Ерагон

Благослови дитя, Арджетламе!

У коридорі вони зустрілися з близнюками, які прямували до кабінету Аджихада.

— Мені шкода, що в тебе через мене проблеми, — пропустивши їх, сказав юнак Орикові.

— Пусте, — пробурмотів той, смикаючи себе за бороду. — Я отримав те, що хотів.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Ерагон. — Адже тепер ти не зможеш воювати, бо маєш бути тільки моїм провідником!

— Аджихад учинив мудро, — спокійно сказав гном. — Він розуміється на законах, тому й покарав мене. Але я маю ще одного господаря, Ротгара. Тож робитиму, що схочу.

— Виходить, Аджихад розв’язав тобі руки? — здивувався Ерагон, збагнувши, що владу в Тронжхеймі поділено навпіл.

— Саме так, — похмуро усміхнувся Орик. — Відтепер близнюки не можуть на мене скаржитись. Зрозуміло, це їх розлютить, але хитрий Аджихад вигадає щось і для них… Та ти, мабуть, уже зголоднів? Ходімо, ми ще мусимо подбати й про твого дракона.

— Його звати Сапфіра, — сказав Ерагон, почувши, як та невдоволено засичала здалеку.

— Вибач, я запам'ятаю, — вклонився Орик до Сапфіри. Знявши зі стіни лампу, він повів прибульців довгим коридором.

— Чи хтось у Фартхен Дурі користується магією? — спитав Ерагон, ледь встигаючи за гномом.

— Ні, тут магією майже не користуються, — відповів той, знизавши плечима. — Хіба що для загоювання ран. Востаннє вони використовували свою силу для лікування Арії.

— А як же близнюки? — нагадав юнак.

— Гм, — буркнув Орик, — вона б усе одно відмовилась від їхньої допомоги. Та й лікувати вони не вміють. Їхній хист проявляється тільки тоді, коли треба плести інтриги або захоплювати владу. Дейнор, попередник Аджихада, дозволив близнюкам приєднатися до варденів, бо тоді нам була потрібна їхня підтримка.

Нарешті вони ввійшли до одного з чотирьох тунелів, які розділяли Тронжхейм. Під низьким склепінням людські голоси лунали впереміш із гномівською говіркою. Але щойно з’явилися прибульці в супроводі грізного дракона, гомін миттю стих. Не звертаючи жодної уваги на принишклу юрбу, Орик повернув ліворуч, прямуючи до міської брами.

— Куди це ми йдемо? — спитав Ерагон.

— Ми вибираємося з проходів, щоб Сапфіра могла полетіти до фортеці драконів на Ісідар Мітрім. У тій кам’яниці немає даху, оскільки верхівка Тронжхейма перебуває під відкритим небом, як і верхівка Фартхен Дура. Зазвичай саме там зупинялися вершники, коли приїжджали до міста.

— А чи не буде нам незатишно без даху над головою? — засумнівався парубок.

— Ні-ні, — заспокоїв його Орик. — Фартхен Дур захищає нас від негоди, яка просто оминає цю місцину. Крім того, уздовж стін є печери для драконів. Єдине, чого слід боятися, так це бурульок. Падаючи, вони можуть навпіл розтяти коня.

— Не хвилюйся, — озвалась до юнака Сапфіра. — Печера безпечніша за будь-яке місце, де нам доводилось зупинятись.

— Можливо, — кивнув Ерагон. — Як гадаєш, з Мертагом усе буде гаразд?

— Аджихад справляє враження шляхетної людини, — відповів дракон. — Якщо тільки Мертаг не спробує утекти.

Ерагон засмучено притих, згадуючи події минулих днів. У душі він усвідомлював, що їхня божевільна мандрівка закінчилася, але треноване тіло не хотіло з цим змиритись, бажаючи нових випробувань.

— А де наші коні? — нарешті озвався юнак.

— У стайні, під брамою, — почув він у відповідь. — Ми побачимо їх перед виходом із Тронжхейма.;

Вони вийшли з міста через ті самі ворота, через які й увійшли. Позолочені грифони на брамі виблискували у сяйві смолоскипів. Їх запалили, бо сонце вже сідало, і його промені не потрапляли всередину гірської западини Фартхен Дур.

— Добра їжа та чиста гірська вода чекають на вас там, — показав Орик у бік вершини Тронжхейма. — Кожен має обрати окрему печеру. Потім вам приготують постіль і більше не хвилюватимуть.

— А я гадав, що ми будемо разом, — обурився Ерагон. — Я не хочу розлучатися з Сапфірою.

— Вершнику Ерагоне! — твердо сказав Орик. — Я роблю все, аби вам було зручно. Тож Сапфіра житиме окремо. До того ж, бенкетна зала не така вже й висока, щоб у ній вечеряв дракон.

— А чому б не принести вечерю у кам’яницю? — заперечив юнак.

— Тому, — з серцем відказав гном, — що їжу готують унизу, а нагору йти дуже довго. Якщо ви, звісно, хочете, то слуга може принести вам вечерю. Але, як на мене, це повне безглуздя.

«Він справді готовий зробити для мене що завгодно, — подумав Ерагон. — Але чи нема тут якогось підступу, бо цей гном чомусь надто вже швидко погодився?»

— Я стомилася, — несподівано сказала Сапфіра. — Хай буде, як буде. Ходи повечеряй, а потім повертайся до мене. Ми надто довго потерпали, аби відмовлятись зараз від перепочинку.

— Добре, я вечерятиму внизу, — трохи подумавши, сказав Ерагон, не помітивши, як гном задоволено посміхнувся.

— Ти забереш мого меча? — спитав юнак, знімаючи сідло з дракона.

— Гаразд, — відповіла Сапфіра. — Але залиш собі лук. Хоч ми й довіряємо місцевим людям, та нам усе одно слід бути обачними.

— Я згоден, — кивнув хлопець.

Не вагаючись, дракон миттю відірвався від землі й здійнявся у вечірнє небо. Розмірений шурхіт його крил іще довго був єдиним звуком, який лунав у темряві. Коли він стих, вражений Орик захоплено присвиснув.

— Так, юначе, — сказав гном. — Ти справді щаслива людина! Як би я хотів так само злетіти понад хмари! Але мені випало ходити по землі, а точніше під нею…

На якусь мить гном, здавалося, засумував, але потім лунко сплеснув у долоні:

— Я ж забув про вечерю! Після того жалюгідного частування в близнюків ти, мабуть, голодний як вовк!

Разом з Ориком Ерагон мав повернутися до Тронжхейма, проминувши коридорний лабіринт і вийшовши до великої зали з рядами кам'яних столів. Яскраве полум’я палахкотіло в печах.

Гном сказав одному з кухарів кілька слів незнайомою мовою, і той миттю подав їм важкі тарілки з тушкованою рибою та грибами. Потім вони піднялися на поверх вище і, нарешті, усамітнились в глибокій ніші, де мовчки взялися до вечері.

Коли тарілки спорожніли, задоволений Орик витяг довгу люльку.

— Добре попоїли, хоч не завадив би ще й ковточок меду, аби запити всю цю смакоту, — посміхнувся він, пихкаючи димом.

— Так, справді смачно, — погодився Ерагон. — Мабуть, на тутешніх землях непогано родить?

— Ні, сонця вистачає лише на вирощування моху та грибів, — відказав гном. — Тронжхейм не виживе без прилеглих долин, тому багато хто з нас воліє жити деінде.

— То існують ще й інші міста гномів? — спитав юнак.

— Їх є кілька, — відповів Орик, глибоко затягуючись. — Тронжхейм — найбільше з них. До того ж, ти бачив тільки нижні рівні міста, а решта давно покинута. Там, нагорі, все давним-давно спорожніло. Тепер гноми ховаються під Тронжхеймом і Фартхен Дуром у гірських печерах та коридорах. Упродовж століть ми прокладали тунель під Горами Беор, тож тепер можемо пройти їх наскрізь, не підіймаючись на поверхню.

— Але ж це марнотратство! — здивувався Ерагон. — Навіщо ж тоді потрібен Тронжхейм?

— Правду кажеш, — кивнув гном. — Утім, місто виконує одну дуже важливу функцію!

— Яку? — поцікавився хлопець.

— У важкі часи воно дає притулок цілому народу, — сказав Орик. — Загалом, таке траплялося тільки тричі за всю історію гномів, але з тих часів ми дбаємо про наше місто.

— Воно справді варте того, — погодився Ерагон.

— Я радий, що ти зрозумів, — посміхнувся гном у відповідь. — На жаль, через кляту імперію, цю красу пощастило бачити небагатьом чужинцям.

— А скільки тут варденів?

— Гномів чи людей?

— Людей, — уточнив Ерагон. — Саме тих, що втекли від імперії.

— Близько чотирьох тисяч, — запихкав димом Орик. — Але це неточне число, бо залишаються тільки ті, які вирішили боротися. Решта ж перебуває під захистом Короля Орина в Сурді.

— Так мало? — здивувався Ерагон. — Та ж тільки одна з королівських армій нараховує близько 16 тисяч, не беручи до уваги ургалів!

Похитавши головою, Ерагон трохи перегодом спитав:

— А чому ваш Орин не бореться з імперією?

— Якби він виступив, — пояснив гном. — Галбаторікс миттю б його переміг. А так Сурду не чіпають, вважаючи це місто законослухняним, і даремно. Більшу частину провізії та зброї вардени отримують саме звідти… Але не сумуй, гноми теж битимуться, коли настане час! І ельфи обіцяли допомогти…

Ерагон неуважно кивнув і подумки звернувся до Сапфіри. З’ясувалося, що зараз вона смакує якоюсь поживою.

— А що це в тебе? — повернувся він до розмови, показуючи на Ориків шолом. — Я бачив такі символи на стінах у Тронжхеймі.

Гном обережно зняв окутий залізом шолом і торкнувся пальцем різьбленого візерунка.

— Це символ мого роду, — пояснив він. — Усі ми ковалі, тож молот і зірки, які ти бачив у місті, завжди були гербом нашого ватажка Коргана. Один рід володарює, а ще дванадцять підкоряються йому. До речі, король Ротгар теж із нашого роду.

Повертаючи тарілки, вони зненацька зустрілися з одним гномом, що гречно вклонився Ерагонові, пробубнівши щось незнайомою мовою.

— Що він сказав? — поцікавився зніяковілий юнак.

— Це ельфійська фраза, якою вітали вершників, — знизав плечима Орик. — Вона означає «срібна рука»… Ну то як, ти повертаєшся до Сапфіри?

— А де тут можна скупатися? — спитав Ерагон. — Мені треба змити дорожній бруд, а ще випрати сорочку… Ця геть забруднена кров’ю, до того ж порвана. Шкода, що в мене немає грошей, аби купити нову…

— Ти хочеш образити короля Ротгара? — з докором озвався гном. — Доки ти у Тронжхєймі, тобі не треба нічого купувати. Заплатиш пізніше, в інший спосіб. Аджихад із королем подбають, в який саме. Ходімо, я покажу тобі, де скупатися, а потім пошукаю для тебе нову сорочку.

Орик повів юнака сходами вниз, аж доки вони не опинилися в підземеллях Тронжхейма. Коридори перейшли у вузькі тунелі, де світилися червоні ліхтарі.

— Це для того, — пояснив гном, — щоб не осліпнути від денного світла, коли виходиш назовні.

Незабаром вони опинилися в кімнатці, двері з якої вели до більшої зали.

— Там у нас басейни. Щітки й мило знайдеш сам, а сорочку я принесу перегодом.

Ерагон подякував і почав роздягатися, почуваючись трохи незатишно в напівтемному підземеллі. Скинувши одяг, він увійшов у двері й опинився в цілковитій темряві. Повільно просуваючись уперед, юнак дійшов до басейну й заліз у воду. Навпомацки знайшов мило та щітку й почав митися. Потім він іще трохи поніжився у теплій воді, бездумно споглядаючи невидиму стелю.

Вийшовши в передпокій, хлопець знайшов чистого рушника, льняну сорочку й штани. Задоволений, він одягнувся й вийшов до тунелю.

Гном уже чекав на нього, попихкуючи люлькою. Вони знову піднялися крученими сходами до Тронжхейма, звідки потрапили в місто-гору. Звідти Ерагон покликав Сапфіру.

— А як ви спілкуєтеся з тими, хто нагорі? — спитав юнак в Орика, доки дракон летів із фортеці.

— Цю проблему ми вирішили дуже давно, — захихотів той. — Хіба ти не помітив сходів, що ведуть із Тронжхейма до фортеці над Ісідар Мітрім? Ми називаємо їх Вол Турін, тобто Нескінченні Сходи. Але щоразу бігати вгору-вниз не дуже зручно, тому ми сигналізуємо ліхтарями. Існує й іще один спосіб, хоча ми дуже рідко ним користуємось. Це великий жолоб, яким спускаються, немов із гори.

— Це що, дуже небезпечно? — посміхнувся Ерагон.

— Навіть не думай скористатися ним! — вигукнув Орик. — Жолоб збудовано для гномів, а /для людини він завузький. Тебе може просто викинути з нього.

Тим часом, залопотівши крилами, неподалік приземлилася Сапфіра. Відчувши дракона, звідусіль почали вилазити гноми. Вони тихо перемовлялися між собою.

— Вам ліпше піти, — стривожився Орик. — Зустрінемось уранці на цьому ж місці.

— А як же я дізнаюся, коли ранок? — здивувався Ерагон, роззираючись підземеллям.

— Я пришлю когось за тобою, — поквапив юнака гном. — А зараз іди!

Знизавши плечима, Ерагон проштовхався крізь юрбу й виліз Сапфірі на спину.

Дракон іще не встиг розправити крила, як з натовпу вискочила стара жінка й схопила Ерагона за ногу. Той спробував був звільнитись, та йому не пощастило. Очі в старої божевільно горіли, а іншою рукою вона притискала до грудей якийсь згорток.

— Чого вам треба? — злякано вигукнув хлопець.

Одним рухом руки жінка відкрила згорток, і звідти з’явилося дитяче личко.

— У неї нема батьків! — сказала вона хрипким голосом. — Благословіть дитинку, великий Арджетламе!

Ерагон запитально глянув на Орика, але той мовчки стояв неподалік.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — не вгавала стара.

Юнак ще ніколи цього не робив і неабияк розгубився. До того ж, будь-яке благословення могло зашкодити дитині.

«Чи можу я взяти на себе таку відповідальність?» — промайнуло Ерагонові в голові.

— Благослови її, Арджетламе, благослови! — свердлив мозок голос жінки.

Нарешті зважившись, юнак почав подумки добирати слова, аж раптом згадав прадавнє закляття. Це було справжнє побажання сили й наснаги. Стягнувши рукавичку, він схилився до жінки, поклав долоню на чоло дитині й урочисто промовив: «Атра гулай ун іліа тотр оно ун атра оно вейс сколір фра ротр». Після цього він відчув звичну слабкість, яка завжди приходила в його тіло, коли він користався магією.

— Це все, що я можу зробити, — сказав він жінці. — Гадаю, дитинці допоможе.

— Дякую тобі, Арджетламе! — прошепотіла стара, вклонившись. Вона почала сповивати дитину, аж раптом Сапфіра голосно форкнула й схилила до них свою величезну голову. Жінка застигла від жаху, але дракон лише обережно торкнувся чола дитини краєчком носа й знову випрямився.

Здивований гомін пробіг натовпом, адже на тому місці, до якого торкнулася Сапфіра, залишився сріблястий слід у вигляді зірки. Такий самий, як в Ерагона на долоні. Бідна жінка з побожністю глянула на могутнього дракона.

Тим часом, сколихнувши юрбу помахом крил, Сапфіра знялася в повітря, і вони з Ерагоном опинилися далеко від усього ворожого, незнайомого й злого.

— Що ти зробила тому маляткові? — спитав юнак, притулившись до шиї дракона.

— Я всього-на-всього подарувала дитині надію, — озвалась Сапфіра. — А от ти подарував їй майбутнє.

Несподівано, незважаючи на присутність Сапфіри, Ерагон відчув себе самотнім. Усе довкола здавалося чужим і безрадісним, а юнакові не було куди повертатися…

— Ким я став, Сапфіро? — спитав він засмучено. — Ще рік тому я був звичайним юнаком, та, виявилось, що я маю піклуватися за якихось там варденів, тікати від Галбаторікса, дружити із сином Морзана… А тепер ще й це благословення! Чим я можу зарадити людям, якщо цілі армії не змогли їм допомогти? Це ж божевілля! Моє місце в Карвахолі, поруч із Рораном!

Якийсь час Сапфіра летіла мовчки, а потім озвалась.

— Твоє покликання — змінити цей світ, Ерагоне, — твердо сказала вона. — Люди самі собі зарадять, але їм потрібен ватажок, потрібен дороговказ. Жодна армія не дасть їм такого благословення, яке ти допіру дав тому немовляті.

— Але ж це такі дрібниці! — відмахнувся юнак.

— Ні, ніякі не дрібниці, — заперечив дракон. — Невже ти гадаєш, що після твого благословення ця дитина стане свинопасом чи крамарем? Ще чого! Відтепер у неї інша доля, яку подарували їй вершник і дракон.

— Це справді вражаюче, — озвався Ерагон. — Після цього почуваєшся, наче уві сні. Погодься, усе, що сталося зі мною останнім часом, — твоє яйце, напад ургалів, вишкіл Брома, двобій зі Смерком, — здається надто вже фантастичним для звичайного хлопця з ферми. Але щось мене змінило.

— Тебе змінило твоє ім’я, — лагідно відповіла Сапфіра. — Адже будь-кого в цьому світі не називали б вершником, це вже мені повір. І вибір упав саме на тебе. Значить, ти мусиш продовжувати те, що розпочав колись твій попередник на ім’я Ерагон.

— Ну ось, — скривився хлопець. — Тепер ти кажеш про вибір. А в мене є право на власний вибір? Чи я завжди маю усе сприймати як незворотність долі?

— Ерагоне! — різко сказав дракон. — Мою власну долю теж було вирішено задовго до мого народження. Ми створені одне для одного, розумієш? Тобі дали шанс, заради якого будь-яка людина погодилася б умерти! І ти ще нарікаєш на долю? Опам’ятайся, друже! Облиш свої сумні думки!

— Спробую, — зітхнув юнак. — Але минуле все одно не йде мені з голови.

— Знаєш, мені також було тривожно після смерті Брома, — раптом сказала Сапфіра. Така довіра неабияк здивувала Ерагона, адже раніше грізний дракон завжди був самовпевнений і незворушний.

Тим часом вони пролітали над Тронжхеймом. Схилившись униз, хлопець розгледів підлогу в кам’яниці, зроблену з Ісідар Мітрім, великого зоряного сапфіра. Отже, під ними лежала головна зала Тронжхейма. Дракон м’яко спустився вниз, заскреготавши кігтями по гладенькій поверхні сапфіра.

— Ти не зіпсуєш його? — захвилювався Ерагон.

— Гадаю, що ні, — озвалась Сапфіра. — Адже це не якийсь там звичайний коштовний камінець.

Злізши з дракона, хлопець зачудовано роззирнувся навсібіч. Вони перебували в круглій кімнаті без даху, яка була майже 60 футів заввишки й 60 футів завширшки. Уздовж стін зяяли темні отвори більших та менших печер, до яких вели блискучі сходи. А крізь величезну арку з фортеці мали виходити дракони.

Ерагон пильніше придивився до коштовного каменя під ногами й раптом опустився додолу. Лежачи, він притулився щокою до прохолодної поверхні й спробував зазирнути вглиб мерехтливої таємниці. Покручені лінії та рухливі плями виблискували всередині й не давали розгледіти залу під ними. Зітхнувши, хлопець підвівся.

— Ми будемо спати нарізно? — сумно спитав юнак у Сапфіри.

— У моїй печері є ліжко й для тебе, — озвався дракон. — Ходімо, глянеш. Не розкриваючи крил, Сапфіра стрибнула до свого помешкання. Юнак, покректуючи, видерся слідом за нею.

Зсередини печера виявилась темно-коричневого кольору. Вона мала товсті стіни й була темною. Біля стіни лежала подушка для дракона, а неподалік виднілося ліжко. Помешкання освітлював один-єдиний ліхтар.

— А мені подобається, — сказав Ерагон. — Принаймні тут почуваєшся в безпеці.

— Авжеж, — погодилась Сапфіра, вмощуючись.

Позіхнувши, хлопець і собі впав на ліжко.

— То що ти думаєш про місто й цього Аджихада? — несподівано спитав він.

— Не знаю, — знехотя відповіла Сапфіра. — Можливо, це нова тактика, для якої зброя вже нічого не важить. Натомість неабияку роль відіграють слова. Хоча близнюкам ми явно не подобаємось, та й майже всі гноми нам не довіряють. Узагалі, як на мене, нам варто дружити з тими, хто перебуває при владі.

— І при цьому залишатись незалежним? — в’їдливо спитав юнак. — Ти що, гадаєш, ми зможемо залишитись незалежним від усіляких там ватажків?

— Ну, поки що Аджихад нас поважає, а далі побачимо, — озвався дракон. — Хоча пізніше дружби з потрібними людьми нам просто не уникнути.