Ерагон

Втеча триває

Уранці Сапфіра знялася в повітря разом з Ерагоном та ельфійкою. Мертаг самотньо їхав на Кадоці десь далеко внизу.

— Про що ти думаєш? — нарешті озвався дракон до юнака.

— Про те, що вчора сталося вбивство, — відповів той, задивившись на величний гірський пейзаж. — Інших слів я не знаходжу.

— По-моєму, він просто погарячкував, — обережно сказала Сапфіра. — Хоча ті люди й справді заслуговували на покарання.

— Звісно, — погодився Ерагон. — Але Торкенбранд був без зброї й не міг ані захищатись, ані втекти. Мертаг не залишив йому жодного шансу, не запропонував битись…

— Якби він бився з Мертагом, наслідок був би той самий, — посміхнувся дракон. — Чи ти гадаєш, що так було б правильніше?

— Я не знаю, як треба було зробити! — вигукнув у відчаї парубок. — Здається, тут узагалі немає правильної відповіді!

— На деякі питання, — лагідно сказала Сапфіра, — справді не існує відповідей. Тому ліпше не картати Мертага, бо він не бажав нам зла. А зараз поглянь, як він там…

Роздратований Ерагон крутнувся в сідлі й подивився вниз. Його друг повільно просувався шляхом, а позаду нього… На місці їхнього табору вже нишпорили ургали!

— Може, вони нас не помітили? — обережно спитала Сапфіра, перехопивши погляд юнака й поволі спускаючись до шляху, аби попередити Мертага.

— І що тепер? — сухо спитав той, коли Ерагон розповів йому про ургалів.

— Треба мчати ще швидше, — сказав вершник. — Якщо до завтра ми не знайдемо варденів, то нас неодмінно схоплять ургали, а дівчина помре.

— Ще швидше? — гірко посміхнувся Мертаг. — Як ти собі це уявляєш? Ми вже кілька днів майже не спимо й не їмо! Ми замучили коней! Іще один день таких перегонів усіх нас просто вб’є…

— Нехай навіть так, — знизав плечима Ерагон. — Але в нас немає вибору.

— Зрештою, я міг би залишити вас, — глянув на нього Мертаг. — Тоді ургали розділяться, і у вас із Сапфірою буде більше шансів дістатися до варденів.

— Ні-ні, це самогубство, — заперечив Ерагон. — Вони заженуть тебе, як оленя. Ліпше тікаймо разом до варденів!

— Гаразд, — погодився Мертаг. — Але я все одно покину вас після того, як ви з ними зустрінетесь. А потім подамся до Сурди.

— То ти залишаєшся з нами?

— Принаймні до зустрічі з варденами, — відповів Мертаг.

І втікачі з новою силою кинулись до рятівних гір. Вони по черзі спали верхи, доки один із них вів коня свого попутника. Та все було марно — ургали невблаганно наближалися. І все-таки Ерагон вірив у те, що план ельфійки допоможе їм дістатися до варденів раніше, ніж їх схоплять. І ось уранці наступного дня мандрівники помітили, що їхні переслідувачі зникли, залишившись далеко-далеко позаду.

— Здається, скоро будемо на місці, — позіхнув Ерагон. — Якщо до обіду ми не зустрінемо варденів, то далі я полечу з ельфійкою на Сапфірі, а тобі доведеться їхати самому, взявши коней.

— Поглянь краще он туди, — показав рукою Мертаг.

З високого пагорба, на який вони виїхали, було видно швидку річку, що оминала рівнину. «Це Беартус!» — здогадався Ерагон і полегшено зітхнув. Тепер уже скоро… Але цієї миті він помітив і переслідувачів, які були всього за кілька миль.

— Якби ж то нам пощастило прослизнути непоміченими, збивши ургалів зі сліду, — пробурчав юнак.

— Згадай, скільки разів ми вже намагалися це зробити, — важко зітхнув його приятель. — Але вони завжди нас знаходили.

За якийсь час мандрівники в’їхали в ліс. Старезні дерева з потрісканими стовбурами, бугристим корінням і розлогими кронами оточили їх суцільною стіною. Велетенські шишки завбільшки з кінську голову вкривали всю землю, то тут то там вуркотіли білки, а з глибочезних дупел на мандрівників зиркали чиїсь очі. Вузлувате гілля, здавалося, не хотіло пускати їх углиб цього чарівного царства. У повітрі витала якась таємнича ворожість.

Лісові хащі ставали дедалі густішими, заважаючи драконові рухатись, тож невдовзі він із ельфійкою мав здійнятися в повітря. Юнаки шукали вихід із лісу, орієнтуючись лише на близький плюскіт річкових хвиль. Це дуже сповільнювало їхній рух.

Нарешті вони таки вийшли до водоспаду, за яким лежала надзвичайно красива долина. Небо вкрилося хмарами, землю під ногами застилав суцільний килим моху, що робив усі тутешні звуки глухими.

— Я щойно бачила зграю якихось незвичних птахів, — несподівано визирнула з-за дерева Сапфіра.

— Та тут усе незвичне, — злякано буркнув Ерагон. — Давай, мабуть, полетимо разом. Я хочу подивитися, чи далеко ургали.

— А мені… мені що робити? — спитав Мертаг. — Щось я не бачу ніякого виходу з цієї долини.

— Не хвилюйся, — відповів Ерагон. — Мабуть, вихід десь трохи далі. А поки що залишайся з ельфійкою, я скоро повернусь.

— Будь обережний, — застеріг його приятель.

Злетівши, Ерагон вирішив оглянути місцевість, аби знайти вихід із цього небезпечного лісу. Угорі повітря виявилось холодним і вологим, земля зникла з очей, а поруч пролітали самі тільки сірі хмари. Невдовзі попереду замерехтіли снігові шапки гірських вершин, засліплюючи очі своїм яскравим відблиском.

— Як ти таке витримуєш? — заплющив очі юнак.

— Дуже просто, мій зір сильніший за людський, — відповів дракон.

За якийсь час Ерагонів одяг вкрився суцільною крижаною кіркою, схожою на лицарські обладунки, а волосся на голові закам’яніло, немов крижаний шолом. Вони ще ніколи не літали так високо. До того ж, хлопець почав задихатися, бо в розрідженому гірському повітрі було занадто мало кисню.

— Треба забиратися звідси, — гукнув Ерагон драконові, але той його не почув. Схилившись набік, парубок знову щосили загукав, перекриваючи свист вітру, і ледь-ледь не зірвався із Сапфіри. Від напруги й страху його тіло зробилося якимось наче ватяним.

— Що це було? — пробелькотів він, сяк-так прийшовши до тями.

— Ми піднялися надто високо, — пояснив дракон. — І між нами урвався зв’язок, тож мені довелося спуститись. Саме це й урятувало тебе, а заразом і мене.

— Гаразд, — зітхнув юнак. — На сьогодні з мене досить. Давай краще пошукаємо ургалів. Сподіваюсь, для цього нам не треба буде здійматися до самого сонця?

Ширяючи в м’яких повітряних потоках, вони нарешті помітили ворогів, які впевнено просувалися долиною.

— Як вони можуть так швидко рухатись? — здивувався Ерагон.

— Не знаю, що це за ургали, — відповіла Сапфіра, придивившись пильніше, — але вони значно більші за тих, кого ми допіру бачили. А тому швидші, витриваліші й хитріші.

— Якщо так триватиме й далі, то вони невдовзі схоплять Мертага, — захвилювався юнак.

— Лісові хащі мають їх затримати, — сказав дракон. — А може, ти спробуєш зупинити їх магією?

— Ні, зупинити таку силу ворогів я не зможу. Хіба що ненадовго…

«Гат ан рейза ду ракр!» — проказав він закляття, і на разаків почав спадати гірський туман, важкий і густий. Але Ерагонові стало зле від втрати великої кількості енергії, за допомогою якої він підтримував зв’язок зі стихією. Його серце шалено закалатало, а в очах потемніло. Нелюдським зусиллям волі він зупинив дію магічної сили, туман розвіявся, й ургали знову швидко рушили вперед.

Ледь не задихаючись, Ерагон лежав на спині дракона. Тільки тепер він згадав, як Бром попереджав його про те, що на магічну силу неабияк впливає відстань, і, якщо спробувати пересунути предмет за милю від себе, це забере значно більше енергії, ніж тоді, коли б він був поруч. «І як же я міг це забути?» — картав себе парубок.

— А ще оте добування води в пустелі, — нагадала йому Сапфіра. — Може, наступного разу спробуєш воскресити мертвих? Адже це тебе вбиває!

— Добре-добре, — знесилено відповів Ерагон. — Я буду про це пам’ятати. А зараз давай спускатися.

Підлітаючи до лісу, вони помітили на широкій галявині Мертага, що розглядав на стежці чиїсь сліди.

— Що у вас там трапилось? — замість привітання закричав він.

— Я переоцінив свої сили, — озвався Ерагон, зістрибуючи з дракона. — Зупинити ургалів мені так і не пощастило, натомість я сам ледь не загинув.

— Зрозуміло, — похмуро кивнув напарник. — У мене теж не краще. Я знайшов сліди таких тварюк, які тобі й не спилися. Не знаю, чи їх зможе подолати навіть Сапфіра. Утім, було б непогано, якби твій дракон покружляв над лісом, доки я блукатиму тут. Хай відлякує тих чудовиськ, а то вони ще чого доброго мене зжеруть…

— Ти жартуєш? — посміхнувся Ерагон.

— Якби ж то! — скривився Мертаг. — До речі, не можу повірити, що нас переслідують одні й ті самі ургали. Вони що, залізні? Пруть напролом, не відаючи втоми!

— Не знаю, Сапфіра каже, що це вже не ті, яких ми зустрічали раніше. Здається, вони більші, чи як, — пояснив Ерагон другові.

— Ах ось воно що! — вигукнув той. — Тоді все зрозуміло. Це їхня еліта, друже. Уяви собі вояків у вісім футів заввишки, які не знають утоми і яких не здолаєш навіть уп’ятьох.

— Ми зможемо їх випередити?

— Навряд чи, — замислився Мертаг. — Їх багато, вони швидкі й мають чітку мету… Було б дуже непогано, якби нарешті з’явилися вардени, бо якщо нам доведеться битися з цими потворами, самі ми ніколи не впораємось. Навіть із допомогою Сапфіри, ось так-то, друже.

— Кепські справи, — облизав сухі губи Ерагон. — У тебе є щось попоїсти? А як там, до речі, наша ельфійка?

— Тримай, — простягнув юнак окраєць хліба. — А з дівчиною гірше. Вона швидко марніє, втрачаючи останні сили. Мабуть, тобі доведеться самому летіти до варденів.

— Я тебе не покину, — відповів Ерагон, дожовуючи хліб і знову вилазячи на дракона. — Тим паче один на один з ургалами.

— Але ж вона не виживе, якщо залишиться зі мною… — почав наполягати Мертаг.

— Не кажи так, — урвав його Ерагон. — Краще спробуй її врятувати. І спокутуй гріх за смерть Торкенбранда.

— Ти знову верзеш якісь дурниці, — спохмурнів Мертаг і повернувся до коней, зачувши далекий клич ургалів. — Бо ти дуже мало про мене знаєш.

Не дочекавшись продовження розмови, Сапфіра знялася в небо, чим змусила Ерагона вкотре відчути підступну слабкість і невпевненість у власних силах.

— Може, відвезти ельфійку до варденів, а потім повернутись до Мертага? — спитав він.

— Вардени тебе не відпустять, бо подумають, що ти повертаєшся задля того, щоб викрити ворогам їхню схованку, — відповіла Сапфіра. — До того ж, за цей час ургали можуть напасти на хлопця.

— Ми відіб’ємо його! — зухвало гукнув Ерагон.

— Авжеж, відіб’ємо, — в’їдливо кивнув дракон. — За допомогою твоєї магії, чи не так?.. Це не той випадок, хлопче, розумієш? Їх надто багато.

— То що ж нам робити? — роззирнувся навсібіч Ерагон. — До речі, ургали якраз під нами… Може, хоч полякаємо їх з висоти камінням?

— А давай, — несподівано погодився дракон, спускаючись униз і хапаючи величезну каменюку. Ерагон і собі встиг прихопити трохи каменюччя.

За мить пролунав свист скинутого каміння, оглушливий хрускіт потрощених дерев, насамкінець почулися скажені зойки ургалів.

— Що, не подобається? — гукнув Ерагон. Підбадьорені безладним відступом чудовиськ, вони з драконом зробили ще кілька повітряних атак.

Та невдовзі почало сутеніти, і чужинці сховалися в густому лісі, продовжуючи просуватись у потрібному напрямку. Здавалося, їх нічим не можна було зупинити. Здалеку лунало виття тутешніх хижаків, які виходили на вечірнє полювання, приваблені незвичним рухом у їхньому царстві.

— І де ж цей клятий водоспад? — роззирався навсібіч Ерагон. — Ельфійка довго не протягне…

— Ти вже зробив свій вибір, залишившись із Мертагом і не відвізши її до варденів, — нагадала Сапфіра. — Тому сиди спокійно, у мене вже спина болить від твого гоцання.

— Гаразд, тоді повертаймося, — наказав юнак.

Вони приземлились на березі річки. Неподалік було чути рев водоспаду. За мить із лісу з’явився Мертаг, ведучи за собою коней.

— Я чув, як ви скидали каміння, — посміхнувся він. — Невже допомогло?

— Де там! Це не зупинило ургалів, — відповів Ерагон. — Як дівчина?

— Жива, — озирнувся юнак. — А ти знайшов для мене вихід з долини?

— Ні, було надто темно, — спробував виправдатись приятель. — Я нічого не побачив…

— Ти хочеш сказати, що мені доведеться піти з тобою до варденів? — вигукнув Мертаг. — Як ти міг, друже? Як ти міг загнати мене в глухий кут?

— Я навіть не мав часу про це подумати, адже ургали були так близько! — образився вершник.

Мертаг спересердя тільки сплюнув і різко відвернувся.

— Ви ще довго? — озвався дракон. — Вороги вже на підході!

— Зачекай! — відмахнувся Ерагон, підійшовши до приятеля: — Послухай, Мертагу! Якщо ти обираєш життя, то мусиш поїхати з нами до варденів. Але я не хочу, аби там ти опинився в небезпеці. Тому скажи, що ти приховуєш? Чому ти боїшся з’явитися їм на очі?

Запала тривала мовчанка, під час якої було чутно, як ургали продираються крізь хащі. А потім Мертаг сказав:

— Добре, слухай… Я… Я син Морзана, перший і останній із Форсворнів.