Фіаско

Бета Гарпії

«Евридіка» втрачала швидкість. Кілька годин вона летіла редукованим ходом за траєкторією, що зветься евольвентою, в бік Бети Гарпії — невидимої, бо вона була колапсаром. «Евридіка» вже на значній відстані перетинала вигнуті ізограви, припливи та відпливи яких були ще стерині і для людей, і для корабля. Оптимально визначений курс гарантував безпеку, однак навряд чи можна було назвати політ безпроблемним. Ізограви, лінії, що проходять крізь точки космічного простору, який має ту ж саму кривизну, звивалися на ізолокаторах, мовби змії в чорному полум’ї. У рубці, що звалася стояночною (вона була призначена для управління кораблем лише в полі високозмінних сил тяжіння), сиділи чергові, дивилися на миготливі монітори, пили пиво з бляшанок і розмовляли про різні дурниці, аби розважитися. По суті, ці чергування були даниною традиції, спадком класичної ери астрогації. Ніхто б не зважився перейти на ручне управління — жодна людина не мала достатньо швидкої реакції для цього.

Колапсар відкрили досить пізно та з великими труднощами, бо він був самітником. Найлегше відкривати ті колапсари, що належать до подвійних систем і мають поблизу «живу» зірку. Ця зірка світиться, колапсар зриває з неї верхні шари атмосфери, які летять по спіралях, що звужуються, до чорної діри, тобто до колапсара, аби провалитися в нього під супровід найжорсткіших рентгенівських спалахів. Цей політ газів, украдених у товаришки, оточує колапсар могутнім шаром акреції[41], небезпечної для великих об’єктів, а отже, й космічних кораблів, у такому місці не зможе пролетіти жоден зореліт, бо ще перед тим, як його затягне під «горизонт подій», радіація знищить і людей, і електроніку.

Самотній колапсар було відкрито у сузір’ї Гарпії завдяки збуренням Альфи, Гамми й Дельти. Влучно названий Аїдом, цей колапсар, перевищуючи масу Сонця в чотириста разів, ставав дедалі помітнішим і виказав себе відсутністю справжніх зірок та скупченням зірок несправжніх, бо для їхнього світла був гравітаційною лінзою. Його анігіляційна оболонка оберталася на екваторі зі швидкістю, рівною двом третинам швидкості світла, а сили відцентрові та сили Коріоліса[42] випинали оболонку. Через це Аїд не був ідеально круглою кулею. Якщо навіть горизонт подій і залишався абсолютно круглим, над ним пролітали гравітаційні бурі, стискаючи й розтискаючи ізограви. Причину виникнення цих бур чи циклонів пояснювали вісім різних теорій, кожна на свій лад. Найоригінальніша (хоча й не обов’язково найвірогідніша) теорія стверджувала, ніби Аїд у гіперпросторі стикається з іншим космосом і той заявляє про себе струсами жахливої «кісточки» колапсара, його центру, сингулярності, місця без місця і часу без часу, де просторово-часова кривизна досягає нескінченно великого значення. Теорія «зворотного боку» Аїдового ядра, в якому розтрощеному інфінітизмові часопростору дають, однак, раду трансфінальні інженери чужого Universum, була, власне кажучи, математичною фантазією астрономів, сп’янілих від тератопології, найновішого і наймолодшого правнука старої теорії Кантора[43]. Цей колапсар навіть збиралися назвати Кантором, але астроном, який відкрив його, волів звернутися до міфології. Ні земний штаб SETI, ні керівників польоту особливо не турбувало те, що насправді лежить ПІД горизонтом подій. Це пояснювалося міркуваннями настільки ж практичними, наскільки й очевидними. Горизонт визначав нездоланний рубіж, і, незважаючи на те, що приховував, він був брамою, яка вела до неминучої загибелі.

Летячи у високому вакуумі над Аїдом, «Евридіка» відповідала необхідними маневрами на кожну зміну тяжіння, б’ючи з пускової установки потоком важких елементів, синтезованих циклом Олімоса з водню та дейтерію. Вивергала мільярди тонн, хитро повертаючи собі попередню масу, в той час коли Аїд, приневолений до такої взаємодії законами збереження енергії, постачав кораблеві значну частину енергії, яка вивільнялася з усього, що він поглинав, аби назавжди поховати у своїх нутрощах. «Евридіка» чимось нагадувала повітряну кулю, яка для того, щоби не втратити висоти, позбувається мішків з баластом. Але порівняння з аеростатом вельми приблизне — адже жоден стерновий не був здатен із такою швидкістю реагувати на всі зміни тяжіння й управляти настільки небезпечною грою.

Багатосегментний корпус корабля, який складався з кілець, з’єднаних між собою шарнірами, здалеку схожий на гігантського кільчастого шовкопряда, що білою комою звивався над громаддям чорної діри, мабуть, був би цікавим видовищем для стороннього спостерігача. Але такого спостерігача не було і не могло бути, бо на відважному товаришеві «Евридіки», «Орфеї», який мав відкрити для неї вхід у пекло, не було людей. Підтримуючи постійний лазерний зв’язок із велетенською личинкою, «Орфей» чекав сигналу, котрий мав перетворити його на резонансну бомбу, що зветься одноімпульсним ґрасером. Подібний, хоча й у тисячі разів слабший, ґрасер було випробувано в Сонячній системі; тоді з його допомогою Сатурн позбавили одного з найбільших після Титана супутників. Лазерний зв’язок почав погіршуватися, тому «Орфей» отримав дефінітивну програму дії і, слухняно замовкнувши, розпочав усередині машинного відділення countdown[44]. Підлетів до колалсара ближче, ніж «Евридіка», й світло, як і всі споріднені з ним електромагнітні хвилі, розпливалося та вигиналося, пробиваючись крізь недосяжні для будь-яких радіохвиль сфери. Поки Аїд терзав навколишній час і простір, розбиваючи їх на друзки над своїм руйнівним горизонтом, «Евридіка» здійснювала останні спостереження Квінти, п’ятої планети шостого Сонця Гарпії — основної мети експедиції. Орбітні астромати, вистрілені заздалегідь у космічний простір, кружляли віддалік колалсара, утворюючи планетоскоп не з такою вже й великою апертурою[45] — дві астрономічні одиниці. Зображення, а точніше тривимірна модель Квінти, сконцентрувалося на екрані головізора як імлиста, вкрита хмарами куля, що зависла в залі обсерваторії між її багатоярусними галереями. Щоправда, туди ніхто не заглядав. Цей голоскоп був змонтований в обсерваторії, бо його подарував експедиції один японський промисловець задля реклами, щоби потім презентувати такі самі голоскопи й земним планетаріям. То було ефектне видовище, але астрофізики, власне, не мали з цього ніякої користі. Вони погодилися встановити його в обсерваторії, бо їхня апаратура займала стіни носової зали, а планетоскоп, розміщений під куполом як оздоба, заповнив порожню середину зали. Зображення туманностей і планет, що з’являлись у головізорі, приходили спостерігати гості, аби хоч таким способом побачити космічний пейзаж, схований за глухими стінами «Евридіки».

Астронавт, який зазнав аварії на Титані, тепер мав, окрім імені Марк, ще й прізвище — Темпе. Так звалася долина, де Орфей уперше зустрів Евридіку. Це прізвище дав йому Бар Гораб під час конфіденційної зустрічі з майбутнім екіпажем розвідки. Власне, це не він так назвав його. Під таким іменем та прізвищем потерпілого з Титана було призначено на посаду другого змінного пілота «Гермеса», а командир поводився так, ніби нічого не знав. Лауґер також відмовився від «авторства», а точніше відбувся жартом, мовляв, усі на кораблі перейнялися духом грецької міфології. Поки тяжіння під час гальмування корабля все ще залишалося сталим, Марк Темпе частенько бував у Лауґера та з цікавістю дослухався до його суперечок із Ґолдом і Накамурою, астрофізиками, які дискутували про таємницю «надвіконних» цивілізацій. Тих, які випадали з основної лінії діаграми Ортеґи-Нейселя. Про їхню долю не було нічого відомо, тому це стало неабияким викликом для уяви. Зацікавлених цією загадкою можна було дуже умовно поділити на дві групи: одні пояснювали мовчання соціологією, інші — космологією. Ґолд, хоча й був фізиком, дотримувався соціологічного пояснення таємниці, навіть крайньо-соціологічного, що звалося соціолізою. Входячи в епоху технологічного прискорення, суспільство спершу порушує своє життєве середовище; згодом може й хоче його врятувати, але консерваційні зусилля виявляються недостатніми. І тоді біосферу доводиться заміняти — почасти з доброї волі, почасти з необхідності — на артефакти. Виникає цілком видозмінене, але не штучне в людському розумінні цього терміна середовище. Для людей штучним є те, що вони створили самі, а природним залишається те, що вони не зачіпали або лише використовували — як воду в гідротурбінах або ґрунт, оброблений для сільськогосподарських потреб. Над «вікном» ця різниця зникає. Бо коли все стає штучним, то ніщо не є штучним. Виробництво, розум, дослідницька робота піддаються «пересадці» в усе навколишнє середовище; електроніка або її незнані аналоги замінюють установи, законодавчі органи, адміністрацію, систему освіти, охорони здоров’я; відмирає етнічне розмаїття, зникають кордони, поліція, суди, університети так само, як і в’язниці. Може виникнути «другий печерний вік» — вік суцільної неграмотності й неробства. Щоби вижити, не треба працювати. Кожен може мати геть усе задарма й робити все, що заманеться. Це не обов’язково породжує стагнацію: середовище — слухняний опікун, але лише доти, доки в нього вистачить сил видозмінюватися за бажанням розумних істот. Може, так і відбувається прогрес? Ми не спроможні на це відповісти, адже самі трактували концепцію прогресу по-різному, залежно від історичного моменту. Чи можна назвати поступом таке становище, коли спеціалізація розмежовує діяльність на безліч галузей: пізнавальну, будівничу, інтелектуальну, творчу, так що кожен фах дедалі глибше занурюється у дедалі вужчу ділянку знань? Якщо машини підраховують усе швидше й краще, ніж люди, то навіщо тоді лічити? Якщо фотосинтетичні системи виробляють їжу різноманітнішу й поживнішу, ніж селяни, кухарі, пекарі, кондитери, — нащо обробляти землю, молоти зерно і випікати хліб? Чому цивілізація у такій соціолізі не шле в усі небесні далі рецепт власної досконалості й процвітання? А навіщо, власне, їй це робити, коли вона взагалі вже не існує як спільнота голодних шлунків і спраглих знань мізків?

Постає такий собі велетенський набір індивідів, серед яких насправді вже важко знайти бодай одного, хто б захотів посилати сигнали у космічний простір про те, як добре йому ведеться. Штучне середовище формується з такою інженерною продуманістю, щоб у її умовах не можна було досягти властивостей планетарного «Індивіда». Таке середовище — це НІХТО, яке нічим не різниться від лугу, лісу, степу. Тільки й того, що воно зростає, квітне не для себе, а для когось. Для якихось істот. Чи вони через це дурнішають і перетворюються на тупих дармоїдів, котрі б’ють байдики, граючись цяцьками, що зробили для них планетарні опікуни? Не обов’язково. Усе залежить від погляду. Що для однієї людини примарне й безглузде, для іншої може бути мрією життя. Особливо нам бракує мір і оцінок, коли ми намагаємося зрозуміти істот іншого світу, іншої епохи, абсолютно відмінної від нашої.

Накамура й Лауґер дотримувалися космологічної гіпотези. Хто космос пізнає, той у космосі гине. Не через те, що втрачає там життя — афоризм має зовсім інше значення. Астрономія, астрофізика, космонавтика — це тільки скромні й незначні початки. Ми вже самі зробили наступний крок, опанувавши буквар сидеральної інженерії. Не йдеться також про експансію, про так звану «ударну хвилю Розуму», який, вийшовши за межі своєї планети й оволодівши чужими, поширює свій вплив і на інші галактики. Навіщо? Аби дедалі щільніше заселяти порожнечу? Тут не йдеться про «розмноження і заселення», а про діяльність, якої ми не здатні зрозуміти, а отже, й визначити її значення. Чи може мавпа зрозуміти терзання космогоніка? Чи Універсум — це великий млинець, а цивілізація — дитина, яка силкується якнайшвидше той млинець проковтнути? Думка про космічні вторгнення — це проекція агресивних властивостей хижої напівмавпи. Вона б сама залюбки зробила ближньому те, що їй не до вподоби, і тому рівняє Високу Цивілізацію по собі. Цілі флоти галактичних дредноутів налітають на якусь бідолашну маленьку планетку, аби допастися до її грошей, діамантів, шоколаду і, звісна річ, до гарненьких жінок. А ті жінки потрібні їм так само, як нам — самиці крокодилів! То що ж роблять ті, котрі перебувають над «вікном»? Те, чого ми не можемо зрозуміти й водночас не хочемо погодитися з тим, що їхня діяльність вийшла за межі нашого розуміння. Ось вам приклад: ми повинні зробити дірку в Аїді, проткнути його темпоральну цибулину, щоби сховатись у ній. Але не треба гратися в піжмурки! Ми хочемо застати цивілізацію, поки вона ще не вилетіла з «вікна». Імовірність другої такої експедиції, як наша — мізерна. Наші нащадки, може, й ставитимуться до нас із повагою — з такою ж, як ми ставимося до аргонавтів, котрі вирушили за Золотим Руном.

Харґнер, буваючи у Лауґера, трактував спілкування з «цивілізацією поза межами контакту» по-своєму — як «розуміння через нерозуміння». Останнім часом Марк уже не міг брати участі в дискусіях, бо зореліт наближався до мети, тож доводилося майже постійно сидіти в диспетчерській. Він знав, що його звуть якось інакше, та нікому про це не говорив (не бажаючи викликати підозру в медиків).

Тепер він вивчав перед сном склад екіпажу «Гермеса». З десятьох добре знав лише Ґерберта й маленького чорнявого Накамуру — через Лауґера. Про командира, під чиєю орудою мав летіти, не знав майже нічого. Командира звали Стірґард, він був першим заступником Бар Гораба. Другим його фахом стала соціодинамічна теорія ігор. Кожен учасник розвідки мусив дублювати іншого члена екіпажу, щоб не зірвати завдання через нещасливий випадок чи хворобу котрогось із них. За технічне забезпечення польоту відповідав гравістик-сидератор Поласар. Марк Темпе не раз бачив цього чудового плавця в басейні «Евридіки», захоплювався його атлетичною статурою, коли той, виконуючи потрійний гвинт, стрибав з вишки. Та басейн не був найкращим місцем для знайомства із сидеральною інженерією, отож Марк намагався гризти граніт складної науки самотужки. Марно. Адже для того, щоби зрозуміти бодай вступ до неї, треба було розумітися на численних теоріях, які розвивали і доповнювали теорію відносності. Першим пілотом став Гаррах. Високий, кремезний, рвучкий, він також непогано знався на інформатиці й разом з астроматиком Албаном мав опікуватися комп’ютером «Гермеса». Чи, як одного разу повідомив сам комп’ютер, ці двоє були його підопічними. Він належав до покоління так званих «кінцевих», бо жодна інша обчислювальна машина не могла володіти більшою розрахунковою потужністю. Межі такої потужності визначалися властивостями матерії — такими, як стала Планка[46] та швидкість світла. Більшу розрахункову потужність могли б мати хіба що комп’ютери, які спроектували теоретики — люди, які займалися чистою математикою, відірвані від реального світу. Дилема, яка постала перед конструкторами, полягала в тому, щоби поєднати дві протилежні умови: вмістити якомога більше нейронів у якнайменший об’єм. Швидкість руху сигналів не може бути більшою від швидкості реакції складових елементів комп’ютера. Інакше швидкість руху обмежує розрахункову швидкість. Найновіші давачі реагували за одну стомільярдну частку секунди. Мали розмір атома. Тому діаметр такого комп’ютера становив лише три сантиметри! Будь-який більший працював би повільніше. Щоправда, комп’ютер «Гермеса» займав половину рубки, але тут стояла й допоміжна апаратура, що в даний момент не працювала. Натомість в екстремальних ситуаціях блискавично вирішувало ядро комп’ютера, не більше від голубиного яйця. Комп’ютер цей звався GOD, General Operational Device[47]. Дехто вважав, що ця абревіатура не випадкова. На «Гермесі» працювало два GODи, а на «Евридіці» — вісімнадцять.

Окрім Стірґарда, Накамури, Ґерберта, Поласара і Гарраха, яких призначили в розвідку ще до старту корабля, в ній мали взяти участь Араґо як резервний лікар, що було несподіванкою (голосували таємно), Марк Темпе на посаді другого пілота, логістик Ротмонт, а також двоє експертів, обраних з кільканадцяти екзобіологів та інших спостерігачів земної ради SETI, — Кірстінґ та Ель-Салям. Останні тижні всі десятеро жили у п’ятому сегменті «Евридіки», де містилася точна копія внутрішніх приміщень «Гермеса», — для того, щоби краще познайомитись один із одним та із завданням, яке на них чекало. Вони щодня програвали на тренажерах різні варіанти наближення до Квінти, а також методи налагодження контакту з мешканцями планети. Тетес, керівник цих тренувальних занять, добряче надокучив майбутньому екіпажеві «Гермеса», примушуючи шукати вихід із найфантастичніших ситуацій, коли, наприклад, «Гермес» потрапляв у аварію, а в цей час на нього спадала ціла злива незрозумілих сигналів, що імітували голоси чужої планети. Не знати чому серед членів екіпажу стало звичкою називати апостольського посланця не отцем, а доктором Араґо. Маркові здавалося, що священик сам цього хотів. Тренування припинилися ще до закінчення програми підготовчих занять — Бар Гораб викликав до себе розвідників, аби повідомити їм про останні спостереження за системою Дзети. Із восьми планет цієї спокійної зірки класу К чотири внутрішні, малі, з масою Меркурія та Марса, за великої вулканічної активності мали слабку атмосферу. Здалеку навколо Дзети кружляло три газові, багатокільцеві гіганти, ряду Юпітера, з потужними й бурхливими атмосферами, які переходили у водень, стиснутий до металевої густини. Септа, вдвічі важча за Юпітер, викидала у космічний простір більше енергії, ніж одержувала від свого Сонця: їй залишалося зовсім небагато для того, щоби самій стати зіркою. І тільки Квінта, з півторарічним циклом обертання навколо Дзети, голубіла, немов Земля. Крізь розриви білих хмар, що оточували Квінту, можна було роздивитися контури океанів і материків. Спостерігати з відстані п’яти світлових років було нелегко. Розподільна здатність оптичних приладів «Евридіки» не давала змоги як слід впоратись із цим завданням. Зображення, які передавали вислані вперед орбітери, виявилися недостатньо чіткими. Якщо дивитися на Квінту з корабля, то вона перебувала у другій чверті. Половина її диску світилась, і саме над ним було виявлено спектральні смуги значних мас води й гідроксилу. Так, уздовж екватора Квінту оперізувала змієподібна смуга незвично згущеної водяної пари. Смуга ця тяглася над атмосферою. Можливо, то було крижане кільце, що внутрішнім краєм терлось об верхні шари атмосфери. Якби ця гіпотеза виявилася правильною, то перстень мав би невдовзі розпастись. Астрофізики оцінювали його масу в три-чотири трильйони тонн. Якщо перстень утворився з води, взятої з океану, то океан втратив близько 20 000 кубічних кілометрів: не більш як один відсоток від усього об’єму. Коли ж ці явища були не природного, а штучного походження, то дуже ймовірним здавалося таке пояснення: мешканці Квінти здійснювали роботи, пов’язані з пониженням рівня морів, — щоби відкрити шельфи й заселити їх. Отже, операцію було виконано дуже невдало. Крижаний перстень був виведений на недостатньо високу орбіту і мав через кілька років упасти назад в океан. За таких масштабів робіт це було незрозумілим та дивним. На Квінті особливо помітними були швидкоплинні явища — ще загадковіші від штучно створеного крижаного кільця. Нерівномірний електромагнітний шум, який емітувався з багатьох точок планети, за якийсь час значно посилився. Так, наче квінтяни одночасно задіяли сотні максвеллівських радіопередавачів. Водночас із цим зросло випромінення інфрачервоного спектра з дрібними спалахами у центрі. То могли бути велетенські дзеркала, які концентрують сонячне світло у силових установках. Однак невдовзі виявилося, що термічна компонента емісії випромінювання невелика. Спектри спалахів не були повторенням спектрів дзети (так було б, якби Сонце концентрувалося в якихось дзеркалах) і не нагадували спектрів ядерного вибуху. Натомість радіошум продовжував зростати. Він був коротко- і середньохвильовий, на багатьох діапазонах. Метрове випромінювання нагадувало модульоване.

Це повідомлення викликало сенсацію ще й тому, що хтось його переінакшив: нібито випромінення спрямовувалось як радарне; одне слово, це означало, що планета помітила «Евридіку». Астрофізики спростували чутку. Жоден радар не зміг би виявити наявності корабля поблизу колапсара. Незважаючи на це, у годину Зеро на кораблі панував піднесений настрій. Поза всяким сумнівом, Квінту населяла цивілізація настільки розвинена технічно, що змогла вийти у космос не лише за допомогою маленьких літальних апаратів. Вона оволоділа енергією, яку могла скеровувати у космічний простір.

Приготування до старту корабля-розвідника здійснювалися на зміненій орбіті, у порівняно спокійному афелії[48] Аїда. Ущух писк п’єзоелектричних індикаторів, який супроводжував постійну зміну напруги у шпангоутах та стрінґерах[49] корпусу. Водночас на досі сліпих екранах спалахнула, навскіс перетявши простір, спіраль Галактики; за великого бажання й багатої фантазії серед білястих клубочків зірок і темних хмар можна було розрізнити Дзету Гарпії, яка тьмяно світилась у нерухомому космічному пилу. Неозброєним оком її планет не було видно. Техніки готували «Гермес» до відшвартування. У кормових трюмах рухалися підйомники, працювали фланцеві трубопроводи, якими «Евридіка» за допомогою помп перекачувала гіпергол до резервуарів корабля-розвідника. Штаб перевіряв системи тяги, навігації, кліматизації, готовність динатронів і за допомогою GOD, і паралельними лініями передачі. Цифрові блоки по черзі доповідали про готовність своїх програм, були перевірені радіолокаторні випромінювачі, ніби роги велетенського слимака, висувалися й ховались антени, лунав густий бас турбін, що накачували у тунелі нижніх палуб «Гермеса» кисень. Ложе «Гермеса» — його відчинений док — ледь вібрував, і, поки тривала уся ця мурашина метушня, «Евридіка» повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.

Екіпаж «Гермеса» прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар Гораб разом із тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж «Гермеса» і спинився у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й «Гермес» почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік «Евридіки». Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію. Техніки «Евридіки» разом з біологами Терном і Хрусом уже готували екіпаж «Гермеса» до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той період, який вони переживали перед народженням, — вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання. Уже перші несміливі кроки в космос виявили, наскільки людина є земною істотою, непристосованою до перевантажень, що їх потребують перельоти на далекі відстані впродовж невеликого проміжку часу. Стрімке прискорення руху руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг. Законів природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати до них астронавтів. Саме це й здійснила ембріонація. Насамперед треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровозамінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, котрі залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров’ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах не залишалося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, що не піддавалася стисканню, як вода. Потім астронавта вкладали в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. У таких ембріонаторах підтримували температуру, близьку до нуля, і забезпечували живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітали в організм через пуп. Людина, препарована таким чином, могла без усякої шкоди для себе витримати величезний тиск, як глибоководні риби, що їх не розчавлює навіть на глибині багатьох миль, бо тиск іззовні врівноважується тиском внутрішнім. Рідина ембріонатора стискалася до сотень атмосфер. Кожен такий контейнер висів на маятникових підвісках, затиснутий лещатами. Астронавти, немов велетенські личинки, спочивали у броньованих коконах, так щоб сили прискорення й гальмування рівномірно тиснули на них від грудей до хребта. Людське тіло, містячи 85 відсотків води й онаксу, вже бездиханне, могло протидіяти стисканню не гірше, ніж вода. Завдяки цим властивостям можна було, не турбуючись про астронавтів, підтримувати постійне прискорення корабля, у двадцять разів більше від земного тяжіння. За такого прискорення тіло важить дві тонни, і виконувати дихальні рухи ребрами — непосильне завдання навіть для атлета. Саме тому люди в ембріонаторах не дихали, а межі їхньої витривалості у міжзоряному польоті визначала тендітна молекулярна тканина.

Коли десять сердець у повній ембріональній компресії вже билися лише кілька разів на хвилину, подальшу турботу про «заколисаних» астронавтів перебрав на себе GOD, а екіпаж «Евридіки» повернувся на свій корабель. Оператори від’єднали комп’ютери головного судна від апаратури «Гермеса», і, крім мертвих кабелів (крізь них уже не проходив струм), обидвох кораблів більше не зв’язувало нічого.

«Евридіка» виштовхнула корабель-розвідник зі своєї широко відкритої корми, оточеної пластинами розгорнутих фотонових дзеркал. З неї висунулися сталеві лапи, рвучи, мов нитки, непотрібні тепер кабелі й виштовхуючи корпус «Гермеса» в космічну порожнечу. Бортові двигуни розвідувального судна засвітилися блідим іоновим вогнем, ще надто слабеньким, щоби зрушити його з місця, — така величезна маса не в змозі враз розвинути великої швидкості. «Евридіка» вже втягала свої катапульти, замикала кормові шлюзи, а всі, хто спостерігав за стартом у рубці управління, полегшено зітхнули — GOD почав діяти з точністю до частки секунди. Гіперголові бустери «Гермеса», що досі мовчали, дали залп. Іонові двигуни запрацювали на повну потужність, їхнє прозоре блакитне полум’я змішалося зі сліпучим вогнем бустерів, корпус корабля, огорнутий тремтливим жаром, рівно та легко полинув у вічну ніч. У напівтемряві рубки управління відблиск з екранів падав на обличчя людей, і вони здавалися смертельно блідими. «Гермес» віддалявся від них, набираючи швидкість і вивергаючи дедалі сильніше полум’я. Коли дальноміри «Евридіки» показали необхідну відстань, на самому краєчку екрана було видно безладно тремтячий циліндр, що до останньої хвилини з’єднував «Гермес» із «Евридікою». Тепер, відокремлений, він полетів у морок, а кормове дзеркало мільярднотонного корабля склалося, крізь центральний отвір поволі висунувся тупий конус випромінювача й зблиснув — раз, удруге, втретє, аж поки сніп світла полинув у безодню і влучив у «Гермес». В обох рубках «Евридіки» пролунав крик радості й подиву — мало хто сподівався, що все піде настільки гладенько. Невдовзі «Гермес» зник із візуальних моніторів. На екранах було видно лише щоразу менші блискучі кілечка, ніби невидимий велетень палив серед зірок і пускав з рота кільця білого цигаркового диму. Врешті ці кільця злилися в одну тремку точку — то дзеркало корабля-розвідника відбивало промінь лазера «Евридіки», набираючи швидкість.

Не дочекавшись кінця видовища, Бар Гораб повернувся до своєї каюти. Попереду було сімдесят дев’ять годин найважчих сидеральних операцій — за допомогою ґрасера «Орфей» мусив утворити у гравітаційних резонансах темпоральний порт і влетіти у нього чи, точніше, зануритися. Це означало, що «Евридіка» буде абсолютно відрізана від усього світу.

Висланий «Орфею» наказ, що мав його задіяти, йшов до нього дві доби. І саме в цей час на Квінті почалося щось незрозуміле. До останнього моменту, поки прилади їхнього корабля могли спостерігати за всією галактичною емісією в районі сузір’я Гарпії, спектри Альфи, Дельти і навіть Дзети були незмінні — це давало змогу вести високоякісні спостереження за Квінтою. Випромінювання, що доходило до «Евридіки» з Квінти, фільтрувалось, а відфільтроване порівнювали, накладали одне на одне й уточнювали за допомогою каскадних підсилювачів комп’ютерів. У найбільшому візуальному наближенні система Дзети була меншою за сірникову голівку.

Усю увагу планетологи зосередили, звісно, на Квінті, її спектр і голограми були не стільки зображенням планети, скільки комп’ютерними фантазіями на цю тему. Джерелом інформації залишався жмуток нерівномірно розпорошених по спектру всіх можливих випромінювань фотонів. Отож в обсерваторії «Евридіки», наче у далекому минулому — біля перших телескопів, — не було згоди в головному: що видно насправді, а що лише здається видимим.

Розум людини, як і будь-яка система, що опрацьовує інформацію, не міг чітко розмежувати явищ реальних і уявних. Спостереження ускладнювали Сонце Квінти — Дзета, — газовий хвіст найбільшої планети — Септіми, — а також сильне випромінення зоряного фону. На цей час було встановлено, що Квінта багато чим нагадує Землю, її атмосфера містила 29 відсотків кисню, чимало водяної пари та близько 60 відсотків азоту. Білі полярні шапки полюсів завдяки високій відбивній спроможності поверхні були помічені ще з району земного Сонця. Крижаний перстень з’явився вже, напевне, під час польоту «Евридіки» або принаймні набув таких розмірів, що став видимий. Тепер, з невеликої відстані, штучний характер сигналів не викликав сумнівів. Розряди атмосферних бур не варто було брати до уваги. Частота радіосигналів у діапазоні коротких хвиль на Квінті була такою ж, як аналогічне випромінення її сонця. Подібне відбувалося й на Землі — після глобального поширення телебачення.

Результати спостережень, проведених перед зануренням «Евридіки» у гравітаційну пристань, були цілковитою несподіванкою, отож Бар Гораб скликав експертів на нараду, хоча й знав, що вже не встигне передати її висновків на «Гермес». Він виніс на обговорення лише одне питання — як швидше пояснити те, що відбувається на Квінті, та як вислати відомості навздогін кораблеві-розвіднику. Закодований шрифтом високоенергетичних квантів лист наздожене «Гермес», коли його екіпаж буде непритомний, а отже, відомості прийме GOD і передасть їх астронавтам аж після реанімації, коли вони перебуватимуть на краю системи Дзети. Міжзоряне послання було вирішено зашифрувати так, щоби лише GOD міг його прочитати. Обережність не вважали зайвою: те, що відбулося на Квінті, викликало занепокоєння.

Було зареєстровано серію коротких спалахів над термосферою й іоносферою планети, а також між нею та її супутником, приблизно за двісті кілометрів від Квінти. Спалахи ці спостерігалися впродовж кільканадцяти наносекунд. Спектрально вони відповідали сонячному випромінюванню з відсіченим ультрафіолетовим та інфрачервоним випроміненнями. Після кожної серії таких спалахів, яка займала кілька годин, на диску планети, в районі тропіків, з обох боків крижаного персня проступали темні смуги. У той же час зросло випромінювання хвиль метрового порядку, що перевищувало максимум, який спостерігався досі, й разом з тим слабшало випромінювання південної півкулі.

Якраз перед початком засідання болометр, спрямований у середину планети, показав раптовий спад температури до ста вісімдесяти градусів за Кельвіном — з поступовою релаксацією. Холодна пляма захопила площу, рівну Австралії, й водночас над плямою утворився шлейф хмар, оточуючи її з усіх боків надзвичайно яскравою облямівкою. Поки хмари не повернулися і пляма була відкритою, болометр локалізував точкове «джерело холоду» в самому центрі плями. Отже, раптове охолодження поширювалося колоподібно з джерела, природа якого була невідома.

На великому Місяці Квінти — на його темній півкулі, відвернутій від Сонця — з’явився точковий спалах, який тремтів так, наче рухався незалежно від місячної кори. Ніби над самою поверхнею супутника чи в радіусі однієї десятитисячної секунди палало вогнище ядерної плазми з температурою мільйон градусів за Кельвіном.

На початку засідання холодна пляма зникла за хмарами, а хмарність на Квінті зросла, вкривши 92 відсотки поверхні планети.

Не важко уявити, як розійшлися думки фахівців. Найпростішу гіпотезу про те, що це серія ядерних вибухів — чи випробувальних, чи військових — можна було відкинути відразу, без обговорення. Спалахи за своїм спектром не мали нічого спільного ні з вибухами уранідів, ні з термоядерними реакціями. Винятком виявилась ота плазмова іскра на Місяці, однак її термоядерний спектр був постійний. Це наштовхувало на думку про відкритий воднево-гелієвий реактор у магнітних лещатах. Для ядерників призначення такого реактора було загадкою. Спалахи в навколопланетному просторі могли виникнути або внаслідок роботи спеціально згрупованих лазерів, що мали влучити в якийсь металевий об’єкт (можливо, у нікелево-магнетитові метеорити), або були викликані фронтальним зіткненням тіл з великим вмістом заліза, нікелю й титану, за швидкості 80-100 км/сек. Однак не можна було унеможливити і того, що джерело спалахів — це дзеркала-перетворавачі, які поглинають частину сонячних хвиль і вибухають при аварії.

Засідання перетворилося на запеклу суперечку, розділивши спеціалістів на два табори. Одні говорили про регуляцію клімату за допомогою надзвичайно великих фотоконвертерів, про фотоелектричні елементи, що, однак, не узгоджувалося з наявністю джерела холоду біля екватора. Проте найдивнішими виявилися результати аналізу всього радіоспектра Квінти за методом Фур’є[50]. Сліди будь-якої модуляції зникли, водночас потужність передавачів зросла. Радіолокаційна карта планети вказувала на сотні передавачів білого шуму, що зливався у безформні плямки. Квінта емітувала цей шум на всіх діапазонах хвиль. Він означав або передавання сигналів типу «білого шуму», тобто різновид зашифрованого зв’язку, замаскованого вдаваним хаосом, або штучно створений радіобезлад.

Бар Гораб вимагав негайної відповіді на запитання: ЩО слід передати на «Гермес» упродовж найближчих кільканадцяти годин — пізніше зв’язок з ним припиниться зовсім. А ще точніше: ДО ЧОГО мають бути готові розвідники, отже, ЯК мусять діяти, опинившись у системі Дзети?

Програма розвідки була розроблена вже давно, але не передбачала щойно виявлених феноменів. Передбачити це було абсолютно неможливо. Ніхто не хотів першим брати слово. Врешті астроматик Туїма, представник дорадчої групи SETI, явно вагаючись, сказав, що жодних корисних порад на «Гермес» передати не вдасться, натомість слід запропонувати перелік фактів та їхню гіпотетичну інтерпретацію, а вирішувати розвідники мають самі. Бар Гораб хотів вислухати всі гіпотези, попри їхню взаємну суперечливість.

— Хоч би чим були викликані зміни на Квінті, їх не можна сприймати як сигнали, спрямовані до нас, — сказав Туїма. — З цим ми всі згодні. Дехто вважає, що Квінта помітила нашу присутність і готується, на свій лад, прийняти «Гермес». Це припущення не спирається на реальні дані. Це просто, на мою думку, або вияв неспокою, або, просто кажучи, страху. Дуже старого, первісного страху, який породив колись поняття космічного вторгнення як катастрофи. Я вважаю подібне пояснення цих явищ безглуздим.

Бар Гораб зажадав конкретних доказів. А те, варто їм боятися чи ні, розвідники вирішать самі. Йдеться про механізм нових явищ.

— Колеги астрофізики мають конкретні гіпотези, отож можуть їх озвучити, — відказав Туїма, не зважаючи на іронію, приховану в словах командира, бо вона була адресована не йому.

— А саме? — спитав Бар Гораб.

Туїма вказав на Ністена й Ла-Піре.

— Перепади температури й альбедо[51] могли спричинити вторгнення у систему Квінти рою метеоритів, які стикалися зі штучними супутниками. Це, ймовірно, й викликало спалахи, — мовив Ністен.

— А як ти пояснюєш подібність спалахів на поверхні Квінти зі спектром Дзети?

— Можливо, частина супутників Квінти — це крижані брили, що відкололись од зовнішніх країв кільця. Вони відбивають сонячне світло в наш бік лише тоді, коли кут падіння та відбиття збігаються випадково: це можуть бути брили неправильної форми з різними обертовими моментами.

— А що ви скажете про пляму інею? — запитав командир. — Хто має припущення щодо її походження?

— Цього ми не розуміємо, хоч якийсь вірогідний механізм можна знайти...

— Як гіпотезу ad hoc[52], — перебив Туїма.

— Я говорив про це з хіміками, — озвався Лауґер. — Там могли виникнути ендотермічні реакції. Мені, щоправда, таке пояснення не до вподоби, хоч і є сполуки, спроможні поглинати тепло, вступаючи в реакцію. Явища, якими супроводжуються ці спалахи, примушують шукати інше пояснення — небезпечніше.

— Яке? — уточнив Бар Гораб.

— Неприродне, хоча це й не обов’язково свідчить про усвідомлені дії. Припустімо, це може бути велика аварія на якихось велетенських холодильних кріотронових установках. Подібно до пожежі на промисловому підприємстві, тільки зі знаком мінус. Але мені це також здається малоймовірним. Я не маю жодних конкретних доказів, щоби стверджувати це. А втім, їх не має ніхто. Проте вже сам незначний розрив у часі між усіма цими змінами вказує на те, що між ними є якийсь зв’язок.

— Цінність цієї гіпотези також мінусова, — зауважив хтось із фізиків.

— Не думаю. Приведення ряду невідомих до спільного невідомого знаменника — це набуток, а не втрата інформації, — усміхнувся Лауґер.

— Прошу, продовжуй, — звернувся до нього командир.

Лауґер підвівся.

— Добре, я скажу, що зможу. Немовля, несвідомо всміхаючись, робить це відповідно до передумов, які привели його на світ. Подібних статистичних передумов відомо багато: рожеві плями, котрі розрізняють його оченята, — то людські обличчя, а люди зазвичай позитивно реагують на усміх малої дитини і так далі.

— До чого ти ведеш?

— До того, що все завжди базується на визначених передумовах, хоча, здебільшого, це сприймають як само собою зрозуміле. Дискусія ведеться навколо реальних подій, і малоймовірно, щоб вони були незалежні одна від одної. Спалахи, хаотизація випромінювання, зміни альбедо Квінти, плазма на Місяці... Звідки вони взялися? Із цивілізаційної діяльності. Чи це щось пояснює? Навпаки: заплутує, бо ми за мовчазною згодою приймаємо тезу, що зможемо зрозуміти діяльність квінтян. Пригадайте, колись Марс вважали старим дідом, а Венеру — молодою дівчиною порівняно із Землею: прадідусі наших астрономів мимохіть припустили, що Земля така сама, як Марс і Венера, от тільки трохи молодша за першого і старша від другої. Звідси пішли канали Марса, дикі джунглі Венери й таке інше, аж поки все це перейшло у світ казок. Гадаю, ніщо не поводиться нерозумніше, ніж Розум. На Квінті можливі дії Розуму, а точніше — Розумів, неосяжних для нас через розмаїття проявів.

— Війна?

Голос долинув із глибини зали. Лауґер, продовжуючи стояти, вів далі:

— Війну не слід розуміти як низку об’єднаних процесів, що раз і назавжди розв’язують конфлікти — з нищівними наслідками. Командире, не розраховуй на осяяння. Коли ми не маємо ні вихідних даних, ні граничних, то ніщо не зможе перетворити невідоме у відоме. Допомогти «Гермесові» ми можемо лише тим, що попередимо його про небезпеку. Хочеш конкретнішої поради? Можлива лише така альтернатива: діяння розумних істот або нерозумні, або незрозумілі для нас, бо не вміщуються у категорії нашого мислення. Але це лише моє припущення, не більше.