Ерагон

Дорогу знайдено!

Виснажені подорожжю, втікачі всілися довкола багаття, вітаючи одне одного зі щасливим завершенням тяжких випробувань. Задоволена Сапфіра височіла над друзями, лякаючи коней. Так, їм було про що згадати… Задивившись на полум’я, Ерагон подумки дивувався з того, як їм пощастило здолати такий довгий шлях усього за п’ять днів. Навіть для вершника це був справжній подвиг. Але найголовніше те, що тепер він поза межами імперії! Юнак, що виріс у ній, прожив усе життя за її законами, втративши рідних і близьких, відтепер вільна людина! Це було варте всіх скарбів світу.

Розглядаючи на небі зірки, Ерагон раптом подумав про те, що некепсько було б збудувати цитадель, неприступну для жодного ворога й непідвладну клятому Галбаторіксу. Як вершник, він мав би подбати про такий прихисток для всіх знедолених.

Зітхнувши, хлопець облишив свої мрії й задивився на ельфійку. І тут йому спала на думку одна ідея. Якщо він може читати думки людей і тварин, то чому б йому не спробувати прочитати думки дівчини? Звісно, одужавши, вона може образитись, але зараз склалася така ситуація, що тиждень її перебування без пам’яті вимагав зовнішнього втручання…

Не кажучи жодного слова про свої наміри, Ерагон спробував проникнути у свідомість ельфійки. Спочатку нічого не віщувало біди: у думках дівчини лунав легкий передзвін, неначе звук кришталевого дзвіночка. Та раптом у мозок юнака немовби ввійшов гострий ніж. Пекучий біль пройняв свідомість, не випускаючи її зі своїх обіймів. Хлопець відчайдушно намагався оборонятись, але болючі удари повторювались знов і знов, оскільки ельфійка твердо вирішила нікого не підпускати до власних думок.

За якусь мить вона почала завдавати ще болючіших ударів, і хлопцеві здалося, що йому кінець. Втрачаючи свідомість, він вигукнув закляття прадавньою мовою, намагаючись пояснити, що він — вершник і друг. Смертельні обійми не ослабли, але дівчина, схоже, була неабияк здивована, адже брехати мовою предків не міг ніхто. Зрештою, ельфійці ніколи було про це думати.

Так чи так, але трохи перегодом бар’єр довкола її свідомості поволі почав зникати, й дівчина нарешті дозволила Ерагонові проникнути у власний розум. Парубок вжахнувся. Він відчув тяжкі спогади минулих років, де історія ельфів тісно перепліталася з історією життя самої ельфійки.

«Як тебе звати?» — подумки озвалась вона до юнака.

«Ерагон, — сказав він. — А тебе?»

«Арія, — тихо відповіла ельфійка. — Скажи, я ще й досі в полоні імперії?»

«Ні-ні, ти вільна! — повідомив бідоласі радісну новину Ерагон. — Я також опинився у в’язниці Джиліда, але втік і врятував тебе. А потім ми перетнули Хадарацьку пустелю і зараз перебуваємо вже біля Беорських гір. Ти була без пам’яті весь цей час, от я й наважився тебе потривожити…»

«Так це був Джилід… — відгукнулась дівчина. — Я відчувала, як хтось загоював мої рани, але думала, що мене готують до нових тортур… Розумієш, мене отруїли якимось рідкісним зіллям, котре називається Скісна Брах. Кожного ранку, аби я не вмерла, мені силою вводили протиотруту. Тому я вирішила заснути, але тепер… Прокинувшись, я просто помру».

«І скільки ж ти можеш спати, не прокидаючись», — захвилювався Ерагон.

«Ще кілька тижнів, — відповіла ельфійка. — Але потім сон не зможе захистити мене від дії зілля. Якщо я не вип’ю протиотрути, то за пару днів помру».

«А де її можна взяти?»

«Тільки в двох місцях, — зітхнула бідолашна. — У мене вдома або у варденів. Але до мого дому тебе не донесе навіть дракон…»

«А до варденів? — спитав юнак. — Ти покажеш нам дорогу?»

«Покажу, — відповіла вона твердо, — якщо заприсягнешся нікому цього не розказувати».

«Присягаюся», — похмуро сказав хлопець, розуміючи, що така клятва, вимовлена на прадавній мові, важить більше, ніж смертний вирок. І враз у нього в голові зринув шлях до варденів: гори, долини, річки й озера, які треба було проминути…

«Розумію, це дуже далеко, — сказала Арія, коли видіння зникло. — Але не бійся довгого шляху. Коли дістанешся озера, в яке впадає річка Беартус, візьми камінець, постукай об скелю біля водоспаду й гукни: „Ай варден абр ду Шуртугалс гата ванта!“. І тебе впустять. Але обов’язково перевірять, хто ти такий насправді, тому не бійся».

«А яка саме протиотрута тобі потрібна?» — спитав юнак.

«Нектар Тунівора, — відповіла ельфійка слабким голосом. — Але зараз ти мусиш покинути мене, бо я втрачаю сили. Коли будеш на місці, погукай мене — я маю переказати варденам щось важливе для їхнього народу. До зустрічі, вершнику Ерагоне! Моє життя у твоїх руках…»

Коли зв’язок з ельфійкою урвався й парубок повернувся до тями, він раптом помітив, як до нього схилились Сапфіра й Мертаг.

— З тобою все гаразд? — спитали вони схвильовано. — Ти цілих півгодини мовчки сидиш навколішках.

— Та невже? — вдавано здивувався Ерагон.

— Так, — похмуро підтвердив Дракон. — До того ж, на обличчі в тебе була така страшна гримаса.

— Гаразд, я все поясню, — звівся на ноги парубок. — Я спілкувався з Арією. Так звати цю ельфійку.

— Ну, і що з нею? — поцікавилась Сапфіра.

Ерагон розповів своїм друзям про все.

— А де живуть вардени? — спитав Мертаг.

— Точно не знаю, — зітхнув Ерагон. — Та, здається, шлях до них значно довший, ніж звідси до Джиліда.

— І ми маємо дістатися туди за кілька днів? — здивувався Мертаг. — Ми ж тільки до цих дурних гір добиралися цілий тиждень! Чи ти хочеш УСІХ нас замучити?

— Якщо ми цього не зробимо, вона помре! — вигукнув Ерагон, — Тому я з ельфійкою полечу на драконі до варденів, а ти, якщо схочеш, приєднаєшся до нас пізніше.

— Так-так, — буркнув ображений компаньйон. — Мені не слід було забувати про власну роль у твоїх героїчних подвигах. Мертаг-слуга, Мертаг-погонич… А ще нас шукає імперія, от тільки не ти мене, а я тебе від неї рятую…

— Що ти верзеш? — спитав Ерагон, прикро вражений таким настроєм приятеля. — Я за все тобі вдячний, але чого ти злишся? Ніхто не просив тебе рятувати мене в Джиліді, ти сам так вирішив.

— Та невже? — уїдливо спитав той, несподівано штовхнувши вершника в груди. — Гадаєш, я зміг би покинути тебе на поталу разакам? А потім ще й не допомогти в Джиліді? Хіба ти можеш дати собі раду?

— Відчепись! — скрикнув вкрай роздратований Ерагон.

— А то що? — зареготав Мертаг і штовхнув його в плече. — Удариш мене? Ану, спробуй!

— Я сказав, відчепися! — повторив Ерагон, завдавши зухвальцю блискавичного удару під дих. Від різкого болю той склався навпіл, але миттю випростався, вдаривши Ерагона ногою. Невдовзі вони зчепились і вже качалися по землі, намагаючись перемогти один одного. Нарешті Ерагонові таки пощастило перекинути через себе супротивника. Звівшись на ноги, він хотів був його добити, аж раптом драконячий хвіст зі свистом перетнув йому шлях, а коли хлопець спробував перестрибнути перешкоду, блискавичний удар пазуристої лапи звалив його на землю. Краєм ока Ерагон помітив, що в такій самій ситуації опинився і його колишній приятель.

— Годі! — загарчала Сапфіра на свого господаря. — Ти що, з глузду з’їхав? Бачив би тебе зараз Бром…

Ерагон прекрасно розумів, що б сказав зараз Бром, тому його обличчя потроху почала заливати фарба. Але яке до цього діло драконові? Утім, він і не думав відпускати зворохоблених юнаків.

— Якщо не хочеш просидіти під моєю лапою цілу ніч, — озвалася Сапфіра, — маєш помиритися з Мертагом. Зрозумів?

— Ліпше просто мене відпусти, — скривився юнак.

— Ні, — пролунала тверда відповідь.

Ерагон насилу обернувся до приятеля, злизнувши з губи кров. Той, уникаючи його погляду, сказав, дивлячись кудись у небо:

— Ну що, вона збирається з нас злазити?

— Ні, доки не помиримось. Отож кажи, чого ти хочеш?

— Я вже пояснив, що не хочу їхати до варденів.

— Не хочеш чи не можеш? — перепитав Ерагон у напарника.

— А бодай тебе! — вилаявся той, намагаючись звільнитися від драконячої лапи. — Не хочу, розумієш? Вони вимагатимуть те, чого в мене нема!

— Хіба ти щось у них украв?

— Якби ж то! — гірко посміхнувся Мертаг.

— Тоді в чому справа? Ти вбив когось із них чи звабив їхню жінку?

— Ні, моя вина в тому, що я просто народився, — тихо відповів юнак, і Сапфіра нарешті звільнила обох друзів. Вони звелися й обтрусили з одягу пилюку.

— Здається, ти просто не хочеш відповідати на моє запитання, — сказав Ерагон, обмацуючи розбиту губу.

— Ну то й що? — знехотя мовив Мертаг. — Кажу ж тобі, вардени не зрадіють моїй появі, навіть якщо я принесу їм голову короля, а швидше за все закують у кайдани…

— Слухай, може, все-таки розкажеш? — м’яко попросив вершник. — Ну, про те, що сталося, га? Часом я сам буваю не в захваті від своїх учинків, тому навряд чи суворо тебе засуджуватиму.

— Ні, ти не розумієш… Ідеться зовсім про інше, — зітхнув приятель. — Сам я нічого не робив, просто мій батько…

Несподівано різкий Сапфірин свист урвав їхню розмову.

— Гляньте! — гукнув дракон.

Здалеку до друзів наближався загін воїнів. Курява стелилася слідом за ними, зброя виблискувала під останнім сонячним промінням, а тьмяно-червоний прапор майорів над колісницею.

— Імперія, — зневірено сказав Ерагон. — Вона знайшла нас…

— Так, — кивнув Мертаг. — Але це ургали, а не люди.

— Звідки ти знаєш?

— Поглянь на їхній прапор. Адже це символ їхнього ватажка. Безжальної потвори…

— Бачу, ти колись зустрічався з ним, — сказав Ерагон.

— Було таке, — скривився Мертаг. — Маю чудові шрами на згадку. Можливо, ці ургали прийшли й не по наші душі, але тепер, побачивши здобич, вони не відчепляться. Їхній ватажок не заспокоїться, доки не схопить дракона.

— Нам треба тікати! — вирішив Ерагон. — Якщо не хочеш до варденів, то давай хоч трішки проїдемо разом! Потім я відвезу до них Арію, а ти помандруєш собі далі. Ну то як?

— Треба подумати…

— Ніколи, друже, — відгукнувся Ерагон, ладнаючись у дорогу. — Якщо ми зараз розділимось, то ургали кинуться за тобою. А що ти робитимеш сам?

— Гаразд, — нарешті погодився Мертаг. — Але потім наші шляхи розійдуться.

Швидко зібравши речі, друзі скочили на коней і покинули табір. Сапфіра летіла над ними.

Можливо, ургалів було послано саме до варденів, тому треба якнайшвидше їх попередити — ця думка підганяла втікачів. Невдовзі переслідувачі залишились далеко позаду.