Екст

Ремонт

Я прилетів до Комітету на прохання типу «загляньте при нагоді». Однак прохання йшло від Голови, а це м’яка форма наказу. Знову кімната перемовин в офісі Голови. Знову повна ізоляція.

— Розповідайте, капітане. Останні роки засвідчили, що Космос сповнений сюрпризів.

Стільки тисячоліть нічого, крім легенд і припущень, і раптом посипалося: Семмі, Кет, Клим, гріни, Лео, крейсер! Чого ще нам чекати?

— Всього, що несе коло знань. Можна поцікавитися, що з грінами?

— Все за планом, Джо. Витягли всю велику техніку, демонтуємо систему моніторингу, підбираємо дрібниці. Скоро йдуть додому. Займається ними Хольц.

— Що дають натомість?

— Нічого з технологій. Тільки архів по Землі за двісті тисяч років.

— Чимало, Чине.

— Достатньо, Джоне. Технології наживемо самі, а історію не воскресити. Операція з фінами поки цілком таємна. Але задіяно багато людей, тому рано чи пізно доведеться відкритися, на відміну від випадку з Климом. Тоді ж почнемо дозовано видавати архів. На радість історикам і антропологам.

— Чи не віднімемо ми шматок хліба у дослідників? Хоча ні, чим більше фактів, тим глибше копається тема, отже, роботи тільки додасться.

Сама собою виникла коротка пауза і я продовжив:

— Знаєте, командоре, у мене в мізках давно порпається непрохана думка: чи випадково? Чи випадкова Катастрофа, чи випадкове неможливе виживання Кет і Семмі, чи випадковий Розкол людства, чи випадкова моя ментальна сумісність з Семмі, чи випадковий перетин з Климом, чи випадковий навіть мій прихід у дивізіон? Питання, питання, питання і не моїм мізкам все це осягнути.

— Може, Джоне, усе простіше? Згадай стару мудрість: одна подія — випадковість, дві — збіг, три — закономірність. У нас очевидна закономірність. Хтось скаже — призначення. У будь-якому випадку життя тягнеться до життя, розум до розуму. І чесно зізнаюся, що мої мізки теж пасують перед цією філософією. Гаразд, повернемося до насущного. Що з Лео?

— Фізіологічно вже здоровий, фізично міцніє. Психологічно виявився стійкий, хоча порівнювати нам нема з ким. Його тягне додому, одночасно він розуміє неможливість повернення.

— Джоне, як ви вважаєте, міг би Клим перекинути крейсер до М31?

— Думаю, міг би. Правда, є проблема з гальмуванням «Спіралі», але це вже суто технічне завдання.

— Прозондуйте, Джоне. Акуратно і ненав’язливо. Факт перекидання не повинен підштовхнути ханнів до релігії та фаталізму в науці.

— Я з’ясую. Відверто кажучи, хочу, щоб Семмі і Кет залишилися. Дуже хочу, але говорити з Климом буду.

Он як! Чин хоче повернути «Спіраль» додому? По доброті душевній або хоче позбутися? Все-таки у військовому плані машина ще та. І я в той же день переговорив з Каменем.

— Климе, що у тебе є стосовно крейсера «Спіраль»?

— Зазвичай я знімаю повну копію цікавих об’єктів.

— І копія ядра центрального мозку є?

— Звичайно, і робочого і резервного ядер. У мене зберігається атомарно-ізотопна копія крейсера з усією начинкою. Синтезуй, сідай і лети.

— Значить, теоретично можливо відновити всю керуючу систему і, отже, всі можливості крейсера?

— Теоретично так. Практично ні. Регламент не дозволяє втручатися.

— Будь-який Регламент можна обійти без порушення Регламенту.

— Що пропонуєш, Джо?

— Пропоную допомогти ханнам самим відновити ядро. Але ти не можеш їм допомагати. А що скаже твій Регламент, якщо одна раса попросить у тебе інформацію, яка стосується іншої раси, і цей інтерес не несе загрози цій самій іншій расі?

— Непогана колізія, Джо. Але і мій Регламент написаний не лівою лапою. Втручання у взаємини рас прописано дуже точно й докладно. Я не можу у будь який спосіб посилювати чи послаблювати жодну з контактуючих рас.

— Це ж чистої води конфліктна інструкція!

— Так. Але в нашому випадку я не бачу конфлікту. Є раса людей, що повноцінно розвивається, і гинучий уламочок дещо неблагополучної раси ханнів. Я вважаю, що ризикнути можна, але треба все продумати.

— Тоді до справи. Я не дуже великий фахівець зі спінтроніки, тим більше в ханнівської, що значно нас випередила. Знаю, що спінове ядро — квантова система. У неї має бути кінцеве число станів. І хоча загальне число станів навряд чи менше гуголу, між вихідним і кінцевим станами не повинно бути багато переходів. Якщо знайти потрібний зворотний метод, то можна повернутися до початкового стану. Чи не так?

— У звичайних умовах — безумовно так. Але! Була всесвітня сингулярність невідомої природи. Так, шановний Джон Батт, невідомої навіть мені. Я уже п’ятнадцять тисяч років займаюся цією задачкою, гідною моєї раси. Але не вистачає інформації. Знаю тільки, що протягом дуже короткого часу виник спіновий хаос. Він ніяк не зашкодив не квантовим макроскопічним системам і об’єктам. А ось штучно створені ізольовані квантові системи просто вибило в непередбачувані стани непередбачуваним шляхом. Думаю, що початковий стан ядер керуючої системи крейсера втрачено.

— Думаєш, чи ти в цьому впевнений?

— Зробімо так. Я візьму на «Спіралі» поточний стан ядер і тоді подивимося, що можна зробити.

За кілька днів:

— Здрастуй, Климе. Що нового?

— Привіт, Джо. На «Спіралі» порядок.

— А ядро?

— Змушений тебе засмутити. В ядрах відмінні, але хаотичні стани. І виник хаос не шляхом послідовних переходів. Уже ясно, що в якийсь момент всі спини зникли і майже відразу ж з’явилися знову, але вже з випадковою орієнтацією. Це суперечить всьому відомому науці, але це факт. І це цікаво і варто вивчення.

— Коротше, у ханнів немає шансів самостійно відновити ядро?

— Самостійно немає. Але шанс є. Коротше, я трохи роздивився в своїй зоні і виявив, що з усіх виготовлених ханнами ядер цього типу збереглася тільки одна пара на крейсері.

— Звідки інформація?

— З М31 і МЗЗ. Подробиць не питай.

— Хоча б що з расою в цілому?

— Поміркуй сам. Стільки часу залишатися без зв’язку і транспорту.

— Гаразд, не питаю. І що дає нам той факт, що залишилася єдина пара?

— Те, що процедура відновлення ядра не стане технологією. Це буде разова робота. А ось щоб результат не отримав статусу дива і не породив релігію, потрібна буде твоя допомога. Як ти сам пропонував, ханни мають бути впевнені, що зробили все самі, хоча і з допомогою менш розвиненої раси.

— Тоді вперед, Климе!

Ми швидко виробили спільну стратегію дій. Тепер мала відбутись розмова з екіпажем крейсера. У рубці КР5-430 зібралися Лео, Семмі, Кет і я. На тому боці капітан Улісс і три головні спеціалісти служби інформаційної логістики, керуючих і виконавчих систем.

По обміні привітаннями я взяв кермо розмови в свої руки.

— Колеги! Ви намагалися відновити центральну систему управління?

— Повірте, що зробили все можливе. Але обидва ядра і вся спінтроніка в комі.

— Що відомо про ядро присутнім на борту?

— У тому й проблема, що майже нічого. Є група надсекретних технологій, куди входить і технологія ядра. Тому в бібліотеці нічого немає, а профільних вчених на борту немає і не було. Обслуговував ці системи єдиний технік, і той в анабіозі.

Виникла коротка пауза, яку перервав один з ханнів.

— Між резервним і робочим ядрами системи вбудований компаратор для періодичної повірки робочого ядра резервним. З якогось дива у ньому немає ніякої спінтроніки, тому він вцілів і повністю працездатний. Можливо, копнути звідси?

— Чому б ні? Можна також спробувати відновити хоча б протоколи шин, підключених до робочого ядра. Можливо, це наблизить до розуміння структури ядра.

— Робимо, — підсумував Улісс. — Сеанс закінчився.

Лео не поділяв оптимізму екіпажу.

— Джо, це дійсно наглухо засекречена тема. Краєм вуха я чув, що вся спінтроніка, зокрема і ядро, вирощується по атому, потім закривається і прошивається. На всю галактику був тільки один завод, який невідомо де розташований. І навіть якщо визначимо будову ядра, то як його прошити? Тут, на катері, спінтроніка значно простіша, і часу в Кет було більше. Однак нічого не вийшло.

— Кет, що думаєш?

— Вважаю, що пробувати треба. У мене не вийшло. Але зараз ситуація інша. На крейсері багато народу плюс допомога людей. Якщо одна людина щось зробила, то інша завжди це зможе зламати, так ви кажете, Джо?

Розмова з Климом:

— Джо, Лео, безумовно, правий. Імовірність відновлення методом тику нульова. Але є Його Величність Випадок! На цьому й зіграємо.

— Климе, а чи немає доступу безпосередньо до кристала ядра? Штука дорога, і наші конструкції обов’язково передбачають можливість доступу.

— Є таке. Захисний корпус резервного ядра не монолітний. Є шлюз, що відкривається за кодом доступу. Всередині невелика камера з пам’яттю невисокої щільності. Там заводські дані, протоколи випробувань, стандартні тести і процедури діагностики. Коду прошивки немає, сам розумієш.

— Тоді все простіше, Климе.

Наступний сеанс з крейсером.

— Капітане, як успіхи з протоколами і компаратором?

— Є дещо. Розшифрували протоколи і визначили загальну структуру ядра. Вже по вуха залізли в секретну інформацію. Повернемося додому — можуть покарати. Якщо буде кому, звісно.

— Життя дорожче, капітане.

— Якщо серйозно, то ми вже зробили практично все можливе. Далі тільки прошивка, а у нас жодних зачіпок.

— Уліссе, наші раси схожі ментально. Дивіться: ядро системи — товар штучний, дорогий, навряд чи він штампувався мільйонами. Отже, його можна ремонтувати, хоча б в умовах заводу або спецлабораторії.

— Припустимо. Куди ви хилите, Джо?

— Уліссе, наші конструктори обов’язково заховають під обшивкою такий-сякий ремкомплект! Ваші не дурніші. Так що пошукайте в корпусах своїх ядер чогось подібного.

Наступного дня:

— Джо, з усіх портів резервного ядра один був незрозумілий, ні з чим не співвідносився. Ми підключилися й отримали запит на доступ. Довжина коду — 65536 знаків. Враховуючи, що у нас 96-символьний набір і обмежені обчислювальні можливості, підібрати код встигнемо якраз до зіткнення наших галактик. А так все добре.

— Ціную ваш оптимізм, капітане. Якщо код можна ввести з клавіатури, то можна подати і прямо в порт. Обчислювальні потужності ми вам надамо. Але цього мало. Вам відома наука криптографія?

— Що це таке?

— Математична, але дуже прикладна дисципліна про приховування та витягування корисної інформації.

— Зрозуміло. У нас називається інакше, але фахівців на борту немає.

— Я відправляю вам схеми декількох пристроїв. Доведеться вам зібрати і підключити їх самостійно. Зумієте, Уліссе?

— Звісно, Джо.

З анабіозу підняли всіх технарів, і робота закипіла. Отриманим схемам швидко надали звичного вигляду і реалізували в залізі. Не було часу навіть дивуватися походженню схемотехніки.

Нарешті все зроблено, підключено, протестовано.

Улісс розставив проміжні акценти.

— Джо, я капітан і шаную Регламент.

Я перервав.

— Уліссе, не пояснюйте. Я розумію, що таке режим секретності. Ми будемо допомагати вам лише консультаціями.

— Дякую за розуміння. Починаємо.

Канал ввімкнули, і потужна людська криптографія вчепилася в чужу таємницю. Минуло якихось 150 годин і побудована система видихнула: «Готово».

Улісс ввів отриманий код. На моноліті оболонки позначилася тонюсінька лінія люку, частина корпусу вийшла і відійшла вбік.

— Джоне, далі ми самі.

— Без проблем, Уліссе.

Назавтра крейсер вийшов на зв’язок. Виглядали вже інакше — веселі, нетерплячі, очі горять!

— Джоне, дякуємо! Ми маємо протоколи заводських випробувань, дещо по конструкції, але головне — є повний набір тестів! Зараз крутимо робоче ядро і все записуємо. І скільки б часу це не зайняло, ми доб’ємо задачку!

За три дні вийшли знову.

— Хочемо показати вам, що виходить. Бортові інтерфейси зараз відключені.

На моніторі центральна рубка крейсера. Над великим, на сорок крісел, столом висить голограма, великий молочно-білий куб, хаотично поцяткований кольоровими плямами і візерунками.

— Це поточний стан найпростішого тестового рівня — геометрії. Введемо будь-яку фігуру — кулю, наприклад.

Хаос відчутно змінився, але хаосом і залишився.

— А тепер вводимо очистку рівня!

Куб зник. Над столом порожнеча.

— А тепер знову куля.

Виникла куля, кругла, жовта, без жодної вади.

— А тепер повний тест геометрії!

Точка, лінія, площина, поверхня, багатогранники, статика і динаміка — все танцювало над столом, змінюючи кольори і розміри. Лео не витримав.

— Уліссе, фактично ви прошили частину ядра?

— Змушений погодитися, але це ще не все. Візьмемо складніший тест — міцний корпус.

Виник третій варіант хаосу.

— Очистимо рівень.

Куб пропав.

— А тепер просто відключаємо тест і підключаємо бортові інтерфейси.

Над столом виник витягнутий чіткий каркас. Я перший з людей побачив таку конструкцію — з безліччю кутів, зламів, але невимовно гармонійну.

— Ви просто молодці, колеги.

Ще кілька фраз, коротка розмова з Лео, і крейсер знову відключився.

Не показувалися довго, тижнів зо два.

— Джо, потрібна ваша допомога.

— Що, знову?

Там не зрозуміли, а в нашій рубці розсміялися.

— Не ображайтеся, Уліссе. Я пришлю вам цей мультфільм. Так що сталося?

— Ми відновили функції робочого ядра аж до управління головним приводом. При спробі тестувати функцію знову виник запит на код доступу. Просимо повторити процедуру.

— Немає проблем, колеги.

І другий код почав тихо танути. Саме час уточнити з Климом стратегію.

— Ти спостерігаєш?

— Звісно. І все записую. Не кожен день дві раси з різних галактик лагодять один корабель. За допомогою третьої, що ховається в кущах.

— Гадаєш, полагодять?

— Не знаю. Управління головним приводом п’ятого рівня — річ тонка і займає 20% ядра. А в наборі тестів цієї функції очищення рівня відсутнє.

— Тоді що?

— Я непомітно відновлю цю частину ядра.

— А як ми замотивуємо це чудесне зцілення?

— Джо, не ми, а ти! Придумаєш що-небудь, як у вас кажуть. У людей найбагатша фантазія у відомій мені частини Всесвіту.

— Ну, спасибі тобі, Климцю!

Другий код упав.

Улісс подякував усім людям в моїй особі. Відключатися не поспішав, тримався спокійно і незворушно, як і належить капітану. Хоча всім було зрозуміло, яка буря вирує в його душі, яка пристрасть палає в його серці, щоб закінчити з ядром і знову, через стільки часу, відчути всю міць і покору колосальної машини, званої крейсером «Спіраль».

Я теж не поспішав прощатися.

— Уліссе, що Ви плануєте робити, якщо відновите ядро?

— Не хочу забігати наперед. Спочатку закінчимо.

— Не сперечатимусь. Але плани є?

— Джо, я не хочу завчасно обнадіювати екіпаж. Ще одного краху надії вони просто не переживуть. У разі успіху збереться весь екіпаж крейсера, включаючи Кет і Семмі. Я не обмовився — вони стали повноцінними членами екіпажу, з рівним правом голосу.

— Ханни вміють відбирати капітанів.

— Джо, хочете ви цього чи ні, але й ваше ім’я вже увійшло в історію ханнів. Все наше сьогоднішнє відродження і надії, що таємно гріють душу кожному з нас, виникли тільки завдяки вам! І я хочу заради вас ще раз порушити свій Регламент.

— Чи варто?

— Варто. Джоне Батт, я прошу вас надати честь екіпажу крейсера і бути присутнім при завершальних тестах резервного ядра системи управління крейсером.

— Дякую вам за надану довіру, капітане Улісс. Я приймаю запрошення.

Ось так ми розшаркалися, цілком офіціозно. І вся наша четвірка, затамувавши подих, буквально впилася в монітори. Кет, як найменша, сіла Семмі на шию.

Улісс ввів другий код. Виник запит особистого пароля капітана. Улісс відповів. І відкрився доступ до управління головним приводом, але замість очікуваного хаосу над столом повільно виникла просторова структура, подібна до обрисів міцного корпусу, висипалися порожні таблиці й діаграми. Спалахнув і запульсував черговий запит. Я запитав у Лео, чомусь пошепки:

— Що це?

— Запит на оновлення даних, — так само тихо відповів Лео.

Улісс дозволив. Таблиці і діаграми ожили, а деякі вузли кістяка замиготіли червоним. Але обличчя Улісса роз’їхалося в широчезній усмішці.

— Ханни! Не тільки Джон, а й більшість із вас, членів екіпажу, вперше бачать цю картину. Перед вами схема головного приводу. Тут багато червоного, але ви не дивуйтеся. Це в основному відключені й законсервовані нами вузли і блоки. Решта — дрібні, я сподіваюся, несправності. Це вже проста робота.

Улісс помовчав і дуже тихо продовжив.

— Є маленьке питання до технічних служб. Хто-небудь може зрозуміти і розтлумачити, чому вцілів цей, найскладніший, рівень ядра?

Усі почали перешіптуватися, але відповіді не надходило. Пауза затягувалася, і треба було рятувати становище.

— Капітане, я недостатньо добре знаю прикладну спінтроніку і тим більше не посвячений у конкретні технології вашого ядра. Але! Є загальні закономірності в природі квантових систем. Згадайте, як ішло відновлення — від простого рівня до більш складного, крок за кроком. І в квантовій системі, званій ядром, деякі ділянки почали відновлюватися, тобто повертатися до початкового стану, тим самим змінюючи стан інших ділянок системи. І коли в початковий стан перейшло певне критичне число ділянок (або рівнів) ядра, то вся система автоматично повернулася в доаварійний стан. Мені ясно, що зараз достовірної відповіді годі й шукати, це потребує неспішного аналізу.

Відразу виник шум, характерний для будь-яких наукових зібрань, обговорення висунутої тези. За, проти, маячня, геніально, автор отримав весь спектр оцінок.

Улісс перервав обговорення.

— У нас буде час покопатися в цій проблемі. Справу зроблено, і треба рухатися далі. Технічним службам зняти страховочну копію системи, негайно. А екіпажу в цілому треба вдруге прийняти рішення: що робити далі? Ситуація відрізняється від минулої. Зараз у нас практично є головний привід, але є і п’ятнадцять тисяч років, які пролетіли за бортом. Варіантів вибору небагато — летіти додому чи приєднатися до людської Федерації Світів. На роздуми місяць. До цього часу проведемо всі ремонтні та регламентні роботи на борту. І поповнимо запас палива. Питання є?

В екіпажу питань не було. Але Лео тихо сказав:

— У мене є питання, командире.

— Запитуйте, Лео.

— Можливо, моя пам’ять відновилася не повністю, але серед екіпажу багато незнайомих мені осіб. Хто вони?

— Нарешті ти помітив. Що ж, відкриємо останню таємницю крейсера.

Відчинилися двері, і в рубку увійшли... діти! І підлітки, і зовсім малюки. Кет не витримала:

— Семмі, так ось що вони замовчували!

Я глянув на Клима. Лукава посмішка, він знав! І не сказав! Лео так само тихо попросив:

— Розкажіть, командире.

Улісс перейшов у свою каюту і почав розповідь. Розповідав довго. Я записав потім, коротко і від третьої особи.

Остання таємниця «Спіралі»

На п’ятий день після Катастрофи і, відповідно, на третій день після пам’ятних других зборів екіпажу, надійшла доповідь з медсанчастини. Як грім серед ясного неба.

— Командоре, в групі біологів надзвичайна ситуація. Одна з жінок, Рада, принципово відмовляється лягати в анабіоз.

— Чим мотивує?

— Вона вагітна.

— Що?!

— Ми перевірили. Це правда, термін три місяці.

— І ви дізналися про це тільки зараз? Навіщо тоді кожен член екіпажу тягає на собі особистий комунікатор? Гаразд, не будемо шукати крайніх. Хто батько?

— Ймовірно пілот-розвідник Кай, катер КР5-291. Аватара Сью. Сильно постраждав при катастрофі. Лежить в морозильнику, але безнадійний. Крім того...

— Достатньо. Я сам з нею поговорю.

Улісс викликав порушницю.

— Радо, негайно зайдіть до мене.

— Вибачте, командоре, але я не прийду. Кажіть так.

Улісс оторопіло дивився на молоду дівчину і крізь власне роздратування зумів розгледіти спокій і рішучість.

— Чому, Радо?

— Ви змусите мене лягти в анабіоз.

— Всі мають лягти. Так вирішила команда. Що в цьому поганого?

І тут Рада із врівноваженої жінки миттєво перетворилася на розлючену фурію.

— Що поганого?! Ви капітан великої експедиції і не знаєте, що ніхто і ніколи не кидав в анабіоз вагітних?! Ніде, в жодному зі світів! Я особисто перевіряла за збереженими архівами! Невідомо, як вплине анабіоз на плід! І я не дам Вам вбити свою дитину! Кай загинув, і зараз ви хочете відібрати у мене останнє? Бо це все, що в мене є! Ні батьківщини, ні сім’ї, ні Кая! Тільки оця іскра в мені, і ви хочете її загасити? Не буде цього! Чуєте, не буде! Не дам! Ніколи!

Улісс теж закричав:

— А що чекає твою дитину, що за життя? Сама знаєш, скільки нам сидіти в цій бляшанці!

— Командоре!!! Я народжу і виховаю цю дитину! Коли їй буде років двадцять, можете вкладати мене хоч до кінця польоту, хоч до кінця світу! Але не раніше! І не намагайтеся застосувати силу! Зараз я в катері Кая. Він колись сказав Сью, щоб вона оберігала мене завжди і всюди. Так ось, я сказала їй, що якщо мене заберуть силою, то я помру. Висновки робіть самі!

Улісс замислився: катер автономний, бункерований паливом, їжею та водою на п’ятдесят років. Напевно, Сью вже поставила захист. Захищаючи Раду, вона рознесе півкрейсера. А це вже нікому не потрібно.

— Гаразд, дівчинко, заспокойся. Я маю зважити.

— Думайте, капітане! Від вас зараз залежить більше, ніж ви уявляєте! Думайте! Можливо, це остання дитина народу ханнів! Думайте!

Улісс вимкнув зв’язок. Встав і ошелешено ходив з кутка в куток, без думок і відчуттів.

Струснувся, дістав із шафки спирт і... залишив на місці. За давньою звичкою поставив собі витверезливе в скрутну хвилину запитання: де я і що, власне, відбувається. Потрібно перевірити катер Ради. Віддав розпорядження і за хвилину отримав здивовану відповідь вахти: КР5-291 відімкнувся від усіх бортових систем, окрім інтеркома, і встановив первинний захист. Як вона сказала? Остання дитина народу. Іскра. Іскра життя.

І нарешті Улісс зрозумів. Ця іскорка розвіяла темряву сьогодення, і перед капітаном постало сіре і безрадісне майбутнє. Кого привезе «Спіраль» додому? Натовп старців і вже безплідних жінок? Якщо ТАМ нічого не вціліло, то це кінець. Звичайно, не може безслідно зникнути цивілізація, що стоїть на півмільйоні світів, але все ж...

Що ж робити? Якщо залишитися тут і заснувати колонію, то додому не повернемося ніколи. Про це вже говорили на зборах, галактика Краса молода і жодних проявів розуму ми не знайшли. Значить, і технологічної бази для збереження наявного технічного рівня не знайдемо. Вкласти в анабіоз всіх жінок і сотню чоловіків, які відновлять населення? Невідомо, як вплине такий тривалий анабіоз на репродуктивну функцію. А решта п’ятсот що скажуть? Ні, ні, і ще раз ні.

Улісс згадав свої переконливі промови на зборах і відчув себе повним ідіотом. Якщо не прийде допомога ззовні, то прийнятий план повернення — це план смерті. Найімовірніше, ніхто не доживе до кінця рейсу. Мінімальна вахта — б ханнів. Всього нас шістсот, значить, сто команд. Отже, кожен повинен відпрацювати мінімум тисячу років. При тривалості життя виду 300-400 років. Все, кінець історії.

Але, з другого боку, поступитися одному, захочуть всі. І до чого це призведе? А до чого, командоре? Чи може бути гірше, ніж зараз? Тоді чому б і ні? Регламент суворий, та інспекторів нема.

Стоп, зупинив себе Улісс. Так можна далеко зайти. Зібрати штаб? Вислухати десяток протилежних думок? Рішення все одно за мною, і тягар вибору теж. А ціна питання непомірна. Що, Уліссе, нема рішення? Тоді займемося поточними справами. Пройдемося по відсіках і блоках крейсера, подивимося за консервацією. Сів у невеликий глайдер і помчав.

Робота на кораблі йшла важко і мляво. Екіпаж, за незначним винятком, морально розчавлений і, хоча з графіку не вибивається, робить все повільно, знехотя. Без найменшого вогника в очах. Воно й зрозуміло.

Капітан вдруге спробував на зуб думку що промайнула. Вогник в очах. Іскра. Іскра в мені. Іскра життя. Ось воно, рішення! Повернувся в рубку. Увімкнув інтерком.

— До уваги екіпажу! О 12.00 всі жінки повинні зібратися в Білій залі. Начальникам служб звільнити їх від усіх видів робіт.

Зібралися. Улісс спитав:

— Всі тут?

— Ні. Троє в каютах. Кажуть, що погано почуваються.

— А хто тут добре почувається? Доставити як завгодно, мають бути всі.

Жінки перезирнулися — командир нечасто бував різким. Трійця з’явилася швидко. Своїм ходом.

— Добре, дівчата. Я зібрав вас і вимкнув інтерком. У крейсері нас не бачать і не чують.

— Навіщо все це?

— А тому, що ретельно розроблений і прийнятий загальними зборами екіпажу план повернення додому дав тріщину.

Аудиторія мовчала. Тріщиною більше, тріщиною менше — яка, зрештою, різниця? Улісс зачекав хвильку, але всі мовчали.

— Тут відсутня біолог Рада. Вона вагітна. Термін три місяці.

Все одно тиша. Улісс заплющив очі. «Що ж, я зробив усе, що міг. І на що тільки сподівався?»

Аж раптом усі підхопилися зі своїх місць і оточили капітана. У неймовірному галасі, що зчинив натовп збуджених жінок, Улісс вловив, що запитують одне:

— А хто буде — хлопчик чи дівчинка?

Улісс не стримався і заіржав, мов дракон-пересмішник:

— Ну ви й дурепи, вибачте! Це все, що вас цікавить?

— Але це ж найголовніше! Як ви цього не розумієте!

— Дівчата, я поки не знаю. Рада зачинилась в катері Кая і не виходить. У мене з нею розмова не вийшла, так що питайте самі. А я повернуся хвилин за двадцять.

Улісс вийшов, взяв склянку гарячого напою і пару бутербродів. Коли повернувся в Білий зал, його м’яко випровадили з проханням повернутися години через чотири. Йдучи, злегка ошелешений капітан помітив, що до Білої зали пливе об’ємний кухонний контейнер. Теж зголодніли, одначе! Гарна ознака.

Капітан знову сів у глайдер і продовжив свою інспекцію. Факт чисто жіночих зборів заінтригував екіпаж, раніше такого не було. Ніхто нічого не розумів, але питати у капітана не наважувалися.

Нарешті виник виклик. Говорила Рут, планетолог і найстарша серед жінок. Вдома вона залишила чоловіка, трьох дітей і стільки ж онуків. Ймовірно, це була її остання експедиція — час на спокійну роботу. Не любить форму і уникає її за будь-якої нагоди. Віку не соромиться, невисока, струнка, але аж ніяк не тендітна. Не красуня, але безумовно приваблива.

— Сер, на сьогодні ми закінчили.

— На сьогодні?! Що, передбачається продовження?

— Вибачте, сер, буде обов’язково. Ми виробили певну позицію і беремо тайм-аут на добу. Кожна з нас має осмислити ситуацію загальну і особисту. А зараз ми розійдемося по робочих місцях.

— Що з Радою?

— Поки залишається в катері.

— Рут, це не зруйнує порядок на кораблі? Я не допущу анархії.

— Сер, ви самі нас зібрали. Непокори або бунту не відбувається. Так що не поспішайте з висновками, капітане.

Вона має рацію, хай йому грець. Гаразд, хай думають.

Жінки розійшлися по крейсеру і чесно відпрацювали свої вахти. Від них віяло якоюсь похмурою агресивною піднесеністю, що різко контрастувала з апатією чоловіків. Невідомо, що відбувалося в екіпажі, але, мабуть, жодна з них не бовкнула зайвого про події в Білій залі.

А ось Уліссу нарешті почали задавати питання. Увечері кожен рапорт начальників служб закінчувався безневинною фразою на кшталт «Чи ставити завтра жінок в вахту?».

Вранці крейсер вже тихо гудів. Чоловіча частина впівголоса обговорювала дивну поведінку жінок — мовчать, огризаються і працюють за трьох.

В обід прекрасна половина запаслася їжею і знову зачинилась у Білій залі. Під вечір прийшов виклик від Рут.

— Сер, просимо прийняти невелику делегацію, уповноважену нашими зборами.

— Скільки вас буде?

— Троє.

— Тоді чекаю у себе в каюті.

Подивимося, що принесуть у дзьобі.

Увійшла Рут і двоє молодих дівчат. Здається, одна з групи соціологів, а друга точно з технічної команди.

— Проходьте. Сідайте. Кажіть.

Рут зітхнула і витримала секундну паузу.

— Сер, рятувальної експедиції не буде, якщо вдома справи кепські. Вже два місяці на всіх каналах зв’язку порожньо. Якщо дотримуватися прийнятого плану повернення, то додому повернеться екіпаж, нездатний принести потомство. І крейсер в непередбачуваному технічному стані. Засновувати колонію і відновлювати цивілізацію буде нікому і нічим. Отже, план містить ризик повної загибелі, тому ми його відкидаємо по праву статі, відповідальної за продовження роду. Згідно з Кодексом, найцінніше у Всесвіті, крім самого Всесвіту, — це Життя. Воно повинне тривати.

Рут замовкла. Улісс теж. «Вони думають так само, як і я. Хоча такої аргументації не було вже давненько».

— Що пропонуєте?

— Капітане! Згадайте, яким вирішальним аргументом ви відхилили пропозицію заснувати колонію тут.

— Пам’ятаю. Як ділити жінок при такому дисбалансі статей?

— І ви були праві як командувач і як чоловік.

— Що ти маєш на увазі, Рут?

— А ось що. У такій ситуації логічніше віддати право вибору жінкам, як меншості. На владу ми не претендуємо, так що про повернення до матріархату не йдеться.

Улісс давно знав Рут. Обоє все життя працювали в просторі і періодично перетиналися. Кілька разів працювали в одних експедиціях, зустрічалися в реабілітаційних центрах. При зустрічах віталися, посміхалися, десяток стандартних питань — звідки, куди, сім’я, діти, здоров’я, спільні знайомі. Він вважав Рут сухуватою, трохи замкненою, незворушною академічною дамою, позбавленою лідерських якостей. Зараз же перед ним сиділа інша людина. Що з неї злетіло, а що вилізло? Розберемося пізніше.

— Продовжуйте, Рут.

— Стартувати додому намічено за рік, після консервації і повернення паливної експедиції. Правильно?

— Так.

— У такому разі ми пропонуємо за час, що залишився, створити і, при бажанні, узаконити якомога більше сімейних пар з правом народження 3-4 дітей.

Чогось подібного слід було очікувати. Тому Улісс не здивувався.

— Що робити з іншими чоловіками?

— Ляжуть в анабіоз. Сімейні пари виростять дітей і теж підуть спати. Серед дітей буде приблизно 75% дівчаток. З анабіозу піднімемо необхідну кількість чоловіків і через п’ять поколінь дисбаланс статей зникне.

— Конфлікти? Трикутники?

— Конфлікти ваші, трикутники наші.

— Скільки перших пар прогнозуєте?

— Всі наші дівчата здорові і... дієздатні. У трьох важкі психологічні проблеми. Тож можливі мінімум 70 пар.

— З чого пропонуєте почати, Рут?

— Сер, тут починаються ваші повноваження. Тільки командир експедиції може змінювати Регламенти.

— І що, на вашу думку, я маю змінити?

— Дозволити шлюби на борту.

— Але половина екіпажу вже має сім’ї вдома! Як бути з ними?

— У всіх є право вибору. А знаєте, командоре, життя само розбереться.

Розбереться?! Вже починає! Тільки недавно прийняли важке рішення йти додому, економлячи ресурси і спалюючи життя! Тільки б дійти! Будь що буде, тільки б ще раз побачити рідні світи! Але минуло всього два місяці, і життя почало свою непередбачувану гру. Однією іскрою спалило старий план і запалило щось нове, сліпуче і непрогнозоване. Спокійно, капітане. А що, власне кажучи, відбувається? Чи ж може бути гірше? Просто буде по-іншому. Інтуїція підказує, що жінки праві.

Відпустив жінок і включив інтерком.

— Усім чоловікам, вільним від вахти, зібратися о 21.00 в спортивному центрі.

Улісс за п’ять хвилин не поспішаючи виклав присутнім нову стратегію експедиції. До аудиторії не одразу дійшов сенс сказаного. Правду кажуть, що в критичній ситуації жінка мислить швидше.

— Питання є? Ні? Тоді добу на роздуми. Завтра тут же в цей же час.

На ранок з’явилися перші ознаки бродіння в інертній чоловічій масі. Улісс викликав першого помічника: середній вік, на батьківщині дружина і дві дочки.

— Як настрій, Тирсе?

— Поки що ніяк, сер.

— Як екіпаж?

— Зміни є. На краще чи на гірше? Важко сказати. У будь-якому разі, почали більше спілкуватися. З’явилися емоції. Різні, правда.

— Про що говорять?

— Про різне. Головне, що не мовчать.

Викликав Рут.

— Ви задоволені, мадам? Як настрій?

— Краще, ніж тиждень тому, сер.

— Як ваша, вибачте, зграя? Що ще задумали?

— Обдумуємо практичну реалізацію проекту.

Це вже проект?! Гаразд, процеси йдуть. Поки якось все дуже гладко. Треба внести якийсь збурюючий фактор.

— До уваги екіпажу! Призначені на сьогодні чоловічі збори переносяться на завтра.

Про нове місце і час повідомлю ввечері. Подіяло. Народ зрозумів, що у командування немає остаточної позиції і багато що залежить від екіпажу.

Збори пройшли шумно і бурхливо. Але це вже був інший колектив, з’явилася надія і обережний оптимізм. Потім був загальний збір екіпажу. Недовгий. Все було ясно і прийнятно. Більшості. Нечисленній меншості було байдуже. Відправили паливній експедиції докладний звіт про останні події. Вони теж мають визначитися.

Робота на борту пожвавилась. Консервація продовжувалась. Один вантажний ангар перебудовували під величезний відсік анабіозу, який скоро прийме більшу частину екіпажу.

А з найбільшого ангару почали створювати Оазу — шматочок планетарної поверхні. Навіщо? Так вирішили жінки. Вголос ніхто не говорив про призначення зони, але всі знали. Тут зростатимуть діти, і з народження вони будуть знати, що світ не обмежений корпусом крейсера. Будуть знати, що попереду їх чекають безкраї простори планет, які зараз можна побачити тільки в фільмах. А поки майбутнє можна буде відчути тут, погрітися на сонечку, скупатися в річці, походити по траві, відчути, що таке вітер і дощ.

Але ж скільки клопоту завдав цей задум! Технічні питання вирішилися просто. Звільнили цілісний блок 500 на 700 метрів, заввишки 50 метрів. Роздробили на гравій кілька забортних скель і засипали зону двометровим шаром. Продумали освітлення, вітер і дощ. Створили річку зі струмками.

Знайшли в колекціях життєздатне насіння, з ягід і фруктів повитягали кісточки. А куди це все саджати? Де взяти справжній ґрунт і його мікрофлору? Біологи сказали: давайте без фанатизму, потрібно спочатку посадити все на гідропоніку і паралельно займатися ґрунтом. Це було непросте завдання, але і його вирішили. Вирішували всім екіпажем, і через якусь сотню років мали повноцінний півметровий гумус.

Але це буде потім. А зараз це важка робота, нервова і виснажлива. Особливо для Улісса і Рут. Склалося так, що вона стала в крейсері другою за значенням фігурою, зваливши на себе малозрозумілу іншим функцію жіночого лідера. Її вже називають «матінкою» і засипають усіма жіночими проблемами. Це понад звичну штатну роботу. І мимоволі їй доводилося бачитися з Уліссом кілька разів щодня. Схудла, з запалими очима, щось наполегливо втокмачувала йому в центральній рубці. Він не менш вперто відбивався, а потім вирішив збити її з пантелику:

— Рут, ви коли-небудь їсте?

— Снідала.

— Сьогодні?

— Так, сьогодні! Яке вам діло до того, коли і що я їм?

— Та як хочете! А от я зголоднів. Голова не варить. Давайте поїмо і продовжимо.

Приплив контейнер, вони поїли. Улісс відволікся на виклик, а коли повернувся, то побачив, що Рут спить, поклавши голову на стіл.

У мозку Улісса щось клацнуло, і всі проблеми світобудови відступили перед головною — Рут може змерзнути, і її конче потрібно вкрити.

За півгодини вона прокинулася, провела щокою по пухнастому пледу і сказала:

— Дякую. Чесно кажучи, не очікувала. Мається на увазі, не очікувала, що засну. Так на чому ми зупинилися?

Але не стерти того що сталося, на чому б не зупинилися. Улісс вперше розгледів живу людину в давній знайомій, іменитому планетологу, сухуватій «академічці» і занадто емоційній «матінці». І не просто живу людину, а жінку. Хоча довго сам собі не зізнавався.

Рут теж по-іншому глянула на бездоганного функціонала Кепа, як позаочі називали Улісса.

Поки проросте зернятко цього епізоду, мине ще чимало часу. Часу, за який обидва змиряться з невідворотністю втрати коханих, рідних і близьких. Факт, що життя розпорядилося ними за своїм планом. Коли через двадцять років Улісс і Рут в один день йшли в анабіоз, їх проводжали дві дочки.

Прощання

Ми слухали Улісса, не перериваючи. Коли він закінчив, я запитав:

— Капітане, ви вірили, що чините правильно?

— Тут немає питання віри. Ми просто робили необхідне. І ми маємо винагороду.

— Яку саме?

Він розвернув у наш бік рамку, що стояла на столі. Стаціонарна голограма — двоє хлопчиків і дівчинка.

— Життя, Джоне. Це мої народжені в крейсері пра..., коротше, онуки. А всього нас уже вісім тисяч. І всі члени Першого екіпажу, що пережили Катастрофу, живі.

Монітори згасли. Я вибачився і залишив борт Кет. Маленькому екіпажу було про що поговорити. Життя тривало. Лео вже досить зміцнів і повеселішав. Навчився і пристрастився їздити верхи. Ганяв наввипередки з Семмі і навіть кілька разів виграв. Мені ж доводилося частенько мотатися в Комітет і пропускати вечірні посиденьки. А шкода! Компанія, що збиралася, не мала рівних — Лео, Семмі, Кет, Грейс, Яна, Клим.

Сиділи зазвичай на терасі, щоб Яна теж брала участь, розповідали, згадували, просто мовчали, дивилися на захід сонця. Лео розповідав про життя на Батьківщині, Кет і Семмі про епізоди своєї епопеї і цікаві світи, Кет частенько сідала на коня і демонструвала свою виїздку, Грейс здавала багато компромату на мене, Клим говорив менше, але багато ілюстрував, Яна — про космічну частину свого життя і постійну війну з дрібного живністю тут. Багато було смішних історій, а почуття гумору мали всі.

Гостей майже не бувало. Одного разу приїжджав Чин Лі, як приватна особа. Прилетів він на один вечір у супроводі Прем’єра Атти, а полетів лише за дві доби. Лео спочатку помітно ніяковів, бо вдома він не зустрічався з ханнівською першою особою. Але Чин виявився простий у спілкуванні, і міжгалактична незручність швидко минула.

І якось раз була онучка Мері. Довго сиділа з нами, слухала, мовчала, гризла сир і заснула у мене на руках. Бачила б нас Анюта!

У Камоа, столицю Атти, ми не літали, а в окружному центрі Миргороді були. У міру галасливе місто, населене переважно молоддю. Кілька університетів з неодмінними кампусами, безліч великих і малих ресторанчиків і бістро — все, що потрібно молодим.

Але підійшов до кінця відведений Уліссом місяць. І я почув від Лео:

— Джо, ми прийняли рішення. Усі йдемо додому.

— Зрозуміло.

— Як би ти вчинив на нашому місці?

— Будь-хто з людей полетів би додому. Обмив би там слізьми загиблий особистий світ і згадав усіх, кого любив. І тільки потім, якщо залишаться сили, подумав би про майбутнє. Життя має тривати.

— Ханни такі ж, Джо.

— Скажу відверто — мені вас не вистачатиме. Сам дивуюся, наскільки звик. А сурогат, званий зв’язком, спілкування не замінить.

Кет загадково посміхнулася й промовила:

— Джо, а пару років ти протримаєшся без нас?

«Ну хоча б півтора» — це Семмі.

— Ви повернетесь?!

Кет розсміялася:

— Зробіть обличчя простішим, капітане. Семмі і я повернемося точно.

Лео додав:

— А я за обставин.

Не все так погано в цьому світі, виявляється. Від душі відлягло.

Перед призначеним зв’язком з крейсером я коротко переговорив з Климом.

— Що на «Спіралі»?

— Добре. Все відремонтували. Привід і прямий зв’язок працюють. Уже тиждень слухають у всіх діапазонах. Поки нічого немає і, на жаль, не буде.

Вони зможуть використовувати головний привід? Швидкість крейсера близько 0,9 с. На такій швидкості входити в розрив не можна.

— Не можна, Джо. Мені відомо два схожих випадки, машини не знайдені досі. Але погасити інерцію, маючи ханнівский привід, не проблема. Так що крейсер вже зупинений.

Я не намагався осягнути, куди поділися інерція і енергія. Зараз важливо, що корабель стоїть і його не треба наздоганяти.

— Джо, вдома у хлопців буде ще одна проблема. Спінтроніка всіх малих і середніх катерів не підлягає ремонту. Системи були масовими і при необхідності просто замінювалися. Всі сестри Кет, які на борту крейсера, можуть рухатися зараз тільки на гравіприводі. Це робота в межах однієї системи планетарними човниками. Так що Кет — єдина робоча конячка для середніх відстаней.

Гаразд, поговоримо з Головою.

— Безумовно допоможемо, Джо. Яке паливо? Літій? Знайдемо. Дамо, скільки потягнуть. А приводи, приводи, приводи... Є рішення. Кет поцупила наш привід, ще за часів Вулика, і ходить на ньому досі. Для нас він безнадійно застарів, хоча конструкція дуже вдала і надійна. Комітет пошукає, де і скільки їх залишилося. Не знайдемо — виготовимо. Монтаж? Знову ж Кет. Вони з Семмі єдині фахівці у двох галактиках зі встановлення нашого обладнання на ханнівську техніку.

Знову рубка Кет. На тому боці галявина Оази. Улісс в повній формі, всі діти і вільні від вахти — всього кілька тисяч. Більшість бачили мене вперше і перешіптувались, як звичайні люди.

Улісс коротко виклав поточний стан справ на крейсері, не вдаючись особливо в деталі.

Так само коротко доповів про результати моніторингу каналів прямого зв’язку — повна порожнеча.

Головне питання винесено на голосування. Результат — всі за повернення.

Улісс підсумував:

— Екіпаже! Ми прийняли рішення повертатися. Треба взяти на борт КР5-430 і в найкоротші строки поповнити запас палива в найближчій системі.

Тепер мій вихід.

— Шановний капітане! Дозвольте представити вам і екіпажу командора Чин Лі, Голову Організаційного Комітету Федерації Світів.

Голова був у своєму кабінеті на Альфі і з’явився на моніторах крейсера і рубки Кет. Він стояв, а зліва висів розгорнутий прапор Федерації — синій прямокутник з Галактикою, внизу жовтий напис «Федерація Світів» чотирма офіційними мовами, зверху справа традиційний трайдент.

Улісс і весь екіпаж встали. Я з Лео теж.

— Від імені народу Федерації Світів я, людина на ім’я Чин Лі, вітаю всіх ханнів, а також Кет і Семмі, що змогли вижити і об’єднати наші раси. Хочу висловити захоплення мужністю екіпажу крейсера «Спіраль», що не втратив надії і вистояв у нечувано тривалій боротьбі за життя. Ми брати по розуму, до того ж разюче схожі генетично. Наші біологи навіть припускають, що перехресні шлюби теоретично не безплідні. Хоча, як відомо, тільки практика критерій істини.

У залі, заповненому наполовину чоловіками, така заява не могла не викликати схвального пожвавлення. Улісс жестом заспокоїв збори. Чин Лі продовжив.

— Ще раз хочу подякувати Семмі і Кет, які стільки часу наглядали за нашою цивілізацією, причому в рамках Регламенту експедиції!

На моніторах Семмі схилив голову, а Кет зробила реверанс. Оплески. Голова продовжив:

— Ми ухвалили рішення допомогти вам у підготовці до повернення додому. В першу чергу ми відправимо все для дітей, за вашим вибором. Крім цього, ви отримаєте готове паливо і продукти харчування, перевірені на собі вашим пілотом Лео. Повинно вистачити років на п’ять, поки ви не адаптуєтесь удома.

Крім цього, ми надамо вам 200 комплектів прямого приводу, аналогічного діючому на КР5-430. Кет і Семмі самі його розробили на базі людських технологій і встановили на своєму катері. Тож проблем із монтажем обладнання у вас немає.

Тиша. Улісс аж оторопів — паливо паливом, але приводи? Такий подарунок знімає безліч проблем після повернення!

— Не знаю, що й сказати, командоре Чин! Дякую від імені екіпажу і народу ханнів!

Екіпаж радів, звичайно, і паливу, і приводам. Але найбільше чекав справжню їжу і питво. Адже оригінальні припаси закінчилися давно, і весь харч надходив тільки з регенераторів.

Вперше ми прийшли до крейсера всі разом. Для урочистості моменту і історії ми разом вийшли зі своїх катерів і вишикувалися — попереду Лео, за ним лінією Кет, Клим і я (Кет посередині), за нами Семмі. Грейс стояла в своєму шлюзі, зліва від нашої групи. Всі у парадній формі. Зустрічаючі теж.

Лео доповів. Улісс і екіпаж урочисто зустріли свій, колись вже оплаканий, катер. Стискали і м’яли Лео, валяли Семмі і обережно віталися з Кет. Я так зрозумів, що тактильні відчуття є найкращий доказ істини. Підозрюю, що ханни до останнього не вірили в те, що відбувається. Доки самі не помацали. Чисто як люди.

Я теж потиснув безліч рук і вдало з’їхав з теми обговорення ядра. Клим став зіркою заходу. Лікар-легенда, який зробив неможливе. Той, хто воскресив Лео.

Семмі був узятий в полон дітлахами і відведений в Оазу. У якийсь момент ми з Климом залишились вдвох. Я бачив, що він чимось спантеличений. Запитав і отримав відповідь.

— Джо, такий день, можливо, ніколи й ніде більше не повториться.

— Що мається на увазі?

— Тут вперше фізично зустрілися три раси природного технологічного розуму — стара, нова і молода. Плюс раса природного нетехнологічного розуму. Плюс машина з явними ознаками розуму, нехай і синтетичного. Все, що тут відбувається, неможливо в принципі. Але відбувається реально, що неможливо. Чи випадково? Ось що мається на увазі, друже мій Джоне.

— Не знаю, Климе. Сам замислювався, але відповіді не знайшов.

І почалася комплектація експедиції. Режим секретності в стосунках з крейсером ніхто не відміняв, тому на перевезеннях працювали тільки я і Кет. Семмі літав зі мною, але Лео не ревнував. Або робив вигляд.

Клим повернувся з першим вантажним рейсом разом з великою групою людських медиків. Вивантажили свою апаратуру, і величезний відсік крейсера перетворився в польовий шпиталь. Очевидно, що у загиблих від перегріву шансів не було, мозок гине безповоротно. Замерзлих і тяжкопоранених (але живих перед анабіозом) витягли майже всіх, фізіологічно відновили чотириста ханнів. Скільки ж із них збережуть психіку і індивідуальність?

На постарілу Раду чекав другий удар, Кая не врятували. Тим часом сорок тисяч тонн вантажу були доставлені і розміщені в відсіках крейсера. Пам’ятаю перше враження від «Спіралі»: красиво, нам є куди вдосконалюватися, але як це може влізти в розрив? Ми досі ходимо на гладких регулярних оболонках, а тут одні кути і злами. Останній контейнер завантажений і КР5-430 зайняв своє місце в ангарі №15, обережно потіснивши Бірк та Ллі.

Прощальний обід. Страви приготовані зі свіжих продуктів. Лео гарантує. Окрасою столу, на загальну думку екіпажу, стали фрукти й овочі, такі схожі і несхожі на плоди Батьківщини. І спиртне, звичайно.

Але все закінчується.

Ми відійшли від крейсера, який огорнувся ледь помітним синім еліпсоїдом і зник. Так он куди поділися кути і злами! Цікаво.

— Грейс, тобі сумно?

— Є трохи.

— Що тут вдієш! Летімо додому, Грейс. Семмі і Кет повернуться, я впевнений. Будемо чекати, сподіватися і продовжувати будувати дорогу на М31. Нас там вже чекають. Ти тут, Климе?

— Так.

— Я правий?

— Так. Via est vita[2].