Екст

Лікар для Лео

Після Межового каменя ми зробили ще кілька звичайних рейдів трасою на М31. Багато разів згадували Клима і кілька разів зв’язувалися через його комунікатор. Він літав по всій Федерації, набирався вражень і поводився тихо й непомітно. І тільки приблизно за півроку до мене дійшло. Клим говорив про лікування і синтез чого завгодно. Можливо, він подивиться Лео?

Поміркувавши, я взяв комунікатор Клима, покрутив в сотий раз. Звичайний полірований шматок заліза в скляній оболонці. Як же все-таки він працює? Подихав, протер запітнілу грань.

— Климе!

— Вітаю, Джо.

— І тобі не хворіти. Ти казав, що можеш лікувати.

— Так, є досвід для нескладних білкових організмів. У тебе нежить?

— Ні, не в мене. Є один пацієнт, і в нього не застуда. Лежить в анабіозі і довго не отримує допомоги.

— Якщо лежить правильно, то шанс є. Довго лежить?

— П’ятнадцять тисяч років.

— Мені доводилося багато разів відновлювати космічні мумії, повністю сублімовані, які бовтались у відкритому просторі й довше. Клопітно, але можливо. Головна проблема — мозок. Вір або не вір, але й моя раса не до кінця розуміє його роботу.

— Вірю, Климе. У цьому Всесвіті завжди будуть загадки, інакше жити нецікаво.

— Саме так, Джо. Цей пацієнт — гуманоїд, який прилетів з Семмі?

— Так, пілот дослідницького катера. Звідки знаєш?

— Склав два і два. Я пам’ятаю, як їх крейсер перся сюди через міжгалактичний простір. Шуму від нього було багато, навіть розполохав деяких... Втім, це вже інша історія.

Мій Регламент вимагає фіксувати і вивчати всі переміщення, та й самому було цікаво. Не скажу, що маю вичерпну інформацію, але повна карта генотипу раси ханнів є. Плюс повна технічна і технологічна інформація про крейсер і інше обладнання. Як будь-який лікар, нічого не обіцяю заздалегідь. Але мені особисто дуже цікаво реанімувати пілота, та й Регламент не забороняє втручання в цьому випадку.

— До того ж і проконтролювати тебе нікому, Климе.

— Джо, не сип мені сіль на рану. Що треба для початку роботи?

— Отримати згоду Семмі і Кет.

— Семмі я знаю. Хто такий Кет? Чому не знаю?

— Вона. Це аналог моєї Грейс, тільки трохи старша.

— Ага. А ти не замислювався, Джо, як вони вижили вдвох? Машина і нетехнологічний розум в замкнутій залізній бляшанці посеред галактики? Це ж не випадково. Джо, в моїх архівах немає подібної історії. Гаразд, клич симура.

— Семмі!

За кілька хвилин він причвалав, гепнувся на свій килим і помітив Клима. Доброзичливо кивнув головою.

— Семмі, ми тут розмовляли з Климом і з’ясувалося, що в нього багатий досвід відновлення білкових організмів. Він хотів би поглянути на Лео. Але вирішувати вам з Кет.

«Джо, ти хочеш сказати, що Клим може допомогти?»

— Не поспішай. Він не дає ніяких попередніх гарантій. Треба дивитись.

«Я не проти. Треба спитати Кет, деякі питання ми вирішуємо удвох».

— Климе, Семмі не проти. Залишилося запитати Кет.

— Добре. Коли повернетеся, обговоріть мою пропозицію. Не поспішайте, ретельно все зважте.

— Приймається, Климе. До зв’язку.

— До зв’язку, Джо, Семмі і Грейс.

Два тижні до виходу поблизу Казки були заповнені дискусіями. Семмі перебував в гарячково-піднесеному настрої, гасав по катеру, молотив хвостом і їв більше, ніж зазвичай.

«Що думаєш, Семмі?»

«Невідомо, що він може, але точно більше ніж ми. І сам він, відчувається, білкового походження. Але проблема в тому, що ми мало його знаємо. Просто не знаю, що робити. Хоча, можливо, Клим і є єдиною надією».

«Я теж не знаю. Відомо тільки, що ми зустрілися і повірили йому. Зараз він тиняється по всій Федерації і явно отримує задоволення, як будь-яка розумна істота. Що ми втрачаємо, приймаючи його допомогу? Я, напевно, ризикнув би. Але вирішувати вам».

«Я теж йому довіряю, суто інтуїтивно. Не знаю, що скаже Кет, вона обережніша, але і більш емоційна. Неважливо, коли ми у неї запитаємо: зараз або через місяць. Важливо інше, чи віддавати Лео в його руки?»

«Семмі, ризикну сказати, що знаю приблизно відповідь Кет. Для неї найвищою цінністю є два життя: твоє і Лео, тому вона буде згодна використати найменший шанс для вашого пілота».

Нарешті вдома. Відмітилися на карантинній станції, вибачилися і пішли до Кет. Я на моєму катері, Семмі на своєму модулі. Перед цим відбулася розмова з Грейс.

— Грейс, ти вже майже все знаєш. Про Семмі, Клима, королів і капусту, зірки і галактики.

— Джо, не морочи мені голову. Кажи прямо, чого я ще не знаю.

— Грейс, у людей є таке поняття, як родичі. Чи є в тебе родичі і, якщо є, то що ти про них знаєш?

— Джо, це питання просте і відповідь теж. Генетичної рідні, природно, немає. Але якщо поглянути ширше і вважати структуру ядра мого мозку результатом деякої еволюції, то рідних і предків у мене достатньо. Знайдуться аналоги і одноклітинних, і динозаврів.

— А зараз?

— Мені здається, Джо, що всі катери нашого дивізіону можна віднести до моїх сестер, а вантажівки Федерації — до братів. Якщо подумати, то є і тітки, і кузени, і племінники.

— Дуже добре, Грейс. А як ти поставишся до того, що у тебе є сестра з іншого, невідомого тобі роду?

— Чи означає це, Джо, що є невідома мені машинна еволюція? Так, це Клим і його Камінь.

— А якщо окрім Клима?

— Джо, треба поглянути і тоді я зможу щось сказати.

— Гаразд, Грейс. Наш Семмі — член команди, що включає ще й гуманоїда, що знаходиться в практично безнадійному анабіозі, і твоєї сестри Кет. Ось так то.

— Я так і думала. Давно підозрювала, що Семмі не все розповідає. А Кет набагато старша за мене?

— Раз у п’ятсот.

— Ого. А давно ти з нею знайомий?

— Прости, Гретхен. Знайомий давненько, але ця таємниця не тільки моя.

— Добре, прощаю. Джо, ти хочеш нас познайомити? Коли і як?

— Я і Семмі повинні летіти за пару годин. Можемо йти на його модулі, а можемо і всі разом. Вибір за тобою.

— Так у кудлатого є і власний модуль? Джо, я цікава, як люди і навіть більше. Показуйте модуль і поїхали!

— Семмі, у тебе цікавий візочок. А що він може?

«Джо, скажи їй, що мій возик не гірший ваших возів! Називається планетарний модуль типу „Жук“».

Грейс вислухала.

— Гаразд, Семмі. А ти сам керуєш? Чи є у Жука мізки?

«Літаю сам. Мізків у Жука небагато: бортовий комп’ютер, самоконтроль, автопілот. Все як у твоїх возиках».

Грейс не вгамовувалася. Своє здивування і захоплення не модулем, а симуром, вона намагалася сховати за уїдливістю питань.

— Як же ти своїми лапами крутиш штурвал і натискаєш кнопки?

«Бачиш, моя люба, у мене не штурвал, а штурвалище, не важелі, а важелищі, а кнопок майже немає. Якось справляюся».

— Ум-гу. Як казали в давнину, гарного пілота має бути багато. Чи це не про пілота? Втім, неважливо.

Я не втручався в пікіровку, обмежившись лише озвучкою Семмі. Отже, наш маленький караван стартував і години за три скинув хід, зупинившись в нічим не примітній точці. Навколо пустка: ні каменів, ні пилу.

«Ми на місці».

Грейс знову в’їдливо:

— Семмі, щось твій візочок наплутав. Тут же порожньо на пару джампів. Особисто перевірила.

Я не втручався, знаючи рівень маскування Кет.

«Грейс, треба бути уважнішою. Дивись».

За сотню метрів тихо виникла Кет, перекривши корпусом відразу кілька сузір’їв.

Треба ж, Грейс змовчала! Якщо по-людськи, то її клацнули по носу.

Я взяв ініціативу на себе. Грейс, не сердься. Дещо вони вміють краще нас.

— Джо, я ж чесно прозондувала, ретельно дивилася у всіх полях і діапазонах на межі чутливості! А катер був у мене під носом! Ну, Семмі, постривай. Я до тебе доберуся!

— Грейс, Кет запитує, чи можна їй в формі аватари прибути до нас на борт для знайомства?

— Так вона може знаходиться поза межами корпусу? Семмі, ще один респект! Звичайно, Джо, запрошуй гостю.

Спершу Грейс випустила свою аватару. Чудове плаття типу вечірнього, смарагдове намисто на відкритій шиї, гладке волосся до плечей. Де тільки вигледіла? Епоха відповідає приблизно початку XXI земного століття.

З’явилася Кет. Навмисне чи ні, але прикид схожий, тільки замість намиста сережки та браслети. Плюс шитий бісером пояс.

— Знайомтеся. Кет, це Грейс, господиня нашого катера. Грейс, це Кет, господиня сусіднього катера і друг Семмі.

Стандартно і ввічливо:

— Дуже приємно.

Я зловив себе на думці, що останнім часом тільки те й роблю, що когось з кимось знайомлю. Грейс — Семмі, Клим — Грейс, Клим — Семмі, Кет — Грейс. Хто наступний?

А дві жіночі фігури вивчаюче дивилися одна на одну.

«Семмі, про що вони мовчать?»

«Хотілося б знати».

Ми не відчували всю неймовірність того, що насправді відбувалося. Це була зустріч синтетичних квазірозумів, народжених двома незалежними цивілізаціями, рознесеними в часі й просторі. Молодша була зіткана з точно організованої і виваженої гри світла, а старша сконденсована грою більш складних полів. Чому ж вони такі схожі? І чи випадкова ця вражаюча подібність? Обидві одночасно посміхнулися, і ця взаємна приязність наших машин, які пройшли складний шлях еволюції, ще раз підтвердила, що створені вони за схожими правилами і законами. А це означало, що обидві цивілізації мали дуже схожі моральні засади.

І тоді Грейс запитала:

— Джо, чи можна нам поспілкуватися з Кет по-своєму?

— Звичайно, тільки не перегрійтеся. Це жарт.

Всього кілька секунд — і Кет порушила тишу. Для мене й Семмі.

— Дякую, сестричко. Люди кажуть правду, що спілкування — це розкіш. Я дуже довго була позбавлена такого задоволення.

Ми з Семмі коротко ввели Кет в суть питання. Вона деякий час сиділа мовчки, що дуже довго для її метаболізму, а потім встала і сказала:

— формально рішення може прийняти тільки командир крейсера. Але він зараз дуже далеко, тож ми автономні і маємо самі вирішувати з Семмі. Тож я — за і Семмі — за.

Я викликав Клима й коротко познайомив з Кет. Детальніше знайомство відклали на потім. Відразу перейшли до відсіку-саркофагу. Клим дивився на Лео, упакованого в брус прозорого, пружного навіть при азотній температурі гелю. Кет застосувала матеріал, призначений для консервації матеріальних зразків. Освітлення посилилося, і стало видно тіло. Виглядає, як заморожене тільки вчора. Волосяний покрив, де належить, іржаві глибокі виразки радіаційних опіків.

— Майже 94%, — зітхнув Клим і задав Кет кілька вузькоспеціалізованих запитань, схвально киваючи головою на відповіді.

Я не помітив, коли на лапі Семмі з’явився рудуватий, під колір шерсті, вузький пасок. І здригнувся, коли в катері пролунав потужний низький живий голос:

— Джо, вибач, що не говорив раніше. У рідному катері через цей браслет я можу говорити.

Поки я був у черговому легкому трансі й розмірковував, скільки ще сюрпризів у запасі Кет і Семмі, Клим глянув на браслет і розсміявся.

— Ну ви даєте! Кет, признавайся, твоя ідея?

— Треба ж було якось спілкуватися!

— Кет, я просто в захваті!

А потім загудів бас Семмі:

— Коли летимо, Климе?

— Хоч зараз.

— Як летимо?

— Це моя турбота, Семмі. Дійдемо швидко, цілими й неушкодженими.

Я слухав розмову, відчував, як до горла підкочується клубок і різко видихнув:

— Грейс!

— Так, Джо.

— Не можу я залишитися. Відчуваю, що теж повинен летіти.

— Не хвилюйся, я сама хотіла напроситися. Але ми під моніторингом і моє тривале зникнення з системи викличе зайві проблеми. Так що я залишаюся і буду прикривати тебе, скільки зможу. Не забудь тільки сухий пайок на два тижні.

Клим мовчки глянув на мене. У його мінливих карих очах читалося схвалення, а вголос він сказав:

— Отже, всі на місці. Чекаємо тільки їжу для Джо й Семмі. Грейс, поклади в контейнер потроху всього, що є. Розведу на Камені сад, щоб було чим зустрічати у майбутньому гостей.

Контейнер отримано. Кет відійшла від Грейс на соту а. о. і зникла. На Межовому Камені були за десять хвилин за внутрішнім часом. Випливли і шлюзувалися. Щоправда, на інших воротах. Коридор був більший і вищий за колишній, і Кет вільно висіла за метр від підлоги.

Розійшлася прозора стіна, закрита п’ятнадцять тисячоліть, і роботи Кет дбайливо винесли дорогоцінний прозорий брус у коридор Каменя, де його підхопили лоцмани Клима. Відійшла ще одна стіна в коридорі і відчинилося приміщення, яке всі раси й народи зовуть операційною. Лоцмани залишили Лео в центрі залу.

Клим відвів мене, Кет і Семмі в оглядову кімнату, трохи вище операційної. Тут ми могли бачити зверху все, що відбувається. З підлоги і стелі висунулося кілька площин, що охопили селевий брус.

— Зараз іде загальна атомарна діагностика і порівняння з моїми архівами. На це піде години три. Потім проскануємо всі системи організму окремо. Ще години дві. Так що наберіться терпіння. Потім приймемо рішення, що робити далі, — сказав Клим.

Семмі лежав, поклавши голову на лапи. Кет у незнайомому комбезі сиділа на його лапі, якось по-людськи схилившись до симура. Обидва нерухомі, мовчазні й дивляться тільки вниз.

— Кет, Семмі, ми ненадовго вийдемо. Треба розібрати контейнера, — не голосно мовив Клим.

— Джо, нехай побудуть одні.

На мене напав первісний голод. Незручно в такий момент, соромно, але з пісні слова не викинеш. Клим привів мене в приміщення, що підозріло нагадує камбуз Грейс. Слідом лоцмани внесли контейнер з сухпайком. Крім стандартного харчового набору екста, Грейс поклала потроху всього, що завалялося за багато рейдів у наших холодильниках. Клим спокійно поставився до м’ясної групи:

— Хм, тваринні білки. Сподіваюся, синтетичні? Хоча навряд чи. Раса ще дикувата.

Я промовчав, гарячково роблячи і поглинаючи бутерброди. А ось усе рослинне привело його в захват. Там були фрукти, овочі, ягоди та інша зелень щонайменше з п’яти світів.

— Передай спасибі Грейс! Стільки всього, і все комусь потрібне. Розберуся з вегетацією, знайду місце і скоро буду зустрічати гостей, як нормальний гуманоїд.

Склав усе відібране в якусь коробку, і лоцмани миттєво її забрали. Решту ми завантажили в холодильник камбуза.

— Подивимося, що в операційній.

Виник монітор. Поки що нічого не змінилося. Кет і Семмі в тому ж стані.

— Перший етап діагностики закінчений. Зняли ізотопну карту і тепер зможемо порівнювати її з опорною картою архіву. Дивись. Червоним позначені відхилення.

Відразу виникло дві карти-схеми.

— Так, дісталося хлопцю. І нам доведеться вичистити все чужорідне по атому. Це нескладно, але вимагає часу.

Пройшов другий етап — біохімія. Знову все червоне.

— Це вільні радикали. Почистити складніше, але теж реально.

Третій етап — генетика. Безліч битої ДНК. Але чимало вцілілої, і оригінальний геном відновлено. Клим помітно повеселів.

— Підемо нагору. Не потрібно залишати їх надовго.

Ми повернулися. Клим доповів, що діагностика закінчена, і пора починати.

— Насамперед очистимо організм від чужорідних елементів — ізотопів і радикалів.

Навколо бруса виник виразний туман, по якому перекочувалися кольорові неяскраві хвилі. Непотрібне вилучалося, потрібне ставилося на місце, по атому.

— Тепер переходимо до ремонту генетичного коду.

Знову туман, на цей раз щільний і білястий. Десятки трильйонів клітин, і майже в кожну треба втрутитися. Минула година і ще одна. Ми з Климом пошепки перемовлялися, Кет і Семмі, як і раніше, мовчали. Нарешті туман зник. З’явилися вже знайомі мені монітори. Клим пояснив, що організм чистий від наслідків гіперопромінення.

— Перш ніж витягувати Лео з саркофагу, треба усунути опіки й підняти температуру тіла до звичайної. Інакше отримаємо больовий шок.

Ще раз виник туман, на цей раз якийсь волокнистий, і стало видно, як підпалини на шкірі зіщулюються, зменшуються і змінюють колір. Скоро шкірний покрив став здорового світло-коричневого кольору.

— Розморожуємо в такій послідовності: тіло, спинний мозок, головний мозок, серце. Саркофаг поки ще не знімаємо.

На моніторах виникли шкали, графіки, модель організму і почався процес. Тіло поступово відтавало, прокинулася нервова система і почала видавати безладні імпульси на м’язові тканини. Ось чому саркофаг не знято. Я подивився на температуру: вже тридцять шість, майже нормально. Прийшла черга прокидатися спинному мозку. Нейронний хаос стрепенувся і притих, ніби чогось чекав. Негайно ожив головний мозок, вишикував усю нейронну мережу і задав біоритми. І відразу ж, підкоряючись нечутному зовнішньому імпульсу, відтануле серце й погнало кров на підмогу мозку.

Пора дихати! Саркофаг розчинився і стік на підлогу, як мед з ложки. Усе. В операційній висіло в повітрі живе тепле тіло гуманоїда, на моніторах неспішно розганялися різноманітні ритми, і температура повільно підходила до тридцяти семи, нормальної для ханнів.

Влетіли два лоцмана й забрали Лео в палату за стіною, де вклали і вкрили. Відразу безліч клопітливих машинок оточили Лео, виникли монітори і заграли ритмами життя.

— Колеги, я зробив усе, що міг. Зараз Лео спить і буде спати ще дві доби. Нехай організм згадує життя. Живильні розчини будуть вводитися апаратно. Єдине, що не можна передбачити, чи збереглася його особистість і пам’ять. Час покаже. Хоча йому знадобиться досить тривалий час для реабілітації. Потрібне максимально підходяще місце з комфортом планетарної гравітації. Джон пропонує свій будинок на Атті. Ви обоє там були і знаєте умови. Що скажете?

— Так, — відповіла Кет.

Семмі кивнув.

Кет і Семмі були тихі й пригнічені, позначилася все-таки напруга останньої доби. Чи просто ще не усвідомили, що сталося. А може, усвідомили і бояться пробудження Лео? А може, все разом?

Лео на Атті

Описати процес реабілітації Лео непросто. Можливо, цей епізод найскладніший у ланцюгу подій, що відбулися. Це окреме завдання для пера більш умілого, ніж моє. Замість передбачуваних двох діб Клим протримав у себе Лео цілий місяць. Справа в тому, що при катастрофі організм ханна вів запеклу боротьбу з величезною дозою опромінення, мобілізувавши всі свої ресурси. А Кет, заморозивши тіло, заморозила й динаміку процесів. Після розморожування цей стан нікуди не подівся, хоча всі загрози були усунуті примусово. Тому за інерцією організм продовжував свою боротьбу з уже неіснуючим ворогом. І Клим довго й обережно виводив Лео з давнього стресу. Функціонально організм відновився, і тепер на черзі психіка. Тут можна тільки безсило чекати й спостерігати, як поведе себе, прокидаючись, мозок істоти, яка старша пірамід і Атлантиди.

Теоретично ми підготувалися, як могли. Проконсультувалися з солідними федеративними космопсихологами і психіатрами. Поспілкувалися з ескулапами спейсерів, у них зараз найбільша практика. У деталі, природно, не вдавалися.

На черговому сеансі зв’язку з крейсером Кет доповіла, що Лео оживили. Екіпаж був вражений результатом, і психологи дали свої рекомендації. Але все це була лише теорія. На жаль, схожої практики не було ні в кого. У Клима теж.

У мене вдома для Лео відвели кімнату, де зазвичай мешкають гості та друзі-ексти. Інтер’єр кімнати не змінили, хай Лео, трохи відволічеться на первинний аналіз. Клим встановив ліжко — повноцінний біомедичний сканер. Апаратура людська, але, підозрюю, містить елементи з Каменя.

Одяг і взуття Кет привезла справжні. Ханнівську мову (стандарт) Семмі завантажив мені безпосередньо, як виняток, а Кет навчила Яну. А Клим знав мову давно.

Модуль Кет м’яко опустився, Лео перенесли в будинок і вклали. Першу добу не відходили від ліжка й моніторів. Процеси в організмі були стабільні, і Клим вирішив, що пацієнта можна будити. Завтра об одинадцятій ранку.

О десятій годині Кет і Семмі пішли на орбіту й прилипли до своїх моніторів. Не знаю, як Клим, але я теж неабияк нервував. Про те, що сталося далі, зможе розповісти будь-хто із нас. Це будуть різні розповіді, бо кожен чекав і бачив події по-своєму, помічаючи різні деталі. Можна переглянути відповідні архіви Комітету, якщо знати про їхнє існування і отримати доступ.

Найбільш суб’єктивний і об’єктивний одночасно варіант самого Лео, який він розповів у нашому вузькому колі десь за півроку.

«Я прокинувся різко й легко. Самопочуття чудове. Потягнувся всім тілом, до хрускоту, із задоволенням відчувши кожну клітинку тіла. І відразу згадав учорашнє, тому й очі розплющувати не поспішав. Можливо, побоювався знову побачити. Що саме? Те саме. Вчорашню Катастрофу. Але я точно живий. Значить, не все так погано.

Стояти. Він втрачав свідомість. Значить, працюю за інструкцією 4-7 „Індивідуальний регламент дій після тимчасової втрати свідомості за нез’ясованих обставин“.

§0. Озирнутися.

Розплющую очі. Не поспішаючи, зір фокусується. Стеля хитнулася й завмерла. Кімната — стіни, вікно, двері. Дизайн незвично прямокутний, чужий, але не чужорідний. Стеля й двері занизькі. Ліжко просте й непримітне. Укритий по груди знайомою ковдрою з катера. Ніякої апаратури не видно. Якийсь пульт (комунікатор?) на столику біля ліжка з незнайомими символами.

§1. Перевірка цілісності організму.

Вже перевірено. Цілий і начебто неушкоджений.

§2. Перевірка системи життєзабезпечення і навколишнього середовища. Скафандр відсутній. Втім, сам вчора зняв, ледь впорався. Атмосфера придатна, дихається легко. Запахів багато. Ідентифікувати важко, але вони не дратують. Звуків теж багато. Негучні й дуже різні. Явно не механічні. Характерні для відкритих планетарних просторів. Шум вітру? Можливо.

§3. Перевірка свободи дій.

Зняв ковдру. На тілі жодних датчиків і обмежувачів. Сів, ноги на підлогу. Встаю — повело. Сів. Знову встаю — веде, але трохи менше. Три різких проти перевантажних видихів — тепер порядок. Вікно напіввідчинене. Отже, зовнішніх ознак обмеження свободи не бачу. Хоча комунікатор відсутній. Значить, параграф 3 поки що під питанням.

§4. Визначення місцезнаходження.

Попередній досвід уже дав відповідь, я не на борту і не у шпиталі. Точно перебуваю на поверхні придатної для життя планети. У якій зоряній системі, невідомо. Подібні житла начебто згадувалися в довгому і важкому, як камінь, курсі „Ханноідні раси галактики“. Точно не пам’ятаю. Двієчник.

§5. Контакт з екіпажем і кораблем.

Поки контакту немає. Не бачу і не відчуваю Семмі. Зв’язку з Кет не спостерігаю.

§6. Оцінка ситуації доступними методами.

Розпливчастий пункт. Але я розвідник і повинен діяти відповідно до обставин. Так що вперед, Лео. Треба вдягнутися. На столику халат і сандалі — мої власні. Вже добре. Стоп. Щось не так. Що? Замість буйної рослинності на грудях і ногах (предмета законної гордості) — коротка щетина приблизно місячної давнини. Голова? Те ж саме. Що виходить? Якщо я обліз після отриманої дози і обростаю знову, то пройшло не менше місяця! За цей час можна піти куди завгодно в межах трьох галактик.

Тепер уважніше глянути на власне тіло. Жодних ознак радіаційних і теплових опіків, а заживають вони не швидко. А шкіра вчора була вогненно-червоною і пекло нестерпно! То скільки ж часу пройшло?

Одягнувся. Вперед, на вихід. Двері відійшли в стіну. Вийшов, трохи нагнувшись. Опинився в просторій овальній залі. Праворуч кілька зачинених дверей, ліворуч прозора стіна з прямокутником виходу. Посеред залу довгий стіл і десяток стільців. Праворуч широкі вигнуті сходи, що ведуть нагору. Другий ярус? Звуки посилилися. З’явився буркотливий голос, явно жіночий. Прорізався і новий запах — приємно-дражливий. Їжа? Ззовні заплив невеликий розпатланого виду робот незнайомої конструкції і пропав за однією з дверей. Гаразд. Куди далі — вгору або назовні? Назовні.

Прозорі двері відповзли праворуч. Вийшов, не зігнувшись. Широка крита тераса плавно оперізує будинок, огороджена простими перилами з широким планширем. До ґрунту метра півтора. На терасі хаотично розставлені кілька простих столів. На одному купка дрібних птахів якраз влаштувала гучне з’ясування стосунків. Побачивши мене, знялися й полетіли.

Біля перил крісла з високими спинками. Те, що треба. Сядемо й придивимося. Планети завжди прекрасні. У кожної свої чари: і у змінених цивілізацією, і у незайманих. Тут про цивілізацію нагадував лише сам будинок. Вниз простягається пологий схил, зайнятий дещо хаотичним фруктовим садом з вузькою періодично ступінчастою доріжкою. Внизу неширока річка, за нею луг і стіна лісу. На лузі граються троє незнайомих тварин, високих і довгоногих. На горизонті змазане серпанком гірське пасмо.

Голоси. На терасу з будинку вийшли два все-таки ханни чоловічої статі. Незвично округлий череп і невеликий зріст, мені до плеча. Знову не можу класифікувати. Щось вислизаючи знайоме. Одягнені цивільно: легкий одяг і взуття.

Я встав назустріч.

— Бажаю здоров’я, Лео. Давайте знайомитися. Я — Джон, господар цього будинку. Це Клим, ваш лікар.

Клим відразу встановив статус-кво.

— Лео, зараз вас чекає реабілітація після шпиталю. Ніде правди діти, ваш випадок був дуже важкий, але найнебезпечніше вже позаду. Проте решту курсу лікування пройти необхідно. Як людина військова, ви розумієте медичні регламенти. А я, як військовий лікар, буду неухильно виконувати свій обов’язок. Вам все зрозуміло?

Я автоматично підтягнувся і гаркнув:

— Точно так!

І відразу відчув полегшення, властиве військовому, є система і ця система працює.

— У вас, капітане, є і буде чимало запитань. Ви зможете їх задавати, однак на деякі з них ви отримаєте відповіді не відразу. Це в інтересах справи, — продовжив Клим.

Далі. У мене маса об’єктивної інформації про стан вашого організму. Але мені потрібна і суб’єктивна: ваші відчуття, і я буду задавати багато запитань. Але спочатку ви.

Мої питання посипалися самі собою:

— Що з моїм екіпажем?

— Вони в порядку. За три доби будуть тут.

— Що з катером?

— Порядок.

— Де я?

— Точне місцезнаходження дізнаєтеся після прибуття Вашого екіпажу.

— Скільки часу пройшло з моменту аварії?

— Дізнаєтеся після прибуття екіпажу.

— Наскільки я вільний у своїх діях і де мій особистий комунікатор?

— Ви вільні в межах свободи особи, яка одужує і перебуває на шпитальному режимі після важкого поранення. Ваш комунікатор-сканер привезе екіпаж.

Отже, питань більше, ніж відповідей. Параграф 3-й усе ще незрозумілий. Про крейсер я не запитав, хоча й кортіло. До з’ясування ситуації повний склад експедиції розголошувати не варто. Що ж, три дні це небагато. Буду чекати Кет.

Тепер настала черга Клима.

— Ваше загальне самопочуття, Лео?

— Дуже добре.

— Сверблячка?

— Є, але незначна.

— Голова?

— Не болить і вже не паморочиться.

— Апетит?

— Ще не думав.

І так майже годину. Пам’ятаю, які були останні відчуття перед втратою свідомості. Ніби випадково задаються найпростіші питання на логіку й аналіз. Темп діалогу постійно зростав.

За весь цей час Джон не промовив ні слова, тільки слухав і спостерігав. Щось знайоме було у примружених очах і періодичному перефокусуванні погляду всередину-назовні.

— Джоне, ви часом не з дальньої розвідки?

— Так, Лео.

— З якого крила?

— Лео, не все відразу. Зараз, якщо Клим не проти, я познайомлю вас із будинком, територією і мешканцями. До речі, ваш робочий і парадний комбез зберігаються в шафі в кімнаті.

Будинок приємний. Санблок незвичайний, але фізіологічно цілком сумісний. А душ справив враження. Точніше, режим „шарк“, коли струмені буквально впиваються в тіло з усіх боків. Такого я не бачив ніде. То де ж я, в якому зі світів?

Аватара будинку Яна теж щось нове, хоча покоління настільки старе, що не матеріалізується, але вона ходила в дальній розвідці! У розмові вживає стандарт, але бурчить абсолютно чужою мовою. Теж питання.

Три дні пролетіли непомітно. Живність дуже цікава. Вражають собаки — Семмі в мініатюрі. Я навіть прощупав хребет ватажка Фреда, чи немає крил. Коні просто унікальні, вперше бачу цей вид. А коли побачив Клима верхи, то просто онімів. У Великий Сім’ї такого симбіозу немає точно.

Окрема загадка — зоряне небо. Скільки не вдивлявся, так і не побачив нічого знайомого. Ще одна загадка — відсутність у будинку інформаційної планетарної мережі. Хоча це можна пояснити. Клим таким чином піклується про психіку пацієнта. Гаразд, скоро прилетить Кет.

Їжа дуже пристойна, хоча Клим говорить про дієту. Багато фруктів і овочів, і ні граму спиртного. Шкода. Лікувальні процедури необтяжливі, піші прогулянки приємні.

Першого ж дня я помітив поблизу будинку посадковий майданчик і постійно позирав у його бік. Кет сяде там і ніде більше. Розвідника не обдуриш.

Вранці четвертого дня, ще не розплющивши очі, я відчув присутність Семмі. Якогось зміненого, незвичайного, але безумовно того самого симура. Нарешті.

Мій екіпаж прибув і мені, як капітану, належить виглядати відповідно. Одягнув парадну форму, поглянув у дзеркало і вийшов. На тому самому майданчику лежав резервний модуль (чому резервний? Хоча зрозуміло, що основний здох, шкода, що Кет не сіла) і в супроводі Фреда до будинку плив Семмі. Мій Семмі, той самий Семмі, але багряно-червоний. Ми зійшлися, я уважно глянув на нього і сказав подумки:

„Здрастуй, Семмі“.

І саме зараз мене спіткало перше потрясіння. З хмари ласкавої присутності, що огорнула мій мозок, прорізався чіткий хриплуватий голос:

„Здрастуй, мій капітане“.

„Семмі! Малюче! Ти розмовляєш? Коли навчився“.

„Часу вистачало, Лео“.

І Семмі раптом обхопив мене своїми лапами, ліг на бік і згорнувся клубком.

„Як же я радий бачити тебе, мій капітане!“

„Семмі, відпусти! Ти що, мільйон років мене не бачив? До того ж я в парадці!“

„Яна відпрасує! А господарі вчиняють точнісінько так при зустрічі з друзями!“

Врятували мене Джон і Клим.

— Семмі, відпусти пілота. Бо Климу доведеться починати спочатку!

Він відпустив мене, струснувся і привітався з господарями. Рукостисканням. Звично і природно. Нічого не розумію.

„Семмі, а де катер? Чому не сіла Кет? Хоча це й заборонено“.

„Вона тут. Озирнись, Лео“.

По пандусу модуля спускалася звичайна жінка у формі розвідника з нашивками другого пілота. Ступила на землю і пішла назустріч. Це було друге потрясіння. Я ж знаю, що аватара може матеріалізуватися тільки всередині корпусу катера! Але щоб у безмозкому модулі? І взагалі поза будь-яким корпусом?

Вона підійшла і простягла руку.

— Бажаю здоров’я, капітане. Нарешті Ви з нами.

— Здрастуй, Кет. Радий тебе бачити! Але поясни, як це?

— Було достатньо часу для навчання.

Я дивився на неї і бачив зміни: погляд, мова і вигляд розумної істоти, що багато побачила і зазнала. Так само спокійно, як з давніми знайомими, Кет привіталася з господарями, махнула рукою Яні, що стояла на терасі, попестила Фреда. Сказати, що мене заціпило, не сказати нічого.

Ситуацію розрядив Джон.

— Лео, зараз я пропоную перекусити. Час ланчу.

Трапеза накрита на терасі. Клим, Джон, Семмі, Кет і я. Яна не поспішаючи ходила навколо столу й керувала процесами. Джон відкрив великий монітор і познайомив мене з Грейс — аватарою свого катера.

Їжа легка і смачна. Тутешні ханни на цьому розуміються.

Вперше я спостерігав Кет за таких обставинах. Саме за столом я зрозумів, що з моїм екіпажем відбулися дуже великі зміни. І головне не в тому, що Кет їсть і п’є, а в її поведінці. Природна невимушеність у всьому і в застільному спілкуванні, і в поводженні зі столовими приборами. Її сприймають тут, як рівну.

Семмі навчився сидіти за столом досить незвичним чином, звільняючи обидві передні лапи. Звично вправлявся з власним інструментом: метровою двозубою виделкою, а фрукти наколював не інакше, як древнім неймовірної краси клинком. Яна приготувала його (нову для мене) улюблену страву — місцевий злак рис із фруктами і кілька „невеликих бутербродів“. Господарі жартували, що Семмі після такої годівлі в модуль не влізе, на що Яна порадила їм „роззути очі“ й переконатися, що хлопчик зовсім охляв, залишилися шкіра та кістки.

Семмі тут люблять. Це безперечно і це добре.

Обід закінчився, усі подякували Яні, а Джон сказав:

— Екіпаже, прогуляйтеся. Вам є про що поговорити.

Кет запитально глянула на Клима, а той відповів:

— Можете розповідати все.

За пропозицією Кет ми спустилися до річки й розташувалися на березі. Місце облаштоване — пара лавок, зарита в землю метрова керамічна чаша, поруч гірка сухої деревини. До цього часу я вже припинив чомусь дивуватися. Принаймі, мені так здавалося в той момент. Всі мовчали. Навколо тільки звуки літа і плескіт річки.

— Добре, Кет і Семмі. Ви знаєте все, я поки що не знаю нічого і не можу зібратися. Мені не вистачає інформації. Чи зможете відповісти на мої запитання?

— Так, Лео.

— Ми, як і раніше, екіпаж?

— Так.

— І я, як і раніше, ваш капітан?

— Так.

— Ми вільні?

— Повністю. Можемо піти будь-коли.

— А де ми?

— Галактика Чумацький Шлях, по-нашому Краса Небес. Планета Атта.

— Яка раса? Я не можу її ідентифікувати.

— Раса називає себе люди або людство. Є 800 об’єднаних у Федерацію населених світів, ізольована материнська планета і окреме не планетарне співтовариство в материнській системі.

— Це велика раса, повинна бути помітною в галактиці. Ми її проґавили?

— Ні, Лео. Коли ми прийшли сюди, вони ще не були галактичною расою.

Якраз щось подібне я і очікував, тому по-військовому прямо запитав:

— Кет, скільки часу пройшло з моменту аварії?

„Тримайся, Лео, — відповів Семмі. — П’ятнадцять тисяч років по забортному часу“.

Зізнаюся, що в той момент я не усвідомив сказаного повністю. За інерцією продовжував розмову далі.

— Забагато, чорт забирай. А де крейсер?

— Від нас за три з половиною кілопарсека. Йдуть на гравіприводі додому. Пережили схожу аварію, втратили вісімсот ханнів, головний привід і прямий зв’язок.

— Кет, коли ви були на „Спіралі“ востаннє?

— Ми не були там жодного разу після аварії.

Я не зрозумів і попросив повторити.

— Капітане, останнього разу ми були на крейсері разом з вами. Я шкодую, але це правда.

— Стоп. Поясніть в такому випадку, як вам вдалося вижити?

— Згідно твого наказу, капітане: „Кет, постарайся врятувати Семмі“.

— Значить, вам є що розповісти, а мені послухати.

— Дуже багато, Лео.

І ось тут до мене нарешті дійшло: п’ятнадцять тисяч років. Скалічений крейсер. Нема прямого зв’язку з Батьківщиною. Подальше я пам’ятаю не надто чітко. Ніч, полум’я багаття, річка, порожнеча».

У той день ми з Климом не знаходили собі місця. Як Лео переживе потрясіння? Чи не розпадеться його психіка? Здалеку ми невідривно спостерігали за сидячою на березі трійцею. У якийсь момент вони застигли і довго, до сутінків, сиділи мовчки. Потім Кет розпалила багаття, і вони знову сиділи мовчки, дивлячись на мінливий вогонь.

Потім Кет і Семмі встали і підійшли до дому, а я пошепки запитав:

— Ну як?

— Нехай побуде один.

Лео прийшов тільки вранці. Не постарілий, але подорослішалий на десятки років. З потемнілими очима і світлим пасмом у чорному їжачку зачіски.

Клим, незважаючи на стан Лео, знову провів медогляд і меддопит. При цьому кілька разів мимохіть нагадав, що Лео — людина військова, а після сніданку без особливих церемоній відправив його відпочивати. Лео підкорився.

Настрій у всіх був паскудний, проте трималися всі так, як і домовлялися: рівно, спокійно і без зневіри. Так закінчився цей день-ніч-ранок.

Минали дні і Лео поступово приходив до тями, звикаючи до стану речей. Клим якось сказав мені:

— Зізнатися, я не очікував, що Лео так швидко впорається з таким психологічним ударом. Їх цивілізацію я знаю давно і, каюсь, вважав основну расу ханнів дещо зніженою. Вони дуже давно живуть в умовах фактичної відсутності небезпек, реальних ворогів і воєн. Однак Лео та екіпаж крейсера показалися з непоганого боку. Як мінімум, частина раси духу не втратила. Значить, у ханнів не все погано.

Ми не нав’язувалися, але намагалися не залишати Лео на самоті.

Кет і Семмі потроху розповідали про свою епопею. Лише за кілька днів Лео сказав:

— Хочу оглянути модуль.

Увійшов, мовчки пройшовся приміщеннями. Побачив подекуди незнайомі блоки:

— Що за обладнання?

— Людське.

Заглянув у вантажний відсік, побачив Camaro, Харлей і зброю:

— Що це?

— Мої іграшки, капітане. Ще з Землі.

«Лео, ти ще не бачив гардеробчик нашої дами. Скоро в катер не влізе!»

Піднялися в рубку. Кет, випереджаючи події, зняла покривало з пілотської крісла.

— Ваше місце, капітане. Управління в порядку.

— Почекай, Кет. А це що?

Він показав на кардинально перероблену частину праворуч від крісла.

— Це управління, адаптоване під Семмі.

— Ти пілотуєш?

Семмі одягнув браслет.

— Точно так, капітане.

Лео здригнувся, але впорався. І посміхнувся.

— Думаю, що після цього я вже нічому не здивуюся в цьому житті. Хоча я так вже думав. Хто придумав цей браслет?

— Кет. Я користуюся ним тільки в катері і модулі.

Лео опустився у крісло. Помацав штурвал, погладив клавіатуру, задумався, стрепенувся.

— Що ж, тепер я остаточно вдома. До речі, відколи ми на «ви»? А, Кет? Семмі?

Вони повернулися в дім явно повеселілі. До повного відновлення душевної рівноваги ханна було ще далеко, відчуття неможливої втрати ще надто свіже. Загинув особистий світ, давно немає милих серцю істот, залишених удома. Можливо, немає і рідної планети, інших світів раси ханнів. І не лише ханнів. Але найбільший біль — батьки, сестричка і єдина в світі Кіра, що так і не стала його нареченою.

Але час, спілкування з Кет і Семмі, краса Атти і навіть навмисна буркотливість Яни робили свою справу. Лео відтавав. І ми нарешті зважилися показати Лео новинний канал Федерації. Начебто нічого особливого: новини культури, спорту, інтерв’ю з туристами Землі, справи на Секстанті. Конфлікт двох патчів через приблудний астероїд, рядові непорозуміння землян зі спейсерами. Звичайно, офіційний канал нуднуватий, але інформативний.

Несподівано Лео зацікавився сюжетом про зимову олімпіаду на Норді. Виявляється, він дуже непоганий гірськолижник. Довелося знайти і показати матеріали про Норд — абсолютно білий світ, де температура не піднімається вище нуля, на суші тільки своєрідні лишайники в проталинах, але в океанах безліч життєвих форм. Зате які умови для зимового спорту й відпочинку! До речі, згадалася й місцева гірськолижна база. Ми злітали подивитися, і Лео сподобалося. Він швидко освоїв наше спорядження і став бувати на базі через день. А те, що виробляв Семмі, вразило не лише ханна, але й нас. Виявляється, симур давним-давно на планеті ім’ярек, а потім і на Землі захопився катанням по сніжних схилах на найпростіших листах зі шматків металопластику, а то й просто на пузі. Потім виготовив цілком пристойний піддон три на п’ять метрів з опорами під чотири лапи, який і витягнув зараз із комори модуля. Вражаюче видовище, коли багатотонне кошлате тіло мчить по схилу і тягне за собою довжелезний хвіст снігової куряви.

Контакт з крейсером

Кет постійно зв’язувалася зі «Спіраллю» і тримала їх у курсі того, що відбувається. Однак контакт Лео з крейсером Клим дозволив лише за два тижні. Зв’язок ішов із борту модуля Семмі. Ми з Климом залишилися в будинку і спостерігали за тим, що відбувається, на моніторах.

На тому кінці зібралася добра сотня тих, що знали Лео. Кет увімкнула канал, з’явилося зображення. Якусь хвилину стояла напружена тиша, ханни розглядали один одного. Лео дивився на колег, разом постарілих хто на сто, а хто на триста років. Екіпаж дивився на Лео, такого ж, який закарбувався в пам’яті. Улісс заговорив першим.

— Здрастуйте, капітане. Доповідайте.

— Бажаю здоров’я, командоре. Доповідаю, що довірений мені екіпаж і обладнання в порядку. Почуваюся добре, курс лікування закінчений. Про події, що відбулися, проінформований. Дії, згідно з інструкцією 4-7, виконані. Готовий до подальшої служби.

— Дуже добре, Лео. Офіційну частину будемо вважати закінченою. Зараз одягніть свій комунікатор, медики вимагають. І привітайтеся з екіпажем.

Напруга разом спала, посипалися нестатутні вітання і питання. Лео ледь встигав відповідати й вітатися. Розгледів своїх друзів-пілотів.

— Торе, Рубі, як ви? А де Матіс?

— У нас усе добре. На жаль, Матіс загинув у той день.

Але ця крапля гіркоти не змогла пересилити піднесений настрій. Екіпаж знову відчув, що життя все-таки непереможне.

Улісс продовжив:

— Лео, я не можу зараз віддати вам будь-якого наказу. Приєднатися до нас ви не зможете, тому що ми занадто розігналися. Дійти до нас не проблема, а зрівняти швидкості на гравіприводі — мінімум років п’ятсот. Доки не знайдемо технічне рішення, раджу вам повністю сануватися й ближче познайомитися з расою людей. І давайте частіше виходити на зв’язок. А де легендарні Джон і Клим?

— Як люди виховані, вони вирішили не заважати нашій розмові своєю присутністю. Познайомлю вас наступного разу, — відповіла Кет.

Знайомство відбулося за три дні. Все пройшло нормально і дружньо. Було багато запитань, на технічні відповідав в основному я, не приховуючи нашого технологічного відставання. А Климу довелося попітніти, медики втягнули його в такі тонкощі біології, що дискусія зайняла кілька годин. Але в цій частині ханни визнали нашу перевагу, а в кінці Улісс прямо запитав:

— Климе, у нас в анабіозі та морозильниках вісімсот тіл. Чи можна буде застосувати методику лікування Лео, хоча б теоретично?

— Уліссе, все дуже індивідуально. Ніде правди діти, що у випадку з Лео нам пощастило, в результаті єдино правильних дій Кет. Підготуйте і перешліть максимум інформації про стан постраждалих. Подивимося, на що можна розраховувати.

Виявляється, ось так просто й буденно встановлюються контакти. А безліч побачених ханнів навіяла думку, що десь щось подібне я вже бачив. Але де? Де можна було бачити гуманоїда з такими різкими, навіть грубими за людськими мірками рисами обличчя? Невже? Не може бути! Відправити запит?

За кілька днів прийшла відповідь від антропологів: дуже схоже на неандертальця, який програв війну кроманьйонцю на зорі історії людства. Справи...