Екст

Я пишу ці рядки насамперед для себе, для того, щоб зрозуміти своє власне життя і якось систематизувати його події. Що випадковість, а що ні, де істина, а де самообман? Можливо, тоді й сам зрозумію те, що сталося. Проте висновки робити не мені.

Пишу по-старому, авторучкою на папері, не залишаючи жодних електронних слідів, хоча зараз XXV сторіччя за традиційним земним літочисленням. Причин цьому дві: конфіденційність багатьох подій і небажання відкривати душу незнайомцям.

Я не розраховую на те, що хтось колись прочитає ці нотатки, тому особливо не стежу за стилем і формою. Напевно, я або спалю колись ці аркуші, або віддам Голові, хай він утаємничить їх рівно на стільки, на скільки потрібно.

А якщо хтось це і прочитає, то нехай не оцінює надмірно суворо літературні якості такого, по суті, щоденника. Я не маю спеціальної освіти і бажаного словесного ресурсу, до того ж, тут замало динамічних подій і практично відсутня романтична лінія.

Не відразу я взяв у руку перо. Швидкоплинні пориви виникали давно, але сформувались у рішення Межовим Каменем. Тож зараз я, не поспішаючи, повертаюсь на Базу, стоячи в рубці перед величезним оглядовим ілюмінатором, і чарівний спокій неприборкуваного й непередбачуваного Космосу розвіює всі сумніви і ставить крапку в моїх ваганнях.

Хто сказав, що Космос порожній і чорний?

Усе велике бачиться на відстані. Це стародавня формула. Але й з відстані усе бачиться не відразу, для цього потрібен час. Час, протягом якого відійде на задній план багато речей, що сяють відбитим світлом, але волають про те, що саме вони головні. Подібні речі оточують людину ззовні і заповнюють ізсередини. І лише коли цей ґвалт ущухає, стають помітними істинні цінності, що мерехтять власним неяскравим і незгасаючим світлом.

Це повного мірою стосується й Космосу. Щоб доторкнутися до нього, треба опинитися десь у глибині, в міжгалактичному просторі, вимкнути двигуни і всі джерела світла й звуку. Приходить стан спокою, очі потроху адаптуються і хвилин за двадцять ти бачиш не тільки троянди десятка ближніх галактик, а й ледь сяючий планктон далеких. Дивно, але починаєш бачити контури навколишніх предметів, хоча освітленість далеко за межами сприйняття.

А іноді раптом різко, стрибком змінюється масштаб сприйняття. Ти стаєш гігантом, можеш дотягнутися рукою куди завгодно, і весь Всесвіт стає зрозумілим, рідним і домашнім. Але цей стан просвітлення приходить не часто, лише кілька разів за все твоє життя.

Тож почну викладати факти і спробую знайти відповідь на просте запитання: чи випадково все, що сталося?

Спочатку трохи про себе.

Я середнього зросту, худорлявий, віддаю перевагу короткій зачісці, дожив до середини людського віку. Маю дружину Лі, двох дітей і двох онуків. Полюбляю неяскравий, приталений одяг. В їжі неперебірливий, люблю яблука, каву, сир. Музика? Старі майстри Землі. Фільми? Динамічні, типу екшн, незалежно від епохи. Книжки? Реаліті в стилі Річарда Баха і класика сайнс фікшн. Народився на Атті, одній з перших планет федерації, у звичайній родині.

Мати досі працює в групі економічного аналізу місцевої Ради. Батько вже помер. Він не захотів проходити чергову ветеранську санацію і просто сказав: «Мені досить». Батько був учасником Дивної війни і повернувся без правої руки.

За першою освітою я фізик. Однак у житті довелося займатися чим завгодно: промисловістю, економікою, торгівлею, робототехнікою, стародавньою історією Землі. Чому? Сам не знаю. Щось не давало довго затримуватися на одному місці. Професіоналом ні в чому не став, але зібрав пристойний обсяг знань і понять.

Останні 15 років моя професія — екст. Ця професія (а чи професія це взагалі?) має довгу й нудну назву, але ніхто нею практично не користується. Є коротке, містке і зрозуміле слово — екст.

Дивізіон екстів прийшов на зміну Корпусу Вільного Пошуку (КВП), створеного відразу по відкриттю Альфи. Постала необхідність гарантувати безпеку нової домівки й шукати нові, придатні для проживання світи.

Вважається, що КВП складався з романтиків — молодих, сміливих і необережних. Їм не вистачало знань і досвіду, техніка й навігація трималися на грані науки та інтуіції. Однак суворе виконання інструкцій і регламентів забезпечувало необхідну безпеку. Але хто з людей любить дотримуватися правил? Тому чимало катерів просто зникли, і не знайдені досі.

До того ж, скоро стало зрозуміло, що виявлення і вивчення проявів розуму в нововідкритих світах вимагає високо-професійного підходу та відповідної кваліфікації. Тому КВП було переформатовано, як тільки визріли умови — було вже знайдено два десятки світів, вдосконалилася техніка і був виписаний Регламент контактів.

Ексти постійно працюють на зовнішніх межах населеного простору, і сенс їх роботи — розширення цих меж. Вони дуже мало говорять про свою роботу, бо пов’язані вимогами Комітету про конфіденційність, з одного боку, і вродженою потаємністю характеру, з другого, що дуже не подобається різноманітній і багатоликій громадськості. Тому наша робота досі оповита серпанком загадковості й постійного ризику.

Здебільшого екстівські екіпажі входять в батальйон М і складаються з 10-15 осіб, упакованих у відносно просторі кораблі, забиті дослідницьким устаткуванням та лабораторіями. Не сідаючи на ґрунт, вони методично й скрупульозно, не оминаючи дрібниць, вивчають чергову зоряну систему. При цьому спираються на попередню інструментальну оцінку екзопланет, яка йде вже принаймі 400 років, і попередній узагальнений огляд.

І хто ж його робить? Та найменша екстівська частина — батальйон F, що ходить на невеликих бортах екіпажами по одній-дві особи. В баті F лише сотня людей, але саме вони першими потрапляють у нову систему, маючи при цьому тільки теоретичні оцінки та дані інструментальної розвідки. Максимально приховано збирають масу даних, але ніхто нікого не квапить і такий первинний огляд може затягнуться і на рік і на два. Основним завданням місії є відповідь на питання: чи присутні в системі прояви розумної діяльності.

Бат М формується як звичайний військовий підрозділ: через власне училище (конкурс 1:50) з п’ятьма роками навчання.

Для бата F зовсім інша процедура. Приблизно половина приходить з бата М після багаторічної служби, а решта — не з системи, цивільні. Я саме з цієї частини і можу розповісти про власну історію приходу в бат F. Факт, що сюди приходять спокійні, мовчазні, зрілі люди, психологічно стійкі, схильні до тривалої усамітненої роботи, здатні приймати самостійні рішення. Всі вони — не вузькі фахівці. Чоловіків близько 80%. При відборі враховується все попереднє життя кандидата. Та головні критерії відбору для мене так і лишилися загадкою.

А сталося все дуже просто, на перший погляд. Звичайного буденного дня я отримав запрошення прибути до Комітету під якимось незначним приводом. Ненав’язливо мені запропонували пройти медобстеження, тому що при мікробіологічному контролі автомату щось там не сподобалося. Випадково я зустрів старого друга Лапу, якого не бачив років п’ятдесят, і днів три ми, не просихаючи, реанімували свої шкільні спогади. Потім мене розшукали, привезли в стареньку будівлю з багатьма вивісками й завели в якусь кімнату, де стояв неймовірної давнини масивний дерев’яний стіл і два такі ж за віком стільці. Стіни кімнати суцільно вкриті полицями з раритетними паперовими книгами.

Увійшов незнайомий чоловік і буденно запропонував нову роботу. Він дав мені на роздуми один місяць.

Рівно за місяць, година в годину, хвилина в хвилину мені зателефонували. Розмова була короткою:

— Згоден? Якщо ні, то жодних претензій.

Я погодився. Знову прилетів до Комітету і в тій же кімнаті зустрівся особисто з його Головою. Мені дали якийсь стародавній девайс (перову авторучку), і я від руки написав документ, що мав назву «Заява про зарахування в дивізіон збору даних на зовнішніх кордонах».

Потім взяв у руки не менш раритетний текст і, стоячи, прочитав Клятву. Після цього Голова вписав (теж від руки) моє ім’я у велику паперову книгу. Розписався, рукостискання, вітання. Все, я курсант і почалося навчання.

Перший етап — вивчення Регламентів, історії та соціології на Головній базі екстів. Матчастина, звісно. Нескінченні тести й тренування. На це йде близько року. Нудно, як для технаря. З космологією ще можна змиритися, а соціології забагато.

Другий етап — рейди в якості стажера. Ходив п’ять разів на різних катерах з досвідченими екстами. Цей етап зайняв ще два роки. І це вже було не так нудно.

Третій етап — рейди з інструктором. Зазвичай достатньо двох рейдів, це ще півроку.

Четвертий етап — вибір катера. Це наполовину містична процедура і може тривати кілька місяців.

Справа в тому, що існують катери двох категорій: нові, щойно з заводу, і бувалі, що вже працювали в просторі. Коли екст бере новий катер, то жодних проблем. Тільки вибір імені для аватари.

Бувалі — інша річ. Треба розуміти, що розвідувальний катер — дуже складна й довгоживуча машина. І не машина, а кіберорганізм з потужним мозком, чіткою і нечіткою логікою. У кожної з часом формується свій характер і можна говорити про псевдоособистість. У деяких вже змінилося до семи пілотів. І кожен наступний пілот повинен знайти психологічний контакт зі своїм катером! І це не смішно.

Мені пощастило. Я для Грейс був п’ятим пілотом, і вона добре «розумілася» на людях. Ми з тиждень спілкувалися на різні теми і взаємної алергії у нас не виникло.

П’ятий етап — самостійний. Я вже капітан катера і Представник Раси Людей. Почалася та сама таємнича й інтригуюча (для необізнаних) робота.

Насправді ж це досить рутинна праця, що ділить твоє життя на цикли, які складаються з трьох приблизно рівних частин. Циклічність у баті F у середньому три місяці, у мене довше — півроку. У баті М інакше: рейди триваліші. А вцілому ексти розходяться радіально від Альфи в північній півкулі Галактики і йдуть углиб галактичного диску, в напрямку Стрільця і Магелланового Мосту. Зоряне населення відносно щільне, багато протозоряних утворень. Розривні переходи короткі, а періоди вивчення зоряних систем тривалі.

У моєму випадку була одна особливість. Коли екст стає капітаном, пройшовши всі етапи підготовки, то може пропонувати Комітету нові цілі, що не входять до затвердженого переліку.

Після декількох звичайних внутрішніх рейдів я запропонував Комітету відкрити новий стратегічний напрямок: карлик Секстанта і далі на М31. До Секстанта приблизно 90 кілопарсеків відносно порожнього простору, який можна швидко пройти. Потім знайти й облаштувати планетарну базу, яка в подальшому стане міжгалактичною. А далі, не поспішаючи, торувати шлях до М31 і МЗЗ.

Чи усвідомлював я певну передчасність проекту? Безумовно, адже на тодішніх машинах до Секстанта повзти років сорок. Однак за пару тижнів я отримав згоду Комітету. Звісно, з застереженнями, особливо щодо тривалості переходів: не більше восьми годин. І сувора конфіденційність у всьому, що стосується М31. Тільки потім, за кілька років, я дізнався, що випадково опинився в потрібному місці і в потрібний час.

Виявилося, що саме в цей час обкатали на дослідному зразку нову розривну технологію і постало питання повно-масштабних польових випробувань. І тут нагодився я. Грейс отримала новий головний привід і проект запрацював.

П’ять років пішло на прокладку шляху до Секстанта, рік на пошук базової зоряної системи. За цей час нам ще кілька разів модернізували привід, зросли швидкості й дистанція одиничного переходу. І зараз у мене, точніше, у нас, найкращий корабель у відомій людям частині Всесвіту. Щоправда, з урахуванням того, що на нас із Грейс випробовуються всі технічні новинки, і до деяких блоків нас просто не допускають.

Ми дійшли до Секстанта і на краю карлика знайшли дивовижну систему з неймовірно красивою планетою земного типу, незайняту розумом. Назвали Казкою, і вже дев’ять років триває її колонізація. Це планета неймовірної кількості чудес, а головне чудо — палаючі вночі упівнеба галактики: Чумацький Шлях з одного боку і Андромеда — з другого.

Останні шість років я самотужки прокладаю шлях до М31 і звітую лише командиру Дивізіону та Голові. А в просторі вже розмічена 720-ма маяками-віхами стежка довжиною 360 кілопарсеків.

А зараз докладніше про три частини мого життя як екста.

Частина перша

Це 10-12 тижнів, що складають черговий дослідницький рейд. Найважче — вийти у вихідну точку чергового рейду. Сьогодні вона на відстані 360 кілопарсеків, а наступного разу буде ще далі. Вийти на неї треба за один перехід. Займає цей процес (як і повернення) приблизно тиждень. Весь цей час я і Семмі лежимо в анабіозі. Потім Грейс нас будить і починається робота.

У цей час життя тече тихо, розмірено й одноманітно. Поділ дня на час доби дуже умовний, бо організму нема за що вчепитися, щоб узгодити танок своїх ритмів. До найближчої зірки чортзна-скільки. Зважаючи на це, мозок і тіло тихенько задають власні ритми, витягнуті з якихось еволюційних глибин, і тягнуть добу приблизно на 44 традиційні години. Регламент, на щастя, цього не забороняє.

Колись я спробував побудувати добу з 24-х годин. Терпів пару тижнів, мордувався, змушував себе спати, коли не хотілося, їсти, коли в рот не лізло і ставати понад силу.

Потім сів, обмізкував ситуацію, пустив цю справу на само-плин, і відразу все налагодилося.

Розповім про один звичайнісінький день рейду.

Отже, день починається з приємного жіночого голосу.

— Доброго ранку, Джо. Як виспався?

— Доброго ранку, Грейс. Спалося непогано, навіть щось привиділося. Як ти відпочила?

— Чудово й корисно. Що хочеш на сніданок?

Роблю вигляд, що цей пункт у ранковому діалозі завдає мені деяких клопотів, бо нібито доводиться напружуватися. А з ранку хто хоче ламати голову, що вибрати на сніданок зі стандартного, науково обґрунтованого й затвердженого Комітетом раціону харчування (крім того, що я сам потихеньку додав у холодильники).

Ліниво потягуюся і починаю бурчати:

— Грейс, я підозрюю, що в тобі людського більше, ніж здається. Тільки недолуга господиня в давнину питала чоловіка вранці, що подати на сніданок.

Грейс підхоплює гру:

— А що робила розумна?

— Розумна господиня або питала з вечора, або ставила готовий сніданок. Вона розуміла, що ранок добрим не буває і не діставала свого чоловіка дрібницями.

— Джо, а якщо варіант не подобався?

— Не подобається — вільний. Тому з бурчанням, стогонами, згадкою всіх родичів з боку дружини, але з’їдалося все.

— Джо, а чому ранок добрим не буває?

— Грейс, це один із безсмертних законів археологів. При нагоді розповім тобі кілька історій про це славне плем’я. Так що, коли будемо на Форнаксі, зайдемо в експедицію П.Тровіча. Я вас познайомлю.

— Буду вельми вдячна, Джо. Дещо про ці закони мені відомо. Особливо вражає «Під лежачий камінь...»

Після такої легкої пікіровки-інтермедії я остаточно прокинувся і відразу вибрав сніданок. Піднявся з ліжка, потягнувся до хрускоту, накинув халат і вирушив у санблок. Це теж цікава процедура. Поки я, не поспішаючи, йду коридором, Грейс швидко викладає попередні результати з маяка, а також усе цікаве, що сталося за останні 15 годин. Як правило, це займає не більше хвилини, оскільки цікаве й незвичайне майже не відбувається. Майже. Крім розбитого три роки тому маяка.

Поголився, вмився, контрасний душ, витерся, розчесався, одягнув чисту, майже парадну форму. На все знадобилося 15 хвилин. Снідати мені подобається в кают-компанії. Маю сказати, що у нашому катері вона досить простора. Колись, коли я приймав катер, все було інакше. До речі, у нас є три нестандартні приміщення: кают-компанія, командний відсік, він же місток, і збільшений утричі вантажний відсік №7. Окрім кількох розширених коридорів.

Переробка відсіків далася непросто. Найважче було виразно вмотивувати свої побажання. Зрештою на всі питання типу: «Навіщо це вам?» я почав відповідати: «Я так хочу». Прямої заборони на перенесення другорядних перегородок не було, і від мене відчепилися. Тепер можу зізнатися, що я переробив модуль тому, що з’явився третій член команди, вельми об’ємний і габаритний. Хто це? Звичайно ж, Семмі.

То про що це я? Ага, про сніданок. Кожен екст-одинак планує свій день на власний розсуд. Але є загальні неписані правила, навіть не правила, а вироблений десятиріччями набір звичок-обрядів, що допомагають витримати багатомісячні рейди. Прикладом тому слугує сніданок, що являє собою справжню церемонію, яка задає ритм і настрій на весь день, тому просто необхідно смачно і красиво поїсти. Особисто у мене сніданок поєднується з переглядом останніх новин Федерації. Якщо дозволяє ситуація, то можна переговорити з Базою. Семмі зазвичай не снідає. Тільки дивиться і слухає.

Потім переодягаюся в м’який робочий комбез і переходжу в операційний відсік. Тут я маю виконати дві процедури: вивчити те, що накопав попередній маяк і підготувати до відправки наступний. Я вже знаю, що нічого особливого цей маяк не приніс, і його доля назавжди залишитися в цьому місці і за певним графіком відправляти свої «метеозведення», отримувати енергопідживлення й іноді виконувати замовні спостереження. Це вже буде робота іншого дивізіону та інших людей. Але зараз це моя робота. Якщо я щось не побачу, недооціню або просто проґавлю, то результат може бути непередбачуваний для мене особисто і всієї людської раси. Роблю цю роботу разом з Грейс, тому ймовірність помилки незначна. Та все ж... Тому уважно, прискіпливо, не оминаючи дрібниць, починаємо.

П’ять годин пролітають непомітно. Описувати всю процедуру досить довго й марудно. Тож про це я розповім іншим разом. Ми переконалися, що ніяких відхилень у цій точці немає. Звичайне місце, зі звичайними метриками, звичайним фоном усіх полів і діапазонів. Можна перекусити й рухатися далі.

Під’їдати я полюбляю в тісній, два на два метри, вигородці операційного відсіку. П’ять бутербродів і чашка чаю заспокоюють і дають можливість інформації плавно влягтися в мозок.

Новий маяк вже лежить на контрольному стенді. Це чорна, на вигляд монолітна метрова куля. Грейс вже провела всі тести, а моє завдання — фінішний зовнішній огляд. Хто це вигадав, не знаю. Ну що я можу побачити понад те, що побачила Грейс?

Але порядок є порядок. Оглянув і виголосив обов’язковий текст, який Грейс тут же занесла в журнал: «Маяк №ХХХХ придатний до відправки. Відправку дозволяю. Капітан Батт». Залишається подивитися очікувані параметри точки виходу нового маяка.

Ми з Грейс акуратно й обережно роздивляємось простір попереду, і наш маячок тихо спливе не ближче парсека від найближчої зірки. Але тут завжди буде ризик, бо астероїди та інші дрібниці на п’ятистах парсеках ми не побачимо. Як три роки тому.

Тепер можна йти на місток. Якщо у Грейс гарний настрій, то моя поява супроводжується оглушливим грубим ревом (чоловічим голосом), що йде чомусь від голограми вельми витонченої дівчини у формі пілота: «Стрункооо! Капітан на містку!» Семмі піднімає праву передню лапу. Я цілком серйозно гаркаю: «Вільно!» Семмі опускає лапу. Голограма зникає.

Все-таки місток — особливе місце. Не знаю чому, але коли заходжу вранці в командну рубку, то щось стискається в грудях, якесь ледь відчутне хвилювання з’являється і знехотя зникає. Зникає після першого ж побіжного погляду. Таке відчуття, що душа й розум кожного разу чогось очікують. Чого? Повернення до улюбленого місця після смерті сну, чи це щось інше?

Зрештою такі миттєвості приємні. Можливо, в цьому сенс життя? В очікуванні? Коли-небудь розберусь. Можливо. Коли-небудь. Якщо зможу. Якщо захочу.

— Грейс, відправляємо маяк.

— Добре. Маяк у шлюзі.

За годину.

— Маяк у точці старту.

— Грейс, ще раз подивимося параметри точки виходу.

— Зворотний відлік з десяти.

Відраховано 10 секунд і маяк пішов. Усе. Перша половина дня промайнула, рівно десять годин. Старий маяк прокачаний, новий відправлений. До місця призначення йому йти чотири години.

Якась поточна робота, санблок і йдемо обідати в кают-компанію. Пообідали. До цього часу вже все готово до чергового переходу. Грейс повністю оглянула й перевірила катер. Чекаємо тільки попередню інформацію від нового маяка.

Інформація прийшла. Маяк сплив, як завжди, вдало. Гравітуючих мас і пилу поблизу немає. Всі параметри простору в нормі. Можна і нам переходити.

Мені подобається йти в рейд і подобається повертатися в світ, сповнений людьми. У просторі встигаєш засумувати за людьми, а вдома встигаєш скучити за Космосом. Єдине, що не подобається мені і не подобається нікому, так це час переходу катера з точки А в точку В. Не подобається мені, Грейс, Семмі і всім, хто це відчував.

Фізичного й фізіологічного впливу начебто й немає, але психологічний дискомфорт просто жахливий. Під час переходу катер перебуває поза метрикою, тобто поза Всесвітом. Відповідно для катера і всіх, хто в ньому, зникає зовнішній світ. Твоїм світом стає тільки те, що міститься всередині корпусу. Точніше, всередині безмежно тонкої непроникної оболонки, прилеглої до корпусу. Катер неможливо виявити, тому що зникає будь-яка взаємодія з простором. І якщо механіка виходу з розриву не спрацює, то ніхто ніколи тебе не знайде і не витягне.

Це відчуття живих істот. Але Грейс теж не любить переходу! Для неї оболонка розриву теж абсолютна межа, що перешкоджає будь-якій навігації. А Грейс любить завжди точно знати, що відбувається і де ми зараз.

Зазвичай робочий перехід займає до восьми годин. Спати в цей час мало кому вдавалося. Як правило, ексти займаються якоюсь другорядною роботою, читають або дивляться фільми. Спати заважає постійно зростаючий у катері фон усіх різновидів, тому що оболонка розриву є ідеальним дзеркалом, що відбиває назад усе: звуки, електромагнетизм, гравітацію.

Іноді таке може наввижатися... Але це вже легенди.

Нарешті ми спливаємо, тобто виходимо з розриву і повертаємося у Великий світ.

— Грейс, роздивись. Ми в зал.

Переходимо з Семмі в тренажерний зал і годину сумлінно вписуємось у Всесвіт. Потім довго миюся в душовій. До речі, практично у всіх після переходу залишається відчуття якогось бруду на тілі.

Після тренажеру й душу з’являється добрий апетит.

Вечеря в кают-компанії в товаристві Грейс і Семмі. Настрій піднесений. Ще б пак, фактично ми народилися заново.

Знову переходимо на місток, відкриваємо оглядові ілюмінатори і просто дивимося. Довго і мовчки.

Я просто розчиняюсь у цій прозорій пишноті, краєчком підсвідомості зауважую, що Андромеда начебто стала яскравішою і більшою, а Чумацький Шлях меншим і тихішим, і що скоро вони візуально зрівняються.

Семмі лежить поруч із моїм кріслом, ледве помітний у темній рубці, і теж по черзі дивиться на обидві спіралі. Мені здається іноді, що М31 викликає в нього безмежну тугу, а наша галактика — нестримне бажання повернутися. Можливо, я помиляюсь. Хто знає?

Ще кілька годин вільного часу, що вбивається на власний розсуд, і спати. За 14 годин буде новий день і все повториться знову. І так протягом усього рейду.

Частина друга

Повернення на Базу і адаптація. Займає ті ж 10-12 тижнів. Повернення з рейду відбувається аналогічно виходу в вихідну точку рейду. Спочатку анабіоз, поки Грейс виводить нас до Казки. Там ми реєструємо прибуття, відвідуємо знайомих і за день-два йдемо на Базу.

Перехід від Казки до системи Ключа займає ще три дні. Знову в анабіозі. Звичайні транспорти роблять такий рейс за два місяці, але без анабіозу для екіпажу і пасажирів.

На Ключі ми потрапляємо спочатку в карантин на станції біля зовнішньої планети. Перевірки, діагностика та інше медичне садо. Нарешті за десять діб нас відпускають, і ми перелітаємо на Сальвадор. Залишивши Грейс на геостаціонарній орбіті, опускаємося на якійсь вантажівці в реабілітаційну зону Головної Бази дивізіону екстів на планеті Сальвадор системи Ключа. Ми вдома.

Грейс зливає доставлену інформацію, повертає невикористані маяки і потрапляє в руки спецкоманди, яка довго й нудно тестує головний привід, замінює секретні блоки і, взагалі, поводиться трохи зарозуміло. Пихи відчутно поменшало, коли рік тому я спустив з пандуса їхнього сержанта за грубе ставлення до Грейс. Правда, і сам отримав за це суворе стягнення, з занесенням. Гаразд, одним більше, одним менше...

Семмі обов’язково зникає на пару тижнів, причому досі ніхто не може відстежити, як і куди.

Я ж знову потрапляю в лапи нав’язливої медицини і довгих півтора місяці відновлюю метаболізм, життєвий цикл і просто звикаю до людей та комфорту планетарної гравітації.

Потім Грейс нас забирає і ми йдемо на Атту.

Частина третя

Відпустка — це відпочинок і релаксація. Займає 5-7 тижнів.

Після рейдів ексти зазвичай розлітаються по рідних світах. Майже всі прив’язані до сім’ї та друзів, шанують традиції своїх корінних земних культур. Деякі полюбляють круїзи по інших, ще незнайомих світах. Життя коротке, а цікавого в Галактиці дуже багато.

За віком я, мабуть, найстарший з екстів. Мої однолітки вже відійшли від активної розвідки, але з дивізіону, як правило, не пішли. Хтось працює на Базі інструкторами, хтось займається технічними регламентами, хтось очолює напрямки, хтось в адміністрації. Багато хто працює в аналітичному дивізіоні Комітету Федерації. І тільки деякі повернулися в рідні світи, де живуть спокійно й непублічно. Як казали у давнину, біля тихої річки.

Свою відпустку я проводжу просто й невигадливо. Спочатку прилітаю в Токіни, де у нас невелика, але затишна квартира. Стараннями моєї дружини Лі вона виглядає, як оранжерея, де на кожному кроці стоять і висять різнокаліберні квіткові горщики, що постійно нагадують про час і склад чергового поливу. Простір, що лишається, заповнений малозрозумілими, проте дуже цінними для Лі предметами. Але, знаючи стежки, пройти можна. А бурчати це не моє, сам такий же. Загалом, Лі іронічно ставиться до мого способу життя і занять, я відповідаю приблизно тим же, так що жити можна.

По прильоту в першу чергу вручаю їй подарунок — кілограмову плитку контрабандного спейсерівского шоколаду «Old Roshen». Лі працює в досить відомій швейній фірмі і постійно воює зі своїми замовниками зі світу Нова Голландія, попросту — голландцями. Я мало розуміюсь на цих лекалах, фурнітурах, тканинах, але терпляче слухаю таке незлостиве бурчання. Дізнаюся останні столичні новини, з кимось зустрічаюся, до когось телефоную. Інколи ходжу до меморіалу Перших. Тиждень промайнув, пора на Атту.

Там у мене є будинок на вершині похилого пагорба, що спускається до річки. Контролює його дуже цікава кіберособистість Яна, яка наглядає за всім і керує десятками різноманітних машинок, що порпаються в будинку й назовні.

Напевно, не варто обтяжувати ці нотатки зайвими подробицями. Проте історія будинку вельми цікава, і я просто не можу не розповісти про неї. Треба сказати, що ідея будинку десь на природі з’явилася в мене майже випадково. Спосіб життя диктує людині дуже багато. Особисто в мене тривалі самотні рейди вимагають подальшого інтенсивного живого спілкування. Тому й живу зазвичай трохи на Базі, де набираюся потрібних і непотрібних вражень та інформації, а потім в Токінні. Про будинок на власному клаптику землі навіть не замислювався.

Потім відбуваються дві події. Нічого особливого, таке бувало безліч разів. Перша — звичайна розмова з матінкою. Вона досі займається домашніми заготовками, які вимагають, як відомо якісної сировини. А де її взяти? Насправді хороших овочів і фруктів вдосталь, коштують копійки, але у мами свій критерій: плоди інших світів і навіть інших континентів Атти не годяться. Тому головне джерело — ринок. А головний висновок: знайти потрібне все важче, народ жиріє і став зовсім ледачий. І хоч би хто з родичів узяв ліцензію і завів такий-сякий городик. А друга подія — барбекю у Рема. Це мій приятель, значно молодший і не пов’язаний з Дивізіоном. Природжений одинак, який працює за нестандартними замовленнями на будь-які електронні девайси. Живе з численною родиною на хуторі і вкрай рідко його залишає. Я люблю в нього бувати. До душі доброзичливість людей (Рема, Енн і чотирьох дочок) і безпосередність тварин, що живуть з ними. Не знаю, чи вплинула трава, гарний сонячний день, їжа, недоступне в містах гостре відчуття єдності світу, щось ще, але повертався я, точно знаючи, чого хочу.

Вибір і оформлення ділянки, дизайн, проект, матеріали, будівництво зараз згадую з посмішкою.

Перший рік навідувався нечасто, на кілька днів після кожного рейду. Дружині сподобалося, хоча цього не визнала:

— Задоволений? І навіщо? Я особисто колупатися тут не буду!

Привозив друзів і онуків. Приймав сусідів, вислуховував стримані похвали і ловив вивчаючі погляди: хто ти, новий сусіде?

Саме відчуття дому прийшло не відразу. Сьогодні ж я точно знаю, що у кожної людини в цьому Всесвіті має бути місце, куди тягне повертатися на рівні інстинкту. А ще краще, якщо тебе там чекають. А ось з цим якраз заковика. Всі дорогі мені люди живуть своїм життям у різних місцях, тому дім здебільшого був порожній. Іноді оживаючи, більшу частину часу спав, не заважаючи місцевій біосфері.

Так ось, про Яну. У неї цікава історія. Сорок років була аватарою екстівского катера й побувала в багатьох світах. Але катер потрапив у абсолютно безглузду аварію і ремонту не підлягав. Екст загинув і похований у Меморіалі. Всеохоплюючий Регламент Дивізіону забороняє в таких випадках переносити кіборга на новий катер. Машині надається вибір: вимкнення або вічна стоянка на базі аварійних машин, фактично на звалищі. Вибір вони роблять приблизно 50 на 50.

Я знав загиблого пілота і був знайомий з аватарою. Випадково чи ні, але побалакав з Яною і запропонував їй переселитися в мій будинок.

Вона довго зважувала і врешті-решт погодилася. Тепер вона і є цей дім. І я далеко не відразу зрозумів, на який стрес наразив Яну, коли зі звичного світу вільного необмеженого простору вона перейшла в нерухомий стан на поверхні планети.

З її появою багато що змінилося. Хоча це не зовсім так, тому що дім прокинувся і не спить вже ніколи. Парадокс, але машина вдихнула в нього життя.

Яна не просто приживалась на планеті. У катері вона була всім, бачила й відчувала все: від найдрібніших деталей обшивки до головного приводу. Аварія забрала в неї велику частину корпусу і більшу частину відчуттів.

Опинившись на поверхні, вона була позбавлена і всього іншого. Залишився тільки мозок, важкий двометровий сірий брус. Важко знайти людський аналог для порівняння, хіба що душа без тіла.

Змонтували, підключили оптику, акустику, зв’язок, і Яна почала вписуватися в нову роль, змінюючи дім під себе, втім, запитуючи дозволу на переробки. І сьогодні, як і в рідному катері, Яна бачить і контролює в домі все: від фундаменту до реактора. І не тільки всередині, великий простір ззовні теж.

Я сумлінно виконував прохання Яни привезти або дозволити замовити якісь речі для господарства, не вдаючись, як правило, в їх призначення. Знаю, що нічого зайвого вона не попросить. Але якось вона попрохала роздобути кілька «малюків» (так пілоти називають невеликі мобільні ремонтні маніпулятори). Це «руки» аватар, невід’ємна частина будь-якого корабля і використовуються тільки в просторі. У крамницях їх не купити. Але, забираючи Яну зі стоянки загиблих катерів, я тихенько нагріб багато потрібного й непотрібного заліза. Знайомий інспектор тільки гмикнув, але вдав, що не помітив. І тепер, на щастя, ми маємо три десятки чудових зовнішніх пристроїв. Нова життєва конфігурація Яни була завершена, і з цього моменту вона все робила сама.

Під домом тягнеться високий, по-старовинному склепінчастий підвал. У проект він потрапив скоріше як данина традиції. Я зберігав там різний непотрібний, необхідний, незамінний мотлох, примудрившись захарастити пів підвалу. А скільки вислухав від Лі дбайливо-уїдливих співчуттів про тяжку долю зберігача безцінних скарбів! Втім, свої раритетні горщики й балакучі упаковки вона спокійнісінько складає тут же.

Так ось, Яна взялася саме за підвал. Прилетівши в черговий раз, я виявив там кардинальні зміни. Мої пожитки виявилися охайно розсортованими і складеними в одній комірчині. Скарби Лі теж складені, але в сусідній. Як сказала Яна: «з довірчим, але інтервалом». І це ще не все. З’явився незрозумілого призначення великий герметичний відсік зі зниженою гравітацією, охолодженням і незрозумілою установкою, що виявилась згодом азотно-гелієвою станцією. Решта підвалу ретельно вичищена і хизується різноманітними стелажами й полицями. Я, звісно, поцікавився, що це і навіщо? І отримав дивовижну, як для машини, ухильну відповідь типу «раптом колись щось для чогось згодиться».

Одночасно Яна опановувала простір навколо дому. Треба сказати, що в перший же рік я посадив фруктовий сад. У Федерації Світів досить суворі закони, і один із них встановлює, що екологічне навантаження колоністів не може перевищувати 10% від навантаження найпотужнішого корінного виду. Тому обмежена й ліцензується вся сільгоспдіяльність, а гірничорудна практично поза законом. Однак до десятивідсоткової межі ще дуже далеко в усіх світах, навіть на Альфі. Проте на будь-який сад-город більше акру потрібне погодження, а на кожну культуру — дозвіл у департаменті біосумісності.

Так ось, дерева я посадив, але садівник з мене ніякий, тому й росло все кволо й хирляво. До того ж місцева фауна дуже зацікавилася новими рослинами й спробувала все на зуб. Мабуть, дуже сподобалося.

На відміну від мене, Яна підійшла до справи ґрунтовно й спочатку витягла з мережі багато інформації. Потім малюки змонтували відлякуючу огорожу типу електропастуха, пересадили дерева за хитрою схемою, полякали дрібних гризунів і зробили багато чого ще. Природно, що жодних отрутохімікатів, Яна не вбивця.

Два роки ми з посмішкою спостерігали хаотичний рух малюків у саду і жартували з аватари. Яна приймала гру, втілюючись в різні образи від гнома до задумливого античного філософа, що промовляв: «Гарно сміється той, хто сміється останнім».

Клімат на Атті чудовий, усі чотири сезони добре виражені. І сад цвів завжди непогано, але тільки у Яни все стало дозрівати.

Я добре пам’ятаю ту осінь. З рейду повернувся нормально, але додому прилетів без особливого настрою. Одна дрібниця, інша... Життя коротше.

Яна без особливих передмов попросила зазирнути в підвал. Я спустився. І побачив, що загадковий відсік заповнений невеликими прозорими контейнерами, а в них червонобокі й жовтопузі яблука, усміхнені дрібні жовті та похмурі великі зелені груші і соковиті абрикоси і щось ще таке, чого я точно не саджав.

Відчув непередаваний запах, суміш ароматів, частково знайомих, частково ледь вгадуваних на якомусь генетичному рівні.

На стелажах спочивали чимось заповнені м’які мішечки, а зі стелі звисали в’язки сухої трави.

— Яно, немає слів! Коли встигла?

— Я ж удома, Джо. Потрібно чимось займатись.

— А що в мішечках?

— Так, посушила дещо.

— Дещо? Ну добре. А трава навіщо?

— Для запаху. Не завадить.

Щось у цьому діалозі було не так. Неправильно вжите слово? Чи це сленг? При чому тут запахи, якщо Яна, не маючи рецепторів, їх не розрізняє? Дещо стало прояснюватися за вечерею, коли малюк-кухарчук притягнув ледь запітнілий графин з якимось неймовірного смаку напоєм.

— Яно, а це що?

— А що, несмачно?

— Та ти що! У житті нічого кращого не пив!

— Узвар.

— Що?

— Ну, в нормальних людей так називають напій із сухофруктів.

Пізніше я дізнався, що першим пілотом Яни був Алекс Ярмо з великої традиціоналістської сім’ї переселенців з України. Яну привчив називати себе Сашком. Вона перейняла в нього багато колоритних виразів, якими іноді користувалася. У повсякденному житті незмінно розмовляла українською.

Коли завела птахів, я запитав:

— Яно, а чому кури? Можна б щось і побільше. Індиків, наприклад.

— Нема гіршого птаха, ніж індик!

— Чому?

— Одного замало, а двох не з’їси.

Ну Сашко, оце так навчив! Однак саме цей епізод нагадав мені, що це і є культура моїх предків.

Потім Яна завела виноградник. Малюки виготовили дюжину різнокаліберних діжок і утворився справжній винний льох.

— Яно, навіщо нам стільки вина?

— Джо, у тебе скільки друзів? І скільки з них непитущих?

Не знаю, де вона бере рецепти, але з простого напівдикого винограду виходить чудовий напій. Друзі почали відвідувати нас значно частіше, а повертаючись на Базу, я традиційно привожу з собою такі ж традиційні двадцять літрів.

Гаразд, пожартували й годі. Що ж принесла Яна в дім? І що дім дав Яні? Знаю точно, що тепер сам чекаю повернень із нетерпінням. Знаю, що напевно мене чекає хтось із дорогих людей. Знаю, що повертаюся додому.

А дім тепер практично не лишається порожнім. То діти, то онуки. Часто навідується Лі попліткувати з Яною, дізнатися щось нове про квіти, викупатися, поспілкуватися з собаками. Навіть кілька разів привозила своїх подруг Наталі й Елен на свій традиційний Сейшн Останнього Четверга Місяця.

Нині, крім змішаного яблунево-абрикосово-грушевого саду, що похило спускається до річки, тут є десяток метушливих курей із дуже антуражним півнем, невеликий клан ньюфів під орудою суворого на вигляд Фреда, і стайня, де мешкають Джейсон і Марта з однорічним Ваською, досить виховані особи, хоча живуть майже без нагляду.

Що я зазвичай роблю, з’являючись тут кожні півроку? Якщо нікого з моїх немає, то просто живу, ходжу босоніж, встаю коли хочу, сплю скільки хочу. Розповідаю Яні останні екстівські новини, хоча Грейс вже давно їй усе розповіла, а Яна докладно викладає господарські події. Тиняюся з Семмі околицями іноді пішки, іноді верхи. Якщо хтось є, то все те ж саме, але значно веселіше.

Обов’язково злітати до мами й побути у неї хоча б днів зо три. Тут я отримую всю інформацію про нашу досить численну рідню, що розповзлась по п’яти світах. Про останні політичні новини Федерації. Про загадкову роботу молодшого брата, бортінженера гравіпривідних вантажних кораблів. Я підозрюю, що їхня компанія ремонтує борти і возить напівлегальні вантажі для спейсерів у Сонячній системі.

Потім прилітають онуки — діти дочки Анни. Вікова різниця між ними п’ять років, але це не відчувається. Пітер, очевидно, буде хорошим технарем, вміє зосередитися і розуміє суть та взаємозв’язки процесів.

А Мері, найімовірніше, буде лінгвістом. Вже зараз, у п’ять років, розмовляє шістьма основними мовами Федерації. Пробудуть вони недовго, днів п’ять.

Чому онуки мене відвідують? Хто я для них? І чи до мене вони прилітають? Є питання, на які не варто шукати відповіді. У будь-якому разі дід Джон — найзагадковіша особистість у їхньому оточенні. До того ж із ним живе Семмі — найдивовижніша істота в Галактиці. Треба все ж визнати, що з Семмі вони проводять часу більше, ніж зі мною. Син Віктор у мене буває рідше, у нас рівні, проте непрості відносини. Але досить про особисте.

Три тижні на Атті пролітають швидко. Місяць відпустки, що залишився, зазвичай присвячується турам по різних планетах-світах Федерації. Екст повинен уявляти собі людську расу та її соціуми в усіх існуючих варіантах. Це не статутний обов’язок, однак навіть молоді пілоти рідко ухиляються від таких екскурсій.

Час спливає швидко, і за тиждень до чергового рейду ми знову на базі. Медогляди, технічні тести Грейс, завантаження маяків, бункерування. І все знову повторюється.