Аджихад

Сторожко озираючись, друзі ввійшли до елегантного двоповерхового кабінету, стіни якого було завішано книжковими полицями. Залізні східці здіймалися до невеличкого балкона з двома стільцями та письмовим столом. Кам’яну підлогу встеляв плетений килим. Господар кабінету сидів за столом у найдальшому закутку.

Він мав шкіру кольору ебенового дерева, лису голову й чорну охайну борідку. За статурою був кремезний — це підкреслювала коротка безрукавка, накинута на гаптовану золотом пурпурову сорочку.

— Ласкаво просимо до Тронжхейма, — поважно сказав він. — Мене звати Аджихад. Будь ласка, сідайте.

Ерагон із Мертагом обережно сіли в крісла, а дракон примостився позаду, охороняючи їх. Ватажок підняв руку й клацнув пальцями, покликавши когось із сусідньої кімнати. Прибульці з подивом витріщились на голомозого чолов’ягу, як дві краплі води схожого на того здорованя, що привів їх сюди.

— Можу зрозуміти ваш подив, — посміхнувся Аджихад. — Вони брати-близнюки. Я б залюбки назвав вам імена цих добродіїв, але в них немає імен.

Дракон презирливо форкнув, і володар з осудом глянув на нього, сідаючи в крісло. Здоровані нерухомо застигли поруч. Якийсь час Аджихад пильно розглядав прибульців, потім кивнув до голомозих, і один із них підскочив до свого пана, зашепотівши йому щось на вухо. Той спохмурнів і рішуче кивнув.

— Ти поставив мене у скрутне становище, відмовившись від перевірки, — нарешті звернувся Аджихад до Мертага. — Тебе впустили до Фартхен Дура, тож ми мали б бути впевнені, що ти не заподієш нам зла. Але зараз ми не можемо тобі довіряти.

— Ви б усе одно мені не повірили, — зухвало відповів юнак.

— Ого! — здивувався Аджихад, і його обличчя потемніло. — Цей голос нагадує мені голос одного чоловіка… Щоправда, він був справжньою потворою, а не людиною.

Володар грізно підвівся з крісла й несподівано гаркнув:

— Ану, встати!

Мертаг знехотя звівся на ноги, а схвильовані близнюки підійшли ближче.

— Зніми сорочку й повернися, — наказав ватажок. Юнак скорився.

— Мертаг! — видихнув Аджихад, придивляючись до шраму на його спині. Орик за спинами прибульців вражено зойкнув.

— Ви знали про це? — гаркнув господар до близнюків.

— Ми знайшли його ім я в думках дракона, — зіщулились ті, — але й гадки не мали, що він син великого Морзана…

— І ви нічого мені про це не сказали? — вражено відсахнувся Аджихад. — Гаразд, із вами я розберуся потім.

Опануваввіи свій гнів, він знову звернувся до Мертага:

— То ти й тепер відмовляєшся від перевірки, юначе?

— Так, відмовляюсь, — твердо відповів Мертаг, одягаючи сорочку. — Я нікому не дозволю порпатися в моїй голові.

— Це буде мати небажані наслідки, — попередив його Аджихад. — Допоки ми не знаємо, чи не становиш ти загрози, ми не зможемо тобі довіряти. А без цього тутешній народ, почувши, чий ти син, розірве тебе на шматки. Тому тобі доведеться посидіти під вартою. А якщо про це дізнається король гномів Ротгар… Зрештою, ти можеш легко всього цього уникнути.

— Ні, — вперто похитав головою Мертаг. — У будь-якому разі, ви все одно мені не повірите. Тому я хочу просто піти. Обіцяю, що нікому не розкажу, де ви ховаєтесь.

— Навіть на допиті в Галбаторікса? — спитав Аджихад. — Та він же витягне з тебе всі жили, розпитуючи про нас! Ні, ми не можемо так ризикувати.

— То що, будете довіку тримати мене у в’язниці? — поцікавився юнак.

— Ні, тільки доти, доки ти не згодишся на перевірку, — сказав ватажок. — Якщо ми знатимемо, що тобі можна довіряти, близнюки зітруть із твоєї пам’яті спогади про Фартхен Дур, аби ти нічого не розповів Галбаторіксу, й можеш бути вільний. Згода?

— Мої думки, — озвався Мертаг, — це єдине, що в мене ще не забрали. Багато хто намагався їх захопити, але я навчився захищатись, бо лише в думках я залишаюся вільний. Отож, ви не зможете перевірити їх навіть за допомогою ваших гевалів-близнюків. Я ліпше помру, ніж на це погоджуся.

— Гарно сказано, — зі співчуттям мовив ватажок. — Хоч я й не здивований твоїм вибором. Охорона!

Вхідні двері відчинились, і до покою увійшли озброєні вояки.

— Заберіть його й надійно замкніть, — наказав Аджихад. — Стережіть його, як зіницю ока, доки я не вирішу, що робити далі.

Охорона миттю оточила юнака. Проводжаючи поглядом друга, Ерагон прошепотів:

— Мені дуже шкода.

Той знизав плечима й вийшов з гордо піднятою головою.

Спохмурнівши, Аджихад плеснув у долоні й гукнув:

— А тепер усі геть, окрім хлопця з драконом! Негайно!

— Але ж володарю мій, — вклонився Орик. — Король гномів обов’язково схоче дізнатися про подальшу долю Мертага. А ще питання про мою непокору…

— Я сам про все повідомлю Ротгарові, — махнув рукою володар. — А щодо твоєї непокори, то зачекай, доки я тебе не покличу. І близнюки нехай теж зачекають у коридорі.

Коли гном, уклонившись, вийшов за двері, в які здивовано зазирали близнюки, Аджихад стомлено впав у крісло.

— З ельфійкою все гаразд? — наважився порушити мовчанку Ерагон.

— Поки що ні, — суворо глянув на нього володар. — Але лікарі кажуть, що вона одужає. Вони пробули з нею всю ніч, бо отруєння виявилось напрочуд сильним. Дівчина неодмінно загинула б, якби не ти. І за це тобі подяка від усіх варденів.

— А що ж тепер? — зніяковів юнак.

— А тепер, — зітхнув Аджихад, — я хочу, щоб ти мені все розповів. І про те, як знайшов яйце Сапфіри, і про інші пригоди. Дещо я вже знаю з Бромових листів, а дещо мені розповіли близнюки. Та мені цікаво, що скажеш ти, особливо про смерть Брома.

Спочатку Ерагон не хотів ділитися спогадами з незнайомцем, нехай навіть він і був ватажком славнозвісних варденів. Але Сапфіра попросила його не сперечатись, тож юнак нарешті погодився. Його розповідь тривала досить довго, він часто зупинявся й думав, як краще розповісти про ті чи інші події. Ерагон розповів і про Тейрм, хоча й приховав пророцтво Анжели, і про те, як Бром знайшов разаків. Про Джилід і сутичку зі Смерком, що найбільше вразило Аджихада. Коли юнак завершив. ватажок устав і почав походжати кімнатою.

— Смерть Брома — це жахлива втрата, — нарешті сказав він. — Бром був моїм близьким другом і могутнім союзником варденів. Він багато разів рятував нас від загибелі… І навіть тепер, коли його нема, він сприятиме успіхові нашої боротьби. Адже він послав нам тебе.

— Але чим я можу допомогти? — спитав юнак.

— Я поясню, — зупинив його Аджихад, — тільки трохи пізніше, бо зараз у нас є важливіші справи. Ти кажеш, що ургали уклали союз із імперією… Це дуже кепсько, бо, якщо Галбаторікс збирається йти війною проти варденів, нам не вистояти. Я здригаюсь від однієї лише думки про те, що він пообіцяв цим потворам у винагороду. А ще той Смерк… Ти можеш його змалювати?

— Високий, худий, із червоними очима й таким самим червоним волоссям, — сказав Ерагон. — Вбраний у чорне.

— А який у нього меч? — напружився володар. — Ти бачив його меч? Він має довгу подряпину на лезі?

— Так, — здивувався хлопець. — Звідки ви про неї знаєте?

— Бо це моя мітка, — зловтішно посміхнувся Аджихад. — Я зробив її, намагаючись вирізати тому недолюдкові серце. Це був один із наших найбільших ворогів. Кажеш, він загинув? Як це сталося?

— Мертаг двічі поцілив у нього з лука, — сказав Ерагон. — Одна стріла влучила йому в плече, а друга — прямісінько поміж очі.

— Я так і знав! — у розпачі сказав ватажок. — Ви його не вбили, хлопці. Смерка можна знищити тільки тоді, коли влучиш йому в серце. А зараз він просто розчинився й з’явиться деінде, іще могутнішим, ніж раніше.

Засмучений Аджихад трохи помовчав і провадив далі:

— До речі, Ерагоне, ти не менша загадка, ніж той недолюдок. Усім добре відомо, чого хочуть вардени: знищити імперію й розбити ургалів. А ось чого хочеш ти, не знає ніхто. І це має неабияк непокоїти Галбаторікса.

— А варденів? — тихо спитав юнак.

— Гадаю, що ні, — обережно відповів Аджихад. — Більше того, маю надію, що ти виправдаєш наші сподівання. Справа в тому, що між нами існує певний кордон: маю на увазі, між гномами й людьми… Відтоді, як ти з’явився у Фартхен Дурі, багато хто поклав око на твою силу.

— І ви також? — поцікавився Ерагон.

— Може, й так, — усміхнувся ватажок. — Але ти маєш знати й дещо інше. Наприклад, історію Сапфіриного яйця. Бром розповів тобі, що сталося, коли він приніс його до нас?

— Ні, — відповів хлопець, глянувши на дракона. Той підморгнув йому.

— Коли Бром з’явився тут із драконячим яйцем, — почав Аджихад, — усі були дуже занепокоєні, бо гадали, що драконів давно не існує. Зрозуміло, вардени, гноми й ельфи хотіли мати такого могутнього спільника. Особливо гноми, бо з їхнього племені ніхто ніколи не був вершником. З другого боку, ельфи остерігалися влади людей, прагнучи переманити дракона до себе. Одним словом, була дуже складна ситуація… І тоді Бром запропонував компромісне рішення: нехай яйце буде то в одних, то в інших, і в кого з племен вилупиться дракон, тому він і належатиме.

Зітхнувши, володар розповідав далі:

— Ми сподівалися, що це примирить наші народи. Утім, марно. Минуло десять років, але дракон так і не народився, тож і вершника для нього не було. Потім яйце викрали, а ельфійку, яка його перевозила, схопили ургали… І доки вона не прийде до тями, ми не дізнаємось, що сталося насправді. Нам відомо тільки те, що вона встигла викинути яйце перед тим, як її схопили нападники…

— То вона все-таки володіє магією? — здивувався Ерагон, згадуючи розповідь ельфійки про те, як вона протистояла Смеркові у в’язниці.

— Це була одна з причин, з огляду на яку їй доручили перевезення яйця. Проте Арія була надто далеко, щоб закинути його до нас, бо кордони ельфів охороняються від проникнення будь-чого магічного. Тому дівчина, згадавши про Брома, жбурнула яйце в бік Карвахола.

— А як вона взагалі опинилась у Паланкарській долині? — спитав юнак. — Адже вардени переховуються так далеко від тих земель. Чи, може, десь там мешкають ельфи?

— Я не мав би цього казати, — посуворішав Аджихад, — але я тобі довіряю. Ельфи ховаються далеко на півночі, у хащах Ду Вельденвардена. Ніхто з часів вершників не заходив так далеко, тож ми не знаємо, чи вони й досі там. Принаймні, якщо Арія кинула яйце в бік Карвахола, то, мабуть, десь поблизу має бути схованка ельфів.

Озирнувшись, Аджихад притишив голос й провадив далі:

— Коли Арія зникла, її народ відмовився підтримувати варденів. Їхня королева була дуже розлючена, гадаючи, що тут не обійшлося без нашого втручання, але це неправда. Так чи так, ельфи більше не допомагають нам у боротьбі з імперією, а військо голодує… Можливо, з поверненням Арії ельфійська королева перестане на нас гніватись. А тут іще ти, вершник, який урятував їхню подругу. Мабуть, вони схочуть, щоб ти продовжив свій вишкіл у них. Тільки на це немає часу…

— Це ж чому? — здивувався Ерагон.

— На те є кілька причин, — пояснив ватажок. — По-перше, останні новини про ургалів… Розумієш, зараз вардени в дуже непевній ситуації. З одного боку, ми маємо рахуватись із ельфами, і в той же час — не можемо сваритись із гномами, бо переховуємося в їхньому Тронжхеймі.

— А хіба гноми не заодно з варденами? — поцікавився юнак.

— Не зовсім, — похитав головою Аджихад. — Вони дають нам притулок і допомагають у боротьбі з імперією, але залишаються вірними своєму королю. Я не маю над ними такої влади, як їхній Ротгар, що співчуває нам, але не може піти проти ватажків місцевих кланів.

— А ці ватажки, — спитав Ерагон, — вони теж проти мене?

— Гадаю, що так, — втомлено озвався володар. — Ворожнеча між гномами та драконами існувала споконвіку, аж доки ельфи не поклали цьому край, оголосивши перемир’я. До того часу дракони винищували гномів і крали їхнє золото… Тож вони не дозволять вершникові господарювати у власній країні. Адже один вершник, жорстокий Галбаторікс, уже належить до списку їхніх ворогів.

— А чому Галбаторікс ще й досі не знає про Фартхен Дур? — спитав хлопець. — Адже йому повинні були про нього розповісти, коли він вчився на вершника.

— Розповісти, може, й розповіли, — посміхнувся Аджихад. — Але ж не показали.

— Я знаю, що Фартхен Дур лежить у цих горах, — сказав Ерагон.

— Авжеж, коли загинув його дракон, Галбаторікс переїхав на інше місце, — почув він у відповідь. — Адже вершники більше не довіряли йому. Він хотів був бодай щось дізнатися, але ті воліли вмерти, аніж сказати йому хоч слово. Щодо гномів, то їх і досі ніхто не може зловити.

— Але чому ж він не пройде з військом весь Ду Вельдеиварден і не знайде Еллесмеру? — спитав юнак.

— Бо ельфи мають достатньо сили, щоб боронитися, — пояснив Аджихад. — Він не наважиться напасти перший, хоч у нього і є магічна сила, яка щороку зростає. А коли до нього приєднається хоча б один вершник, то він узагалі стане непереможний. Він ще й досі сподівається на драконів, які мають вилупитись із тих двох яєць, але досі все марно.

— А хіба магічна сила може зростати? — здивувався Ерагон. — Адже тіло обмежує людські можливості.

— Ми не знаємо, — знизав плечима Аджихад. — Ельфи, здається, також. Будемо сподіватись, що одного разу він сам себе знищить одним зі своїх заклять, — він сунув руку за пазуху й витяг звідти шматок пергаменту.

— Ви знаєте, що це таке? — спитав він, обережно поклавши його на стіл.

Придивившись, Ерагон помітив, що рядки нерозбірливого тексту де-не-де заплямовано кров’ю, а сам пергамент з одного боку обгорів.

— Ні, — заперечно похитав головою юнак.

— Учора, ми відібрали цей пергамент у провідника ургалів, яких ми розбили, — пояснив Аджихад. — Понад десяток вояків заплатили за це життям, прикриваючи ваш відхід. Як бачите, у тексті годі щось збагнути, адже цим тайнописом король спілкується тільки з підлеглими. Утім, нам таки пощастило дещо прочитати. Отже, тут сказано таке… Воротар з Ітро Жада має пропустити власника цього листа… Його слід прийняти з почестями, але в тому разі, якщо обидва боки відмовляться від бою… Командувати будуть Тарок, Гаж, Дурза й Ашнарк Могутній… Ашнарк — це Галбаторікс, — на мить відволікшись, пояснив Аджихад. — На мові ургалів обране ім’я означає «батько», і йому подобається така манірність. А ось що сказано далі… Дізнайтесь, чим вони можуть допомогти… Не починайте, доки не… На жаль, тут нерозбірливо.

— А де лежить Ітро Жада? — вислухавши, спитав Ерагон. — Я ніколи про нього не чув.

— Я теж, — зізнався Аджихад. — І це дуже підозріло, адже Галбаторікс для зручності міг просто перейменувати якесь відоме нам місто. Збагнувши це, я також розгадав причину появи ургалів у горах Беор. Мабуть, у кінцевому пункті призначення їх має бути ще більше! А це означає, що король збирає армію монстрів, аби всіх нас винищити. Тим часом ми можемо тільки чекати, адже хтозна, де лежить той Ітро Жада. Добре, що вони не дізналися розташування Фартхен Дура. Ті ургали, що його бачили, вчора вночі загинули.

— А як ти дізнався, що ми наближаємось? — спитав Ерагон.

— Один із близнюків чекав на нас, тож про засідку було відомо, — пояснив співрозмовник. Юнак знав, що Сапфіра уважно слухає й має з цього приводу власну думку.

— Тож ми розставили вартових біля в’їзду в долину, на іншому березі ріки Берту, — вів далі Аджихад. — А вони послали голуба, щоб нас попередити.

«Мабуть, це був той самий птах, якого Сапфіра намагалася зжерти», — подумав Ерагон, а вголос додав:

— Коли Арія з яйцем зникли, ти повідомив про це Брома? Він казав, що вісточок від варденів не було.

— Ми намагалися його попередити, — пояснив Аджихад, — але наших людей, мабуть, перехопила імперія. Інакше чому б разаки подалися до Карвахола? А потім він мандрував із вами, і щось переказати йому було вкрай важко. Я зрадів, коли старий зв’язався зі мною через посланця з Тейрма. Не дивно, що Бром подався до Джоуда — вони старі друзі, і той швидко про все нам повідомив, бо таємно висилає припаси через Сурду. Але звідки ж імперія дізналася про те, де краще схопити Арію, а згодом і наших посланців до Карвахола? І як вони довідалися, хто саме з торговців допомагав варденам? Адже з часом їхні кораблі почали зникати… Невже серед нас є зрадник?

Ерагон замислився над щойно почутим, а Аджихад змовк і шанобливо чекав. Нарешті юнак збагнув, що відбувається й звідки з’явилася Сапфіра.

— То чого ти від мене хочеш? — озвався він нарешті.

— Ти про що? — не зрозумів співрозмовник.

— Я маю на думці, чого ти чекаєш від мене у Тронжхеймі? — твердо перепитав Ерагон. — Може, ви з ельфами маєте якісь плани щодо мене? Так, я боротимусь, коли буде потрібно, але й гулятиму, коли захочу, а як прийде час, то й загину. Але я нікому не дозволю себе використовувати!.. Старі вершники засуджували тогочасних можновладців, — вів далі Ерагон, упоравшись із хвилюванням. — Я не хочу цього, адже вільним людям не потрібен контроль. Але ж я все-таки маю якось використати свої сили, хіба ні? Тому й питаюся про твої плани щодо мене.

— Якби ти не був вершником або говорив із якимось іншим провідником, то поплатився б за таку зухвалість життям, — похмуро відповів Аджихад. — Чому ти думаєш, що я розкрию свої плани, якщо ти цього хочеш?

Присоромлений Ерагон почервонів, але й оком не повів.

— Хоча, може, ти й маєш рацію, адже твій стан дозволяє говорити про такі речі, — вів далі Аджихад. — Тобі просто не уникнути випробування політикою, хоч я й не хотів би бачити тебе в ролі пішака. Ти маєш право обрати власне рішення незалежно від будь-якого короля чи провідника. Питання полягає тільки в тому, чи захочуть вони з ним рахуватися.

На якусь мить Аджихад замовк, немовби вагаючись, чи говорити йому далі.

— Але, незважаючи на це, — сказав він твердо, — місцеві люди покладають на тебе великі надії. Повір, іще прийдуть часи, коли їхнє життя буде залежати від одного твого слова. Молодята узгоджуватимуть із тобою свій шлюб, а старі питатимуться поради щодо спадщини… Ти маєш бути мудрим і шанувати їхню довіру.

Аджихад відхилився назад і заплющив очі.

— Тягар лідерства тягне за собою велику відповідальність, — провадив він далі. — Я зрозумів це тоді, коли очолив варденів, а наразі ти теж маєш це усвідомити. Та будь обережний! Бо я не потерплю несправедливості за моєї влади. Хоча твій вік не має тебе лякати — юність минає швидко.

Ерагонові зовсім не сподобалося, що хтось там буде радитись із ним про ті речі, на яких він майже не розуміється.

— Але ти не сказав, що саме я маю робити тут, — нагадав юнак провідникові.

— Поки що нічого, — відказав той. — Ти вже й так чимало зробив за останній час, тож можеш перепочити. А потім ми перевіримо твої знання з магії та військової справи. І лише тоді, можливо, я розповім тобі про твої майбутні справи.

— А як же Мертаг? — нагадав Ерагон.

— Якийсь час він теж побуде тут, — спохмурнів Аджихад.

— Ви не можете тримати його силоміць! — заперечив юнак. — Він не скоїв жодного злочину.

— Ми не можемо його звільнити, доки не будемо впевнені, що нам це не зашкодить, — твердо сказав провідник. — Як не крути, але він так само небезпечний, як колись був його батько.

— Але як ви впізнали його голос? — не міг заспокоїтись Ерагон.

— Я зустрічався з його батьком, — відповів Аджихад, зиркнувши на Зарок. — До речі, шкода, що в Брома не було меча Морзана. Раджу тобі не З’ЯВЛЯТИСЯ З НИМ у Фартхен Дур. Тут багато хто й досі ненавидить Морзана, особливо гноми.

— Матиму на увазі, — відказав Ерагон.

— Між іншим, з приводу того персня, який Бром надіслав мені на підтвердження своєї особи, — пожвавішав провідник. — Я зберігав його, але тепер він твій. Гадаю, Бром був би задоволений із такого рішення.

Порившись у шухляді, Аджихад дістав перстень і подав його юнакові.

Ерагон шанобливо прийняв дорогу річ. Символ, вирізьблений на камені, був такий самий, як татуювання на плечі Арії. Хлопець вдягнув перстень на вказівного пальця, мимохіть помилувавшись його красою.

— Я справді вражений, — тихо сказав він провідникові.

Аджихад поважно кивнув і звівся зі стільця. Тепер він звернувся до Сапфіри, і його голос залунав з шанобливою величчю.

— Не думай, що я забув про тебе, могутній драконе! — почав він, — Я говорив тут не лише для Ерагонового добра, але й для твого. Адже тобі доведеться допомагати йому в наші нелегкі часи. Без тебе йому буде важко.

Слухаючи, Сапфіра пильно вивчала промовця. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного.

— Для мене неабияка честь познайомитися з тобою, — нарешті схилив голову Аджихад.

«Перекажи йому, — озвалася Сапфіра до Ерагона, — що і він сам, і його Тронжхейм справили на мене велике враження. Імперія має боятися таких людей. Утім, нехай знає — варто йому заподіяти тобі бодай найменшу шкоду, я розірву його на шматки, а місто зруйную вщент».

Ерагон миттю переказав усе це провідникові.

— Іншої відповіді від такого шляхетного дракона годі було й чекати, — відповів той. — Але навряд чи ви б змогли подолати близнюків.

Сапфіра лише презирливо пирснула.

— Гадаю, вони просто не бачили розлюченого дракона, — пояснив Ерагон. — Можливо, ті двоє і змогли б подолати мене, але Сапфіру — ніколи. Не забувайте, що магічна сила дракона значно потужніша за міць будь-якого чарівника. Навіть Бром, не маючи власного дракона, виявився слабшим за мене, вершника. Отож, ваші близнюки переоцінюють власні можливості.

— Бром був одним із наймогутніших магів, — захвилювався Аджихад. — Тільки ельфи могли позмагатися з ним. Якщо те, що ти кажеш, — правда, то нам слід багато чого переглянути. У будь-якому разі, я дуже радий, що ми порозумілися.

Провідник іще раз вклонився до Сапфіри, а та у відповідь трішки схилила голову.

Закінчивши, Аджихад гордо випростався й гукнув:

— Орику!

Почувши, що його гукають, перед господарем з’явився гном і схрестив на грудях руки.

— Ти мене дратуєш, Орику, — спохмурнів провідник. — Зранку на тебе скаржились близнюки, яких ти геть не слухаєшся. Тож я покараю тебе, друже.

— Коли ми були вже біля Коста-мерни, — забелькотів переляканий гном, — стріли летіли в прибульців, але близнюки не прикривали їх. Вони поводилися, наче зрадники, коли Ерагон вигукнув пароль, але це не допомогло… А ще вони стояли, наче вкопані, коли той зник під водою… А я не міг дозволити, щоб вершник загинув.

— Він каже правду, сам я ніколи б не вибрався, — підтвердив Ерагон.

— Але чому ти й пізніше виступив проти близнюків? — знову напався на гнома Аджихад.

— Бо ті не мали жодного права читати думки Мертага! — обурився гном. — Утім, знаючи, хто він насправді, я б їх не спиняв.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився провідник. — Ми не мусимо чіпати людських думок, хоч би хто був їхнім власником. Ну що ж, ти зробив усе правильно… Але ти відмовився виконати наказ і тепер заслуговуєш на смертну кару.

Гном злякано зіщулився.

— Ви не можете його за це покарати! — вигукнув Ерагон. — Адже він мені допоміг!

— Це тебе не обходить, не втручайся, — суворо сказав Аджихад. — Орик порушив закон і має відповідати.

Юнак хотів був заперечити, але провідник спинив його рухом руки.

— Я з тобою згоден, — мовив він. — Вирок буде пом’якшено з огляду на обставини. Відтепер, Орику, тебе звільнено з військової служби. Зрозумів?

— Так, — кивнув гном.

— А оскільки в тебе тепер немає служби, я призначаю тебе провідником Ерагона й Сапфіри.

Ти мусиш дбати про їхній побут і відпочинок у нас. Сапфіра житиме на горі Ісідар Мітрім. А Ерагон може обрати помешкання там, де схоче. Коли він відпочине, покажеш йому навчальні поля. Гадаю, його вже там чекають.

— Я зрозумів, — вклонився Орик.

— Гаразд, можеш іти, — кивнув Аджихад. — І поклич до мене близнюків.

Виходячи, Ерагон спитав:

— Де мені знайти Арію? Я хотів би побачитись із нею.

— З нею ніхто не може бачитись, — заперечив провідник і відвернувся. — Тобі доведеться зачекати, доки вона сама прийде до тебе.

Загрузка...