Екст

Розділ 7. Джон і Кет

Нас не залучали до активної участі в операції з грінами. Крім первинної консультації, до Семмі звернулися ще одного разу за доступом до локаційної системи прибульців. Архітектура комплексу була дуже вдалою і, головне, ефективною. Комітет без зайвих роздумів скопіював ідею, тим більше що це не суперечило угоді з грінами.

Відразу по поверненню з того пам’ятного рейду Семмі познайомив мене з Кет. Зазвичай ми затримувалися в Секстанті на два-три дні, проходячи звичайний контроль і оглядаючи постійно зростаючу МейнСекст. Цього разу ми тільки спливли, відмітилися і рвонули додому, на Базу. Встиг тільки побачити О’Брайена і перекинутися парою слів.

На екстівскій Базі номери не проходять і доводиться виконувати всі процедури. Семмі теж під медичним ковпаком, лікарі збирають свою базу даних. Тиняючись лісом, ми заговорили про знайомство з Кет.

— Семмі, коли будеш нас знайомити?

«Тут добре контрольована зона, спочатку вирішили знайомитися на Атті. Хоча запас міцності є, тож зустрінемося тут. Реабілітація закінчується, відпросимося в похід на пару днів. На Сальвадорі є чудові місця».

— Що взяти з собою?

«Похідний комбез. Сухий пайок на два дні».

Індивідуальні походи були в порядку речей при пост-політній реабілітації, тому я без проблем екіпірувався, взяв місткий вантажний глайдер, і ми полетіли на інший континент, в ненаселену місцевість.

Чи хвилювався я перед цією зустріччю? В жодному разі. Грейс я добре знаю, Кет буде розумнішою, але принципово це одне й те ж.

Приземлилися, поставили намет, оконтурили все м’яким захистом. Симур наносив дров, запалив багаття казна-звідки взятою запальничкою.

— Дай глянути на девайс. Цікава річ. Взагалі-то я вперше тримав у руках нелюдський працюючий пристрій.

— Де його ховаєш, Семмі?

«У шерсті під лівим вухом. Кет іноді змушує одягати збрую, але мені не подобається».

Приготували вечерю. День закінчився, але ми ще довго сиділи перед багаттям і розмовляли про всілякі дрібниці.

Вранці я легко поснідав: кава і пара бутербродів з сиром, Семмі теж з’їв три бісквіти, спечені спеціально для нього, кілограмів зо два. Поклав сухпай у невеликий рюкзак, і ми пішли далі.

Жодних ознак цивілізації, іноді тільки наш шлях перетинали звірині стежки. Семмі йшов поруч або попереду, впевнено обираючи дорогу.

— Семмі, ти тут уже бував?

«Перший раз, Джо. Але ми йдемо правильно».

Йшли години чотири, відмахали дванадцять кілометрів і вийшли на довгасту галявину, облямовану великими деревами, далекими родичами земних в’язів, вистелену невисокою м’якою травою.

Галявина, як галявина, під деревом стояв тент, під ним простий на вигляд дерев’яний стіл і два похідні крісла. Поруч — лава, відерце з водою, ківш і рушник. Неподалік горів живий вогонь, над яким висіла пара закіптюжених казанків. На столі щось було прикрите легкою тканиною з незнайомим орнаментом. Вітерець приніс від багаття запах смачної їжі, дражливий і незвичайний. Я глянув на симура і спіймав ретельно приховану посмішку. Значить, будемо підігравати.

— Я зголоднів, виявляється! А ти?

«Теж. Зараз покличемо Кет, Джо».

Семмі вітально підняв лапу і м’яко рикнув. Посеред галявини, тільки що залитої сонячним світлом, згустилася тінь і сформувалася у великий двадцятиметровий приплюснутий еліпсоїд, що висів за півметра від Грунту. Бічний шлюз був розкритий і на землю опускався широкий пандус.

«Це мій планетарний модуль типу „Жук“, Джо. А ось і Кет».

Зі шлюзу вийшла молода жінка, не старша п’ятдесяти, й попрямувала до нас. Я тупувато дивився на неї, поки Кет спускалась по пандусу і долала ще десяток метрів до стовпа, названого батьками Джоном Баттом. Звичайна жінка, одягнена за людськими мірками відповідно до погоди. Легкий светр, напівкомбез, невисокі берці, широкий пояс, бейсболка з вислизаючою каштановою гривою. Висока, одного зі мною зросту. Різкуваті риси обличчя. Трохи східні, рідкісного зеленого кольору очі.

— Здрастуйте, Джоне. Я Кет, — простягнула руку.

Я машинально відповів на рукостискання і так само машинально хрипко відповів:

— Здрастуйте, Кет. Я Джон.

Кет вивільнила руку і ляснула Семмі.

— Здрастуй, малюче. То ти нічого не розповів про мене своєму другові? Тепер виводь його зі ступору.

«Джо, не хвилюйся. Кет дійсно сестра Грейс. Просто ми можемо робити дещо, чого ви ще не вмієте, матеріалізувати аватари».

Я поступово приходив до тями.

— Солов’я байками не годують. Прошу мити руки-лапи і до столу.

На столі опинилася найтонша стародавня порцеляна, старе срібло, напої, спеції, а під серветкою овочі й фрукти, нарізаний хліб. Все, як на пікніку з друзями. Якщо забути, хто з тобою на цьому пікніку.

— Джоне, на столі все, що вам знайоме. Наш дім занадто далеко, і рідної свіжої зелені нема, але ми хочемо пригостити вас деякими стравами, що ми приготували з місцевих продуктів, але за нашими рецептами.

Зі шлюзу вилетіли два девайси, що нагадували купу заліза, налиплого на магніт, і приступили до надзвичайно акуратного обслуговування.

Казанок був знятий з вогню і його вміст, що віддалено нагадує шурпу, розклали по тарілочках. Напої були відкриті й розлиті. Величезна порцелянова чаша зайняла мало не півстолу. Призначена для Семмі і заповнена рисом з яблуками, його улюбленою стравою. Я не міг повірити тоді, сумніваюся і зараз, що Кет не людина. Спілкування, міміка, поведінка. Почуття гумору, врешті-решт! Щось тут не так, подумалося тоді.

— А зараз ми покажемо вам цей модуль.

Пандус, шлюз, головний коридор мало відрізнялися від звичних конструкцій. І всі проходи були великі, не менше трьох метрів. Як у Грейс. Ну звичайно ж, адже обидва кораблі підганялися під Семмі!

— Семмі, цей модуль теж адаптований під тебе?

«Так».

А що це у вантажному відсіку? Мрія реконструкторів і колекціонерів — Харлей і Шеви Камаро.

— Справжня техніка?

— Звісно. І цілком справна.

— А що під капотом?

— Все для стрітрейсингу.

«Джо, це улюблені іграшки нашої дівчини з часів Землі».

Я показав на багатющу колекцію холодної і вогнепальної зброї на стінці наступного відсіку:

— А це чиє?

— Теж моє, Джо.

«Джо, попроси показати і гардеробчик. Нічого не викидає!»

Рубка на перший погляд нагадувала рубку рідного катера. Але поступово помітив відмінності конструкції. Розташування моніторів, вид головної консолі, ручне управління — все було незнайомим. Незвичайним був і комплекс великих механізмів праворуч від пілотського крісла.

— Кет, це що — дублююча система управління?

— Це система, адаптована під Семмі. Він прекрасний пілот.

— Я чомусь не дивуюся.

— А ці дві раковини — рукавички Семмі для роботи на клавіатурі.

Я розсіяно оглядав рубку. Нові враження притуплювали сприйняття, проте була якась деталь, ще невловима, яка створювала цілком відчутне напруження. Машинально поклав руку на спинку крісла і тут дійшло. Крісло! Цілком людське, хай завелике, але ергономіка гуманоїдна! Крісло, крісло, крісло...

— А хто господар цього крісла?

Семмі й Кет перезирнулися. Напруга спала.

— Летимо, Джоне?

Прибирання пройшло швидко, і вже за кілька хвилин галявина була чистою. Шлюз зачинився. Семмі ліг на своє місце і взяв керування. Я оцінив майстерний підйом і відхід від Сальвадоре на гравіприводі. Кілька годин перельоту зайняті питаннями-відповідями щодо конструкції модуля. Відповідали і Семмі, і Кет. Час промайнув швидко. У візуально порожньому просторі позначилися контури шлюзу, модуль увійшов і завмер. Мені залишилося тільки подумки відзначити рівень маскування.

Знову екскурсія, безліч незнайомих, але зрозумілих речей. Величезна простора рубка, відкрита всім вітрам простору. Пілотське крісло і килим Семмі. Але тут дублюючого управління (для Семмі) не було. І, нарешті, відсік-саркофаг Лео.

— Це Лео, пілот дослідницького катера КР5-430. Впав у кому в результаті гіперопромінення, в анабіозі. Точніше, глибоко заморожений.

Спалахнуло світло, і за склом стало видно нерухомо висячого над столом гуманоїда-чоловіка, упакованого в монолітний прозорий брус, обплутаного купою дротів і незрозумілих пристроїв. Я розглядав його і чим далі, тим менше знаходив відмінностей від людини.

Форма черепа не зовсім кроманьйонська, є помітні надбрівні дуги. Цікаво, генетика ідентична?

— Давно він в комі?

— П’ятнадцять тисяч років.

Три простих слова відчинили безодню чужого болю. Я перевів погляд на Семмі й Кет, які, не відриваючись дивилися на Лео. Любов і туга в очах. Але ж Кет — машина! Однак у неї п’ятнадцять тисяч років самонавчання і в такому випадку чи машина вона?

Нарешті до мене дійшла суть того, що відбувається. Вперше людина стояла перед гуманоїдом іншої раси. І цей гуманоїд був абсолютно безпорадний, і навряд чи йому можна було допомогти.

«Джо, у нас з Кет є прохання».

— Слухаю.

«Обдумай побачене, не поспішай з доповіддю Комітету. Якщо можна».

— Звичайно, Семмі. Я доповім після наступного рейду. Кет, може показати Лео нашій медицині?

— Спасибі, Джон. Поки ваш рівень недостатній. Чесно кажучи, і наш експедиційний рівень слабенький. Навіть медсанчастині крейсера не впоратися. Одна надія на Батьківщину, але коли це буде?

Крейсер, професійно відзначив мій мозок. Гаразд, самі розкажуть. Світло згасло, і ми перейшли в кают-компанію. Розпакували мій рюкзак і разом з Кет приготували легкий ланч: бутерброди, каву, фрукти.

Розташувалися не за столом: Семмі кільцем, всередині маленький столик, лапи замість сидінь. Як у старі часи з Лео?

— А тепер слухайте, Джоне.

І полилася розповідь Кет, перемежовуючись відео і ментальними вставками Семмі. Це була історія катастрофи. Її початок. Те, що можна встигнути сказати за півдня, нам вже час на базу.