Ерагон

Відьма й кіт-перевертень

На другий день Ерагон прокинувся пізно. Він одягнувся, умився й почав причесуватися перед дзеркалом. Аж раптом щось змусило його пильніше придивитися до власного обличчя.

З того часу, як Ерагон покинув Карвахол, він неабияк змінився зовні. Важкі переходи та вправи з мечем зміцнили його тіло, обличчя загострилось, а погляд став більш мужнім. З острахом зазираючи в дзеркало, юнак не впізнавав самого себе.

Трохи збентежений, він почепив лук та сагайдак на спину й вийшов з кімнати.

— Сер! — почув він на сходах голос дворецького. — Ніл із нашим господарем уже рушили до замку. Вони просили переказати, що ви на сьогодні вільні, оскільки вони повернуться не раніше, ніж надвечір.

Ерагон подякував і радісно гайнув у місто. Цілісінький день він блукав вулицями, заходячи до крамниць і розмовляючи з людьми на базарі. Нарешті, бурчання в шлунку й брак грошей змусили його повернутись назад.

Діставшись тієї вулиці, на якій мешкав Джоуд, він зупинився перед крамницею знахарки. Це було дивне місце. Решта крамниць тяглася вулицею вздовж міського муру, а цю було затиснуто між будинками багатіїв. Юнак спробував зазирнути у вікна, але зсередини ті були заставлені квітами. Не втримавшись, Ерагон увійшов.

Спершу він нічого не побачив, бо в крамниці було темно. Але згодом його очі призвичаїлись, і ось уже пишнокрилий птах запитально глянув із клітки на прибульця, а далі з’явилися обплетені плющем стіни, старе люстро й великий горщик із квіткою, що стояв на підлозі. На прилавку чекали своїх покупців різні балії та сулії, а також кришталева куля завбільшки з Ерагонову голову.

Юнак зачаровано підійшов ближче, намагаючись не зачепити якісь складні пристрої, коробки з камінням, звалища сувоїв та інших речей, чиє призначення було годі збагнути. Уздовж стіни тягліїся скриньки різних розмірів. Деякі з них були завбільшки з палець, а до інших легко влізла б і ціла діжка. Високо над полицями було видно отвір завширшки з фут.

Раптом із тієї діри закліпали чиїсь очі, і до хлопця вистрибнув величезний котисько. Він мав міцне тіло, дуже великі лапи й розкішне хутро. З пащеки визирали чималі ікла. Якщо чесно, він був зовсім не схожий на звичайного кота, принаймні Ерагон ще ніколи таких не бачив. Тварина пильно подивилася на гостя і, ніби завершивши оглядини, крутонула хвостом.

Мимоволі Ерагон подумки спробував дружньо звернутися до цієї загадкової істоти.

«Не треба цього робити», — несподівано пролунав внутрішній голос.

Юнак рвучко озирнувся довкола. Кіт, не звертаючи на нього жодної уваги, вилизував собі лапу. «Сапфіро, це ти?» — гукнув Ерагон, але відповіді так і не дочекався. Спантеличений, він сперся на прилавок і хотів був дістати предмет, що скидався на палицю.

«Це було б украй нерозумно», — знову пролунав той самий голос.

«Припини, Сапфіро», — відмахнувся Ерагон, беручи в руки палицю. Аж раптом його тілом, наче удар блискавки, пройшла хвиля нестерпного болю, і юнак упав на підлогу. Поволі біль ущух, але Ерагон насилу оговтався. Кіт, зістрибнувши на долівку, впритул поглядав на хлопця.

— Як на вершника Дракона ти не дуже кмітливий, — зненацька озвався він. — Я ж тебе попереджав.

— То це ти тут розмовляєш? — вигукнув Ерагон. Кіт позіхнув, потягнувшись усім тілом, і грайливо пройшовся перед гостем, оминаючи різноманітний непотріб на підлозі.

— А хто ж іще? — скоса глянув він.

— Але ж ти просто кіт!

Той коротко нявкнув і раптом стрибнув на хлопця, перекинувши його на долівку. Всівшись на гостеві верхи, він витріщився на Ерагона недобрим поглядом.

— Хіба я схожий на кота? — прогарчала тварина зовсім не по-котячому.

— Ні… — хотів був звестися Ерагон.

— То чому ж ти так мене називаєш? — кіт уп'явся юнакові в груди кіптями, не даючи йому встати. — Очевидячки, ти не дуже освічений хлопець. Тож виправляючи твою помилку, скажу, що я — кіт-перевертень. Нас лишилося зовсім небагато, але навіть такий селюк, як ти, мав би про нас щось чути.

— Але я не думав, що ви існуєте насправді! — захоплено вигукнув Ерагон. Кіт-перевертень! Оце так пощастило. Навіть у давніх переказах вони зустрічаються нечасто, гуляючи самі по собі й лише іноді даючи героям розсудливі поради. Якщо вірити легендам, то коти-перевертні володіють магією, живуть довше за людей і зазвичай знають більше, ніж кажуть.

— Буття не залежить від знання, — примружився кіт-перевертень. — Я теж не знав про твоє існування, аж доки ти не вдерся сюди й не розбудив мене. Але ж це зовсім не означає, що до тієї миті тебе не існувало.

— Вибач, що потурбував тебе, — озвався юнак, не зовсім розуміючи, про що це кіт говорить.

— Та нічого, я все одно вже збирався прокидатись, — змилостивився кіт, стрибнувши на прилавок. — І викинь нарешті ту палицю, бо знову вдарить!

— А що це таке? — спитав Ерагон, миттю поклавши небезпечний предмет на місце.

— На відміну від мене, це зовсім нецікава річ.

— А навіщо ж вона потрібна? — наполягав юнак.

— Хіба ти й досі цього не зрозумів? — знову потягнувся кіт, збираючись іще трохи подрімати.

— Стривай, — гукнув Ерагон, — а як тебе звати?

— У мене багато імен, — кіт-перевертень розплющив одне око. — Якщо тобі потрібне справжнє, то пошукай деінде.

Котяче око заплющилось, і Ерагон, зітхнувши, попрямував до виходу.

— Утім, ти можеш називати мене Солембум, — пролунало йому вслід.

— Дякую тобі, — чемно відгукнувся Ерагон, ховаючи посмішку. Солембум задоволено муркнув.

Аж тут вхідні двері прочинилися, й усередину ввірвалися сонячні промені. До крамниці увійшла Анжела з повнісінькою торбою якихось рослин. Вона кинула блискавичний погляд на Солембума.

— Він каже, що ти з ним говорив! — вражено вигукнула вона.

— А ви теж це вмієте? — спитав Ерагон.

— Звісно, — задерла голову знахарка. — Але це не означає, що він відповість.

Вона кинула торбу на прилавок і стала за нього.

— Дивно, ти йому сподобався, — сказала жінка перегодом. — Зазвичай Солембум до покупців не виходить. Він уважає, що ти здібний хлопчина, але тобі ще треба вчитися й вчитися.

— Дякую, — розгубився Ерагон.

— Як на мене, це неабияка похвала, — продовжувала Анжела, — 3 усіх прибульців — ти оце третій, із ким він зволив говорити. Першою була якась жінка багато років тому, другим — сліпий жебрак. А тепер ось ти. Але моя крамниця не для балачок! Може, щось купиш? Чи ти зайшов просто подивитись?

— Просто подивитись, — кивнув Ерагон, згадуючи кота-перевертня. — Навряд чи мені потрібні трави.

— Це далеко не все, що я маю, — посміхнулась знахарка. — Заможне панство платить мені за любовні трунки й таке інше. Я не кажу, що вони допомагають, але люди знають про це краще. Утім, мені чомусь здається, що тобі така дурня не потрібна. Хочеш, я поворожу тобі на майбутнє? Це я також роблю для дурненьких багатих панянок.

— Ні, — посміхнувся Ерагон. — Навряд чи ви побачите моє майбутнє. Я ж не маю грошей.

— Я гадаю… — знахарка збиралася взяти з прилавка кришталеву кулю. — Хоча ні, ця штукенція в мене лише для приманки. Десь у мене тут була… Зачекай, я зараз повернуся.

І вона зникла в глибині будинку.

Повернулася знахарка геть захекана, проте зі шкіряною торбинкою в руках.

— Я давно вже цим не користувалась, тому трохи забула, де вони лежать, — сказала жінка. — А тепер сядь навпроти мене, і я тобі дещо покажу.

Ерагон знайшов стільця й присів. Солембум зблиснув очима в глибині кімнати.

Анжела постелила на прилавок ряднину й висипала з торби цілу жменю гладеньких кісточок.

— Це, — сказала вона, обережно доторкнувшись до них, — кістки з пальців дракона. Не питай, звідки вони в мене, це секрет, який я нікому не відкрию. Але, на відміну від кавової гущі, кришталевих куль чи навіть карт, вони мають справжню силу. Такі речі не брешуть, хоч іноді їх важко зрозуміти. Якщо хочеш, я можу тобі на них поворожити. Але ти маєш знати, що знання власної долі буває небезпечним. Тож вирішуй.

Ерагон із жахом поглянув на кістки. «Ось лежить те, що колись було Сапфіриним родичем, — промайнуло в нього в голові. — Але ж тут власна доля… Як можна щось вирішити, коли напевно не знаєш, чи сподобається тобі результат? І чи не краще вже жити, нічого не знаючи?»

Нарешті юнак спитав:

— А чому ви пропонуєте?

— Через Солембума, — швидко озвалась Анжела. — Тільки через нього, повір. Уже те, що він із тобою заговорив, робить тебе особливим. Адже він усе-таки кіт-перевертень, не забувай про це. До речі, я пропонувала поворожити й тим двом, що раніше з ним розмовляли. Погодилась тільки жінка. Ага, її звали Селена. Пригадую, вона ще пошкодувала, бо доля їй випала, справді, невесела. Але не думаю, що вона мені повірила.

— Селена, — вражено прошепотів Ерагон. Адже це ім’я його матері! «Невже вона була тут? Може, її доля була невесела саме через те, що вона мала мене покинути?» — думав юнак.

— А що ви їй тоді наворожили? — озвався він до знахарки.

— Це було так давно, — зітхнула Анжела. — Я вже не пригадую подробиць, бо пам'ять у мене вже не та. До того ж, я не можу тобі цього розповісти, бо ворожила тільки для неї. Але це справді було сумно бачити… Я ніколи не забуду вираз її обличчя.

Ерагон заплющив очі, намагаючись опанувати себе.

— Даремно ви нарікаєте на пам’ять, — мовив юнак, аби хоч трохи відволіктися від болючих думок. — Не така вже ви й стара.

— Ох, не обманюй себе, — зніяковіла знахарка. — Я значно старша, ніж виглядаю. А чудову зовнішність маю тому, що вживаю трави, таке от!

Посміхнувшись, Ерагон глибоко зітхнув. «Якщо моя мати ворожила на майбутнє, то я також маю це зробити», — подумав він і рішуче сказав:

— Добре, я згоден. Киньте кістки й для мене.

Анжела одразу споважніла, зібрала кістки й, заплющивши очі, нерозбірливо забелькотіла собі під носа заклинання.

— Маній! Вірда! Хугін! — гукнула вона нарешті й кинула кістки на ряднину. Ті впали безладною купкою, тьмяно виблискуючи.

Слова знахарки, певно, були з прадавньої мови, тож Ерагон зрозумів, що Анжела, скорше за все, відьма. Значить, вона казала правду з приводу ворожіння на кістках. Ішли хвилини, а знахарка продовжувала вивчати рештки дракона.

Через деякий час Анжела відкинулась на стільці й важко зітхнула. Витерши спітніле чоло, вона витягла з-під прилавка сулію з вином.

— Не хочеш ковтнути? — спитала жінка в парубка. Той заперечно похитав головою, і відьма, знизавши плечима, зробила великий ковток.

— Це найскладніший випадок у моїй практиці, — втираючи рота, сказала вона. — Ти мав рацію, твоє майбутнє важко зрозуміти. Я ніколи ще не бачила, щоб доля була такою заплутаною. Утім, я все одно таки дещо дізналася.

Наче між іншим, Солембум стрибнув на прилавок і всівся поруч, уважно спостерігаючи.

— Я почну звідси, — повільно мовила Анжела, показуючи на одну з кісток. — Бо це найлегше пояснити.

На кістці був малюнок: горизонтальна лінія з колом угорі.

— Безконечність або довге життя, — розтлумачила символ знахарка. — Такий знак у чиємусь майбутньому я бачу вперше. Найчастіше трапляється тополя чи в’яз, що означають довге життя. Але щодо тебе я не певна. Хай там як, тобі ще жити й жити…

«Жодних несподіванок для вершника? — засумнівався Ерагон. — Невже я почую тільки те, що вже знаю?»

— Далі пояснювати буде важче, бо тут усе таке заплутане, — торкнулась Анжела решти кісток. — Бачу звивисту стежку, блискавку й корабель, які важко з’єднати докупи. Наприклад, звивиста стежка означає можливість вибору, який тобі незабаром належить зробити. Далі я бачу запеклі сутички довкола тебе й через тебе. Ось титани цієї землі б’ються за твою долю. Хлопче, та на тебе чекає неабияке майбутнє! Утім, до щастя й спокою веде лише один-єдиний шлях. Не збивайся на манівці, бо ти один із небагатьох, кому вільно самому обирати свою долю. Ти маєш неабиякий дар, але водночас це велика відповідальність, що сковує міцніше за ланцюги.

Несподівано обличчя ворожки зробилося сумним.

— Але напроти твого щастя стоїть блискавка. Так, це вже гірше. Ти, мій юний друже, маєш якесь покликання, та яке саме, я не можу збагнути. Можливо, чиясь недалека смерть тобі підкаже… Проте усе з’ясується під часі подорожі, дивись! Бачиш, як оця кістка торкається тієї, що з кораблем? Тут важко помилитись. Ти приречений назавжди поїхати звідси. Куди тебе занесе, я не знаю, але до Алагезії ти вже точно не повернешся. Цього не уникнути, як би тобі не хотілося.

Її слова налякали Ерагона. «Ще одна смерть… кого ж я втрачу тепер? — хлопець відразу згадав Рорана. — І що змусить мене покинути ці землі? Куди ж я подамся? До тих заморських країв, про які знаю тільки з переказів?»

— А от із наступною кісткою вже краще, — потерла скроні Анжела. Ерагон із сумнівом глянув на троянду між рогами молодого місяця.

— У твоєму майбутньому я бачу кохання, — посміхнулася знахарка. — І неабияке, адже місяць свідчить про його силу. Не знаю, чи буде воно щасливим, але благородним, це точно. Одним словом, твоя обраниця шляхетного роду.

«Шляхетного? — подумки здивувався Ерагон. — Звідки ж вона візьметься в мене, селюка?»

— А тепер дві останні кістки, — провадила далі Анжела. — Бачиш дерево та корінець глоду, що перехрещуються між собою? Краще було б навпаки, адже це віщує неабиякі труднощі… Утім, у твоєму випадку вони просто означають зраду. І чекати її слід усередині родини, таке от.

— Роран цього не зробить! — раптом скрикнув юнак.

— А от цього я не знаю, — озвалася відьма. — Але кістки ніколи не брешуть.

Ерагона охопив сумнів, але він намагався на нього не зважати. З якого це дива Роран має його зрадити? Намагаючись заспокоїти хлопця, Анжела торкнулась його плеча, кивнувши на сулію з вином. Цього разу Ерагон таки погодився ковтнути, відчувши, як у нього відразу полегшало на душі.

— Після таких пророцтв зрадієш навіть смерті, — гірко всміхнувся він. «Роран зрадить мене? — стугоніло в його скронях. — Цього не може бути! Не може!»

— Твоя правда, — відповіла Анжела й почала сміятися. — Та не варто переживати через те, що станеться ще нескоро. Це аж ніяк не допоможе. Обіцяю, що тобі покращає, як тільки ти вийдеш на сонечко.

— Може, й так, — кисло посміхнувся юнак. «Усе це виглядає якось смішно, — думав він, — аж доки не справдиться». — Ви проказували якісь магічні слова…

— Як би я хотіла бачити твоє подальше життя! — зблиснула очима Анжела. — Тебе не надуриш! Адже ти розмовляєш із котами-перевертнями й знаєш прадавню мову! Що ж буде далі? Ага, ще на тебе чекає кохання! Зухвалий юнак, в чиїх кишенях гуляє вітер, і шляхетна панянка! Хто ж ти насправді такий?

Юнак зрозумів — кіт уже сказав Анжелі, що та має справу з вершником. Він хотів назватися Еваном, аж раптом передумав і просто сказав:

— Мене звати Ерагон.

— Це той, ким ти є, чи це твоє справжнє ім’я? — витріщила очі знахарка.

— І те, й інше, — усміхнувся Ерагон, згадавши свого тезку, першого вершника.

— Тепер твоє майбутнє цікавить мене ще дужче, — задумливо сказала Анжела. — А що то за чоловік був учора з тобою?

— Його звати Бром, — вирішив нічого не приховувати юнак.

Анжела несподівано зареготала. Насилу вгамувавши сміх, вона ковтнула із сулії й витерла з очей сльози.

— Невже той самий? — вичавила вона з себе.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Ерагон.

— Та так, нічого, — опанувала себе знахарка, ховаючи посмішку. — Просто він, мабуть, дуже відома людина. А на вигляд такий кумедний!

— Не ображайте його! — попросив юнак. — Він кращий за всіх!

— Добре-добре, — відмахнулась Анжела. — Я й сама знаю. Коли-небудь я тобі все розповім. Але до того часу тобі треба… — вона раптом спинилась, бо між ними м’якою ходою пройшовся котисько.

— Ну? — нетерпляче спитав Ерагон.

— Слухай уважно, що я тобі скажу, — несподівано звернувся до нього Солембум. — Коли тобі, нарешті, знадобиться зброя, ти знайдеш її під деревом Меноа. А коли увесь світ здаватиметься тобі немилий, ходи до скелі Кутіан і вимов своє ім’я, аби відчинився Склеп Душ.

І перш ніж юнак устиг щось спитати, кіт-перевертень подався собі геть, граціозно виляючи хвостом.

— Я не знаю й не хочу знати, що він тобі сказав, — зауважила Анжела. — Але він говорив з тобою і саме для тебе. Тож нікому цього не розповідай.

— Здається, мені пора вже йти, — приголомшено озвався Ерагон.

— Ну, коли так, — посміхнулась Анжела. — Але якщо хочеш, то можеш залишатись тут, скільки тобі заманеться. Або ж купи щось у мене. Ні? Зрештою, ти почув чимало корисного й маєш усе як слід обмізкувати.

— Саме так, — відповів парубок, виходячи. — Дякую вам за те, що розповіли мені про моє майбутнє.

— Завжди до твоїх послуг, — мовила, посміхаючись, Анжела.

Вийшовши з крамниці, Ерагон зупинився, аби почекати, доки очі звикнуть до денного світла. Лише за кілька хвилин він зміг спокійно обдумати все почуте. Потім юнак повільно пішов вулицею, та невдовзі прискорив крок і врешті вибіг за межі Тейрма. Ноги швидко понесли його до Сапфіри.

Уже під скелею юнак нарешті покликав дракона, і той миттю спустився по нього, так само швидко піднявши нагору. Там Ерагон розповів про події сьогоднішнього дня.

— Слухай, — сумно сказав він наприкінці розповіді, — Бром таки має рацію: я справді завжди потрапляю в якусь халепу.

— Краще б ти запам’ятав те, що сказав кіт-перевертень, — відмахнулася Сапфіра. — Це куди важливіше.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився хлопець.

— Я не впевнена, але, здається, згадані ним назви мають неабияку силу. Наприклад, Ку-ті-ан, — із насолодою вимовила Сапфіра. — Ні, ти неодмінно мусиш тримати це в пам’яті.

— Може, варто розказати про все Брому? — спитав Ерагон.

— Це вже твоя справа, — спохмурнів дракон. — Утім, гадаю, йому зовсім не обов’язково знати про твоє майбутнє. Якщо ти розкажеш про Солембума, старий засипле тебе купою запитань, на які, можливо, ти й не захочеш відповідати. А якщо ти спитаєш тільки про назви, тоді він почне цікавитись, звідки ти про них знаєш. Ти ж не зможеш сказати йому неправду?

— Ні, — погодився Ерагон. — Мабуть, я нічого йому не казатиму. Але якщо все це надто важливе, щоб його приховувати?

Вони ще довго гомоніли, аж доки не втомилися переконувати одне одного. Тоді друзі просто сіли поруч і до самісінького вечора розглядали довколишні краєвиди.

За якийсь час Ерагон уже поспішав до Тейрма й невдовзі постукав у двері Джоудового будинку.

— Ніл уже повернувся? — спитав хлопець дворецького.

— Так, сер. Гадаю, він у кабінеті, — пролунало у відповідь.

— Дякую, — кивнув юнак і подався до кабінету. Там він побачив Брома, що сидів біля каміна й пихкав люлькою.

— Як усе пройшло? — спитав Ерагон.

— Препаскудно! — буркнув Бром, не виймаючи люльки з рота.

— Але ж ви розмовляли з Брандом?

— Так, без жодних утішних наслідків. Цей торговий розпорядник — найгірший різновид бюрократа. Він дотримується найдрібніших правил, із задоволенням вигадуючи ще й свої власні, аби тільки ускладнювати людям життя! До того ж, він уважає, що робить це для загального добра.

— То він не дозволив проглянути записи? — спитав Ерагон.

— Ні, — знов буркнув Бром. — Що я йому вже тільки не казав, він залишився непохитний. Навіть відмовився від хабара, досить великого! Раніше я гадав, що непродажних вельмож узагалі не існує, а от тепер вважаю їх гіршими за звичайнісіньких мерзотників.

Старий люто запихкав димом і нерозбірливо вилаявся.

— І що ж тепер? — спитав юнак, перечекавши напад Бромової люті.

— Наступного тижня почну вчити тебе читати! — відповів той.

— А потім?

— А потім на Бранда чекатиме сюрприз, — розплився в посмішці Бром. Ерагон почав був розпитувати який саме, та старий тільки відмахнувся.

Вечеряли друзі в розкішній їдальні. Джоуд сидів по один бік столу, непривітна Гелена —

по другий. Бром із Ерагоном усілися посередині, але така позиція видалась парубкові не зовсім затишною. З обох боків було порожньо, тож єдине, що його тішило, це можливість швидкої втечі. Думка про неї заспокоювала юнака, коли той ловив на собі похмурі погляди господарки будинку.

Вечеря відбувалася в цілковитій тиші, оскільки господарі відразу ж узялися за страви. «Навіть на похороні часом буває веселіше», — мимохіть подумав Ерагон. Адже справді буває. Наприклад, у Карвахолі він відвідав чимало похоронів, і на жодних поминках не було так сумно. А тут наче нікого й не ховають, але хвилі обурення й люті, що їх випромінює Гелена, так і накривають його з головою.