Ерагон

Дарет

Дарет було розташовано по обох берегах річки Нінор, поруч з якою він, власне кажучи, тільки й міг існувати. Маленьке село виглядало занедбаним і не подавало жодних ознак життя.

Обережно роззираючись навсібіч, Бром із Ерагоном наблизились до нього. Цього разу Сапфіра сховалася неподалік і була готова будь-якої миті прийти на допомогу.

Прибульці в’їхали в Дарет, намагаючись не порушувати загальну тишу. Здоровою рукою Бром стискав свого меча, оглядаючи все довкола. Ерагон так само тримав лук напоготові. Проминаючи мовчазні будинки, вони обмінювалися збентеженими поглядами. «Якось недобре все це виглядає», — поділився своїми думками із Сапфірою юнак. Та нічого не відповіла, але він відчув, що дракон уже готовий вирушити до них. На дорозі з’явилися свіжі сліди дитячих ніг. Але де ж самі діти?

Бром в очікуванні застиг, коли вони в’їхали до центру Дарета, так і не побачивши жодної душі. Спорожнілим селищем гуляв вітер, здіймаючи куряву.

— Ушиваймося звідси. Мені це не подобається, — розвернув коня старий. Ерагон подався слідом.

Раптом за кілька кроків із-за будинків несподівано викотилися вози й загородили їм шлях. Наляканий Кадок рвучко спинився поряд зі Сніговієм. Назустріч прибульцям вистрибнув смаглявий чолов’яга. На боці в нього висів палаш, а в руках він тримав лук із напнутою тятивою. Ерагон також звів свою зброю й прицілився в незнайомця.

— Стій! — закричав той. — Опусти зброю. Ви оточені шістьма десятками лучників. Спробуйте бодай поворухнутись — і вони стрілятимуть.

Ніби підтверджуючи ці слова, на дахах сусідніх будинків виросли постаті озброєних чоловіків.

«Не наближайся, Сапфіро! — подумки закричав Ерагон. — Їх надто багато! Якщо ти з’явишся, вони розстріляють тебе ще в небі!» Дракон почув свого господаря, але важко було сказати, чи послухається він наказу. Тож юнак приготувався використати магію. «Я мушу спинити стріли, перш ніж вони вразять нас із Бромом», — вирішив юнак.

— Чого вам треба? — спокійно спитав Бром.

— Навіщо ви сюди прийшли? — вигукнув чолов’яга.

— Ми хочемо купити харчів і послухати новини. Тільки задля цього, не більше. Ми їдемо до мого двоюрідного брата в місто Драс-Леона.

— Але ж ви до зубів озброєні, — зауважив незнайомець.

— Та й ви нівроку, — відповів Бром. — Такі вже зараз часи.

— Ваша правда, — погодився чолов’яга. — Я не кажу, що ви бажаєте нам зла, але останнім часом тут було кілька сутичок з ургалами та іншим непотребом, тож я не можу вірити вам на слово.

— Якщо ви нам не вірите, то що ж робити? — обережно спитав Бром.

Люди на дахах не рухались. Це означало, що вони або добре вимуштрувані, або дуже налякані. Звісно, друге було б значно краще.

— Ви кажете, що приїхали по харчі, — продовжував незнайомець. — Чи згодитесь ви зачекати, доки ми їх вам принесемо? А потім ви розплатитеся й негайно ж поїдете звідси.

— Гаразд, — пролунало у відповідь.

— Коли так, — зрадів чолов’яга, опускаючи лук, але не знімаючи стрілу з тятиви, — перекажіть моїй людині все, що вам треба.

Після цих слів один із лучників зістрибнув на землю й підбіг до прибульців.

Бром перелічив усе необхідне.

— Якщо маєте пару рукавичок, — додав він насамкінець, — що підійшли б моєму племінникові, я б теж залюбки їх придбав.

Лучник кивнув і побіг до будинків.

— Моє ім’я Тревор, — озвався чолов’яга, що й досі стовбичив перед мандрівниками. — Я з радістю потис би вам руку, але за теперішніх часів волію триматися на відстані. То звідки ви будете?

— З півночі, — ухильно відповів Бром. — Але ми ніде не жили так довго, щоб можна було називати те місце своїм домом. То це ургали змусили вас так оборонятися?

— Ургали, — відповів Тревор, — і ще дехто. Ви маєте новини з інших міст? Ми дуже рідко чуємо про них. Кажуть, що вони теж в облозі.

— Мені прикро переказувати таку сумну новину, — сказав старий, — але два тижні тому ми проїздили сплюндрований Язуак. Усіх мешканців було вбито й звалено в купу. Ми хотіли їх гідно поховати, але на нас самих напало двоє ургалів.

Вражений цією звісткою, Тревор відступив на крок, опустивши очі вниз.

— Горе-горе, це справді темні часи, — забриніли сльози в його голосі. — Але як це двом ургалам вдалося перебити всіх у Язуаці? Тамтешні люди були добрими воїнами, я мав там друзів.

— Мені здається, що село винищила ціла банда ургалів, — відказав Бром. — А ті, що напали на нас, були дезертирами.

— Скільки ж їх було в тому загоні?

— Достатньо, аби стерти Язуак з лиця землі, — відповів старий, порпаючись у своїй торбі. — Та водночас мало, аби залишатись непоміченими в степу. Одним словом, десь близько півсотні або сотні бійців. Хай там як, обидва варіанти не обіцяють вам нічого доброго.

Тревор приречено кивнув.

— То, може, вам ліпше покинути село? — продовжував Бром. — Ця земля стала надто небезпечною для спокійного життя.

— Я згоден, але люди не хочуть про це навіть чути, — відповів Тревор. — Це наш спільний дім, хоч сам я й мешкаю тут усього кілька років, тож він важить для нас більше за життя. Досі ми якось відбивали напади ургалів-одинаків, і це неабияк надихало місцевих людей. Утім, боюся, що тепер одного ранку ми всі можемо прокинутися з перерізаними горлянками.

З найближчого будинку вийшов лучник, якого посилали за харчами. Він притяг цілу купу замовлених речей і склав їх біля коней. Бром заплатив йому, а коли той пішов, зацікавлено спитав:

— А чому вони обрали для захисту Дарета саме вас?

— Бо я кілька років служив у королівській армії, — знизав плечима Тревор.

Бром оглянув куплені речі, поскладав їх у сідельні торби, а рукавички передав Ерагонові. Той миттю вдяг обновку, тримаючи руку долонею донизу, і кілька разів стис кулаки. Шкіра була приємною на дотик і доволі міцною, хоч у деяких місцях уже давно порепалась.

— Ну що ж, — сказав Бром, — ми їдемо звідси, як і домовлялися.

— Коли дістанетесь Драс-Леони, зробіть нам, будь ласка, одну послугу, — попрохав Тревор. — Попередьте імперію про наше становище, про нашу долю та про долю інших селищ. Якщо король і досі не знає про це, то йому варто про нас подбати. А якщо знає й нічого не робить, то дбати доведеться нам самим.

— Ми перекажемо ваше послання. Тож нехай доля береже вас, — гукнув на прощання Бром.

— І вас також, — пролунала щира відповідь.

Візки було відтягнуто з дороги, і мандрівники без перешкод виїхали з Дарета до недалекого гаю на березі річки Нінор. «Ми вже повертаємось, — повідомив Ерагон драконові. Усе обійшлося». У відповідь він почув розгніване шипіння.

— Імперія в гіршому становищі, ніж я думав, — нарешті сказав Бром. — Коли торговці приїжджали до Карвахола, вони розповідали про смуту, але я й не підозрював, що все настільки погано. Скрізь вештаються ургали, і я вже починаю думати, що на імперію напали. Але ж ніхто не скликав війська й не виряджав ратників. Усе виглядає так, ніби королю геть начхати на долю своїх земель.

— Справді дивно, — погодився Ерагон.

— Ти часом не користався магічною силою в Дареті? — ніби між іншим спитав Бром.

— У цьому не було потреби.

— Ти не маєш рації, — заперечив старий. — Наміри Тревора були очевидними. Навіть я зміг би це зробити. Якби селяни хотіли нас убити, я не був би такий спокійний. Але я знав, що з ними можна порозумітися, якщо поговорити по-доброму, що я, власне, і зробив.

— Звідки ж я міг знати, що собі думає той Тревор? — обурився хлопець. — Хіба можна знати, що діється в чужій голові?

— Гай-гай, — пожурив юнака Бром, — ти вже маєш знати відповідь на це питання. Адже ти міг дізнатися про наміри Тревора так само, як спілкуєшся із Сапфірою чи з Кадоком. Розум людини майже не відрізняється від розуму дракона чи коня. Зробити це зовсім не важко, але своїм умінням слід користатися дуже обережно. Розум людини — то її найсвятіший притулок. Його недоторканість можна порушувати тільки в надзвичайних випадках. Щодо цього вершники мали чіткі правила. Якщо їх порушували без вагомої причини, покарання було дуже суворим.

— Хоча ви й не вершник, але ж умієте це робити, чи не так? — спитав Ерагон.

— Я вже казав тобі, що за умови належного вишколу будь-хто зможе навчитися спілкуватись подумки, — озвався Бром. — Утім, важко сказати, чи є це магією. Вроджені здібності або зв’язок із драконом можуть зміцнити це вміння, але я знав багатьох людей, які оволоділи ним самотужки. Уяви собі, що ти можеш спілкуватися з будь-якою істотою, наділеною чуттями! Можна цілий день дослухатися до пташиних думок або перейматися справами черв’ячка під час грози. Утім, птахи мене ніколи не цікавили. А тобі я раджу почати з кішок, бо їх завжди вважали непересічними істотами.

— Але якщо я зможу прочитати чиїсь думки, хіба це не означає, що інші можуть зробити те саме зі мною? — вголос подумав Ерагон, підозріло поглянувши на старого. — Як дізнатися, чи не нишпорить хтось у моїй голові? І чи можна цьому запобігти?

— Чому ж не можна? Можна. Хіба Сапфіра ніколи не відгороджувалась від тебе подумки? — здивувався старий хитрун.

— Так, кілька разів, — пригадав юнак. — Коли вона потягла мене на Хребет, я не зміг до неї пробитися. Не те щоб Сапфіра мене ігнорувала —

вона просто нічого не чула! Просто звела довкола своїх думок один суцільний мур, та й годі.

— Мало хто відчуває, коли за його думками стежать, і лише обрані можуть цьому протистояти, — сказав Бром, поправляючи на руці пов’язку. — Це залежить від вишколу та від способу мислення. Завдяки магічній силі ти завжди знатимеш, чи не хазяйнує хтось у твоїй голові.Тоді ти зможеш позбутися чужинця, зосередившись на якійсь думці й забувши про всі інші. Наприклад, якщо ти думаєш тільки про цегляну стіну, то нічого, окрім неї, він у твоєму розумі не знайде. Однак довго утримувати зайду на відстані — це завдання, що потребує неабиякої енергії. Варто лише якійсь дрібничці відволікти твою увагу, як зведена стіна вмить розвалиться й ворог прослизне всередину.

— Як же цьому навчитися? — поцікавився Ерагон.

— Існує тільки один спосіб: вправи, вправи й іще раз вправи. Уяви собі що-небудь і спробуй якомога довше утримувати цей образ у пам’яті. Це найкращий спосіб, хоча мало хто володіє ним, — відповів старий.

«Але ж мені потрібна не досконалість, а всього лиш безпека, — подумки дивувався парубок. — Якщо я читатиму думки інших людей, то чи зможу впливати на них? Щоразу, дізнаючись нове про магію, я дедалі менше їй довіряю».

Коли вони підійшли до Сапфіри, та здивувала їх, рвучко озирнувшись. Коні нервово позадкували. Дракон уважно глянув на Ерагона й тихо зашипів. Юнак стурбовано закліпав очима, здивований станом істоти, і подумки спитав:

«У чому справа?»

«У тобі, — визвірилась та. — Уся справа лише в тобі».

Ерагон спохмурнів і зліз із Кадока. Тієї ж миті Сапфіра, вдаривши хвостом, збила його з ніг і пазурами притисла до землі.

— Що ти робиш? — закричав юнак, намагаючись звільнитися, але дракон був куди сильніший за нього. Бром, верхи на Сніговії, уважно за цим спостерігав.

Сапфіра схилила голову, змушуючи Ерагона дивитись прямісінько їй у вічі. Парубок нервово запручався під її пронизливим поглядом.

— Ти! — шипів дракон. — Щоразу, як ти зникаєш з-перед моїх очей, то потрапляєш у якусь халепу! Ти наче те мале цуценя, що скрізь пхає свого носа! А що буде тоді, коли ти запхаєш свого носа туди, де тобі його відкусять? Що тоді? Я ж не зможу тобі допомогти. До цієї миті я ховалася, аби ніхто мене не побачив, але годі вже!

— Я розумію тебе, — сказав уже спокійніше Ерагон, — але я старший і сам можу постояти за себе. Що ж до небезпек, то захист потрібен якраз тобі.

— Ти справді так гадаєш? — клацнула зубами Сапфіра. — Що ж, нехай. Але завтра ти сідаєш верхи на мене, а не на те недороблене створіння, яке ти називаєш конем. Або я нестиму тебе у своїх пазурах. Урешті-решт, ти вершник Дракона, чи не так? Чи я тобі байдужа?

Її питання обпекло Ерагона, і він зніяковів. Знаючи, що правда на її боці, юнак усе ж таки боявся знов сідати верхи на Сапфіру, бо попередні спроби були найтяжчим випробуванням у його житті.

— Що там таке? — озвався Бром.

— Вона хоче, щоб завтра я летів із нею, — знітився Ерагон.

В очах старого несподівано заграли бісики:

— Ти ж маєш сідло! Гадаю, якщо уникати сторонніх очей, усе буде гаразд.

Сапфіра, усе ще не випускаючи Ерагона з пазурів, мовчки чекала на його рішення.

— Але якщо на тебе нападуть чи станеться якийсь нещасний випадок? — гукнув до старого юнак. — Я ж не зможу тобі допомогти…

— Саме це мені й треба, малий, — сказала Сапфіра, ще міцніше притиснувши юнакові груди.

— Варто спробувати, — озвався Бром, ховаючи посмішку. — Тобі ж усе одно треба навчитися літати. До того ж, якщо ти летітимеш попереду, то зможеш побачити можливі засідки ворога.

— Добре, я спробую, — сказав Ерагон Сапфірі. — Відпусти мене нарешті.

— Дай мені слово, — не вгавав дракон.

— Невже це так необхідно? — обурився юнак.

Сапфіра мовчки кивнула.

— Гаразд. Даю слово, що завтра полечу з тобою. Тепер задоволена?

— Ще б пак! — відповів дракон. Він допоміг Ерагонові звестися на ноги й, відштовхнувшись від землі, здійнявся в повітря. У того ледь не спинилося серце, коли він побачив, як стрімко Сапфіра пронизує височінь. Зітхнувши, хлопець видерся на свого Кадока й подався слідом за Бромом.

Коли вони зупинилися перепочити, сонце вже стояло на вечірньому прузі. Як завжди, неред вечерею Ерагон бився з Бромом на мечах. У розпалі поєдинку Ерагон завдав такого сильного удару, що обидві палиці зламалися, наче сухі дрючки.

— Ну що ж, — сказав Бром, пожбуривши свій уламок у вогнище. — 3 цим ми закінчили, свою палицю теж можеш викинути. Ти багато чому навчився, тож гратися далі немає сенсу. Час братися за справжній меч, — і старий дістав із Ерагонової торби Зарок.

— Але ж ми порубаємо один одного на капусту! — здивувався юнак.

— Не порубаємо. Ти забуваєш про магію, — відповів Бром.

Він витяг свого меча й повернув так, аби відблиски полум’я вихопили його з темряви. Узявшись пальцями за лезо, старий наморщив лоба й несподівано різко вигукнув:

— Гойлот ду кніфр!

Тієї ж миті червона жаринка вибухнула іскрами в нього між пальців, якими він провів уздовж усього леза, а потім згасла.

Звівши руку долонею вгору, старий несподівано вдарив по ній мечем. Ерагон кинувся до нього, але не встиг. Приголомшений, він дивився на Бромову руку, на якій не було жодної подряпини.

— Як ви це зробили? — пробелькотів юнак.

— Торкнися леза, — усміхнувся старий.

Ерагон спробував і відчув під пальцями якийсь невидимий бар’єр завтовшки з дюйм.

— А тепер зроби те саме із Зароком, — наказав Бром. — Звісно, твій бар’єр відрізнятиметься від мого, але виконуватиме ту саму роль.

Старий пояснив Ерагонові, як вимовляти слова, й уважно стежив за його рухами. Парубкові знадобилося кілька спроб, але невдовзі йому таки пощастило знешкодити лезо Зарока. Задоволений з того, він приготувався до бою, але Бром застеріг:

— Тепер мечі не завдаватимуть відкритих ран, але кістки переламати можуть ще й як. Я б цього не хотів, тому не бий мечем, як зазвичай. Удар по шиї може бути смертельний.

Ерагон кивнув на знак згоди й без попередження змахнув мечем. Поєдинок тривав далі. Бризнули іскри, залунав шалений брязкіт металу. Після вправ із палицею меч видавався юнакові занадто важким. Вимахувати Зароком з належною швидкістю було зовсім нелегко, тож невдовзі він отримав болючий удар по коліну.

Після закінчення двобою обидва мали безліч синців, хоча Ерагон постраждав сильніше за Брома. Він не переставав дивуватися, як після такої запеклої бійки на Зароці не залишилося жодної подряпини.