятсот дев’яностого року повисли міжгалактичні крейсери завдовжки милю. Навіть якби з них сипався самий шоколад, зчинилися б неймовірне сум’яття, переполох, політичні кризи, паніка. Кожна цивілізація на стадії великодержавності не може не мати безлічі внутрішніх конфліктів. Не треба ніякої демонстрації сили, бо саме вже подолання ста парсеків є такою демонстрацією...

— Ну гаразд, командире. Що, по-твоєму, нам тепер треба робити? Як ми маємо їм довести, що прибули з мирними, дружелюбними намірами? Як можемо запевнити їх, що нічим їм не загрожуємо, що ми — екскурсія добрих скаутів під опікою священика, коли чотири їхні найдосконаліші бойові машини, у п’ятдесят разів важчі за нашого архангела, «Гавриїл» здмухнув у позачасовий простір, мов ті порошинки? Ель Салям і я, бачу, помилялися. Прийшли гості з квіточками, у дворі на них напав господарів собака, один із гостей замахнувся на нього парасолькою і ненавмисно штрикнув господареву тітку. Нічого розводитися про демонстрацію сили, бо це все одно, що балакати про торішній сніг. Демонстрація вже відбулася! — не без роздратування провадив Гаррах, широко всміхаючись до командира й дивлячись на ченця.

— Асиметрія зовсім не там, де вам здається, — сказав домініканець. — Тим, хто нас не розуміє, ми не можемо принести добрих новин. Янгольських намірів не можна довести, поки це тільки наміри. Замість цього можна довести ЗЛО, заподіючи шкоду. Це circulus uitiosus[75]: аби порозумітися, ми маємо переконати квінтян у наших миролюбних намірах, а щоби переконати їх у наших миролюбних намірах, з ними спершу треба порозумітися...

— Як же всього того, що сталося й що іще може статися, не враховували наші великі мислителі, автори проекту й директори СЕТІ і SETI? — запитав Темпе, розлютившись. — І тепер це впало на нас, як грім з ясного неба! Просто якесь нечуване безглуздя!

Каюту виповнювали запальні голоси. Стірґард мовчав. Він думав про те, що, не усвідомлюючи всієї серйозності справи, у цій безглуздій суперечці вони дають вихід злості, неспроможні налагодити контакт із Квінтою. Це було наслідком тривожних ночей, марних сподівань від досліджень Місяця, будування гіпотез, які замість дати доступ до незнайомої цивілізації, розсипалися, мовби карткові будиночки. Одні відчували себе через це в тісному кільці нерозв’язних загадок, а інших надихнула підозра «тих» у колективній паранойї. Якщо на Квінті й справді панувала паранойя, то в заразній формі. Стірґард помітив: індикатор над його столиком біля ліжка у глибині каюти темний. Хтось ішов до нього й перекинув у рубці керування рубильник, відрізаючи центральний мозок корабля від його кабіни, немовби бажав уникнути моторошної й логічної присутності GODa. Стірґард не запитав, хто це зробив. Знав, що серед екіпажу нема боягуза чи брехуна, який відперся б од цього вчинку; це могло бути просто неусвідомленим актом, як, скажімо, прикриття власної наготи перед сторонніми, інстинктивне й швидше, ніж почуття сорому. Отож командир нічого не сказав, однак увімкнув терміналь і зажадав від GODa оптимального прогнозу рішень.

GOD застеріг, що бракує даних для оптимізації заходів. Підтекст — неминучий антропоцентризм. Люди висловлюються про себе й про інших добре або погано. Те ж саме стосується їхньої історії. Багато хто вважає її нагромадженням жорстокості, безглуздих завоювань, безглуздих навіть з погляду етики, бо ні нападникам, ні жертвам вони не приносили нічого, крім плюндрування культур, занепаду імперій, на руїнах яких виростали нові. Одне слово, безліч людей ставиться до своєї історії зі зневагою, але майже ніхто не вважає її кошмарним, найстрахітливішим з можливих психозоїчних ексцесів у всьому Всесвіті, не вважає Землю планетою вбивць, єдиним із мільйонів небесних тіл, залитим кров’ю та кривдою як наслідками Розуму. Загалом люди в глибині душі несвідомо, бо ніколи не вдаються до таких роздумів, усю земну історію від палеопітеків й австралопітеків аж до сучасності вважають «нормальною», типовим елементом, що нібито часто проявляється в усьому космічному безмірі. Однак у цьому питанні нічого ще невідомо й нема методу, який дав би змогу вивести з інформаційного нуля щось більше, ніж нуль. Діаграма Ортеґи-Нейссла показує тільки середній час, що відділяє народження протокультури від технологічного вибуху. Крива діаграми, так звана головна лінія психозоїків, не враховує ні біологічних, ані соціальних, ані культурних, ані політичних факторів, які спільно формують конкретну історію Розумних. На цю винятковість дає право земний досвід, бо впливи різних вірувань і культур, суспільних форм й ідеології, колонізації та деколонізації, розквіту й занепаду земних імперій ні в чому не порушили руху кривої технічного зростання. Це параболічна крива, байдужа у своєму розвитку до всіх перешкод — нашесть, епідемій, геноциду, — оскільки технологія, зміцнівши один раз, стає змінною, незалежною від цивілізаторського підґрунтя, інтегрованою логічною кривою автокаталізу. Видимі у мікроскопічному масштабі відкриття і винаходи здійснювали люди, поодинці або групами, тільки бухгалтерія може вивести творців за дужки, бо винаходи породжують винаходи, відкриття приводять до нових відкриттів, і цей прискорений рух творить власне параболу, яка позірно злітає в нескінченність. Ця крива згинається завжди у критичній точці, бо якщо технологіям експансії не допоможуть технології порятунку або заміни біосфери, дана цивілізація увійде у фазу знищення як криза криз. Коли стане нічим дихати, не буде кому робити нові відкриття й одержувати Нобелівські премії.

Отже, за даними космології й астрофізики, головна лінія Ортеґи-Нейссла враховує тільки межову несучість даної біосфери, яка називається також її межовою технологічною вантажопідйомністю, але межа несучості залежить не від анатомії чи суспільних форм колективного життя, а від фізико-хімічних властивостей планети, її екосферичного розташування та інших космічних факторів, охоплюючи зоряні, галактичні впливи і так далі. Там, де біосфера має межу вантажопідйомності, головна лінія розривається. Це означає, що окремі цивілізації змушені глобально вирішувати з приводу своєї подальшої долі, а коли вони не хочуть чи не можуть їх прийняти задля самопорятунку, то гинуть. Розрив головної лінії збігається з так званою горішньою рамою вікна контакту. Ця рама, або межа, що має назву також бар’єру зростання, свідчить про те, що від суцільного стовбура, яким є головна лінія, відходять відгалуження, бо різноманітні цивілізації продовжують своє дальше існування неоднаковим способом. Хоча досі справа ще не дійшла до обміну інформацією з жодним психозоїком, із розрахунків відомо, що нема тільки одного оптимального рішення як найдосконалішого виходу з небезпеки, спричиненої пошкодженням біосфери з боку техносфери. Об’єднана цивілізація також не має перед собою єдиного шляху, що якнайкраще рятував би її від усіх нагромаджених дилем і небезпек.

Ну, а дана ситуація — то наслідок неправильних дій, викликаних відхиленням од програми експедиції. Згідно з GODом, зроблено низку хибних кроків з тієї простої причини, що коли їх робили, вони не здавалися хибними, їхній досить-таки фатальний баланс виявився лише в ретроспекції. Коротше кажучи, «Гермес» було введено у парадокс Ерроу[76], який полягає ось у чому: той, хто на щось відважується, намагається реалізувати конкретні цінності, причому кожна з них вельми важлива, але вони однаковою мірою нездійсненні. У габариті між максимальним ризиком і максимальною обережністю виникла рівнодіюча, з якої нелегко буде вибратися. GOD не вважав, що командир має відповідати за безвихідь, у якій вони опинилися, бо він, командир, прагнув поєднати ризик із завбачливістю. Після захоплення квінтянських орбітерів за Юноною і виявлення їхніх віроїдів Стірґард упав у надмірну обережність — маскував корабель і не посилав Квінті сигналів, котрі сповіщали про візит із космосу. Ціна такої завбачливості проявляється зараз.

Другою помилкою було надання «Гавриїлові» надто великої автономії, тобто надмірної самостійності. Цей парадокс також виник від зайвої обережності й хибної передумови, ніби «Гавриїл», переважаючи швидкістю орбітери чи ракети Квінти, здійснить посадку, не давши себе перехопити. Щоби він міг розвинути таку швидкість, його оснастили тератронним приводнем. А щоби після посадки він міг належно реагувати на несподівану поведінку господарів, його забезпечили аж надто розумним комп’ютером. Програма SETI передбачала послання перших легких зондів, але від цього довелося відмовитися, коли дипломатичні радіооперації «Посла» закінчилися крахом. Хоча ніхто й не вважав, що «Гавриїл» перетворить свій повідневий агрегат у сидеральну ядерну гармату, це все-таки сталося. Через надмірну винахідливість «Гавриїлового» комп’ютера, замість виконати програму, всі опинились у пастці. Тепер уже не можна було посилати нових зондів, так ніби нічого й не сталося. Нова ситуація потребувала нової тактики. Для її обміркування GODові знадобиться двадцять годин. На тому й порішили.

Після вечірнього чергування пілот не міг заснути. Він подумки вертався до наради, з якої не виніс для себе нічого, крім посиленої відрази до GODa. Цей найвищий електронний розум, може, й володів прекрасною логікою, проте ефекти її були вкрай фарисейські. Унаслідок допущених помилок вони відхилилися від програми, але в цьому не завинили ні командир, ні GOD, що він зумів дуже швидко довести. Парадокси Ерроу, багатий лихими наслідками камуфляж — через надмірну підозріливість квінтян, викликану «саботажницькою» гіпотезою походження віроїдів, тепер це блискуче довів GOD... А хто весь час прислужувався своїми порадами командирові?

Прив’язаний до ліжка, бо на кораблі панував стан невагомості, Темпе зрештою так розлютився, що про сон не могло бути й мови. Тоді він увімкнув над узголів’ям індивідуальну лампу, витягнув з-під ліжка «Програму корабля „Гермес“» і заходився читати. Спершу переглянув загальні постулати, які стосувалися Квінти. Книжку цю видрукував комп’ютер перед самісіньким стартом з «Евридіки» на основі зібраних та опрацьованих астрофізичних спостережень: квінтяни володіють енергією приблизно 10³⁹ ерґів. Отже, їхня цивілізація перебуває на досидеральному рівні. Головні джерела енергії — очевидно, термоядерні реакції зоряного типу, але силові установки НЕ виведено у космічний простір. Імовірно, їхня енергетика після вичерпання викопних видів палива пройшла, як і земна, період використання уранідів, подальша експлуатація яких після освоєння циклу Бете[77] виявилася нерентабельною. Здається малоймовірним, щоби планета впродовж останніх ста років зазнала війн із застосуванням ядерної зброї. Холодна екваторіальна пляма не могла бути наслідком такої війни. Постатомна ядерна зима огорнула би практично всю планету, оскільки підняті у стратосферу маси пилу збільшують альбедо всієї кулі. Причини припинення будівництва льодового кільця з океанічних вод невідомі. Темпе пропустив під пальцями сторінки, заповнені діаграмами і таблицями, аж поки знайшов розділ «Рівень цивілізації. Гіпотези».

«1. Квінту роздирають внутрішні конфлікти, значною мірою спричинені технологічними факторами. На таку думку наводить наявність антагоністичних держав або інших агрегацій. Ера явних збройних інцидентів уже минула й до наслідку типу „переможці-переможені“ не призвела, а повільно перейшла у фазу таємного військового протистояння».

У цьому місці, вже на борту «Гермеса», було вклеєно вставку GODового авторства: «Один із аргументів на користь криптовоєнного конфлікту — паразити двох супутників Місяця. При цій інтерпретації блоки супротивників співіснують у такому стані, який не є ні класичним миром, ані класичною війною в розумінні Клаузевіца[78]. Окрім боротьби на фронтах криптомахічного типу, вони обмінюються кліматичними ударами, взаємною каталітичною ерозією технопродукуючих потенціалів. Це могло зірвати творення льодового кільця, оскільки тут потрібне було загальне співробітництво».

Наступний висновок походив знову з «Евридіки»: «Якщо існують такі антагоністичні групи й вони змагаються між собою некласичним способом, то контакт із будь-яким космічним пришельцем може бути значно утруднений. Апріорі здобуття космічного союзника — малоймовірний шанс для кожної зі сторін, якщо їх тільки дві. Бо інопланетяни не матимуть жодної вигоди ставати в конфлікті на той чи той бік. Контакт може відразу ж виявитися капсулем, який тиха, постійно тліюча і вперта криптомахічна війна оберне на лобове зіткнення обох сторін та сил. Приклад: хай на планеті існують блоки А, Б і В, які воюють між собою. Якщо Б вступить у контакт із пришельцем, то це буде викликом для А і В, які відчують для себе велику небезпеку. Вони можуть або атакувати пришельця — щоби він не збільшив потенціалу Б, — або разом атакувати Б. Бо ситуація стане нестабільною, а в будь-якій нестабільності достатньо стороннього фактора з великим технічним потенціалом (таким потенціалом повинен володіти пришелець, якщо він зумів здійснити галактичний стрибок) — щоби справа дійшла до ескалації ворожих дій».

«2. Квінта — федерація або протекторат. На ній нема рівносильних антагоністів, оскільки одна великодержавна сторона підкорила всю планету. Таке підкорення — внаслідок чи то переможної війни, чи мирних дій — також не створює передумов для контакту з галактичним прибульцем. Не треба приписувати всепланетній державі ні демонічних, ані імперіалістичних намірів щодо інопланетян. У намірах змодельованої таким способом Квінти — не знищення прибульця, а розладнання його планів установити контакт — зокрема висадитися на планеті. Технологічні дари, яких можна сподіватися від прибульця, легко можуть виявитися дарами згубними. Спроби утримати прибульця в послуху, аби він не порушив пануючої соціополітичної рівноваги, можуть рикошетом ударити саме по цій рівновазі. Отож і в такій системі можливе небажання контакту. Це — спрямована в космос політика під назвою PERFIS (Perfect Isolation[79]), за аналогією до історичної британської splendid isolation[80]. Висота інформаційних бар’єрів контакту, який повинен подолати прибулець, неозначена».

«3. За твердженням Гольґера, Кроха та їхніх послідовників, об’єднана планета, на якій нема ні переможених, ані переможців, сильної влади й поневолених, теж може не прагнути контакту. Головні дилеми такої цивілізації, яка сходить з лінії Ортеґи-Нейссла поблизу верхньої зони вікна, змішуються на стику її культури і технології. Культура завжди відзначається регулятивним відставанням створюваних правових та звичаєво-етичних норм щодо технології в параболітичному прискоренні. Технологія уможливлює вже те, що забороняє культурна традиція.

Приклади: генетична інженерія, застосовувана до людиноподібних істот; регулювання статі; трансплантація мозку і т. д. Розглядуваний у цьому світлі контакт із прибульцями виявляє двоїстість. Планетарна сторона, відкидаючи контакт, необов’язково повинна цим самим приписувати пришельцям ворожі наміри. Побоювання суттєвіші. Уведення радикально нових технологій може дестабілізувати суспільні взаємини, наслідків не можна передбачити. Це не стосується ні радіо, ні всіх інших дистанційних контактів, оскільки приймачі сигналів можуть на власний розсуд використати одержану інформацію або знехтувати нею».

Темпе вже стомився, але сон ще не брав його. Він перегорнув кілька розділів і заходився читати останній — про здійснення процедури контакту. Проект SETI враховував усі описані вище труднощі порозуміння гостя з потенційним господарем. Отже, експедицію слід оснастити спеціальними засобами зв’язку, а також автоматами, які теж без попередніх переговорів повинні перед посадкою сповістити про мирний характер експедиції. Вступна процедура — різноваріантна. Першим попередженням про прибуття корабля із Землі буде посилання променів на зазначених у додатку діапазонах радіо-, теплових, світлових, ультрафіолетових хвиль, а також променів у корпускулярній смузі. Водночас за відсутності відповіді, а також при отриманні відповіді незрозумілої на всі континенти буде послано спускні апарати, чиї навідні сенсори націляться у значні скупчення забудов.

У книжці було теж багато малюнків, схем та описів. Кожен спускний апарат містив у собі передавально-приймальне устаткування, а також дані про Землю та її жителів. Якби й цей крок не викликав сподіваної реакції та не посприяв налагодженню зв’язку, мали здійснити посадку скинуті з борту важчі зонди, оснащені комп’ютерами, здатними давати пояснення, привчати до візуальних, тактильних, а також акустичних кодів. Ця процедура — неминуча, оскільки кожен наступний крок був продовженням попереднього. Перші спускні апарати містили індикаційні емітери одноразового використання, які могло задіяти тільки грубе пошкодження їхнього кожуха, спричинене не аварією чи жорсткою посадкою, а навмисним бездискурсивним демонтажем. Пілотові дуже подобався такий науковий спосіб визначення ситуації, коли якийсь троглодит почне розбивати кремінною сокирою транзисторного посланця людства; «бездискурсивний демонтаж» відбувається і тоді, подумав він, коли зацідити у когось так, що всі його зуби вилітають без зайвих слів. Індикатори, вирощені з монокристалів, відзначалися такою стійкістю, що могли послати сигнал, навіть якби спускний апарат було знищено за мить, наприклад, вибухівкою. Далі програма детально ознайомлювала з моделями цих посланців, описувала залпи, якими їх треба синхронно спрямовувати в обрані місця посадки, щоби жоден континент, жоден район не був поставлений у привілейоване становище або навпаки — обійдений увагою, і так далі.

Книжка містила також votum separatum[81] групи експертів SETI, виразників крайнього песимізму. Нема, запевняли вони, жодних матеріальних засобів, пересилань чи легких для розшифрування запевнень, котрі не можна було би витлумачити як підступне прикриття агресивних намірів. Причина цього — неминуча різниця в технологічному рівні. Явище, яке в XIX, а надто у XX столітті називали гонкою озброєнь, започатковане разом із появою палеопітека, коли він замість сокири застосував довгі стегнові кістки антилоп, трощачи черепи не лише шимпанзе, адже в категоріях гастрономії був канібалом.

Однак коли наука, матір технології, що розвивалася швидкими темпами, виникла на перехресті середземноморських культур, воєнні успіхи європейських, а потім і позаєвропейських держав, які воювали між собою, не забезпечили жодній з них вирішальної переваги над іншими. Єдиний виняток із цього правила — атомна зброя, проте Сполучені Штати утримували на неї монополію лише незначний час.

Зате технологічна прірва між цивілізаціями в космосі має бути величезною. Ба, навіть більше — потрапляння на цивілізацію, котра досягла такого рівня розвитку, як земна, практично неможливе.

Було в цьому грубому томі ще багато вчених спекуляцій. Прибулець, який хоче відкрити недорозвиненим господарям усі таємниці сидеральної інженерії, краще б уже давав дітям гратися гранатами з вийнятою чекою. Якщо ж він НЕ відкриє їм своїх знань, то наразиться на підозру у дволикості, у бажанні панувати над ними, що так погано і так недобре.

Глибина висновків нарешті здолала читача, який завдяки програмі SETI заснув міцним сном з книжкою в руці та при світлі лампочки.

...Він ішов вузькою вуличкою повз освітлені сонцем будинки. Біля брами бавилися діти, поміж вікнами висіла на шворках білизна. Нерівний брук, укритий сміттям, шкірками бананів, огризками, перетинала стічна канава. Далеко внизу очам відкрився порт, забитий вітрильниками, на пляж ліниво накочувалися дрібні хвильки, між витягненими на пісок човнами сохли рибальські сіті, на морі, гладенькому аж до обрію, блищала сонячна доріжка. Його супроводжував важкий дух смаженої риби, сечі, олії; він не знав, як тут опинився. А втім, ні: він знав це дуже добре — адже то був Неаполь, мале смагляве дівча з криком бігло за хлопцем, який утікав із м’ячем, зупинявся, вдавав, що віддає малій м’яч, а коли воно підбігало, знову втікав. Інші діти щось вигукували італійською, жінка, яка вихилилася з вікна, розпатлана, в нічній сорочці, знімала з мотузки, натягненої над вуличкою, висохлі комбінації та спідниці. Нижче починалися потріскані кам’яні сходи. Зненацька все здригнулося, залунали крики, стіни почали падати, він, мов укопаний, стояв у хмарах вапняного пилу, засліплений, щось завалилося позад нього, і крики, лемент жінок, гуркіт цегли заглушив гуркіт землетрусу. Terramoto, terramoto[82] — ці вигуки потонули в іншому гуркоті, який поволі наростав, посипалися шматки штукатурки, він затулив руками голову, відчув удар в обличчя й прокинувся, але землетрус не припинявся. Страхітлива сила вдавлювала його у постіль, він намагався підхопитись, але тримали застебнуті ремені, книжка вдарила його в лоб і полетіла на стелю.

Це був «Гермес», не Неаполь, але гуркотіло, як там, і лягали стіни, він чув, як уся каюта ходить ходором, лампочка мерехтіла, він бачив розгорнену книжку, светр, розпластані під ним на стелі, з перекинутих полиць летіли рулони фільмів, то був уже не сон, і цей гуркіт — теж. Завили сирени тривоги. Світло ослабло, востаннє спалахнуло й згасло, у кутках стелі, яка тепер була підлогою, загорілись аварійні люмінесцентні лампи. Він силкувався намацати застібки ременів, щоби відчепитись, але марно — на них тиснуло його тіло. Руки наливалися свинцем, кров ударила в голову, він перестав смикатися, ним кидало на всі боки, із силою втискувало то в ремені, то в ліжко. Він усе зрозумів. Чекав. Невже кінець?

Минула північ, у темному приміщенні не було нікого. Кірстінґ усівся перед згаслим візоскопом, пристебнувся навпомацки, наче сліпий, знайшов контакт і запустив стрічку. У білий прямокутник екрана один за одним входили майже чорні гомографічні знімки, з клубами світліших круглих контурів. Вони були схожі на рентгенівські тіні, пересувалися кадр за кадром, аж поки він зупиняв стрічку. Кірстінґ переглядав поверхневі спінограми Квінти. Обережно крутив мікрометричний гвинт, вирівнюючи зображення. У центрі було кущисте скупчення, наче атомне ядро, що розлітається під ударом променистих уламків. Кірстінґ пересував зображення із безформної молочної плазми до її розрідженого краю. Ніхто не міг напевно сказати, що це житлова забудова, величезне місто. На цьому кадрі був її розріз, вимальований нуклеонами елементів, важчих од кисню. Таке пошарове просвітлювання астрономічних об’єктів, відоме з давніх-давен, виявлялось ефективним тільки щодо охололих у чорні карлики зірок і планет. За всієї своєї унікальності спіновізія мала межі. Розподільність була недостатня, щоби вирізнити поодинокі кістяки, навіть якби вони перевершували розмірами гігантозаврів мезозою та крейдяного періодів. І все ж таки Кірстінґ силкувався розпізнати скелети квінтянських створінь. Мабуть, цей багатомільйонний мегаполіс населяли тільки розумні істоти, якщо те поселення було справді мегаполісом. Кірстінґ доходив до межі розподільності й переступав її. Після цього дрібненькі фантоми з білястих тремтячих волокон розсипалися. Екран мерехтів хаосом застиглої грануляції. Тоді Кірстінґ злегенька, як тільки міг, повертав мікрометричний гвинт назад, і попереднє імлисте зображення верталося. Він вибирав найгостріші спінограми критичного меридіана, накладав їх одна на одну, поки випуклі контури Квінти вкрилися ними, як ціла пака рентгенівських знімків, зроблених моментальною чергою і складених докупи. Псевдомісто лежало на екваторі, етнографії були виконані вздовж осі магнітного поля Квінти, по дотичній, там, де атмосфера закінчувалася біля оболонки планети, отож якщо це була забудова тридцятимильної довжини, то знімки прошивали її наскрізь, ніби рентгеном, установленим в одному з передмість, щоби він просвітив усі вулиці, площі, будинки. Це давало небагато. Той, хто дивиться на людський натовп згори, бачить його вертикально стисненим. Дивлячись на людей у вертикальній площині, побачить тільки найближчих, у гирлах вулиць; просвітлена юрба постане перед ним хаосом величезної кількості кістяків. Щоправда, була змога відрізнити будівлі від перехожих. Будівля не рухалась, тож усе, що на тисячі спінограм перебувало в непорушності, усунула фільтрація. Транспортні засоби теж удалося забрати ретушшю, яка ліквідовувала все, що рухалося швидше, ніж піша людина. Якби він мав перед собою велике земне місто, зі знімків зникли б також будинки, мости, промислові підприємства, машини чи поїзди, зосталися б тільки тіні перехожих. Передумови з такою сильною гео- й антропоцентричністю мали надто сумнівну вартість. Незважаючи на це, він розраховував на щасливий випадок. Кірстінґ стільки разів уже заходив уночі до темної кімнати, стільки разів переглядав сувої знімків, але не втрачав надії на випадкове відкриття, вибираючи й накладаючи одну на одну відповідні етнографії. Щоби побачити бодай невиразно, бодай у затуманених обрисах скелети цих створінь. Чи могли вони бути людиноподібними? Чи належали до хребетних? Чи був кальцій основою їхніх кістяків, як у земних хребетних? Екзобіологія визнавала їхню людиноподібність малоймовірною, але цілком припускала остеологічну подібність до земних скелетів з огляду на масу планети, отже, на її тяжіння, на склад атмосфери, який передбачав наявність на планеті рослин. Про них свідчив вільний кисень, а рослини, як відомо, не займаються астронавтикою, тим паче — ракетобудуванням.

Кірстінґ не сподівався виявити людиноподібної будови кістки. Вона виникла внаслідок складних і заплутаних шляхів еволюції земних видів. Зрештою, навіть двоногість та випростана постава ще не підтвердили би антропоморфізму. Адже тисячі викопних рептилій ходили на двох ногах, і якби скласти спінографії стада ігуанодонтів, котрі біжать, у масштабі планети, їх не можна було би відрізнити від марафонців. Чутливість апаратури далеко перевершила найсміливіші уявлення батьків спінографії. За допомогою кальцієвого резонансу Кірстінґ міг побачити шкаралупу курячого яйця на відстані ста тисяч кілометрів. Іноді йому здавалося, що серед каламутних плям він помічає мікроскопічні ниточки, ясніші від тла, як сфотографований через телескоп застиглий танець гольбейнівських скелетів[83]. Йому здавалося, що коли посилити збільшення, то він побачить їх насправді й вони перестануть бути тим, що приписував тремтячим волоконцям, таким сумнівним і короткочасним, наче канали, котрі давні астрономи бачили на Марсі, бо дуже хотіли їх побачити. Коли він надто довго вдивлявся у скупчення блідих, застиглих іскринок, стомлений зір скорявся волі й, здавалось, от-от помітить молочні цятинки черепів і тонші від волосини кістки хребетних стовпів та кінцівок. Однак досить було закліпати пекучими від напруження очима, щоби ця ілюзія зникла.

Кірстінґ вимкнув апарат і підвівся. Склепивши у цілковитій темряві повіки, відновив в уяві зображення, яке щойно спостерігав, і знову в оксамитній чорноті зафосфоресціювали дрібні кістяки-привиди. Він, мовби незрячий, відпустив опору, за яку тримався, й поплив до рубінового вогника над виходом. Засліплений після тривалого перебування в темряві, замість рушити до ліфта, втиснувся у дверну нішу, вистелену товстим пінопластом, і це його врятувало, коли разом з гуркотом його наздогнав гравітаційний удар. Нічні лампи денного світла згасли, в усьому коридорі, що обертався разом із кораблем, спалахнули аварійні вогні, але він цього вже не бачив, бо знепритомнів.

Після наради Стірґард не міг спати, бо знав, що GOD, незалежно від варіантів тактики, які він придумає, поставить його перед вибором, котрий вестиме до альтернативи непередбачуваного ризику або відступу. Під час дискусії Стірґард зберігав удавану рішучість, але коли залишився на самоті, відчув себе безпорадним, як ніколи до цього. Йому дедалі важче вдавалось опиратися бажанню звіритися на долю. В одній зі стінних шафок каюти серед його особистих дрібничок лежала старовинна, важка бронзова монета з профілем Цезаря та пучком фасцій[84] на зворотному боці — пам’ятка про батька-нумізмата. Відчиняючи шафку, Стірґард іще не був певен, чи довірить у такий спосіб корабель, екіпаж, долю експедиції, найбільшої в історії людства, цій монеті, хоча вже подумав, що лікторський пучок різок означає втечу. Бо чим іншим був би їхній відступ, як не втечею? А стертий профіль масивного обличчя — це те, що, можливо, буде їхньою загибеллю. Він переміг внутрішній спротив, відчиняючи у півсутіні шафку, і навпомацки дістав з-поміж перегородок плаский футляр з монетою. Вийнявши її, покрутив у пальцях. Чи мав він право?.. Кидок в умовах невагомості був неможливий. Стірґард утиснув монету в сталеву скріпку, ввімкнув закріплений під дошкою письмового столика електромагніт, що притримував фотограми чи карти за допомогою сталевих кубиків, котрі правили йому за прес-пап’є. Розсунувши стоси паперів і стрічок, крутнув, наче маленький хлопець, монету дзиґою. Вона крутилася на вістрі скріпки дедалі повільніше, описуючи невеликі кола, й нарешті впала, притягнена магнітом, зворотним боком догори. Відступ. Щоби сісти, Стірґард схопився за бильце обертового крісла і, щойно комбінезон прилип до спинки, перш ніж устиг усвідомити, відчув струс. Спочатку струс був незначний, а потім почав наростати, й нарешті велетенська сила змела плівки, папери, прес-пап’є і темно-бронзову монету з письмового столика, а його, Стірґарда, втиснула у крісло. Перевантаження зросло моментально. Потьмареним зором, бо кров уже відливала йому від очей, Стірґард іще побачив світло круглої настільної лампи, що розмазувалося від блискавичних коливань, почув, як під обшивкою сталевих стін глухо застогнали всі пази, шви і крізь шум незакріплених предметів, апаратів, одежі, котрі летіли на нього зусібіч, пробивалося далеке виття сирен тривоги. Враження було таке, ніби вили не мембрани, а сам корабель, уражений у сто вісімдесят тисяч тонн своєї маси, і якщо Кірстінґа, який чув це завивання і протяглий грім, засліплював страхітливий тягар, що втискував налите свинцем тіло у крісло, то Стірґард в останню мить відчув полегкість.

Так. Полегкість, бо відступ став уже неможливим.

Зір повернувся до нього через кілька секунд, хоча стрілка Гравіметра ще тремтіла на червоних рисках шкали. «Гермес» уникнув прямого попадання. Воно було неможливе. Хоч би що його атакувало, GOD, який постійно був напоготові, відбив удар, завданий спритно й несподівано. Позбавлений часу вибрати належне прикриття, GOD упав у крайність. Вал гравітації не можна було пробити в цьому космосі нічим, хіба що сингулярністю, тож «Гермес» уцілів, але сила такого раптового удару відповіла неминучим рикошетом і, наче гармата, що відкотилася після пострілу, весь корабель в епіцентрі розряду сидераторів затремтів, хоча прийняв лише невелику часточку випущеного в нього заряду. Навіть не намагаючись підвестися, бо тіло все ще наче перебувало під пресом, Стірґард широко розплющеними очима бачив, як велика стрілка, слабо здригаючись, міліметр за міліметром сповзає з червоного сектора круглої шкали. Гранично напружені м’язи почали вже коритися. Ґравіметр понизився до чорної двійки, і тільки сирени тривоги досі пронизливо вили на всіх палубах.

Відштовхуючись обома руками від бильця крісла, Стірґард насилу підвівся і, ставши на ноги, змушений був, згорбившись, спертися долонями на край столика — як та мавпа, що звикла допомагати своїм ногам руками. Він не міг собі пояснити, чому в нього цієї хвилини виникла така думка. Серед безладної купи стрічок і карт на підлозі він побачив батьківську монету, яка й далі показувала решку, тобто відступ. Стірґард усміхнувся, бо це рішення побив уже вищий козир. Ґравіметр показував одиницю. Треба було поквапитися до стернової рубки й довідатися передусім про людей. Стірґард був уже біля дверей, але раптом повернувся, підняв монету й поклав її у шафку. Ніхто не смів довідатися про його хвилинну слабість. Слабість не входила в категорії гри, бо коли бракує мінімаксових рішень, то рішень, кращих за суто лотерейні, нема. Отож він міг бодай перед самим собою виправдатись у цьому вчинку, але не бажав. Посередині тунельного коридору до нього повернулася невагомість. Стірґард не хотів війни, одначе знав своїх людей і розумів, що, крім папського делегата, на втечу не погодиться ніхто.